Доторкнись, то загоришся

Вони прийшли так рано, як могли. Як тільки сонце зайнялося на обрії, мабуть, вийшли до Петрової хати. Зазвичай старости вибирали пізніший час або приходили затемна. Це рідко рятувало – чутки на їхньому кутку ширилися миттєво, тому старост з гарбузами бачили всі, хто мав очі.

Але це було не про Антіна. Він самовпевнено йшов в оточенні сватів, ловив на собі погляди односельців, що якраз збиралися до роботи. Очолював процесію дядько Павло – один з найкрасномовніших сватів в трьох ближчих селах.

– Свати йдуть, свати йдуть! – прогорлала десь знизу Наталка і протупотіла босими ногами по подвір’ї.

– Трясця! – прошипів Петро і майже скотився з даху, зістрибнув на землю і зробив кілька кроків до клуні. Парубок тільки-но вийшов у двір, коли почув свист і привітання, які викрикували сватам із сусідніх дворів, і вирішив перевірити, що відбувається.

– Братику, свати йдуть! Як думаєш, до кого? До Світлани чи Параски? Чи може до тебе? Пішли подивимося! Пішли! Пішли! Пішли! – заголосила вона, скачучи навколо. Хлопець спокійно посміхнувся дівчині.

– Почекай, причепо, все дізнаєшся.

Петро знав, що прийшли не до нього. Хто він? Байстрюк, який жив у дядька і тітки. Він не мав коштів, щоб когось засватати та й за нього не дали б великого посагу. Тому на шлюб парубок поки не розраховував, а хотів піти в наймити, щоб заробляти свої кошти. І вже потім подумати про шлюб.

– Петре! – але того ранку все змінилося. – Петрику, іди до мене, швидко! – крикнула тітка з хати. Її голос звучав якось незвично. Хлопець обернувся, його очі розширилися.

– Вони прийшли? Вони прийшли! До нас, уявляєш! – тонкий дівчачий голосок пролунав на весь двір, і Петро спохмурнів. Чи не почули їх ті, що всередині?

– Тихо тобі, – гримнув він. – Пішли, швидко! – і зайшов до хати, глибоко дихаючи. Невже це те, про що він подумав? Антін прийшов до нього свататися? Але чому? Як це взагалі можливо? Вони навіть не розмовляли жодного разу в житті, лише бачилися на ярмарках. Чоловік був років на десять старший і ніколи не звертав на меншого багато уваги.

– Так, тітко, – Петро зайшов у сіни і затримався, щоб обережно зазирнути всередину. Маленька Наталка забігла слідки, але заспокоїлася і сховалася за спину матері, бо велика кількість дорослих злякала її.

Свати стояли в хаті. Петро вступив всередину і обережно оглянув всіх присутніх. Останнім він зіткнувся поглядом із молодим. Антін м’яко посміхнувся, наче намагався щось Петру сказати. Але той швидко відвернувся. Чомусь стало соромно. Він не думав, що колись засватають його. Хотів сам пробиратися, заробляти, ставити хату, в яку можна буде привести свою сім’ю. А тепер він мав порядкувати в чужій господі.

Дядько вже сидів на лаві за столом, перед ним на гарно вишитому рушнику лежала хлібина. Дядько Павло тихо молився образам. Петро так розгублено і витріщався б на сватання, якби тітка м’яко не вказала йому на кімнату. Хлопець одразу зрозумів. Потрібно було вбратися і якнайшвидше. Він спритно прокрався до своєї скрині, знайшов найкращу ткану сорочку, яку тітка Марія вишила своїми руками, і швидко перевдягся, підперезався червоним поясом і зробив кілька глибоких вдихів. Оце тобі й ранок! Ще й свиня не кормлена лишилася, вищить на весь куток.

Коли хлопець тихо повернувся і застиг біля печі, почув, що дядько Павло вже віддав шану Богу і почав своє слово. Він був досвідчений сват і казав гарно, хлопець аж заслухався історією про мисливців, що з далеких країв прийшли і шукали тут свого щастя. Усе відбувалося занадто швидко, а Петро лише міг мовчки стояти і прислухатися. Він вже знав, що відповість дядько. Знав, що вони не відмовлять такому багатому і хазяйновитому жениху.

Тому парубок не здивувався, покірно виніс рушники, не підіймаючи голови, і подав їх старостам. Почало відбуватися забагато речей. Дядько поблагословив їх, а тітка плакала. Петро коротко глянув на Антіна. Чоловік виглядав впевнено, звісно, він знав, що піде звідси із хлібиною. Парубок розгублено опустив голову. А потім щось сталося. Запала тиша, ніби Петро мав щось зробити, але нічого не почув. І тільки він підняв погляд, як відчув м’який поцілунок на своїх губах. Хлопець застиг і широко розплющив очі. У Антінових очах засвітився веселий вогник.

А далі стало ще гірше. Петро ставив на стіл разом з тіткою, поки свати пили і їли, на гостину зазирнули сусіди. У невеликій хаті стало людно, всі посміхалися, вітали і співали пісень. Тітка, як годилося, пускала сльози, а дядько сидів у голові столу і широко посміхався. Петро посміхався теж. Сидів поруч з нареченим, їв, пив, і робив вигляд, що радий, бо всі цього чекали.

– Чи той Антін зовсім розум втратив? Чого це він Петра взяв? – хлопець застиг на порозі. Він вийшов подихати, бо людей ставало все більше. Сусіди позакидали роботу і святкували. І Петро вихопив хвилину, щоб усамітнитися, спокійно вдихнути повітря. Не вийшло.

– А чому не взяти? Самота вона знаєш яка, кусається. Чого йому самому доживати? А Петро хоч і без посагу, зате працьовитий і пригожий, – задумливо прокректала Параска, баби скупчилися на лавці за хатою і пліткували. Мабуть, зібралися до господи, але так і не змогли розійтися – зчепилися язиками так, що й не розрубаєш.

– Хіба мало працьовитих дівок у селі? А як же дітки? Антін хоч вже не парубок, але й не старець. Та й багатієм став.

– Не хоче він дітей, – Параска відповіла лайливо. Інших жінок за голосами Петро не познав. Треба було повернутися в хату, але хлопець застиг і прислухався. У нього запаморочилося в голові. Занадто багато почуттів для одного дня. – Ти ж сама знаєш, що були в нього діти. Згинули всі троє разом з матір’ю у вогні.

