прокидатися, коли ти закоханий дуже приємно. тоді й речі відчуваються інакше й повітря пахне свіжістю. втім, фелікс не знає як прокидатися. його будить звук телефону і великі букви «чанбін» на екрані.
— слухаю, — бубонить хлопець, прикривши очі.
— я тобі локацію скину повідомленням, треба бути якомога раніше. знову вбивство, знову кішка.
— мгм, — мимрить фелікс і скидає дзвінок. він думає, що особисто вб’є цього вбивцю, якщо його ще раз розбудять. фелікс перевертається на інший бік, ховаючи ніс між волоссям мінхо, тихо вдихаючи його запах. він зараз точно полежить отак п’ять хвилинок і буде збиратись.
— феліксе, — теплі руки іншого хлопця притягнули його сильніше, — щось сталось? я чув дзвінок.
—то з роботиі. трубу прорвало і вони просять якомога швидше приїхати рятувати архів, — ранішній голос фелікса трішки глибший за його звичайний і якби в мінхо було достатньо сил, він би щасливо розтягнувся на все ліжко від його вібрацій. однак він лише прибирає руки і пхає фелікса збиратися рятувати папери. хлопець незадоволено стогне і плентається до душа, поки мінхо згрібає його подушку до рук і втикається в неї носом, відчуваючи залишки феліксового запаху. він відчуває себе щасливим. навіть о шостій ранку. навіть не почистивши зуби.
фелікс швидко виходить із ванної. його нічна футболка липне до тіла мокрими плямами, а в руках мазь, пелюшки та поліетиленова плівка.
— допоможеш з усім цим. я можу сам, але я буду возитися довго. а я хочу випити ранкову каву з тобою. просто зніми попередню перев’язку, намасти маззю і знову заліпи це все, — фелікс сонячно усміхнувся. татуювання на його руці контрастувало з ним самим. від тату пахло юністю і помилками. фелікс і робив її, щоб забити голову біллю, а не думками про роботу хоча б на хвилинку, коли голки пронизують тонку шкіру, можна не думати про те скільки болі переживають рідні, яким він говорить, що їхньої дитини чи дружини немає в живих. у низці цих злочинів немає патернів, окрім, як вони жахливі й жертви завжди з родини котових. і вони не можуть знайти винного.
фелікс дивиться як мінхо обережно промакує сукровицю та залишки фарби з його біцепса й думає, що готовий розповісти цьому чоловікові все й одразу. бажання ділитися, захищати й оберігати чарівним чином осіли на його легенях і через кожну краплю брехні душать його. фелікс запевняє себе, що скоро йому все про себе розповість, а поки ніжно цілує в маленьку родимку на носі мінхо й підривається готувати каву.
хлопець ненавидить оце «якомога швидше», бо щоразу це якомого розтягувалося на щось незрозуміле. як кількість ложок кави в чашці. чи виїхала оперативна група, чи вони їдуть, чи взагалі тільки збираються? де зараз сам чанбін? спросоння часу на аналіз сторонніх звуків у слухавці точно не було. втім, поки він не надзвонює з питанням: де фелікс лазить, певно, це входить у поняття «якомога». просторов-часове питання настільки глибоко засіли в його голові, що фелікс не помітив свою власну ногу, о яку смачно спіткнувся, через що вміст обох чашок вилився на ліжко.
— боже! — запищав він, — я тебе не зачепив?
— усе добре, — запевнив мінхо, вибираючись із ковдрової засідки.
— я все виправлю, — запевнив фелікс.
— тобі не потрібно так метушитись. ти й так запізнюєшся. ми можемо випити чай сьогодні ввечері в мене, якщо бажаєш. тоді точно не треба буде бігти когось рятувати.
— добре, — фелікс видихнув із усмішкою на обличчі, — треба тільки придумати, що робити з ковдрою. вона має просохнути. у мене немає сушарки для одягу, — хлопець нервово прикусив губу.
— можеш на балкон перекинути частину, частину залишити поза.
— та, — фелікс відмахнувся, — у мене ні прищіпок, ні нитки якоїсь. я не знаю чи взагалі так можна. а раптом вітер звіє чи вона до сусідів впаде.
— можна придавити чимось. в тебе є нерозібрана коробка чи столик.
— о! — в очах фелікса промайнула іскорка, — я не мої книги досі в коробках.
— ну ось, проблема вирішена. тобі допомогти чи…
— ні-ні, я сам. я впораюсь. я… дякую тобі за вечір і ніч, і ранок. вибач, що все так сумбурно вийшло. я… я давно такого не відчував. ти чарівний.
