Погляд з трибуни: думки та деталі

Я спостерігав за нею з протилежного кінця зали. Дебатний клуб мав свої правила, але сьогоднішній день обіцяв стати цікавим ще до того, як вона розпочала говорити. Під очима у дівчини були синці – можливо, наслідки перенесеної хвороби, а губи здавалися потрісканими. Це проблеми з печінкою? Хворі нирки? Лілі Колінз, у своїй простій білій сукні, виглядала чужорідною в аудиторії, заповненій претендентами на роль майбутніх політичних лідерів. Проте зовнішність завжди була обманливою.

Темою обговорення став уявний дистрикт, де почалась уявна нестача їжі через неврожай. Колінз привітно всміхалася, а потім викликалася виступати першою. Повільно пройшлася до трибуни і стала за неї з таким виглядом, немовби збиралася діяти рішуче. Замість того, щоб жорстко придушувати протести у своєму дистрикті (чого чекала більшість), вона запропонувала «гуманітарну» кампанію. Ніби символи доброти і милосердя завжди добре працюють на маси. Вона пропонувала встановити контрольований розподіл продовольства, щоб люди думали, що їм допомагають, хоча насправді всі ресурси залишалися в руках капітолійського уряду.

Лілі продовжувала говорити про дистрикт і неврожай, про нестачу їжі й протести. Я відзначив, що більшість одногрупників сприйняли її як щось декоративне, невинне.

— Народ має вірити у вашу доброту, навіть якщо вона примарна. Тоді вони почнуть самі виправдовувати вашу владу, — підбила підсумки Колінз, посміхаючись так, ніби обговорювала рецепт пирога.

Здавалося, що ці слова не пасували ні її тендітному вигляду, ні тріщинам на губах. Але, як то кажуть, у її реченнях були букви.

Я злегка усміхнувся, коли почув перші оплески. Хтось із хлопців навіть піднявся, щоб висловити захоплення її пропозицією. Вона зрозуміла суть влади: не лише змушувати людей коритися, але й заставити вірити, що вони коряться добровільно.

Мені це сподобалося. Не тому, що я погоджувався з нею, а тому, що вона зуміла перетворити дискусію на шоу, де глядачі аплодували не просто словам, а самому виступу.

Коли настала моя черга говорити, я встав, випрямився, обвів поглядом залу і зупинився на дівчині.

— Лілі Колінз, — сказав я, бажаючи повільно знищити її простим запитанням. — Твій підхід бездоганний, але чи не здається, що милосердя — це меч із двома лезами? Люди можуть повірити у вашу доброту, але одного разу вони вирішать, що заслуговують на більше. Ви відчините їм двері, але хто закриє їх, коли вони вирішать увійти?

Зала затихла. Усі чекали її відповіді. І, визнаю, я теж. Лілі Колінз уже показала, що вона не з тих, хто відступає.

— Коріолан Сноу, — промовила Лілі впевнено, але не надмірно емоційно, і я ледь помітно нахилив голову в знак того, що слухаю. — Використання символів і контрольований гуманізм — це підхід, який забезпечує довгостроковий ефект, навіть якщо він дещо цинічний. Люди будуть вірити у те, що вважають правильним і будуть бажати домовлятися з тими, кого цінують та поважають. А прагнути більшого – це закладено в нашій природі розвитку. Попит породжує пропозицію, і це підштовхує до процвітання завдяки планам із варіантами вирішення проблеми. Наприклад, будівництву теплиць для вирощування більшої кількості врожаїв та впровадження технологічного розвитку для поливу та догляду.

Це була чітко продумана позиція, без поспіху чи непотрібної бравади. Її слова, незважаючи на холодний тон, мали приховану пристрасть, яку я відчув у підкресленні ключових моментів: контрольований гуманізм, символи, розвиток. Та коли Лілі обширніше описувала ідею «гуманітарної», а по-справжньому гуманітарної кампанії, усмішки на обличчях хлопців зникли. Вона не просто відповіла — Лілі встановила тон обговорення, і тепер будь-хто, хто вирішить виступати, матиме справу з її ідеями. Це було вражаюче.