– Ох, все господарство згоріло. І дружина молода, і дітки. А Антін, бідний прибіг з поля і в полум’я, наче божевільний, кидався! Як він кричав, людоньки, я в житті такого крику не чула, – нажахано переповіла Пріська. Усі на кутку знали цю історію, але жінка занадто обожнювала переповідати чутки.

– Не трави душу! – гаркнула на неї Параска. – Антін такий господар хороший, і Петро пригожий, буде вдячний, що ґартувати все життя не доведеться. Най живуть діти.

– Най живуть, – присоромлено віддзеркалила Пріська і жінки затихли. Хлопець нарешті прийшов до тями. Він відліпився від стіни і швидко побрів у хату. Там, в світлиці, заспівали весільних пісень. Петро раптом гостро захотів розплакатися.

---

 

– А щоб тебе нечиста сила ухопила! Злазь звідти, чортяка, а щоб тебе схопило і гепнуло! – Петро підхопився і роззирнувся. Вони вже заїхали на ярмарок, де з самого рання люди облаштовувались і розкладали свій крам. Якась стара жінка леметувала десь далі, проте її крик парубка розбудив.

– Вже приїхали? – спитав він у дядька, смачно потягнувшись.

– Так, соньку. Давай, розбуркуйся, треба ще мішки з зерном перенести.

Петро так і зробив. Він носив крам, поки дядько порядкував з прилавком. Парубок працював мовчки. Сватання було позавчора, але вони так і не поговорили. Петро ніколи б у житті не дозволив собі докорити дядькові. Він ростив його змалечку, нічого не шкодував. Але дядько мав свою доньку. Мав працювати для Наталки, щоб забезпечити їй щасливе майбутнє. І вимагати чогось Петро не мав права.

– Допомогти? – Петро злякано глянув на Антіна, який з’явився поряд. Мішок у слабких пальцях почав повзти з воза вниз, і чоловік не чекав на запрошення – підхопив мішок і обережно поставив на землю.

– Дякую, я впораюся, – хлопець вперто стиснув губи і потягнувся за наступним мішком.

– Треба побалакати, не думаєш? – чоловік стишив голос і зняв ще один мішок з возу.

– Чи не пізно? – Петро сам від себе не очікував подібного гострого тону, але чоловік і бровою не повів – стягнув з воза останній мішок і сперся на нього.

– Я стою з того боку біля млина. Коли завершиш, підходь, – посміхнувся чоловік і мовчки пішов, залишивши зніченого хлопця серед борошна.

Дядько дозволив йому піти, коли сонце вже високо піднялося. Раніше Петро знайшов би знайомих, щоб не гуляти ярмарком самому, і пішов би розважатися. Але цього дня поплівся туди, куди вказав Антін. Він, може, і хотів би проігнорувати запрошення, але несподівані заручини спантеличили його і змазали усі плани на життя.

– Де Антін? – спитав він у наймита, що стояв біля лави. Той привітно посміхнувся і гукнув господаря, широкими очима розглядаючи хлопця. Петра його погляд змусив зніяковіти.

– Ви хотіли поговорити? – тихо спитав він, сховавши погляд.

– Ходімо, – кивнув Антін і пішов вперед, подалі від зацікавлених очей. – Туди, де тихіше.

– То тепер буде весілля? – тихо спитав Петро, коли вони завернули подалі від майдану, де купчилося найбільше людей.

– Так, буде. Саме про це я і хотів поговорити, – вони зупинилися оддалік від голосних продавчинь. – Можливо, моє сватання було занадто швидким і несподіваним. Я сподіваюся, це буде на щастя нам обом.

Петро не відповів. Він розглядав захаращену вуличку, жінку, яка розмахувала руками і закликала людей до своїх горщиків. Він не знав, що відповісти. І не хотів говорити про це. Бо він сподівався, що чоловік нарешті скаже, чого від нього хоче. По чесному розкладе, навіщо він взяв за чоловіка саме його. Бо про  кохання між ними не могло бути і мови.

– Петре, – Антін нахилився і перехопив його погляд. Погляд у чоловіка був незадоволеним.

– Хай буде весілля, – хлопець знизав плечима. – Ви ж домовилися з дядьком про час?

– А тобі самому байдуже? – Антін спохмурнів. Він дивився на Петра вимогливо, а парубок не знав, чого він взагалі очікував.

– Мене ніхто не питав, – він знову знизав плечима і подивився чоловіку прямо в очі прямим зніченим поглядом. – Я не маю вибору, тому одразу скажіть, чого ви хочете? Я хочу зрозуміти, що мені очікувати.

Чоловік розлютився. Петро побачив, як спохмурніло його обличчя, очі ніби загорілися злим вогнем.

– То чому ти не дав мені гарбуза, якщо тобі так байдуже? – різко спитав він, палахнувши злістю в бік парубка.

– А ви хіба не розумієте, в яке становище мене поставили? – Петро підвищив голос, проте одразу отямився. Він швидко озирнувся, чи не підслуховує їх хто, і далі заговорив тихіше. – Ви навіть ніколи не говорили зі мною і раптом прийшли свататися. Чому?

– То, може, відмовишся зараз? – гаркнув чоловік ядуче.

– Ви не можете казати такого, – спантеличено заперечив хлопець. Антін побачив в його очах нову емоцію – справжній переляк. – Ми вже розділили хліб. Всі знають про заручини, невже ви…

– Заспокойся, – перебив чоловік твердим голосом. Антін глибоко вдихнув і взяв емоції під контроль. – Я не відмовлюся від свого слова. І не маю наміру тебе скривдити.

– Я не хотів спричинити негаразди. Вибачте, – хлопцеві стало лячно. Якщо чоловік дійсно відмовиться від свого слова, тоді Петру буде туго. Антіну все пробачиться, бо він справний господар і добра душа, а ось парубка огорне такий сором, що й на вулицю не вийдеш без пересудів і розмов. Тому він ввічливо схилив голову і вибачився. Його життя йшло шкереберть, але хлопець все одно мав триматися на плаву.

