Океан

Леві стоїть на березі океану, спрямувавши погляд кудись за горизонт. Яскраве сонце відсвічує від нерівної поверхні води, а біля самого піску хвилі з гучним плескотом збиваються в білу піну. Океан прекрасний. Величний та неосяжний, він блакитний і напівпрозорий, майже такий, як небо і…

— Він схожий на твої очі, Ервіне, — у відповідь лунає тихий смішок.

— Справді?

— Так.

— Це тому ти щоразу приходиш сюди? Я спостерігав за тобою.

— Так, — Леві більше нічого не каже.

Він міцніше стискає руку і намагається вдихнути рівно. В очах щемить. Мабуть це від солоного вітру, що куйовдить його волосся і намагається скинути зелений, потріпаний життям, плащ з крилами з його плечей.

— Що в тебе в руці? — Леві трохи опускає голову і дивиться на свій кулак. 

— Твій нагрудний шеврон.

— Навіщо він тобі?

Завжди беземоційний Леві, зараз стискає щелепу до скрипу, марно намагаючись втримати сльози. Йому стає важко й боляче говорити, та навіть дихати. В грудях нестерпно ниє і горить, та все ж він хоче відповісти.

— Я… Бо я втратив тебе. Цей шеврон… Це єдине, що залишилось в мене від тебе. Я не можу собі пробачити… — Леві притискає руку з вишитим клаптиком тканини до грудей і падає на коліна.

— Леві, це був мій вибір. Не твій. Ти ні в чому не винен, — тихий, м’який голос звучить зовсім поряд, прямо над лівим плечем, від чого Леві хочеться вмерти. — Не картай себе. Навпаки, тобі варто пишатись: ти виконав мій останній наказ, ти пройшов крізь жахи війни та вижив… Ти тепер вільний.

— Вільний? Ервіне, я не… — Леві ковтає сльози і впирається рукою в чоло. — Я не можу бути вільним, бо я навіть не живий. Невже ти не розумієш, що я вмер там, на даху, разом з тобою?

Леві здригнувся, відчувши доторк до плеча.

— Після того, як Ханджі констатувала твою смерть я більше не міг відчувати нічого, крім відчаю. А коли бився зі звіроподібним, в голові була лише одна думка — «вбити його і вмерти самому». Я не уявляв сценарію, де я міг би залишитись живим. Я досі не розумію, чому я ще існую. Ервіне, забери мене до себе… Будь-ласка… З мене досить.

— Леві, не говори такого. Я вірю, що ти ще можеш бути щасливим. Дозволь собі… 

— Ні… Я не можу. Я не можу тебе відпустити. Я вже був щасливим і добре це пам’ятаю. І я точно знаю, що не зможу бути настільки ж щасливим, як тоді, коли вирішив довіритись тобі.

Вітер повністю вщухає. Океан стишує плескотіння хвиль. Сонце котиться до горизонту швидше, ніж зазвичай. Тіло Леві огортає розслаблююче тепло.

— Я ціную твої почуття, хоча те, що ти кажеш сильно ранить мене. Леві, я люблю тебе, і хочу, щоб ти був щасливим навіть без мене.

— Це неможливо, Ервіне. І ти прекрасно це знаєш. Просто забери мене. Це найкраще, що може зі мною статися, — Леві трохи заспокоюється, бо Ервін щільніше притискає його до себе. Він завжди знав, як правильно вгамовувати емоції свого ідеального солдата.

— Добре, я зроблю це, але не зараз. В тебе є час подумати. Якщо не передумаєш, просто зроби все так, як сьогодні. Я чекатиму на тебе тут.

— Дякую. Люблю тебе мій…

Леві прокидається і кілька секунд дивиться в стелю, усвідомлюючи, що він щойно в голос вимовив «командире». Він знову говорив уві сні.

— «Знов мені сниться океан», — подумалось йому. Остаточно оговтавшись, він протер обличчя руками, дивуючись від того, наскільки мокрими були його щоки. Леві дістав з лівої нагрудної кишеньки піжамної сорочки той самий шеврон, на якому ще виднілись бурі плямки крові, та поцілував його.

— «Скоро побачимось, Ервіне. Скоро побачимось».