— Попит породжує пропозицію, — повторив я такі чужі слова вголос, ніби обдумуючи, — цікава думка. Але як ми можемо бути певні, що цей цикл не стане ілюзією? Пропозиція в межах контролю — це не розвиток, а маніпуляція.

Її погляд на мене — розважливий, майже дослідницький, змусив мене ледь помітно усміхнутися. Якийсь тонкий натяк на виклик, що проглядався за її стриманістю, говорив: «Я знаю, хто ти, але ти ще не знаєш, хто я».

Та перш ніж я встиг продовжити, у наше обговорення втрутився головуючий, змусивши Колінз визнати, що її час раптово закінчився, і попросив Лілі повернутися на своє місце.

Мені довелося сісти. Я провів поглядом її ідеальну, впевнену поставу, але я помітив, як Лілі запекло розтирала руки, неначе весь цей час провела на вулиці у хуртовину. Ще одна деталь, яка підкреслювала контраст між її тендітністю і тим залізом, що ховалося всередині.

Головуючий запропонував скоротити сьогодні програму й одразу перейти до засідання клубу, щоб розібратися з якимись формальними моментами та часом проведення дебатів. Мені здавалося, він був би радий сказати Лілі приходити по четвергах, а потім виставити її за двері і вже домовитись з нами про справжній час.

Однак, після засідання я помітив, як кілька студентів підходять до неї, щоб похвалити її думки або поставити запитання. Я залишився осторонь, спостерігаючи. Колінз була не просто новенькою. Вона була фактором, який змінює правила гри. Контрольований гуманізм. Звучить майже ідеально. Але це небезпечна пастка.

Треба було сьогодні зустрітися з Лівією, але оскільки ми завершили раніше, не було сенсу поспішати. Я теж перекинувся декількома реченнями з тими, хто залишився, і навіть не помітив, як втратив Лілі з поля зору. Чи могли миротворці так швидко забрати її?

Важке повітря зали, насичене питаннями, теоріями та обговореннями, тепер змінилося легким шурхотом розмов у коридорах. Я збирався піти, коли почув голос Даміана Бренсфорда, мого одногрупника. Його манера говорити завжди вирізнялася зайвою гучністю — ніби він весь час намагався переконати навіть тих, хто вже погодився.

— Сноу! — окликнув він мене, підбігаючи. — Я тут подумав: нам конче треба провести неформальну зустріч клубу. У мене вдома, ввечері. Це шанс для всіх трохи розслабитися після важких дебатів.

Я підняв брову. Ще одна вечірка? Очевидно, це був його спосіб підкреслити, що він вміє підтримувати зв’язки не лише у формальному середовищі.

— Звучить цікаво, — відповів я, зберігаючи нейтральний тон. — Хто ще прийде?

— Та всі! — він усміхнувся так, ніби це зрозуміло навіть малечі. — Лівія, Ерік, ті з другого курсу… і, звісно, Колінз. Вона справила враження на всіх сьогодні. Треба їй побачити, що ми не лише говорити вміємо, але й відпочивати.

Моя посмішка стала трохи ширшою, але очі залишалися холодними. Лілі Колінз. Звичайно, вона мала бути там. Вона вміє викликати до себе інтерес.

— О котрій? — уточнив я.

— Почнемо десь о восьмій, — він розвів руками. — Можеш прийти трохи пізніше. Чув, який ти зайнятий.

Я кивнув, і Бренсфорд, здається, залишився задоволеним, тому що одразу побіг запрошувати інших студентів.

Лівія, яка встигла безшумно з’явитися біля дверей нашого клубу, вже точно деякий час зацікавлено стежила за розмовою. Вона підійшла до мене, ледве приховуючи свою усмішку.

— Ти ж не думаєш, що я пропущу цю вечірку? — сказала вона з викликом. — Хоча мені цікаво: Бренсфорд запрошує нас для розваги чи щоб справити враження? Принаймі спробувати справити враження.

— Обидва варіанти, — відповів я. — Але це не має значення.

Вечірка могла стати хорошою можливістю. Люди завжди розкривають себе більше, ніж планують, коли випивають келих-другий. Особливо, якщо це шампанське.