– У нас ще буде час познайомитися і зрозуміти один одного, – чоловік випростався і спокійно посміхнувся. Так, наче не він піддався почуттям всього хвилину тому. Але залишилося в його поставі щось тверде. – Сподіваюся, ми двоє надалі будемо слідкувати за словами.

– Звісно, – Петро опустив голову ще нижче. Він знав, що Антін вмів відстояти себе, не втративши обличчя. Проте вперше відчув його твердий вплив на собі.

– Добре, – чоловік посміхнувся знову. Але цього разу привітніше. – Час іти. Дядько, мабуть, тебе шукає. Незабаром побачимося. Я дещо придивився на ярмарку, то, може, почастую тебе подарунком.

– Це не обов’язково, – жахнувся Петро і з благанням підвів на чоловіка погляд. – Шлюб з вами і так велика честь.

– Не переймайся, – погляд чоловіка потеплішав. – А тепер іди, – сказав він, і раптом підняв руку, торкнув хлопця за підборіддя. Петро здивовано витріщився на нього і знітився, бо оточуючі точно побачили цей занадто ніжний жест. Він помітив, як найближча до них баба Марічка аж застигла із гарбузом в руках, пожадливо вихоплюючи кожен рух Антіна.

– Бувайте, – прошепотів хлопець, а чоловік так само несподівано опустив руку і пішов геть. Парубок побрів у інший бік. Він йшов ярмарком, і йому здавалося, що його палаючий вид бачить кожна присутня пліткарка.

---

 

Антін купив йому чоботи. Такі зручні і дорогі, яких Петро навіть в руках не тримав, не те, що носити. Тітка радісно ходила подвір’ям і нахвалювала його жениха, поки хлопець оторопіло дивився на подарунок. Сам Антін не прийшов – передав усе наймитом. І Петро відчував полегшення, що не мусив проводити цілий вечір поряд із майбутнім чоловіком.

Бути поруч з Антіном було… ніяково. Хлопець просто не міг зрозуміти, як чоловік до нього ставиться. Адже чомусь він обрав саме його, Петра, собі за половину.

Вже підходив час весілля, тому справ побільшало у кілька разів. Петро їздив по базарах, прибирав господу, клепав і укріплював старі лави і взагалі робив все, що скажуть. А коли ставалася вільна хвилина, він неприкаяно бродив по саду. Тітка частіше плакала, розповідала старі історії і зносила Петрові речі в одну скриню. Перебирала, щось додавала, щось навпаки, і знову пакувала в скриню. Петро її заспокоював, що не на вулицю їде. Але жінка його не чула.

На людях Антін тримався з Петром бездоганно. Парубок теж намагався не створювати проблем. Вони сиділи поруч на лаві, посміхалися, їли і пили. Після ярмарку чутки змінилися – тепер люди вважали, що у Антіна і Петра був таємний зв’язок, тож пересуди про жалість до бідного сироти зникли. І парубку від цього дихалося трохи легше.

Весілля ніяк не надходило, час тягнувся і тягнувся. А потім майнув повз, і Петро незчувся, як пройшли передвесільні дійства.

– Їдуть! Їдуть! – радісно прокричала Наталка, вбігаючи в хату. – Уже біля брами! Цікаво, чи гарних вони подарунків навезли? А багато, мамо?

– Цур тобі, мовчи. Що дадуть – бери, а сама нічого не випрошуй! – суворо наказала Марія, востаннє поправляючи на Петрові пояс. – Не тисне? Який же ти гарний, Петрику! – тітка знову заплакала, мабуть, всоте за ранок, і хлопець обережно її обійняв, підтримуючи.

– Усе чудово, не плачте, – просив він.

– Добре, добре, – пошепотіла вона, і раптом збадьорилася, кинулася кудись в бік. – А ж в мене там картопля досі в печі, а Господи Боже ти мій!

Петро тільки посміхнувся їй вслід і мовчки сів на лаву. Він досі відчував себе трохи прибитим, бо лише кілька годин, теплого недільного ранку, стояв в церкві на власному вінчанні, тримав свічку і шепотів слова молитви. Священник бажав їм щасливого життя, хлопець і сам це вимолював, поки кланявся іконам. З Антіном вони ледве перекинулися кількома словами, коли настав час роз’їжджатися. Тепер чоловік мав надійти з боярами, і тоді вже розпочнеться весілля.

По хаті туди-сюди снували жінки, виносили страви до саду, де накрили столи. Хлопцю ж наказали чекати і не вимазатися ніде, що він старанно і робив. Десь поруч завели весільну пісню, і Марія тихо підхопила, обливаючись слізьми.

– А мама плаче, бо тебе чужий дядько забере? – спитала Наталка, смикаючи Петра за рукав.

– Він вже не чужий, малеча, – зітхнув хлопець, нахиляючись до неї. Мала дзиґа оббігала весь двір і сплутала всі стрічки, які їй так старанно вплели в коси. – Тепер він буде моїм чоловіком.

– І ти поїдеш далеко-далеко? –  по-дитячому наївно спитала вона.

– На інший кінець села. Там буде мій дім, – він обережно розправив стрічки і зобразив впевнену посмішку. – Я постійно приїжджатиму. Антін добрий чоловік, він тобі сподобається.

– Якби він був добрий, він би тебе не крав, – надула губи Наталка.

– Давайте вже в двір, вони заходять! – в хату вбігла баба Параска і потягнула Петра за собою, тож він не встиг ніяк втішити малу сестру.

Що то за ворона, що то за ворона стоїть у порога,

Руки розставила, рота роззявила,

А ми не ворони, а ми не ворони,

Ми ясні соколи. Розсуньтеся, сови,

Хай сядуть соколи.

Дружечки-панянки, та ступайте на лавки,

Давайте дорогу князю молодому!

Антін виглядав чудово і напрочуд впевнено. Він вступив у двір усміхнений, в компанії своїх бояр, які виспівували пісень. Петро піднявся на тремтячі ноги і видавив посмішку, кволу, на яку спромігся. Поки бояри співали, він підійшов ближче.

– Прошу, – тремтячим голосом запросив Петро до хати. Він пропустив дядька і тітку вперед і пішов поруч із Антіном, старанно відміряючи кроки, щоб не впасти від хвилювання.

– Ти дуже гарний, – чоловік схилився до його вуха і прошепотів це, а потім м’яко притримав хлопця за лікоть перед порогом. Петро так зніяковів, що забув усяке хвилювання, лише думав про те, чи далеко видно його червоні щоки.

