Чай, тортик, потанцюємо?

     

Січневі сутінки розтяглися тяжким хвилями небокраю. Зі свинцевих хмар зривалися блискітки-сніжинки. Сніг скрипів під ногами перехожих, білим пухом осідав на даху панельних п’ятиповерхівок. А під ними вже метушився святковий люд.

Маркуш прокинувся у трамваї. Зніяковіло розплющив очі й витріщився на складну зачіску жінки перед собою. Аж тут допетрав, що хтось м’яко трусив його за плече.

«Якого..?»

– Золотарю, прокидайся вже, - прогреміло зверху від пані-кондуктора. - Тобі виходити, а ти все у нас куняєш.

– Де виходити? Куди? Шо?

Хлопець ледь відклеївся від скла, розтираючи скроню рукою в кольоровій рукавиці. І враз розплився в посмішці завбачаючи знайоме обличчя.

– Ой, тітко Валю, дякую! –приходячи до тями звично труснув рудим волоссям. - Знаєте, з цим універом жодних сил не напасешся! Ви, пані, єдина моя втіха перед зимовою сесією!

– Ох, Марку, отримаєш колись!

– Це за що ж? – позіхнув юнак з награним здивуванням, сонливо примружившись. – Я ж ваш найчарівніший і найчесніший студент.

Навіть спросоння він був аж занадто лукавий. Склавши руки на грудях, тітка Валя (гроза всіх «зайців») поцікавилася:

– А студентський твій де, га?

Біолог розгубився на хвильку. Підстава підкралася до нього непомітно.

– Пані Валентино, ну що за питання…

Вона манірно закинула шарф собі за спину, ледве не льопнувши хлопця по обличчю.

– От тільки не панькай! Я-то тебе не перший день знаю.

– О-ой, ну ви ж знаєте, який я лапочка, - хлопець любовно підхопив Толіка, замотаного у пакет, і похапцем рушив до виходу, - гляньте лише в мої чесні очі.

Маркуш очі не показав, а от листя Толіка ткнув прямо під ніс кондукторці. Вона від такого неочікуваного руху відсахнулася від фікуса, відкриваючи рятівний прохід до дверей.

–  І взагалі, я що, на студента не схожий?

– Та схожий-схожий. Шут вже з тобою, тікай!

Цього рудого чорта знали всі бабусі у міському транспорті. Хто як не Золотар авторитетно розповість їм, коли краще посіяти петрушку та як обробити троянди від чорної плямистості? От і пробачали добродушні старенькі Марку проїзди зайцем. Дивились на нього сумно, бачили ж бо  – студент.

– Станція… – зморений монотонний голос пролунав з динаміка, і рудоволосий, підскочивши, радісно помчав до виходу.

-– Йой, а мені вже час. Якраз моя зупинка! А ви навіть узимку квітнете і пахнете. Я ніколи не забуду вашу ласку, пані Валентино! – тільки руки не заламував і очицями так мило-мило на прощання кліпав.

-– Документи краще б не забував, студентику!

По цьому Золотар вистрибнув із теплого вагона і жваво відсалютував кондукторці.

«Думав, що вже оштрафує нас, друже. Я ж до неї з усією душею, навіть розсадою своєю поділився!»

Хлопець дрімаючи,  часто думав про те, в чому секрет трамваїв? Старезні, проржавілі та вони вперто рухалися своїми залізними шляхами навіть у люті морози. Як ці напіврозвалені кабінки їхали і, що найдивовижніше, й утримували таке затишне тепло?

Як тільки вагончик рушив Марк почав порпатися у своєму величезному портфелі. Вивудив шапку з пінгвінами. Цілком безглузда, купив на ринку за останні гроші стипендії. Зітхнув, підставляючи червоні щоки снігу. Він наганяв на хлопця смуток.

Ось сусідові його – Семену, дуже подобалася зима. Точніше, якби йому могло щось подобатися, то це напевно була б зима. Може, у них просто багато спільного?

Маркуша навпаки важко виживав із грудня по лютий: катастрофічно не вистачало сонечка, тепла, фарб і зелені. Та й хворів він часто. Шапку не носив.

«Краще виглядати безглуздо, ніж потім вигрібати від Сені», – подумав і, закинувши сумку на плече, рушив у бік багатоповерхівки.

Квартиру винаймали на двох. Затишну, не дуже дорогу, неподалік супермаркету, а до зупинки хвилин п’ятнадцять пішки. Що ще потрібне для щастя?

Дешевою вона виявилася, щоправда, не просто так. У спальні Сені взагалі не було опалення і вікно до кінця не зачинялося. Найхолоднішими днями майбутній економіст перебирався до Маркуса в кімнату з матрацом і подушками. Простягав п’яти до батареї і блаженно жмурився. А рудий спостерігав за ним, висунувши носа з-під пухової ковдри.

Двері у ванну зламав один знайомий. Як відомо, на п’яну голову завжди приходять геніальні ідеї. Того разу студенти вирішили почистити волоський горіх «як предки це робили». Тобто притиснути добре до одвірка дверима.

Притиснув. Горіх виявився міцнішим.

