«ЧОН ЮНХО. ПОБАЧЕННЯ. ЗАВТРА. ЧЕКАТИМУ КОЛО ГОЛОВНОГО ВХОДУ ДО СОНГПА НАРУ О 19.00. НЕ ЗАПІЗНЮЙСЯ»
***
- То що, ти підеш чи як?
- Ні!
- Чому, запрошення доволі оригінальне, як на мене.
- Ще я не пхався посеред ночі у малолюдний парк на здибанку з невідомим чєлом, який, судячи з того, що він не запросив мене особисто, до купи ще й сталкер.
- Може він просто дуже загадковий і романтичний.
- Йоне, ти дибіл?
Юнхо пронизливо виє і падає обличчям у складені руки. Не просто сором, а їбуче позорисько проросло на підвалинах чийогось невдалого жарту і перетворило його зі звичайного собі студента на об’єкт найпалкіших пліток, кепкувань і інших форм небажаної уваги.
Ну от кому взагалі могло спасти на думку написати таку хуйню на головній сторінці університетського сайту, та ще й великими буквами і закріпити то на цілісінький день?! Тільки хіба що якомусь довбню, а з довбнями Юнхо справ не має. Точніше, з ще більшою кількістю довбнів, бо йому цілком вистачає його дорогоцінних друзів.
Він не ідіот. Він не наївне дитя. Він дорослий і він туди не піде.
І.
Він.
Не.
Настільки сильна духом людина, щоб насправді зробити так, як краще, а не як цікавіше.
Звісно, йти просто так навмання – аж занадто дурна ідея, тому «секретний-друг-Пак-Сонхва» отримав детальну інструкцію того, що йому треба буде робити у випадку, якщо Юнхо не повернеться на ранок. У відповідь Юнхо отримав сорокахвилинний монолог щодо його інфантильності, десять материнських заповідей, перцівку, кишеньковий ніж і три бублика, щоб не зовсім голодний був.
У парку в такий час вже темно. Та й кому може подобатися гуляти парками восени по сутінках, коли тут з «развлєчєній» можна хіба шо сраку відморозить? Самі голі дерева та вітер під куртку лізе. Тьху.
На підході (вау, що за дивина!) нікого немає. Та й поблизу, здається, теж.
Юнхо роздратовано озирається, намагаючись як не відгадати, то хоча б надумати собі потенційний об’єкт спостереження. І чого він, питається, сюди припхався? Сидів би зараз вдома, пив чай з медом та дивився мультики. Ні, мало зранку хапнув сорому, трошки не хватило, треба ще добрати, щоб напевно.
- Привіт. – лунає раптом несподівано близько за спиною і змушує різко відсахнутись в бік. Він же буквально хвилину назад мотав башкою на всі боки, як цей чорт до нього підкрався?
- То це ти?
- Угу.
- Круто.
Шось таке собі. Не те щоб у Юнхо взагалі були якісь очікування щодо цієї зустрічі, але після такого грандіозного кібер-підкату він очікував ну мінімум на викладача курсів пікапу і красномовства. А перед ним стоїть… А хто власне перед ним стоїть?
Хлопець високий, майже як сам Чон, в довгому, наче не по погоді тонкому пальто і светрі з високим горлом, що натягнуте аж на самий ніс. Великі окуляри, судячи з відсутності викривлення, мінус дуже малий, на голові нєчто, що могло би бути червоним фарбуванням з місяць назад, але тепер за кольором більше нагадувало борщ зі сметаною.
Юнхо ніколи його не бачив, а якби й бачив, то в житті б не запам’ятав.
- Ну і чого саме тут?
- Тут є річка.
- М. Прикол. А більше в Сеулі річок немає?
- Є.
- Ця якась особлива?
- Ні. Звичайна.
Мда. Не пішла розмова. Ну що ж.
Вони мовчки йдуть парком. В прогулянок нічним парком, якщо так подумати, є свої переваги, як от наприклад, відсутність дитячого галасу, завдяки чому ти не боїшся занадто глибоко задуматись і випадково наступити на чийогось пуцвірінька. З іншого боку, вони тупо кріпово кудись йдуть, що не додає ні спокою, ні впевненості в тому, що сюда справді варто було приходити.
- Куди ми?
- Не знаю. Нікуди, мабуть. Я не задумувався над напрямком.
- То ми просто вештатимемось отут серед дерев, доки в мене від холоду ніс не відвалиться?
Незнайомець кілька секунд пильно вдивляється Чону в обличчя і несподівано дістає звідкись з-за коміру пухнастий шарф, протягуючи його хлопцеві. Юнхо повільно зморгує, роздивляючись річ у руках, та вирішує не нехтувати можливістю зберегти-таки лице в його первісній формі і знов відчути усі його частини.
Шарф виявляється фантастично м’яким, і вочевидь зробленим власноруч. Ну, або супер мега гіпер дорогим, бо така пряжа точно коштує не дешево. І пахне приємно, наче чимось дуже домашнім. Юнхо навіть поривається спитати, чи то в його поклонника мама така талановита чи «ти не повіриш, готуйсь аплодувати».
- Вибач. Відверто кажучи, я не сподівався, що ти дійсно прийдеш.
- А?
- Та я як тільки то виклав, думав, ну як же круто, вау, да я геній, а потім пройшло, типу, секунд п’ять, і я зрозумів що це найтупіша та найкрінжовіша річ з усього, що я тільки міг зробити, і жодна нормальна людина не таке адекватно не відреагує. А це ще й весь універ бачив.
Юнхо не витримує і тихо сміється.
- Про нормальну людину це ти точно підмітив. Погугли, може неподалік є якась круглосутка, он в ТЦ чи поряд з ним точно має шось бути. Як тебе, до речі…?
- Мінґі. Я Сон Мінґі.
- В такому разі – поки що не впевнений на сто відсотків але все ж радий знайомству, Сон Мінґі.
За два квартали від давно вже закритого Лотте дійсно знайшлася невеличка кав’ярня для пізніх відвідувачів. В ній було дійсно мило, затишно і смачно. Новий знайомий на ім’я Мінґі дійсно на пробу виявився не кріповим сталкером, а просто людиною підвищеної соціальної ніяковості, до того ж, приємним співбесідником. І після всього двох годин, вже повертаючись назад додому через той самий парк, ця дивна прогулянка дійсно зоооовсім трошки стала нагадувати побачення.
- Що ж, дякую за вечір, але мені вже справді пора.
- Впевнений, що дійдеш сам? Час пізній.
Юнхо вкотре за вечір сміється.
- Для людини, яка припхалась в парк на сліпе побачення, впевненості у мене достатньо. Не хвилюйся.
Мінґі ледве посміхається самими куточками губ, точно намагаючись незграбно скопіювати чужий вираз обличчя.
- Так, справді. Тоді, до зустрічі?
- Ага. І цей…
- М?
- Наступного разу коли знов припре кудись мене позвати - краще подзвони.
Відгуки