Тітка плакала увесь час, поки їх благословили. Петро теж пустив кілька сльозин, поки ділив хліб зі своїм чоловіком. Вони поцілували ікони, поклонилися і вийшли з хати. Петро почувався так, наче ступає на край прірви, яка може виявитися для нього згубою.

Дружки провели їх, посадили в голові столу. На дворі вже зійшлося гостей, співалися пісні. Стільки привітань Петро ніколи в своєму житті не чув.

– Хвилюєшся? – тихо спитав його Антін, коли всі випили по першій чарці.

– Уже менше, – посміхнувся хлопець. Він не міг і шматок в себе запхнути, а горілки випив лише трохи, щоб втримати голову світлою.

– Краще їж, щоб не сп’яніти. Нам ще сьогодні танцювати, – чоловік грайливо штовхнув його під лікоть.

Чи се тії чоботи, що зять дав?

А за ції чоботи сина взяв.

Ой, чоботи, чоботи ви мої!

Наробили клопоту ви мені.

Повішаю чоботи на кілку,

Сама піду за прачкою по кутку.

Заспівали баби, заграли музики, багато хто став до танцю, їлося і пилося, сп’янілі гості заводили голосні розмови і раділи. Радів і Петро. Хоча б намагався вдавати. Він розумів, що кожен спостерігає за ним, і не хотів давати приводу для чуток.

– Потанцюємо? – спитав Антін, м’яко беручи парубка під руку. Він згодився, і юрба шанобливо розступилася перед ними. Петра вистачило на два танці, потім він обережно повернувся до столу і сів поруч із тіткою.

– Натанцювався, милий? – спитала вона, обіймаючи Петра. – Ви така гарна пара, діти, дай вам Боже щастя.

– Дякую, – посміхнувся хлопець. Він якийсь час просидів поруч, грівся у обіймах тітки. Та врешті вона делікатно відсунулася і вказала на Антіна. – Іди вже до нареченого, він без тебе засумував.

– Усе добре? – одразу спитав Антін, коли Петро повернувся до свого місця.

– Тітці важко мене відпускати, – тихо відповів він. – Хотів її втішити.

– Нічого, я ж не забираю тебе далеко, – заспокійливо промовив чоловік. – Вона звикне. І ти теж. Не хвилюйся.

Петро розчервонівся. Голос чоловіка був таким щирим і довірливим, що спантеличив хлопця. На щастя, Антін уже відволікся і гукнув Наталку, яка гралася разом із іншими дітьми.

– А це я придивився для тебе, – посміхнувся він і протягнув дівчинці якийсь згорток. – За те, що добре гляділа Петра увесь це час.

– Не візьму! – запально відповіла дівчина і відштовхнула подарунок. – Ви крадете його, ви поганий!

– Наталко! – переполошився хлопець, хапаючи вперту дівчину за руку. – Вибачте її, вона не розуміє.

– Нічого, – Антін, на щастя Петра, зовсім не розізлився, зліз з лави і присів навпочіпки перед зніченою дівчинкою. – А ти знаєш, – грайливо звернувся він до Наталки, – чому я його забираю?

– Бо ви одружуєтеся, – вороже відповіла дівчина, наче звинуватила в смертельному гріху.

– А твої батьки одружені, так? – дівчинка тільки кивнула. – То хіба погано, що твій батько колись забрав до себе матір? Хіба ти від цього не щаслива?

– Щаслива, – завагалась дівчинка. – Але Петро мій!

– Ти знаєш, де діброва і криниця велика, з того боку? – вказав чоловік рукою. – Отам ми житимемо. Недалеко, правда? Він часто приходитиме і гратиметься з тобою.

– Обіцяєте? – очі Наталки наповнилися сльозами, і Петро теж схилився до неї, прагнучи заспокоїти.

– Обіцяю, – чоловік щиро і широко посміхнувся і знову простягнув подарунок. Дівчинка вихопила його і міцно обійняла Петра, широко посміхаючись. Хлопець скоса подивився на Антіна і теж вдячно посміхнувся.

На щастя, до від’їзду Наталка заспокоїлася і спокійно слідкувала, як Петро з Антіном ділять коровай, як їх благословляють в дорогу. Усі раділи, проводжаючи їх, а ось Петро перелякався не на жарт. Він сів на прикрашеного воза і міцно стиснув кулаки. Тітка на прощання заплакала, а дядько обійняв і побажав щастя. Парубок спав з лиця як тільки вони від’їхали від двору. Він опустив голову і поквапом стер кілька сльозинок. Він покидав дім. Назавжди. Це розривало його зсередині.

– Не бійся, – стиха сказав Антін. Петро сподівався приховати свій стан, але чоловік усе одно помітив. – Тобі здається, що все докорінно зміниться, але ти назавжди залишишся для них рідним.

– Не думайте, що я це через шлюб, – обережно попросив Петро. – Вибачте, я…

– Не треба, – Антін зупинив його швидким жестом, – не виправдовуйся, я розумію. Я теж трохи наляканий.

– Ви? – здивовано вигукнув Петро, але швидко похопився і почервонів.

– Звісно, -спохмурнів чоловік. – Я й не думав, що колись ще раз зважуся на шлюб. Я так звик до самоти, що досить довго вагався. Тож я так само боюся.

– Я навчуся не боятися, – прошепотів Петро, обіцяючи не зрозуміло чому. Антін не відповів, але на його лиці знову з’явилася посмішка.

Залишок вечора промайнув швидко. Під хатою Антіна чекали його сусіди і дружби. Петро поводив себе не так розкуто, бо майже нікого не знав. Він намагався посміхатися, та більше ніяковів і ховав погляд. Але ніхто не звертав уваги.

Надходив вечір, привітання ставали голоснішими, а танці – більш безумними. Навіть дійшло до бійки – їхній сусід Федір причепився до чужої жінки і отримав у писок. Після того як їх заспокоїли, свято потроху почало гаснути. Люди розходилися, і їхній п’яний спів було чути на весь куток. Петро тільки радів, бо цей день його шалено втомив.

---

 

У перший день свого подружнього життя Петро прокинувся рано. Тепла рука притисла його до ліжка, і хлопець ледь не відсахнувся.

