квартира мінхо була звичайною маленькою розумною квартирою в спальному районі міста. всередині була необхідна кількість меблів, трішки техніки та купа плюшевих різнокольорових ковдр. одне з небагатьох, що відрізняло його звичайну розумну однокімнатну квартиру від сотні таких само звичайних розумних однушок — це уйон, який бубонить на другому поверсі, розклавшись на ліжку хлопця і сонхва, який читає моралі на першому, розкинувши кінцівки на дивані.
самі уйон та сонхва жили в центрі, тому за всіма законами порядної дружби мінхо мав зависати в них, але склалось усе до рівня навпаки і його друзі прописались у квартирі хлопця рівно до десятої години вечора, бо сонхва поспішає зустрічати свого хлопця з роботи, а уйон спішить у гуртожиток дороблювати борги, щоб здати сесію.
проте самостійні намагання робити домашню роботу вдома доводили ву до істерик та криків: «нашо воно мені це все всралось», тому змирившись, він старанно займався вдома у мінхо. по-перше, у мінхо атмосфера навчання більш ефективна, по-друге, мінхо може стулити йому рота, аби він не вопив. бо йому якраз-таки верески уйона не всрались.
природою заклалося, що перевертні та гібриди стали частиною звичайного населення планети земля, тої, що з галактики молочний шлях. і як би противники не противились, закон та активісти стали на захист, бо як і все живе вони мали право на життя. неприродним це здавалося тільки браконьєрам та сутеренам, бо хто, як не такі люди, складали збочену цінність.
але вже ось як десять років усі людські хвостаті та не тільки можуть вільно виходити з коробки, будувати стосунки будь-яких типів, влаштовуватися на роботу в органи державного регулювання та балатуватись у президенти. загалом, їхні права були повністю захищені конституцією, з певними примітками, які задовольняли майже всіх, окрім чон уйона, який сидів і бубонів на другому поверсі квартири мінхо.
— окей, а якщо браконьєр зловить перевертня у тваринній фазі, згідно якої статті його судитимуть? — хлопець питає це голосно, але ніхто знизу не реагує, бо звикли до спонтанних викриків уйона, після яких звучить пауза, після якої звучать звуки раптового усвідомлення і щасливої тиші. — я вас питаю взагалі-то, агов! мінхо! сонхва!
— де твоя ввічливість? — бурчить мінхо, відлипаючи від переписки.
— там, де і клятва здавати роботи в універ вчасно, — уйон закотив очі, мов не переводь тему, ти й сам усе знаєш. — то шо?
— що ти маєш на увазі під «зловить»? за шкирку схопить? таке навіть за домагання не розціниться, — сонхва розвів руки.
— яку шкирку? ти взагалі слухаєш? — обурився хлопець, — задача звучить так: вкажіть статтю, згідно чому громадянин а отримає покарання, якщо в його підвалі було знайдено клітки з перевертнями у тваринній фазі. також додатково вказати фактори, які можуть полегшити або утяготити термін, з посиланням на можливі статті.
— дурнувато сформовано, — фиркнув хва, — якщо його схопили людиною, то згідно з якими чинниками він обернувся, бо не всі з них є законними. а якщо він був схоплений одразу твариною, то як браконьєр дізнався, що це саме той самий потрібний громадянин?
— у мене голова скоро вибухне, це вже четвертий борг, я не витримую, — уйон вимучено застогнав і вп’яв пальця у волосся. — чому не може бути справ як у серіалах: браконьєри засуджені, бо крінжові, — хлопець драматично відкинувся на подушки й, надувшись, прийняв рішення: — давайте замовимо поїсти й шось подивимось.
— можеш подивитися на своє зображення в дзеркало автобуса, — посміхнувся мінхо, не відриваючись від телефону.
— фу, злий хьон, — уйон відклав ноутбук із колін і сповз донизу, на ходу гортаючи меню доставки, — я на всіх замовляю піцу.
— фу, ці тінейджери, — сонхва осуджуючи провів поглядом знизу-догори. — ніякої індивідуальності
— фу, старпери, які гейтять молодь, яка… — уйон не договорив, помітивши краєм ока мінхо, який загадково усміхався екрану й раз через раз самостійно осмикував свою усмішку в його класичну посмішку, але то не виходило, і на його обличчі знову розквітала м’якенька усмішка.