— я… певно, варто дякувати цукру, який закінчився і який був у мене.
— так, це все однозначно цукор.
вони обидва видихнули й загиготіли.
— що ж, я тоді тебе чекатиму на вечерю. тепер моя черга.
— добре. я тоді прийду.
коли двері за мінхо зачинились, усмішка на обличчі фелікса перетворилася на тихе сліпе пищання. він однозначно закоханий. він хоче проводити час із цією людиною. всі ранки, обіди, вечори й ночі. він хоче ходити з ним у магазини, купувати продукти, пекти йому кекси, цілувати в носа. він відчуває себе абсолютним дурнем, який запізнюється на роботу, бо він закохався.
— витри зі свого обличчя цю дурнувату усмішку, — буркнув чанбін замість привітання, — ми на місці злочину.
— вибач я… — фелікс поспіхом вибачився, придушуючи емоції в ділову лінію на вустах. — щось відомо з місця злочину?
— я прибув не раніше за тебе, — пояснив чанбін, — з усього, що поки вдалося з’ясувати: гібрид свійської кішки, стать жіноча. документів при собі не було. вбита в стані повного перетворення, тобто звичайного кота, — чоловік закінчив свою доповідь і схрестив руки на грудях, певне очікуючи часу дії руків звилин у голові фелікса.
— дивно, що решта вбивств були у фазі часткової гібридизації або взагалі людиною. а тут кішка.
— сонбе! — судмедексперт хан підбіг до поліцейських, тримаючи кривавий пінцет у руках. — слідів від чіпа не знайдено, тому можна стверджувати, що це або гібрид, або незареєстрована тварина.
— або дика, — припустив чанбін.
— або чіп вирізали. чи є якісь поранення в місцях, де він може знаходитися?
— я не знаю як це прокоментувати, — видихнув джисон, — замість тварини там чистий фарш. я думаю звати помічників, нехай забирають усе до відділку, буду там розбиратись.
— добре, — погодився чанбін, — феліксе, оглянь місце злочину, спробуй знайти більше зачіпок.
навколо був лише густий ліс. феліксу на мить здалося, що він уже був тут, або гірше — мав тут бути, але хтось уберіг його від прогулянки цим місцем. перед очима з’явився образ мінхо. можливо, втім, фелікс відвів ці думки подалі, оглядаючи місцину. думати про дорогу тобі людину, на місці чужого горя відчувалося гниллю на язиці.
на листках куща поруч розлетілися краплі крові. не думаючи взагалі, фелікс дістав телефон і сфотографував зображене. а більше він нічого не знайшов. біля галявини було лише невелике занедбане кладовище. це зрозуміло за порослою травою та злізлою фарбою з металевих хрестів. це місце було до жаху контрасне: добираючись сюди, фелікс бачив лише галявини для пікніків, де-не-де були, навіть, бесідки та мангали, а чим далі він вдивлявся в простір за кладовищем, тим більшим месивом йому здавалася ця місцина. і враження, що він тут уже був його не відпускало. треба буде в мінхо запитати, зрештою, він тут більше місцевий, ніж фелікс. хлопець потрусив головою, відганяючи образи мінхо з голови.
— ходімо, — чанбін поплескав фелікса по плечу, — у відділку будемо думати.
***
повернувшись додому, мінхо солодко зарився носом у пухнастий коц на дивані. емоції наповнювали його. звісно, він відчував щастя, але цього разу воно було таке живе, таке яскраве й нестримне. він емоційно задріботів ногами по м’якій подушці і відкинувся на спину, вдивляючись у стелю. з феліксом хотілося бути щосекунди, готувати йому їжу, заливати окропом чайний пакетик, триматися за руки, навіть дивитися на річку з висоти. мінхо думає, що справа у феліксі. він такий, як він подумав із першої зустрічі: теплий, сонячний, несамовитий.
думки мінхо перебив телефонний дзвінок. на екрані було написано «мама» й емоджі серденька. хлопець вскочив із ліжка, прокашлявся і взяв слухавку.
— привіт.
з мамою мінхо підтримував спілкування лише через телефон. після виповненню двадцяти років, його мати переїхала до жовтого лісу, залишивши сина в хаосі міроховського мегаполісу. мінхо й був цьому радий. після смерті батька, його мати не мала щастя, тягнучи себе і його на своїй спині. це виснажує і вона заслуговує побути самою.