– Вибач, звик прокидатися один, – посміхнувся Антін і тиск руки зі стану хлопця зник. – Треба вставати до худоби.

– Я допоможу, – одразу згодився хлопець, підхоплюючись.

– Не поспішай, – посміявся чоловік. Він піднявся з ліжка і потягнувся. Петро відвернувся і почервонів аж до шиї. – Спокійно зберися і виходь, я тобі все покажу.

Їхнє подружнє життя складалося не так погано. Петро намагався встигнути все, хапався за будь-яку роботу, щоб довести, що він на все ладен і дарма хліба не проїдатиме. Антін поводив себе чудово – не вимагав більше, ніж Петро міг зробити, не сердився, взагалі нічого лихого чи непевного не робив. Він ставився до Петра справді як до свого чоловіка: посміхався, радився з ним. Розповідав про свої плани. Парубка це гріло. І хоча його поради через брак досвіду нічого не коштували однак чоловік його не висміював і косо не дивився. По господарству їм допомагали наймити. А ще Петро потоваришував із сусідами – Олеся і Хома жили не так заможно, але щиро кохали один одного. Хома наймався на будь-яку роботу, а Олеся тримала на собі ледь не все господарство.

– Світлі діти, – шанобливо сказав Анін, коли Петро згадав про їхнє знайомство. – Шкода, що сироти, наробляться, як чорти, щоб нормально зажити. Але, я гадаю, заживуть, ще й як заживуть.

Сам Петро почувався ніяково. Бо йому пощастило так, як не пощастило цим двом. І одночасно він програвав їм – бо такого кохання у них з Антіном не було і бути, мабуть, не могло. Але парубку грішно було дорікати на своє життя. Про нього піклувалися навіть краще, ніж у тітки з дядьком. Петро в житті своєму не мав стільки одежі, не відчував такого достатку, як зараз.

– Сьогодні на сіно, так? – спитав він, ставлячи на стіл.

– Так, там ще копиці на три залишилося. До обіди зробимо, так? – посміхнувся Антін, ламаючи хліба.

– Я думаю, що й швидше, там не багато. Потім хочу зробити тин, який худоба вчора переламала, – Петро нарешті всівся поряд з чоловіком.

– Це де? Я не бачив.

– Та ж за клунею. Я не встежив, а вона, окаянна, до городини полізла. Ви не хвилюйтеся, я все виправлю, – поспішив запевнити хлопець.

– Степан зробить, – відмахнувся чоловік. – Не переймайся так.

– Я просто не хотів коїти вам шкоди, – потупився Петро. Вчора, побачивши розламаний тин і телицю в городі, хлопець ладен був волосся на собі рвати – йомі чомусь стало соромно і страшно.

– Жодного разу не бачив, щоб ти зробив якоїсь шкоди. Те, що можуть виправити роботящі руки за півдня, це ще не шкода, – знизав плечима чоловік, але подивився на похнюпленого хлопця якось уважно і твердо. Петро часто помічав саме цей погляд, але не уявляв, що його викликало.

– Добре, вибачте, – покірно кивнув парубок, бо вже трохи вивчив Антіна і розумів, що зараз сперечатися марно. Чоловік востаннє зиркнув якось гостро і змовчав.

Доїдали мовчки, проте вже по дорозі до поля Антін звеселився і дивна суперечка була забута.

– Ось сьогодні завершимо, – бадьоро планував чоловік. – І, вважай, закінчили з сіном. У мене за Сомковим хутором ще латка землі, але туди хай Степан їде. Жнива скінчили, про худобу подбали, а там вже за Трійцею і холоди надійдуть.

– Сомковий хутір? – задумався хлопець. – Де воно є?

– За дібровою коло Калитових земель. Там раніше заможний козак хутором стояв. Та все згоріло, коли мене ще на землі не було. Казали, з паном він щось не поділив, то й спалили його. А хтось казав, що зурочили. Ту місцину ще довго обходили, ми, коли малі були, бігали туди поночі чортів всіляких ловити.

– Зловили? – всміхнувся хлопець.

– Нагайкою по спині від старого Калити, щоб озиму не топтали, – посміявся чоловік.

– Я його пам’ятаю, ми в нього вишні крали. Але він нас не бив, бо несила було наздогнати, – згадав і собі Петро.

– Вважай, пощастило, бо бив він що треба, – Антін скинув граблі з плеча, бо вони якраз дійшли до копиці.

Працювали переважно мовчки, піднялася спека, сухим повітрям важко дихалося, а робота, здавалося, забирала втричі більше сил. Петро вже зморився загрібати сіно. Антін теж втомився, проте мовчки кидав навильники.

– Де це Степан подівся? – спохмурнів чоловік. – Мав приїхати вже і води нам свіжої привести.

– Не знаю, – знизав плечима хлопець. Наймит останнім часом став тихим і поводився іноді дивно, але Петро до нього не вчіплявся.

– От ледащо, – прокректав чоловік, бо якраз із зусиллям закидував сіно на копицю.

– Може, щось сталося, – Петро зупинився, оглядаючи поле. – Тим паче, ми вже вдвох впоралися.

Сіли на межі відпочити. Але спека підганяла, ще й вода скінчилася.

– Підемо? – обережно спитав Петро. Він хотів скоріш повернутися, щоб встигнути полаштувати тин дотемна.

– Не спіши, – сухо кинув чоловік. Він влігся в пахучій траві і розглядав парубка примруженими очима. – Запав тобі той тин в голову. Чи думаєш, сусіди скажуть, що ти поганий хазяїн? То там за клунею не видно, – лукаво спитав чоловік.

– Не в тому справа, – Петро сперся на руки і потягнувся натрудженим тілом. – Треба, щоб у лад все було.

– У тебе і так все в лад, – заспокоїв чоловік. Петро кинув на нього оком – Антін дивився з якоюсь ніжною посмішкою, однак чортенята скакали в його очах. – Так завжди, тільки одне доробиш – одразу вилазить щось інше. Всього не переробиш, повір, я намагався. Ти і так мені дуже допомагаєш.

– Це нічого, – гарячково запевнив Петро. – Я можу працювати ще більше.