— з ким ти переписуєшся? — першим не витримує сонхва, але репліка доходить до хлопця із затримкою в долі секунди. він трусить головою, наче самостійно стирає останні моменти життя, ховає телефон під стегна й наївно перепитує: «га?»
— питаю, переписуєшся з ким? так зацікавлено, покидаєш наш простір, щоб відписати повідомлення. якщо не хочеш, можеш не відповідати, але це першим це помітив уйон.
— гей, а шо я?
— детективна агенція на ніжках, — каже сонхва, на що уйон просто знизує плечима. у нього взагалі-то майбутня робота така. але якщо хьон не хоче відповідати, то хай не відповідає, але хай краще відповість, бо уйон просто помре із цікавості.
— я йду на побачення, — мінхо по-котячому потягнувся і швидко підірвався в сторону шафи.
— а ми? — викрикує уйон.
— також можете сходити. тільки сонхва вже два роки як одружений, а ти сохнеш за тим баристою з університету, — на що уйон обурено ейкнув, але мінхо має рацію, тому сенсу дутись не було. натомість можна було зробити багато корисних речей: наполегливо допитати хьона, куди і з ким він іде, бо взагалі-то уйон хвилюється.
останніми місяцями міські новини тільки й забиті історіями про викрадення перевертнів, а мінхо був товстим нахабним котом за природою, тому це була друга причина його хвилювань. перша — чи не виявиться його хтось такий загадковий мудаком.
— ну скажи, з ким ти йдеш? — продовжив канючити уйон, звисаючи з плеча мінхо, — нє, вдягни чорну блузку, у ній ти прям сексі.
— цю? — хлопець дістає купу пожамканої тканини.
— ага.
— уйон має рацію, — ліниво протянув сонхва, розтягнувшись на канапі, — якщо йдеш на побачення з людиною, то можно й попередити.
—тобі нагадати, як ти попередив мене за тиждень до свого весілля? «мінхо, я одружуюсь, він такий класний, бе-бе-бе». а тільки після тих соплей, між рядками, сказав, що хонджун — людина. — мінхо з приреченим стогоном скидає із себе уйона і плететься назад у кімнату розповідати про сусіда знизу. як той о третій ночі прийшов до нього просити цукор, бо тільки-но переїхав і не міг знайти цілодобовий, а тісто на кекси вже було готове, а йому завтра на роботу. його звати фелікс, він працює в дитячому садочку вихователем і від нього пахне ваніллю до частих чихів. у нього довге коричневе волосся, передні прядки якого він збирає у хвостик, який хочеться смикати його котячій натурі. і з ним справді хочеться гуляти під яскравими зірками на небі, ловити огидні сніжинки язиком чи плести вінки з польових квітів.
але про це ніхто не має знати, тому фелікс — це просто сусід, з якими вони обмінялися номерами, і взагалі фелікс запропонував піти в магазин за продуктами, але огидному мохнатому коту всередині мінхо на це начхати. він хоче кохання, обіймів і валятися на підлозі. тому мінхо приходить до висновку, що він просто закохався і сподівається, що це буде взаємно.
— а він знає, що ти гавкаєш, коли незадоволений?
—я думаю він дізнається, коли прийде час дізнатись, — мінхо натягнув миттєву посмішку й розчаровано застогнав, коли прийшов час обирати штани, бо йому все не подобалось: занадто короткі, занадто скіні, занадто не березневі. і взагалі він занадто пухнастий для того, аби модно виряджатись, достатньо вдягнути спортивний костюм і нікуди не піти, хоча дуже хочеться.
— мінхо, — кличе хлопця схвильований сонхва, — ти чого завис?
мінхо хлопає дверцятами шафи і знесилено сідає поруч із другом.
— нічого. мені від усього одягу огидно, — хлопець закриває обличчя руками й шумно видихає.
— це твої котячі приколи? — цікавиться уйон, коли всідається поруч.
— так, кошачі. я думаю, вам, хлопці, пора. треба тут прибирати і збиратись.
— так, а що я такого сказав! — вигукнув уйон. — я не мав на увазі нічого поганого.
— уйоне, просто йди. все добре, я сильно втомився за сьогодні, — мінхо кисло посміхнувся на прощання. і коли зачинилися двері, він підтягнув побільше подушок до себе й накрився з головою.