Тому зараз у них у ванній прибитий цвях з намотаним дротом. Чудо інженерії!

Згадавши сусіда, Маркуш юркнув у провулок і швиденько попрямував до яскравої вивіски «Колобок». Для примітки, на скромну думку самого Золотаря: Семен Чижов був старостою свого потоку на економічному та людиною з комплексом бога. Але мав одну, цілком людську слабкість – мандарини.

Відчинивши вхідні двері, молодик буквально ввалився у вузький коридор двокімнатної квартири. Розмотавши свій кілометровий шарф, хлопець стягнув пакет з Толіка та наскрізь мокре взуття з ніг. Портфель з купою значків грюкнувся у куток біля входу.

– Добрий вечір то-о-обі, пане господа-а-арю! – так самовіддано затягнув Маркуш, що ледь не гепнувся перед хлопцем, що сидів у кріслі.

Той навіть погляд від чудо-агрегату, а в народі – комп’ютера, не відірвав. Тільки й видно, як очі за склом окулярів бігають по тексту.

– І тобі не хворіти, – відповів і продовжив щось старанно друкувати. – Будь ласкавий, спочатку куртку і шапку знімай, а потім вже починай свою виставу.

– То шапку носи, то зніми - визначься вже, чого ти хочеш! – на це незадоволене пирхання Сеня  навіть вухом не повів, і Марк, зітхнувши, рушив у коридор. – Але чи не залишили Ви своєму покірному слузі недоїдків з царського столу?

– На плиті. Швидше давай, я теж голодний.

– Що ж ти в мене такий неговіркий, га Чижов?

Маркуша не бурмосився і не ображався, але побурчати кров з носа любив.

– Ні, щоб порадіти з того, що я живий-здоровий додому причвалав, ще й мандаринів твоїх коханих купив, а ти…

– Мовчання золото. Так стулися на милість, Золотарю, - перебив сусіда Семен, явно підкреслюючи останнє слово і поправляючи окуляри. – Мандарини далеко не прибирай.

– Не нервуй, Чижику. Я сьогодні дуже втомився, так що дошкулятиму тебе не буду.

«Нарешті, тиш…»

– А як у тебе день пройшов? Мені просто дуже цікаво, бо у мене чудово. Я навіть на пари не запізнився, уявляєш?! Петро Васильович мало другий інфаркт не зловив, побачивши мене на місці до дзвінка! Бачив би ти його обличчя, помер від сміху! – ринуло радісне з кухні.

«…а»

Чижов шумно видихнув і з відчаєм закрив комп’ютер. Ніколи такого не було - і ось знову.

За кілька хвилин у проході з’явилася руда макітра, і Сеня поспішив прибрати всі свої  дорогі та не дуже речі подалі зі столу. Марк поставив перед ним дві тарілки з варениками і завалився навпроти крісла.

Вечеря як завжди розтягнулася на годину, а то й усі півтори. Рудий розповідав про те, як за один день випадково довів до ручки своїми уточненнями Марію Степанівну; неодмінно насолив Назару Гончару, підтягнувшись на два рази більше за цього спортсмена-супермена; пояснив двадцять тем з фізики Свєтці та Каті і ще на вуха їм впав, вислуховуючи останні плітки з гуртожитку.

Насправді Чижов уявлення не мав, хто всі ті люди і знати не хотів, але щовечора мужньо витримував всі байки Золотаря. Чого не зробиш заради мандаринів.

– О, вода закипіла. Чай, тортик, потанцюємо? – вже притацьовуючи спитав Маркуш, встаючи зі свого місця.

– Чай та тортик. Без танців, – з педантичною точністю відповів Сеня, відкидаючись у кріслі.

– Точно?

– Заочно. Не біси, - сказавши це, Сенька знову поправив окуляри, приховуючи свою посмішку.

Насправді їм було дуже складно ужитися разом. Маркуш вихором ніс за собою творчий безлад, а от Чижова, з його любов’ю до чистоти та порядку у всьому, перспектива жити у свинарнику не влаштовувала. Сеня іноді абсолютно випадково вичитував в інтернеті, що окріп неймовірно корисний для зростання огірків. Марк же, сам себе не тямлячи зі злості та горя, вирішував допомогти сусідові з його розрахунками. Чижов любив використовувати його рослини для своїх кулінарних експериментів, а Золотар робив із його документів орігамі чи гірлянди.

– Забув сказати – смачного.

Насправді не все так погано. Звичайно вони ладнали: у хаосі була своя систематичність, а у педантичності адекватні кордони. Щоправда закінчилися вони на підвіконні. Замість газетки для петрушки сусід взяв якісь «непотрібні гамашки» Сені.

– О, дякую. Навзаєм, Чижику! – голодного студента від їжі не відтягнути. – Слухай, зелень така свіжа – це що за фірма?

– Не гребу. Що в «Колобку» було, те і взяв.

Чижов лукавив. Пережовуючи другий шматок торта, він зловтішно дивився на сусіда і безтурботно посміхався. Маркуша доїдав вареники з свіжою петрушкою явно не з магазину.