коли вони спілкувалися востаннє, пані лі говорила, що знайшла собі хлопця, але він виявився мудаком-гібридофобом. вцілому, вона на це очікувала, бо територія жовтого лісу була невеликим містом майже на окраїні, але відчуття осаду неприйняття все ще лишалось.
— як ти? — лагідно запитала жінка.
— я…— мінхо запнувся, не знаючи що відповісти, — я щасливий.
— я рада чути від тебе це. у тебе щось сталось? — на фоні було чути бількання в каструлі й жінка нашвидкоруч нарізала зелену цибулю. був час сніданку.
— та ні, усе по старому. здоров’я трішки краще. я намагаюсь знайти роботу і я, здається, закохався.
— хіба це не чудове почуття? він хороша людина?
— я не знаю, у сенсі, ми трохи поспішили у відносинах, певно, але мені здається, що я не помилився, — мінхо закусив губу і прикрив голову руками, ховаючись від своїх емоцій.
— якщо здається, то іноді треба собі довіряти. мене, до речі на роботі підвищили. я тепер керівник відділу продажів, — крізь слухавку було чути як жінка усміхається.
— я тебе вітаю. я радий, що в тебе все складається добре.
— так, і… кошенятко, тобі може здатися це неправильним, але я зустріла одну жінку і я ніколи не відчувала такого, розумієш…
— мамо, — перебив її мінхо, — мені подобаться хлопець.
— о! наша сім’я ще більш незвична, ніж здається. я рада, що ти мене розумієш.
вони ще перекинулися декількома словами про все й ні про що одночасно: картопля подорожчала, спина болить, майбутні вибори. булькання в каструльці пані лі затихло, отже вона виключила плиту. на сніданок суп був останньою ідеєю, однак як вона пояснила щось інше готувати їй було лі. у мінхо на сніданок взагалі сон до обіду, але він вирішив про це змовчати. вони швиденько попрощались і як тільки мінхо поклав слухавку, телефон знову завібрував на всю кімнату:
— слухаю!
— боже нарешті! — з того боку слухавки почувся знервований голос сонхва. — уйон мені всю слухавку обірвав панікою. ти чого не відповідаєш?
— бо я говорив із мамою, — мінхо розвів руками, однак сонхва це ніяк не побачив.
— ой, вибач. як побачення пройшло?
— усе чудово. він не вбивця і не бракон’єр. ставлення до гібридів спитаю наступного разу. більш детальну інформацію отримайте в мене вдома сьогодні після четвертої, якщо забажаєте, — відзвітував мінхо, запрошуючи друзів на посиденьки.
— я сьогодні не можу. вибач, проводжу час із хонджуном.
— дійсно, чому ти не можеш, якщо проводиш час зі своїм чоловіком.
— мінхо, — сонхва знесилено застогнав.
— я до кінця життя буду тобі нагадувати, що ти розповів нам про нього за день до весілля. я не засуджую, але я зараз надто сильно хочу спати.
***
— висновки невтішні, — заключив джисон, коли обидва поліцейські прийшли в його скромну медичну кімнату. ще в коридорі від неї смерділо запахом нашатирного спирту і проклятою мертвецькою тишою. це доволі очевидно, бо джисон спілкувався лише з мертвими — він це вмів особливим чином, професійно, — зразку крові в нашій базі немає. я відправив проби до центральної лабораторії — через п’ять днів будуть висновки чи це гібрид, чи тварина. а відштовхуючись від цього думатимемо, що робити далі.
— речей на місці злочину виявлено не було, — почав чанбін, — ймовірніше, її принесли вже туди. але треба час смерті.
— ось тому ми чекаємо підтвердження з лабораторії, — джисон розвів руками, усе що він міг зараз заключити було відносним витраченим часом.
— я думаю, що вбивали її вже на кладовищі, — додав фелікс, судячи з бризок крові на рослинах поруч.
— ці роздуми зараз не мають сенсу, бо ми розглядаємо ситуацію з обох боків. якщо в нас не буде зачіпок, то ми так і будемо мислити, але зараз це веде ні-до-чо-го. уже восьма, йдіть додому, зранку розбиратимемось. когось підвезти? — запропонував капітан, втім обидва відмовились. не дивлячись на пізній час, фелікс сподівався встигнути спекти лимонний пиріг до чаю. а в джисона, певно, якісь свої плани.
вже вийшовши з відділку, фелікс пише мінхо, що він вільний і скоро буде вдома. щаслива усмішка від повідомлення знову розплилася на його обличчі. чанбін правда каже, що він зараз лусне від щастя. хлопець прикладає телефон до грудей і натхненно біжить на автобус.