для гібриду дикої кішки ось таке звичне життя досить обтяжувало мінхо. народившись у безкраїх степах монголії, маленького кошеня мінхо хвилювало тільки, як би його не спіймав орел, чи де-не-де не зустрітися із хижим вовком. але коли маленьке кошеня підросло, його сім’я частково мігрувала до кореї. хоч вони отримали житло та гаранти захищеності, мінхо сильно дратувало все навколо, хоча люди були такі самі, їжа була така сама, просинатися в школу так само тяжко, але саме цій рутинній багноті хотілося дати ляпаса, завчасно випустивши кігті. вдома було краще.
внутрішні тортури обриває телефонний дзвінок. мінхо заради цього навіть виплутується з ковдр, не дивлячись на те, що екран було видно й у темряві.
— так? — запитав хлопець, побачивши на екрані різнокольорове «фелікс».
— о, мінхо! привіт, — радісно здоровається хлопець, — ти зараз чим зайнятий?
— я збираюсь, — бреше мінхо, розгублено шукаючи штани по вітальні.
— о, клас. слухай, а ти сильно злитимешся, якщо я теоретично запізнюся на десять хвилин?
— не злитимусь.
— чудово, я затримаюсь на півгодини. вибач, було багато паперової роботи, я тільки закінчив.
— нічого страшного, — бреше мінхо і притягує ноги ближче до грудей.
— дякую. я постараюсь швидше, але ти знаєш, мені з іншого кінця міста їхати.
— не хвилюйся. я дочекаюсь. мені нікуди зникати, я живу з тобою в одному будинку.
— от і чудово. я скоро буду. — фелікс завершив виклик і мовчки закусив губу, стримуючи потік болі, коли голка машинки пройшлася по шкірі біля вени.
— ну й навіщо ти збрехав? — хьонджин навис над другом розкішною пальмою з розкішним волоссям.
— прибери свої патли, — рявкнув синмін, слідкуючи, аби рапунцель не натрусила своїх бліх у відкриту рану.
— ну синмін, — канючить хьонджин, сідаючи поруч, — мені цікаво, через що він скиглитиме мені в сорочку, раз наступає на одні й ті самі граблі. мені треба знати, наскільки щільну обирати тканину для його сліз.
— хьонджине, — взмолився фелікс.
— що хьонджине? я не розумію, що хьонджине.
— він має рацію, — озвався синмін, — я теж не сильно розумію, навіщо ти це все робиш, але засуджую мовчки, — хлопець дістав плівку для татуювання і прикинув розміри свіжої частини рукава фелікса.
— я боюсь реакції, — признався фелікс, полегшено видихнувши, коли синмін змив залишки фарби чимось охолоджуючим, — я не хочу, аби всі мої потенційні партнери знали, що я працюю в поліції.
— тому ти набрешеш їм на тарілку рамьона, а потім будеш сидіти й думати: а що я їм такого наговорив, щоб далі продовжувати брехати.
— чому ти не зробиш, як чанбін? — запитав синмін.
— не почну зустрічатись із донькою мера?
— хоча б це, — хлопець розвів руками.
— припини нести дурниці! — хьонджин луснув синміна по плечу, — чанбін не соромиться, що він працює у вашій гібридній поліції, а пишається цим. от скажи мені, — він знову ставить лікті на крісло, за що отримує від синміна, але продовжує настановчо наставляти: — якби гібриди були табуйованою темою, то чи заморочився наш тарганячий вуз відкривати спеціальність, яка базується саме на їхньому захисті?
— ні, — буркнув фелікс.
— чи став би ти там вчитись?
— я лейтинант, — втомлено видихнув фелікс.
— ось саме це! і скажи мені, коли ти соромишся говорити, що ти спеціалізуєшся на захисті гібридів, чи не табуюєш ти тему гібридів у суспільстві, прирівнюючи їх до речей, про які краще не говорити?
— прирівнюю, — хлопець опустив голову, прикусивши із сорому губу.
— ти не любиш йєнні?
— люблю звісно!
— ну то чого ти вигадуєш якусь дурню?
— я боюсь, що людина виявиться гібридофобом.
— кому потрібна така людина? дай руку, — синмін дбайливо розтягнув плівку й обернув частину татуювання.
— згоден із синміном. ти кажеш, що любиш йєнні і продовжиш спілкування з гібридофобом? вони ж смердять.
