Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Ватсон ледве встиг вхопити Голмса та якийсь металевий поручень перед тим як вдарила велетенська хвиля темної могутньої води.
«Колись ця товстолобість стане серйозною загрозою його життю» – подумав лікар. Голмс, на початку, відчайдушно намагався вигледіти у каламутній воді доказ смерті тої божевільної людини, але, побачивши стовп води який несеться на них, обм’як і вчепивсь залишками своєї сили в друга. Вони присіли аби бути меншими, аби сховатись від неминучої розгніваної стихії.
Маяк сильно затрясло від шаленого удару, але, на диво, сила Ватсона тримала їх з усією впертістю людини, яка відбивається від невблаганної долі. Коли здалось, що хвиля вирішила облишити своїх жертв, вони по тихеньку, мовчки сіли на хиткі дошки, все ще міцно тримаючись за металеву стабільність залізної опори.
Ватсон оговтався першим: – Голмсе… Ми живі? – здається це питання повернуло Голмса з шоку, хоча й водночас збило з пантелику.
– Ваше серце зашкалює, я відчуваю це крізь твою грудну клітку, однозначно ви живий, – він все ще міцно тримав Ватсона, – а якщо я все ще можу відчути твоє серцебиття на дотик то твердження, що я живий теж є правдиве.
– Я думаю нам потрібно щось робити
– Я не думаю що найближчі декілька хвилин зможу поворухнутись, – Голмс перестав так міцно стискати руку Ватсона, але все ще не наважувався відпустити.
Внизу почувся шум, стогін і хтось з божевільних знову шубовснув у воду: – Друже, ці бідолашні люди…
– Так, – Шерлок зробив глибокий вдих, – їх тут багато, і ми серед них.
– Здається нам надзвичайно пощастило, – Ватсон поглянув у все ще темне небо, відчуття жаху, яке він ховав, почало проявлятись у зв’язку з повільним вивітренням адреналіну з організму.
– Я не вірю в удачу. – Голмс потихеньку перестав тиснутись до Ватсона, лише легко тримався обома власними руками за його руку, що більше не було необхідністю вижити, скоріше то була остання павутинка, яка тримала його над вогкою прірвою божевілля. Ватсон намагався відпусти металеву конструкцію, за яку вчепивсь, але рука відмовилась ослабити хватку.
Коли почулось нове падіння когось у воду, вони вирішили рухатись. Шерлок допоміг віддерти руку Ватсона від залізяки. Атмосфера все ще була гнітюча. Вони потихеньку збирались із собою, все ще не вірячи у реальність побаченого. Желейні ноги раз у раз підкошувались, виказуючи попередні страх і переживання.
Ватсон почав збирати залишки тих людей, які ще не звалились з маяка і відводив їх до сходів униз. Шерлок був більш пасивний у допомозі. Його мозок шалено обробляв навколишнє середовище та інші думки, які роїлись у голові.
Враз якийсь велетень перегородив Ватсону шлях
– Гей, джентльмене, ми йдемо донизу, – здається це не переконало чоловіка у брудному, закривавленому одязі не підступати ближче. Серце лікаря стиснулось від його жалюгідного вигляду. Щось у голові підказувало зняти з нього той клятий мішок, але щось інше говорило, що наближення босоногого велетня не віщує нічого доброго.
Голмс поглянув на свого друга – в цей момент ще декілька людей підійшли до нього. Гігант сунувся ближче, змушуючи Ватсона на крок відступити.
Бридка мжичка знову набирала обертів. Похмуре небо нависало над їх головами, змушуючи мружитись від недостатньої кількості сонячного світла. Шерлок помітив, що Ватсона обступили люди, і, що вони явно не хотіли дати йому пройти, хоча сам він, здається, ще не усвідомив цього. Враз темне небо розрізала нова яскрава блискавка, на секунду закривши очі білою завісою. Голосний гуркіт розійшовся у повітрі.
– Джоне! – Голмс прожогом кинувся до нього, намагаючись відтягнути божевільних, аби дати йому можливість відійти в більш безпечне місце. Якась велетенська людська рука завадила йому. Шерлока заштовхнули до ошелешеного Ватсона і тепер вже вдвох вони повільно підходили до краю.
– Чорт! Що ж, поки я маю час це сказати, – лікар скривився коли люди почали простягати до них свої понівечені руки, – це було честю, стояти, вистояти й померти разом з вами.
– Облиште ці солдатські штуки друже, – Голмс відчайдушно шукав хоч щось аби підняти їх шанси на виживання, але з кожною секундою це здавалось більш марним. Думка, що Майкрофт знайде їх тіла серед купи божевільних змушувала його кров закипати.
Шерлок мовчки глипнув у бік свого друга, того, хто після не такого далекого знайомства, був біля нього в моменти його найбільшого занепаду. Він все ще дивився на нього коли у лікаря промайнула до болю знайома нотка божевілля на обличчі. Він витягнув револьвер з кишені.
– Відійти! Стрілятиму! – на жаль крик нічим не допоміг, а патронів більше не залишилось.
Люди простягали свої руки і впевнено підштовхували їх до загибелі. Ватсон спіткнувся об щось і почав хилитися у бік прірви, але Голмс впіймав його. Збожеволілі люди, побачивши секундну вразливість, швидко насунули та залишили Голмса без опори.
Вони разом полетіли вниз. Останнє, що бачив Голмс було наближення вогкої землі.