– Знаю я, знаю, – раптом щиро розсміявся чоловік і так само швидко згубив свій усміх. Петро слабко йому посміхнувся, готовий переконувати чоловіка і надалі. Але Антін раптом рвучко сів і опинився занадто близько. Петро ледь не відсахнувся, але чоловік був швидший – він нахилився і міцно поцілував оторопілого хлопця.

Петро, незважаючи на спеку, закрижанів, коли м’які губи його торкнулися. Антін одразу став впевненішим і обійняв хлопця однією рукою, притримуючи за стан.

– Не лякайся ти так, – добродушно посміхнувся чоловік. Петро подивився йому прямо в очі, які сяяли лукавством, і розчервонівся, наче мак.

– Я… – прохрипів він і відвернувся. Ніяковість вкрала всі слова, тому він хапав повітря ротом, наче риба, і глибоко дихав.

– Ти ж знаєш, що я вже маю наймита? – спитав чоловік, змушуючи Петра прислухатися до його слів. – Ти не маєш надриватися, щоб довести мені, що корисний. Я не хочу доживати віку на самоті.

– Але я… – «не кохаю вас» подумав Петро. А сам обережно торкнувся губ і подивився чоловіку в очі з великим таким питанням. – Але чому я?

– Не знаю, – знизав плечима Антін і відвернувся, щоб парубок міг перевести подих. – Ти впав мені в око. Але я не знав що робити, бо для вечорниць я вже застарий. Тому і пішов одразу свататися. По-дурному якось.

– Ні, – перебив Петро якось гарячково. – Я ще жодного разу не пошкодував про це.

– Можливо, – гірко посміхнувся чоловік. – Слухай, я погарячкував, а лише потім, на ярмарку, зрозумів, чим може обернутися моє рішення. Що ти можеш мене зненавидіти.

– Я вас не ненавиджу, – захитав головою хлопець.

– Але ж ти мене і не любиш, – Петро зніяковів. Антін на хвилю вдивився в його вид і відвернувся, рвучко схопився на ноги. Роззирнувся, підібрав вила і раптом змінив тему. – Ходімо вже. Час обіду.

І весело закрокував до дороги. Хлопцю нічого не залишалося як піти слідки, тягнучи на плечі граблі.

– Завтра поїду на базар. Не хочеш зі мною? Поїду аж до міста, то до вечора не повернуся, там заночую.

– Може, я б тоді відвідав дядька і тітку? З весілля їх не бачив. Не звик без них так довго.

– Добре, я зранку тебе відвезу, а сам поїду, – полегшено посміхнувся чоловік. – Але якщо додому на ніч приїдеш, то погукай Степана. Не лишайся сам.

– Я, мабуть, залишуся у дядька з тіткою, хай Степан відпочиває.

– Добре, – згодився чоловік. Він посміхався, а потім ще й завів пісню. Петро тихо підспівував і йшов весь у задумі.

Вечір пройшов нарізно. Петро все-таки взявся до тину, а Антін порався біля коняки. Степан так і не з’явився, викликавши у чоловіка хвилю обурення.

Наймичка Одарка приготувала їсти і подала на стіл. Петро був мовчазний. Він поринав у задуму і почувався ніяково поряд з чоловіком. Той у свою чергу щось обговорював з Одаркою і давав Петру вказівки щодо господарства.

Полягали спати мовчки, стомлені. Цього вечора Петро яскравіше відчував присутність чоловіка поряд. Парубок довго засинав, чоловік вже десятий сон бачив і, як звично, поклав на Петра свою руку. І лише тоді хлопець нарешті поринув у сон.

---

 

– Антін мене поцілував, – раптово виголосив Петро, розглядаючи щербатий глечик з великою уважністю. Олеся, що якраз ставила на стіл, лише посміхнулася і продовжила свою справу. Парубок зайшов до сусідки в гості, коли повернувся від дядька. Антін все не приїжджав, і хлопець втік з пустого двору, залишивши наготовані на вечерю страви грітися коло печі.

Про те, що ніякого кохання між сусідами нема, дівчина зрозуміла давно. Це і не дивно, бо її історія, жінки, що вийшла за коханого, були рідкістю. Батьки обирали пару якомога багатшу, а там вже людям довелося зживатися.

– Ти дуже проти? – спитала дівчина, нарешті присідаючи на лаву. – Ви ж одружені.

– Так, звісно, він же мій чоловік, – похопився хлопець, – Просто, я не очікував, бо…

– Бо? – підштовхнула дівчина, поправляючи миски.

– Він же взяв мене не через це. Пожалів, бо я сирота і не мав приданого. Чому він захотів мене поцілувати? – розпачливо спитав він і нарешті подивився на Олеся. Потім різко почервонів і рвучко схопився на ноги, лякаючись своєї відвертості:

– Вибач, я сказав зайвого. Мій чоловік прекрасний і я не хочу, щоб по селу про нас говорили. Будь ласка, я прошу тебе…

– Петре, – перебила Олеся твердо. Я не бажаю тобі зла і нікому не скажу. Заспокойся, – посміхнулась вона, і Петро видихнув. Хома і Олеся жили своїм життям і справді не цікавилися пересудами.

– Дякую, я… – знову заговорив хлопець, але тут його перервав крик з надвору.

– Горить! – крикнув хтось, і хлопець з дівчиною тривожно переглянулися. Петро схопився на ноги і вибіг надвір, визираючи за тин.

– Хапай відра, – кинув він Олесі і поспішив до своєї господи. Зарево від пожежі було видно десь за кущами. У тому напрямку стояв ґвалт і дзвеніли ланцюги колодязів.

Парубок схопив кілька відер і побіг слідки за Олесею на допомогу. Горіло дворище заможного Гордія, вогонь палав всюди. Навколо снували люди – з усіх колодязів тягали воду, сусіди Гордія заливали водою свої паркани, щоб зупинити пожежу, а всі інші лякали водою вогонь на подвір’ї.

– А Гордія самого не видно, ні його, ні діточок, ні жінки, – плакала стара сусідка, стоячи обабіч колодязя. Коло неї зібралися старі, нездатні допомогти. – Невже всі погоріли? А що ж воно робиться, люди добрі? Як же так сталося?

– Мовчіть вже, бабо, не кличте біду, – гаркнув на неї чоловік, який якраз дістав відро води. Поруч задзеленчала підвода – хтось привіз води від ставка. Петро прилаштувався допомагати з возом – знімав повні відра і заставляв пусті. Потім сусід Гордія Федір гукнув його поїхати з ним до ставка, допомогти з відрами. Петро швидко скочив на воза і поїхав з хлопцями.