— я подумаю над нашим діалогом, — буркнув фелікс, одягаючись у теплу толстовку.
— подумай-подумай, — кинув хьонджин, — якщо не подумаєш, то приходь, я тобі ще мозок повправляю. все одно, поки шукаю роботу, нема чим занятись, — хлопець послав теплу усмішку синміну, який лишень закотив очі на це.
— дивись, — почав синмін до фелікса, — у тебе татуювання велике, тому самоклейка — тільки запасний варіант. купиш бепантен, пелюшки й раз на чотири години…
— я знаю.
— почекай. якщо я знайду шматки серветок, я скормлю тобі рулон, — синмін хижо посміхається, дивлячись прямо у вічі. — якщо пігмент випаде, то приходь. якщо будуть питання — пиши. ну й ти знаєш: баня, спорт — ні. секс, — хлопець замислився, — який секс, ти миєшся під окропом.
— який секс, він не може йому сказати, де працює, — вставив свої п’ять копійок хьонджин.
— це наше перше побачення, — пробубонів фелікс у свій захист, аби отримати синхронне й упереджене: «і шо?».
***
мінхо розчаровано смикав велику кишеню толстовки й переводив погляд із відразою на дзеркало вже хвилину. маленька слабкість відчути дім у домі закінчилася налипшим ворсом та шерстю на тканині одягу. який раз мінхо відтягував шиворіт, аби це все зникло, але воно не зникало. натомість у квартиру подзвонили.
хлопець хутко поправив волосинки чубчику на голові й пішов нервово відчиняти двері.
— добрий день, — двоє чоловіків у офісних костюмах були зовсім не схожими на його фелікса, — ми з компанії…
— до побачення, — мінхо різко зачинив двері перед носом, не дослухавши до кінця яскраву промову, і на впевнених тремтячих ногах він пішов змивати липкий піт із рук.
коли хлопець підписував договір оренди, він сам особисто ледь повторно не вписав ручкою, аби його ніхто не турбував. показники світла або води він може самостійно передати через застосунок, квартиру оплачує держава, а супер модний ніж-бензопила, яким зрізували листя брахіозаврам, його не цікавить, бо не сильно часто він і готує ті овочі.
в двері подзвонили вдруге. вилаявшись під ніс, мінхо зірвав перший рушник із ванної і рішуче підішов до дверей, готуючи пригостити цих нахаб усією своєю злістю.
— привіт! — на порозі запехано усміхався сонячний фелікс, — я до тебе біг дві зупинки. маршутка зламалась, мені соромно запізнюватися на довше.
хлопець ліниво тягнеться обіймати. і коли феліксові руки відчуваються замком на шиї, мінхо приходить до реальності, й обіймає хлопця за талію.
— усе добре, — каже мінхо десь на вухо.
— мені так соромно, — знову пищить фелікс, відпускаючи хлопця зі своєї теплої засідки
— не хвилюйся, я знайшов, чим зайняти час. тож… нічого страшного, — хлопець лагідно усміхається і закидує рушник собі на плече, — ти проходь, напевно. можеш не роззуватись, я зараз взуюсь і підемо. ти хочеш пити? — невпевнено бубунить мінхо всі варіанти гостинності.
— та ні, не хвилюйся. я пройду, — фелікс миттю прошмигує в коридор квартири, аби мінхо зачинив двері, — я хотів кави взяти і трохи прогулятися, якщо ти не проти. і вже наприкінці прогулянки піти в магазин. чи в тебе є плани?
— та ні, — мінхо старчно кряхтить, коли взуває другий кросівок.
— чудово. бо в мене й на плани були плани, — хіхікнув хлопець, загадково прикриваючи усмішку. — тобі личить ця кофта, — раптово видає фелікс, — у нас майже парні луки, тільки в мене ще різнокольорові приколи всілякі, — він відтягує рукав, аби подивитись на різних покемонів на ньому.
— можеш подати сумку? — тихо просить мінхо, голосно нявкаючи всередині від слів фелікса.
— тримай, — хлопець швидко знімає її з дверної ручки, — вона така легка, ти з тих людей, які беруть сумку, аби просто взяти сумку?
— мені не подобаються, як шуршать пакети, і це наче зараз модно, — мінхо повів плечима, мов, сам не знає чого.
