Лаванда

Вечірка Бренсфорда, як і очікувалося, була ретельно організованим видовищем. Офіціанти розносили дорогі вина та десерти з ароматом шоколаду, свіжих ягід і карамелі. Пропонували різноманітні канапки та сири з витонченим смаком плісняви. Мені мимоволі згадалося, як ми з Тигріс лише могли мріяти про таку розкіш, і пліснява на нашій їжі не називалася «витонченою». Усі деталі цього вечора ще нещодавно здавалися недосяжними — від вишуканих закусок до м’яких світлих меблів. Білий завжди вважатиметься кольором розкоші.

У вітальні навіть стояло фортепіано, на якому ніхто не грав. Музичні інструменти були рідкістю, оскільки більшість із них згоріла під час повстання. Це фортепіано підкреслювало статус родини. Бренсфорд завжди вмів себе подати, але його найбільший талант полягав у здатності збирати навколо себе людей, які могли бути йому корисними.

Я стояв біля вимкненого каміна в головній залі, слухаючи, як Лівія розповідає про свою останню статтю з мистецтва. Із запізненням до кімнати увійшла Лілі Колінз. Її вигляд був помітно простішим, ніж у більшості дівчат: розпущене золоте волосся, фіолетова стрічка на зап’ясті у вигляді бантика. Це виглядало майже недбало, але водночас продумано. Лілі була, як тінь серед яскравих фарб, і саме ця тінь привертала погляди.

Бренсфорд, у своєму дусі, одразу зустрів її з компліментами. Він, очевидно, хотів виглядати привітним господарем. Тільки я, мабуть, помітив розчарування в його очах при вигляді її простої сукні й те, як швидко він втратив інтерес, коли зрозумів, що відповіді Лілі були прохолодними й короткими.

— Хтось не в захваті від уваги Бренсфорда, — сказала Лівія, помітивши, як я стежу за сценою.

— Вона не з тих, хто прагне дешевих компліментів, — відповів я, відводячи погляд. — Це робить її цікавішою.

Я бачив, як Лілі пробирається через натовп до балкона. Її рухи були швидкими, але не метушливими — ніби вона точно знала, куди хоче потрапити. Я дочекався, поки Лівію відволік інший співрозмовник, і вирішив, що час для моєї власної «неформальної» розмови. Захопивши келих вина у офіціанта, я рушив за нею.

Балкон був порожнім і невисоким. Лілі стояла біля горщиків із квітами, тримаючи келих вина в руці й вдихаючи аромат лаванди, яку розтерла між пальцями.

— Лаванда, — сказав я, підходячи ближче. — Вона завжди асоціюється зі спокоєм. Це те, чого бракує сьогоднішньому вечору?

Лілі повернула голову й поглянула на мене. Її очі були холодними, але на блідому обличчі я помітив ледь помітну усмішку.

— Скоріше так, ніж ні, — відповіла вона. — Але я просто не поціновувачка поверхневих компліментів і швидких розмов.

— Ти знаєш, що Бренсфорд вважатиме байдужість до його шарму особистою образою? — зауважив я, роблячи ковток білого сухого вина. Його смак мав цитрусові й тропічні нотки.

— Можливо, — і цього разу її усмішка стала помітнішою. — Але я тут не для того, щоб підпадати під чиїсь очікування.

Її слова звучали тихо, але твердо. У них відчувалася впевненість людини, яка не боїться залишатися собою, навіть опинившись серед тих, хто грає за своїми правилами.

— Ти сміливо почала свій шлях у клубі дебатів, Колінз, — сказав я. — Але тепер ти в центрі уваги. І це лише початок.

— Я знаю, як грати в цю гру, — відповіла вона, кинувши погляд на небо, що поволі огорталося сутінками.

Її слова змусили мене замислитися. Лілі Колінз не просто грала. Вона готувалася до чогось більшого.

Лілі поклала лаванду до горщика, розправила плечі й різко, майже викликом, спитала:

— Я тобі не подобаюсь?

Її погляд був прямий, без натяку на нерішучість. Здавалося, він пронизував мене наскрізь. Я спостерігав, як її золоті локони блищать у світлі балконних ліхтарів, і помічав, як пальці ледь торкаються бантика на зап’ясті. Вона була чудовою актрисою — настільки тендітна зовні, наскільки зміцнівша в душі.

— Не подобаєшся? — я ледь помітно всміхнувся. — Чому ти вирішила, що справа в симпатіях?

Лілі підняла брову і спокійно відповіла мені:

— Бо ти останнім часом завжди поруч. І завжди з таким виглядом, ніби щось підозрюєш або маєш проблеми зі шлунком.