Вони поспішали, Петро заходив у воду, весь змок та й вимастився у мулі. Вони швидко набрали води і поїхали назад. Пожежа почала відступати лише на третій віз.

– Майже загасили, – Федір спустив останнє відро. – Хата майже вигоріла, клуню врятували. Мабуть, ще раз не поїдемо.

Петро лиш кивнув і став носити відра до вогню. Пожежа і справді майже вщухла, чоловіки вже тягали відра з піском і землею, засипаючи жар, щоб точно зупинити вогонь.

– Петре! – почув він крик Олесі і роззирнувся. Напруження трохи спало, люди зрозуміли, що вогонь зупинено. Поруч плакали, і парубок зрозумів, що Гордія так і не знайшли. – Петре!

Хлопець роззирнувся і нарешті побачив сусідку, яка підбігла до нього і схопила а руку.

– Ходімо, там Антін тебе шукає, ми вже думали, щось сталося. Все пожарище тричі оббігли, а тебе немає.

– Я по воду їздив на підводі, – виправдовувався хлопець, поспішаючи за Олесею. Все нормально.

– Петро! – поруч вигукнув знайомий голос і щось тепле огорнуло його з усіх сторін. Хлопець притисся до Антіна у відповідь, бо на ставку він весь змок і трусився від холоду. – Чорти б тебе забрали, де ти був?

– Ми возили воду зі ставка, – тихо відповів він. – Все нормально, не хвилюйтеся, – Петро обережно розірвав обійми, бо відчув, як всі на них витріщалися. – Там майже загасили, один жар лишився.

– Ходімо вже додому, – суворо сказав Антін. – Ти весь змок, ще захворієш. Там вже без тебе впораються.

– Добре, тільки відра заберу.

Вони дійшли додому швидко. Петра одразу перевдягли, всадили на припічок, а перелякана Одарка побігла до сусідки по молоко.

– Давай сюди, – заклопотано пробурмотів Антін, загортаючи парубка в рядно. – Відігрівайся.

– Все добре, – хлопець сховав червоні щоки, закутавшись у теплу тканину. – Дякую.

– Весь тремтиш, – буркнув чоловік невдоволено і раптом обійняв парубка.

– Коли ви приїхали?

– Не знаю, – відмахнувся чоловік. – Вже догорало. Я побачив вогнище, тебе ніде не видно, і я побіг тебе шукати.

– Я був у Олесі, коли загорілося. Ми схопили відра і побігли гасити. А потім Федір з підводою, і ми поїхали по воду до ставка.

– І лізли в холодну воду? – нахмурився чоловік. – Одарка зробить відвар із трав. Мертвого підійме. Тільки спробуй захворіти.

– Я не збираюся залишати вас вдівцем, – посміявся хлопець. Але Антін раптом відвернувся, його постать напружилася, а лице завмерло.

– І на тому дякую, – швидко відповів він. – Піду розпряжу воза. Я дещо привіз, але все залишилося в дворі.

– Добре, – ніяково кивнув хлопець. Хотілося по голові собі настукати за такий жарт, але Петро лише глибше закутався в ковдри і завмер, відігріваючись.

---

 

Петро найбільше бажав вибачитися. Але ввечері він заснув швидше, ніж повернувся Антін. Зранку чоловік щось сказав про волость і швидко поїхав, а Петро залишився на господарстві – разом із Степаном займався худобою. Потім парубок так і не зміг зважитися, тож ця мовчанка зависла між ними.

Після пожежі село ніби заніміло. Люди були шоковані, що отак просто згинула ціла сім’я. Залишилася одна донька, їй лише шістнадцятий рік пішов. У волості допомогли закріпити землю за дівчиною, щоб пожадливі родичі не забрали все добро. Старий Калита, її дядько, злився, але не міг нічого зробити. У дівчини вже було заплановане весілля.

– Буде важко попервах, – сказав Хома про це. – Треба відбудовуватися, якось жити, бо все згоріло. Але хлопець наче путящий, може, виберуться.

Петро лише співчутливо кивав. Після допомоги на пожежі ставлення до нього покращилося. Раніше він був бідним сиротою, придатком до дядька з тіткою, а потім до чоловіка. Але тепер його вважали путящим хазяїном і добрим чоловіком. Він навіть почав ловити заздрісні погляди, бо у людей склалося враження, що Антін не тільки годив йому і утримував, а й щиро кохав. Петру від думок про це чомусь ставало дуже гірко.

Пожежа вплинула на все село. І особливо сильно вдарила по Антіну. Спочатку Петро цього не розумів, поки однієї ночі не прокинувся від болю.

Антін, як і щоночі, спав поряд, але щось було не так. Чоловік схопився за зап’ясток хлопця і сильно стискав його уві сні, він метався і щось шепотів.

– Антіне, пусти, – Петро спробував висмикнути руку із твердої хватки, проте лише завдав собі болю і голосно зашипів.

– Ні, – скрикнув чоловік і схопився, глибоко дихаючи.

– Відпусти, – ще раз смикнувся хлопець. На очах виступили сльози, він сам тільки прокинувся і не розумів, що відбувається.

– Що? – Антін все-таки відпустив і стиснув лице руками, загнано дихаючи. – Я тебе схопив?

– Нічого, – відповів Петро і швидко скочив на ноги. Чомусь душили сльози, хоча він розумів, що Антін зробив йому боляче випадково. Однак повернутися до ліжка він одразу не міг.

– Петре, – гукнув його чоловік, але парубок не слухав – він вийшов на вулицю і глибоко вдихнув, роздивляючись зорі над головою. Чому він так зреагував? Це проста випадковість. Не можна звинувачувати в цьому Антіна, ще й поводитися так грубо. Повернутися. Повернутися, лише тільки подихати кілька хвилин.

– Я тебе налякав? – Антін вийшов слідки, тихо рипнули двері.

– Ви не винні, я лише… – почав хлопець, але захлинувся своїми словами.

– Але я однаково зробив тобі боляче. Це моя провина, – сухо заперечив чоловік. – Може, повернешся? Ночі вже не теплі.