— ти говориш, ніби тобі вже за шістдесят, хьоне. ліки випадково пити не треба?
легка усмішка на обличчі хлопця миттєво спадає, із жахом він відповідає, що треба і швидко заходить у ванну.
— ти ж не помираєш? — схвильовано питає фелікс, коли мінхо повертається назад.
— від твоєї краси, — хлопець жартує, але потім додає: — насправді усе добре, але мені б не хотілося відповідати, чому я їх п’ю. точно не зараз. нехай буде моєю таємницею. — фелікс киває головою, він усе розуміє, бо слово таємниця сьогодні фігурує доволі часто.
***
прогулянка проходила з запахом пряної кави, яку фелікс дбайливо сунув у руки мінхо, як подяку за нічний цукор, бо по-іншому хлопець її б не прийняв, бо ну дуже незручно. спершу вони чавкали листям у парку поруч з будинком. а ввечері осінню темнішає раніше. їм пощастило, що цей жовтень виявився добрим, і не треба на собі тягнути багато теплих речей, тим паче шарфів, які ненавидів мінхо. фелікс розповідав купу історій зі свого життя, а мінхо лиш усміхався, бо йому давно було не було так тепло поруч.
— а за мостом ліс? — раптово питає фелікс.
— не зовсім. я там був декілька разів. і зустрічав лише компанії із шашликами, а далі не наважувався зайти, — мінхо нервово проковтнув слину, згадуючи як раптово набрів на кладовище декілька років тому.
— о, це чудова ідея! ми можемо сходити якось на пікнік, коли потеплішає, — пропонує фелікс і подумки додає: «коли я розкажу тобі всю правду».
— ти хочеш мостом пройтись? — запитує мінхо, жмакаючи резинку рукава на кофті.
— ммм, — загадково тягне фелікс, — якщо чесно, то трішки страшно, бо вже темно і придурків достатньо, але якщо ми дійдемо десь до середини, то я думаю, все буде добре. мені б хотілося подивитися на місто з такої висоти.
— говорячи про висоту, — мінхо запнувся на пів слові, — я боюсь висоти, — швидко випалив він, — простіше кажучи, я можу пройтись із тобою, але не змушуй дивитися на річку, будь ласка.
— я б не став, мінхо-хьоне, — фелікс обережно взяв обидві руки в хлопця у свої, — якщо тобі не комфортно, то можемо не йти. сходимо, коли буде світліше, або я сам іншим разом подивлюсь.
— ні, усе добре. врешті-решт, я тобі обіцяв показати район. огляд з мосту також частина екскурсії.
фелікс відпустив одну руку і квапливим, але обережним кроком попрямував уперед. насправді, найкращий різновид міста був ближче до другої половини моста, але фелікс вперто став посередині, захоплено розглядаючи нічні вогні, які переплітались із ранніми зорями.
— ти не місцевий? — здивовано запитав мінхо.
— ні, я тут народився. але перебрався в цей район нещодавно. я шукав тихе місце, і щоб цілодобові були близько. я не вперше готую вночі. зазвичай я готую лише вночі. але в той день я дуже втомився, аби ще кудись йти, але дуже хотілося кексів. зрештою, якби не моя лінь, ми б не стояли тут. — фелікс розвернувся до мінхо, й, окрім страху в очах, не побачив нічого.
— ми можемо піти звідси? — схвильовано питає хлопець.
фелікс дивиться туди, куди й мінхо, й бачить лише порожню темряву лісу. він хоче запитати, чим вона так налякала хлопця, але не наважується зі страху почути щось на кшталт: «це не твоя справа».
***
уйон втомлено дивиться на знайомого баристу й переводить погляд на філософію. праці платона може і класні, але очевидно йдуть до дупи, коли він весь такий смішний стоїть протирає касову зону. уйон сумно видихає і продовжує читати нудну писанину. можливо, вона була б і цікавою, але не в тому просторі, де чой сан говорить до тебе щось загадкове.
— га? — перепитує хлопець.
— ми зачиняємося через десять хвилин, бажаєте щось дозамовити?
— ви можете вивчити за мене філософію? — благаючи застогнав уйон, на що сан лише пряно розсміявся і дурнувато відповів, що в іхньому меню такого немає, — мені потрібно здати борги, а як їх здати, коли поруч зі мною стоїть найкрасивіший хлопець за версією мого серця, — усвідомивши, що він сказав ці слова цьому самому хлопцеві, уйон сховав обличчя в руках. — удай, що ти нічого не чув.