на вулиці дощ. важкі краплі стукотять по вікну. десь вдалині гримить грім.мінхо в паніці підскочив на дивані і прислуховувався до скреготу біля вхідних дверей. десь всередині він припускає, що це сусіди могли зачепити велосипедом, наприклад, однак звук не припиняється і до нього додається тихе сичання за дверима.
злякавшись невідомого, мінхо з головою ховається під ковдру, а потім до нього приходить холодне усвідомлення, що його тут швидко знайдуть. хлопець підривається і ховається до шафи стискаючи рота руками. більше в його квартирі схованок немає. він відверто не справляється контролювати паніку й холодний розум. щось всередині підказує, що протримається він так не довго. лопатки пронизує пекучий біль, вивертаючи руки всередину. мінхо прикладається головою до холодних дверей шафі, полегшуючи страждання. тазові кістки ніби розтрощаться зараз на декілька частин. він робить глибокий вдих, відчуваючи як деформуються коліна. його десна до жаху печуть, а очі ось-ось луснуть. мінхо прикриває їх, а коли розкриває весь світ виглядає по-іншому. мінхо також виглядає по-іншому.
сварка за дверима припиняється і голоси за дверима чутно у квартирі. одна людина сикає на іншого, аби була тиша. вони обережно проходять крізь шафу і йдуть шукати на другий поверх. кіт мінхо наїжачився, готуючись роздирати нахаб. були чутні кроки над шафої. чоловіки переглянули ліжко, місце під ліжком, зазирнули в тумбочки на другому поверсі. а потім усе те саме повторили на першому. мінхо із жахом вдихнув повітря і зустрівся очима з незнайомцем.
— гей! — гукнув він до іншого чоловіка, — ти поглянь яка киця.
вартувало йому договорити останнє слово, як киця незграбно кинулася на нападника, роздираючи тому штани.
— дурна тварюка, — рявкнув він і прийнявся ловити її.
біжи, отже живи. мінхо щосили побіг. охоплений страхом він врізався в ніжку стола, незграбно заліз під диван, аби подумати де його не дістануть. що для людини, що для тварини місць для схованки в його домі було надзвичайно мало. викрадачі затихли, коли зателефонував телефон мінхо. виграний час показував дорогу на відчинений балкон і на відчинене вікно. у кота дев’ять життів. мінхо ладен пожертвувати одне, аби врятувати решту. він щодуху виривається з-під дивану і крізь барикади добирається до відчиненого вікна. а далі все як у тумані.
***
тісто для пирога виходить сумнівної консистенції. фелікс готував його багато кількість разів і з такою жижою стикається вперше. цю жижу можна запекти, тільки за готового монстра він не ручається. поки тісто (в)томилось у духовці, хлопець телефонує мінхо, щоби попередити, що затримується. однак, на його дзвінок ніхто не відповідає. він повторює виклик та чує лише одні гудки. фелікс заспокоює себе: раптом мінхо також у душі чи тимчасово не може підійти й не варто себе накручувати. у планах було піти в душ, що він і зробив. гаряча вода не допомагає розслабитись, зато в голові стає менше думок. а менше думок — менше імпульсивних дій.
переодягнувшись у домашнє, фелікс знову набирає мінхо, але все ще немає відповіді. у розпачі, хлопець прикушує губу й набирає номер хьонджина.
— так! — хутко відповідають на іншому кінці дроту. позаду хьонджина чути гучна музика і вигуки людей, — ти щось термінове хотів?
— так, — сумно шмигнув фелікс.
— зараз, пожди, — на фоні чути шарпання, гупання і скрегіт, а потім це все затихає, — що сталось?
— пам’ятаєш я вчора гуляв із хлопцем?
— він виявився мудаком? — хьонджин діловито відсьорбнув зі склянки в очікуванні продовження.
— ні! він чудовий! ми домовилися сьогодні зустрітися, а він не відповідає. я не знаю, що робити. з одного боку, я можу піднятися до нього, — фелікс зліз із дивану й почав нервово міряти кімнату кроками, — але чи не буде він вважати мене набридливим?
— а може в нього щось сталось? щось невідкладне? я думаю, якщо ти постукаєш і потусиш пару хвилин перед зачиненими дверима нічого страшного не буде, а коли він відчинить походу розберетесь.
— можливо ти маєш рацію. я, певно, так і зроблю… — фелікс розвернувся до сторони балкона й перед його очима пронісся клубок… кота?
— чому ти так різко замовк, щось сталось? — стривожено запитав хьонджин.
— я тобі передзвоню. на мій балкон впав кіт.