Я зробив крок уперед, залишаючи між нами ледь помітну відстань. Від Лілі чувся легкий аромат польових трав. Можливо, вона полюбляє трав’яні чаї чи досі користується застарілою формулою шампуня, а можливо це оці простенькі квіти, яким тут не місце.

— Колінз, мені доводиться бути уважним до тих, хто здатен змінити рівновагу. А ти — саме той випадок.

— Змінити рівновагу? — повторила Лілі, нахиливши голову набік, як птах, що спостерігає за здобиччю. Її усмішка була легкою, майже невловимою, але в очах грала іскра, здатна перетворитися на пожежу і рознести Капітолій на тріски. Це мене дратувало. Я не хотів здаватись агресивним, але її жарт був недоречним, як і поява посеред навчального року, як і виступ на дебатах, як і більшість інших речей.

Я зробив ковток вина, і тепер його смак здавався неприємно кислим.

— Що ж, Коріолайне, це найкращий комплімент, який я отримала за весь вечір, — промовила Лілі так, наче миттєво втратила до мене інтерес і повернулась до квітів. Її пальці ледь торкнулися іншого стебла лаванди. Я нахилився трохи ближче, достатньо, щоб помітити, як від моєї присутнсті напружились її плечі.

— Ти не з тих, хто може просто «подобатися» чи «не подобатися», Лілі Колінз, — сказав я низьким голосом. — За тобою потрібно спостерігати і тримати на близькій відстані.

Вона повернулася до мене. Обличчя Лілі не виражало ні страху, ні розгубленості, лише повне задоволення від цієї гри.

— Тоді, Коріолан, слідкуй уважно, — сказала вона, легко і невимушено. — Бо я тут надовго.

Я спостерігав, як Лілі пішла, роблячи кожен крок із тією впевненістю, яка завжди залишає слід у натовпі.

Спершись об холодні гранітні перила, я поставив келих поруч. Мені потрібен був час, щоб охолонути. Я згадав про Сеяна, який так само необережно прагнув свого, бажав розшатати систему. І до чого це призвело? Хаос, поразка, і як підсумок — забуття.

Капітолій потонув у темряві, і за обрієм почало загоратися більше світла в будинках. Я мусив повертатися до Лівії.

Вечірка у вітальні Бренсфорда ставала дедалі гучнішою. Хтось із гостей — здається, це була Лівія — переконав господаря увімкнути музику. Мелодія хоч і була трохи старомодною, проте ідеально вписувалася в атмосферу.

Кілька пар уже сформувалися. Вони заповнили середину зали, витончено рухаючись між мармуровими колонами. Я стояв осторонь, спостерігаючи, як Бренсфорд запросив до танцю Лівію. Вона, схоже, була задоволена такою увагою і її зовсім не турбувало, що мене не було поруч деякий час.

Поглядом я швидко знайшов Лілі. Вона стояла біля вікна, тримаючи келих вина і розмовляючи з однією зі студенток другого курсу. Ще трохи, і я вже бачив, як кілька хлопців нервово поглядають у їх бік, збираючись із духом, щоб підійти. Однак я вирішив діяти швидше.

Зробивши кілька кроків уперед, я зупинився поруч із Лілі, дочекався паузи в її розмові та простягнув руку.

— Міс Колінз, — звернувся я, дивлячись їй прямо в очі. — Потанцюємо?

Її погляд на мить залишився нейтральним, ніби вона зважувала свої варіанти відповіді. Але потім, із легким натяком на усмішку, вона поставила келих на підвіконня, обережно торкнулася моєї руки й сказала:

— Чому б і ні, містере Сноу?

Ми вийшли в центр зали, де меланхолічна мелодія змінилася більш жвавою. Я відчув, як навколо нас збираються погляди, але Лілі виглядала абсолютно спокійною. Її кроки були легкими, рухи — невимушеними, але трохи скованими. Здавалось, що її тіло потрохи згадує, як рухатися.

— Не очікував, що ти приймеш запрошення, — сказав я, ведучи її в ритмі вальсу.

— А я не очікувала, що ти запропонуєш, — відповіла вона, і ця проста відповідь змусила мене ледь помітно всміхнутися.

Танок тривав, і ми майже не говорили. Але кожен рух, кожен погляд ставав частиною тієї гри, яку ми почали ще на балконі.

Коли музика стихла, я зупинився, легко відпускаючи її руку.

— Дякую за танець, — м’яко сказала Лілі, перш ніж повернутися до натовпу.

Я залишився стояти, спостерігаючи, як її одразу ж оточують інші студенти. Відчував, що вона ще не раз здивує мене цього вечора. Але в одному я був певен: ми обоє любили бути в центрі уваги, навіть якщо робили це по-різному.