— старанно удаю, — сан приснув і сів поруч, — ти, до речі, чув, що біля переїзду знайшли черговий труп гібрида?
— це справді ті слова, що ти скажеш хлопцеві, який признався тобі в почуттях? — уйон здивовано вигинає брів.
— ти ж на адвоката вчишся.
— і шо? ти прочитав це в пабліку топ п’ять способів зацікавити адвоката у вісімнадцятому сторіччі. але мені цікаво, давай деталі.
— ти думаєш, що по телебаченню щось нормальне скажуть? — сан прискіпливо зіщулився, — сказали лише, що це чергова кішка. все життя мріяв жити в місті з маніяком, — сан підвівся і пішов зачиняти двері.
— а маніяк тут до чого?
розлитий чай був врази цікавішим за філософію, тому уйон хутко заховав книгу десь між власними записами й був готовий продовжити діалог, а там він якось викрутиться.
— попередні жертви гібриди були також кішками. це єдина зачіпка слідства, — сан знову повернувся за стіл, підперши голову рукою.
уйон замислився над його словами.
— це вся доступна інформація?
— а що, у тебе є знайомі гібриди, аби нею точно поділитись, — сан грайливо повів бровами.
— навіть якщо й були, чи став я тобі про них розповідати після таких діалогів. можливо, ти вбивця під прикриттям? — уйон підозріло зіщулив очі.
— справедливо, — відповів сан, — але якщо ми почали за інформацію, то вона правдива настільки, наскільки її по телевізору показують.
— я б не довіряв тому, що по телевізору показують, але з іншої сторони, в мене недостатньо часу, аби шукати першоджерела самостійно, — хлопець трагічно заскиглив і впав головою на складені руки, — чому в нас здача боргів не як у всіх нормальних людей.
— я не можу ні поспівчувати, ні сказати, що ти сам винен, бо мене нікуди не взяли.
— я думав, ти поєднуєш навчання і кав’ярню, — уйон аж вскочив від несподіваних новин.
— упс, — сан лише примирливо підняв руки, — буває і таке.
***
в магазині обидва хлопця не відчувають себе закутими ланцюгами незручності й тихенько хіхікають із дивних помідор чи кривої банки з консервою. мінхо погодився піти за компанію, бо все, що йому було потрібно в нього було, але він підозріло дивився на яловичину за знижкою.
— хочеш, я тобі куплю? вважай дружнім подарунком, — фелікс діловито взяв одну пачку, розглядаючи ознаки зіпсованого.
— та я… — розгублено відповів мінхо, — зазвичай на першому побаченні, — він прикусив себе за язик, — на першій зустрічі зазвичай кавою пригощають. та й ти вже пригостив…
— якщо хочеш, я тобі можу приготувати його. я все одно планував запросити тебе до себе, але досі не вирішив, що буде на вечерю.
— я… — мінхо нервово приснув, — я весь день хочу дешевого гострого рамену, — він засоромлено закрив червоне обличчя руками.
— о! — осяяно вигукнув фелікс, — так! теж хочу. треба ще прозапас узяти. ходімо. — він схопив ошалешаного хлопця і потягнув до поличок зі швидкою їжею.
спільними блуканнями вони винесли з магазину три пакети з їжею і два стаканчика чаю в пакетиках. тягнучи напій через трубочку, фелікс вкотре захоплено розглядав район по сторонах, захоплено вигукуючи, коли дорогою траплялося щось кумедне. дивлячись на фелікса, мінхо тепло усміхається і ховає руки в рукава, бо сильно хочеться знову триматися за руки, але це все до біса лячно.
— тобі точно не треба продуктів? — раптово питає фелікс, — може, ти соромишся, що я щось неправильно зрозумію, то я можу тебе почекати під магазином.
— та ні. я купив схожий на твій набір десь за день чи два, як ти до мене зайшов. мені ще на декілька днів вистачить.
почувши це, фелікс вдавився чаєм.
— декілька днів?! я це за дня три з’їм. ти ж тричі на день їси?
— я останнім часом можу пропустити якийсь прийомів їжі, але стараюсь харчуватися повноцінно, — мінхо старався нейтрально підтримувати розмову. так, аби його слова не виглядали брехньою.
— ой, — фелікс явно посумнів, — якщо ти зараз не захочеш лишитись у мене, я тебе зрозумію.
— ні-ні, усе добре. я не змушую себе. тим паче, мені цього хочеться, — мінхо в думках змушує собі дати ляпаса й зібратись із думками. — ти кажеш, що тобі це на три дні.
— а, ой, — фелікс усміхнувся, — так, але й не «так» одночасно. я іноді на роботі засиджуюсь допізна, тому окрім обіду можу взяти і вечерю. або інколи готую щось смачне для колеги, бо він голодний трудоголік.
— я і не знав, що так багато вихователів чоловіків. ну знаєш, стереотипне твердження…
— та знаю, — фелікс стулив рот і благав себе максимально обходити тему роботи, бо він уже сам забув, що набрехав і що йому брехати далі.
решту дороги до дому вони продовжували перекидувася простими фразами про загальне й ні про що одночасно. мінхо помітив, що після розмови про роботу фелікс помітно похмурнів і задумливо жував соломинку порожнього стаканчика. мінхо переклав пакет з однієї руки в іншу і грайливо клацнув пальцями фелікса в плече, на що інший хлопець усміхнувся і так само переклав пакети в іншу руку, запихнувши в них порожній стаканчик, та взяв мінхо за руку.
***
квартира фелікса суттєво відрізнялася від квартири мінхо. якщо в нього була тільки верхня кімната та нижня кімната, то фелікс мав простору вітальню та кухню поруч, яку розділяла лише барна стійка, неподалік якої були двері на балкон. скориставшись цікавістю, мінхо таємничо відчинив їх і опинився на простором балконі. поки на балконі не було ніяких меблів, як і у всьому будинку. не дивлячись на простір, більша його частина була заставлена нерозібраними коробками, які якось самостійно не хочуть розбиратись. так сказав фелікс, беззвучно зайшовши на балкон.
— взагалі, я шукав без балкону. або якщо є, то засклений, але ця квартира підходила мені рештою параметрів, того я зупинився на ній. ходити на перегляди квартир дуже виснажує.
— мені житло компенсує держава, того я не знаю навіть. знайшов щось візуально зручне, й щоб пільги покривали.
— боже, вибач, — фелікс ляснув себе по лобі, — я поводжусь зовсім як мудак.
— ні. ти взагалі не мудак. мені здається, що у всіх є ця фаза. типу ми знайомі декілька днів, з яких вживу спілкуємось другий раз. але ти правий, — вираз обличчя фелікса різко змінився, — перила тут жахливі. як тут можна цілуватись, якщо вони раптом не витримають двох тіл.
— ти жахливий, — фелікс ляснув гигикаючого хлопця по плечу, — я тобі весь соус у бульдак* виллю.
— о ні, будь ласка, не роби цього, — заливаючись сміхом, мінхо повернувся до вітальні, лишаючи фелікса дутись на балконі.
— зроблю. і сховаю все молоко! — хлопець погрожуючи кричить, зло тупцяючи на кухню.
— як же бути, як же бути, — задумливо протягнув мінхо, розлігшись на канапі, — стій. ти ж не купував молоко.
— не купував. я не люблю його. тобі чай зелений чи чорний робити?
— зелений.
— добре. ввімкни, будь ласка, телевізор, пошукай щось легеньке. я поки тарілки знайду, — пропищав фелікс, потягнувшись до верхніх поличок у пошуку всього. якщо лапшу можна було лишити в каструлі і їсти в кращих стилях леді і блудька, то під дрібні закуски слід знайти хоча б одну плоску тарілку. взагалі, він майже повністю розібрав кухню. ще в перший день переїзду. але куди він то все поскладав, фелікс не пам’ятав, бо його голова забита іншим лахміттям.
— ти сильно образишся, якщо я закуски подам в упаковці, — розчаровано простогнав хлопець.
— а локшину ми з каструлі їстимо?
— так! я тільки чашки знайшов, — у знак підтвердження дві чашки в його руці голосно цокнули.
— я можу і з упаковки, і з каструлі, і піднятися взяти у себе тарілку, якщо ти така бідося.
— я не бідося. і насправді не треба, я не хочу мити ще більше посуду, — фелікс сів поруч, розставляючи закуски й сумнівновідому каструлю, — я трішки додав соусу. насправді, не сильно люблю гостре.
— я теж.
— чудово, — хлопець сонячно усміхнувся, — ти знайшов, що дивитись?
— так.
— чудово. я тільки вимкну світло, — фелікс жваво вскочив і вже через декілька секунд уся кімната була заповнена темрявою. — я не можу повірити, що з усього ти обрав саме цей фільм. він же старючий.
— мені подобається, — мінхо знизав плечима, — якщо хочеш, можемо завжди подивитися передвиборчу кампанію мера.
— ні-ні, дякую. вмикай уже, потім позамітаємо пісок, який із нас посиплеться.
стара аудіодоріжка рипає спогадами з динаміків і замість класичних титрів старих фільмів, на екрані відразу з’являються дії акторів. фелікс усміхається, коли бачать як діти незграбно грають у дворовий бейсбол і тягнеться за локшиною. увага мінхо повністю прикута до метушні на екрані, він очима бігає від персонажа до персонажа, поки фелікс не штовхає його і пхає палички йому до рук. хлопець невпевнено тягнеться до каструлі, але так само відсмикує, бо розуміє, що між ними велика відстань. а перетворювати побачення… першу зустріч на спільне прибирання дивану не хотілося, як і брехати самому собі. бажання сісти ближче крутилось у його голові ще із самого початку, ну бо по-перше це логічно, а по-друге не буде жодних аргументів, бо мінхо намагається подолати внутрішнього кота й раціонально розмислити.
— ти знаєш, що можеш посунутися ближче і я тебе не вкушу, — фелікс клацнув зубами.
— я і сам думав, — буркнув мінхо.
— та-та, я бачив, сунься давай, — фелікс дістав подушку, що лежала між ними й запхав за спину, — зараз усе охолоне й ми пропустимо початок за дурними суперечками.
— так, а ти казав, що фільм старий.
— так, а я може ніколи його не бачив, — фелікс гордо заляпався порцією бульдаку, але продовжував войовничо (з задраним носом) дивитися на мінхо. сам хлопець пирснув від побаченого й обережно провів пальцем по феліксовій щоці, прибираючи соус.
— фу, ти ще оближи його, — фелікс награно скривився.
— й оближу, — мінхо поклав палець до рота і скривися від гостроти.
— ти! — фелікс обурено вскочив, — ти неприємний! — він кинув лошину на стіл і розгнівано став навпроти мінхо, склавши руки в боки.
— і? — хлопець розвів руками, нічого в цьому не вбачаючи.
— і! — фелікс замислився, — і…
— і?
— і я зараз здохну, якщо тебе не поцілую.
фелікс обережно, ніби на пробу, торкається гарячих губ мінхо. взамін, мінхо схопив хлопця за ноги, притягуючи до себе ближче й невагомо зім’яв феліксові вуста. зрозумівши, що мінхо не проти, фелікс починає діяти наполегливіше, відриватися від його губ зовсім не хотілось, навіть якщо їхньою перепоною був диван. тримаючись за мінховські плечі, хлопець швидко залазить йому на коліна, не розриваючи поцілунок. стає надзвичайно гаряче. жвавий язик мінхо пестить нижню губу фелікса, від чого хлопець проти волі стогне й обережно розриває поцілунок.
— зажди, — почав фелікс плаксивим голосом, — я не готовий.
— я теж, — манхо витирає залишки слини з губ, — просто хотів більше з’їсти локшини з твоїх губ.
— ти дурник? — різко питає хлопець.
— так.
— я зробив свіже тату й мені не можна в душ ходити декілька днів.
— у тебе надто просунута робота.
фелікс ледь встигає прикусити язика, щоб не запитати до чого тут це, але вчасно згадує і просто посміхається, немов так і є.
— ага. і ще мені треба змінити плівку. і, — фелікс різко видихає, — було б чудово, якщо б ти залишився. я маю на увазі просто переночувати. мені завтра нікуди не треба, тож ми могли влаштувати марафон фільмів чи пограти в щось на приставці. якщо хочеш, звісно.
— я, — почав мінхо, — я хочу, — десь всередині його внутрішній кіт меланхолійно мантиляє хвостом взад-вперед та спокійно позіхає, поки очі мінхо горять щастям.