– Що вам снилося? – перебив Петро. Він навіть не пожалкував про свою нахабність, бо не міг зайти в хату без відповіді.

Антін промовчав. Він сперся на двері позаду Петра і теж підняв очі на зорі. Хлопець вже здогадався, що він скаже, але мовчав. Це була гарна ніч. І в її темряві Петро міг вдати, що він трішечки сміливіший.

– Вогонь. Це завжди вогонь, – в словах почулася гірка посмішка.

– Мені шкода, – відповів Петро і повернувся до чоловіка. – Ваша сім’я…

– Не треба про це, – різко перебив Антін. Хлопець прикусив язика і коротко кивнув:

– Вибачте.

– Там в кошмарі був ти, – різко видав чоловік. – Тепер ти моя родина. Тож прошу. Будь обережний.

– Ох, – видихнув хлопець. Його захопило почуття, таке сильне, якого він раніше не відчував ніколи в житті. Слова Антіна були такими хвилюючими і чесними, що у нього перехопило подих. Йому ще ніхто в житті не казав таких сумних і одночасно прекрасних речей.

Тому він застиг на мить, а потім підійшов і обхопив Антіна руками, даруючи тому заспокійливі обійми. Чоловік погладив його по кудрявому волоссю і глибоко зітхнув, дозволяючи себе пожаліти.

– Я нікуди не подінуся, – прошепотів парубок урочисто. Антін мав з чим посперечатися, але змовчав.

Тієї ночі вони заснули разом – стискаючи один одного в міцних обіймах

---

 

Та ніч була чарівною, але швидко пішла, забравши згадки про себе. Та близькість ніби залишилася в темряві. Вони жили з Антіном разом, наче родичі, сусіди. І навіть якщо хлопець почав задумуватися про більше, Антін залишався на відстані. Раніше хлопцю було зручно, але тепер постійно думав, шо з цим робити. Він не розумів, як Антін до нього ставився, чого чекав. Між ними ніби виросла стіна, і Петро не знав, як її подолати.

Парубок дуже довго думав, що робити. Навіть пішов з цим до Олесі. Вона порадила поговорити з Антіном, але він відчайдушно боявся.

Пройшла Трійця. Час линув, почало холодати. Антін ставав все миліший серцю Петра, тож одного вечора хлопець сповнився дивної рішучості. Після вечері, коли наймити вже пішли спати, він притиснувся до Антіна і поцілував його, як умів – швидко, сполохано і лякливо. Чоловік завмер і стиснув його в сильних руках.

– Ти ж знаєш, що не маєш цього робити? – прошепотів чоловік. Петро відчув себе так, наче його вдарили. Він відскочив від чоловіка і розчервонівся дуже сильно, обхопив щоки долонями, швидко відступивши.

– Я затримаюся надворі, – кивнув чомусь чоловік і заспішив до дверей. – А ти вже лягай.

Більше Петро не намагався. Не знав, що робити. Як показати, що він це насправді.

Життя в такому стані було схожим на хованки. Хлопець червонів і не міг сказати ні слова, поки Антін дивився на нього довгими поглядами і тримав дистанцію.

– Може, завтра поїдемо до моїх тітки і дядька? –спитав одного вечора Петро. – Вони постійно про вас питають.

– Може, пізніше, – посміхнувся чоловік. – Завтра маю справи в місті. Нарешті домовився із бабою Пріською за той клапоть землі на нашій межі. Вона вже немічна її обробити, а так хоч гроші на старість будуть.

– Добре, – легко згодився хлопець. Уже підходило до зими, тож роботи на землі поменшало.

Антін поїхав зранку, а Петро, зладивши господарство, майнув до Олесі. Самому було нудно, а дівчина, вже вагітна, ще мала справи. І хлопець намагався в усьому їй допомогти. По селу, звісно, ходили дурні чутки, але Антін на них не зважав, а все інше було не важливим.

Вони засиділися до вечора. Кінчивши роботу, дівчина взялася до пряжі, а Петро вже зазбирався додому. Але раптом його наміри змінилися.

– Степане? – здивовано спитав він, коли двері розчинилися навстіж. Вони з Олесею здивувалися, бо нікого не чекали – Хома працював в сусідньому селі, і його на вечір не чекали.

– Він тут, – гукнув Степан комусь на двір, а сам ступив в хату. За ним зайшов незнайомець із рушницею.

– Хлопці, що сталося? – Олеся скочила на ноги і поспішила навперейми. – Чого ви зі зброєю в моїй хаті?

– Помовч, дівчино, – третім в хату вступив Герасим Калита і одразу повернувся до Петра. – А ми тебе все чекали.

– Що вам треба? – набурмосився хлопець і теж схопився на ноги. Він заступив собою Олесю і постав сам перед трьома лихими чоловіками.

– Ти, Петре, ти, – посміявся старий Калита і раптом спохмурнів. – Твій чоловік багато чого зробив, то за це має хтось відповісти, правда?

– Чого ви прийшли в таку годину без запрошення? Що cталося? – набурмосився Петро. Невідомий хлопець зважив рушницю в руках.

– Сталося, – усміх Калити був ядучим. – Твій чоловік допоміг моїй племінниці загарбати всю землю. Все, що мало відійти мені. Тож за це має хтось відповідати.

– Ви хотіли загарбати землю племінниці? І до чого тут Антін? – Петро подумав, що виходу не було. Тим часом хлопець вказав на них зброєю, змусивши виступити далі, до печі.

– То моя земля! – гаркнув Калита. – Я стільки зробив, щоб її отримати, а він мені завадив.

– Що зробили? Спалили Гордія? – фиркнув Петро. І раптом жорстоке лице Калити його здивувало. – То це ви? Ви їх спалили?

– А ти як думаєш? – спитав чоловік з холодною посмішкою. Він підійшов до печі, поки Петра і Олесю затисли в дальньому кутку хати. – Ми чекали тебе вдома, але ти сам винний, що не прийшов. Тепер дівчинка розділить твою долю. Але це має чогось навчити Антіна, правда? Хоча він звик ховати погорільців, – сміх чоловіка здавався крижаним. А потім він дістав із печі палаючу дровину і кинув її на долівку. Солома одразу загорілася, і Петро скочив на лаву, щоб не обпекло ноги, затягнувши перелякану Олесю слідки.

Вони закрили їх в хаті. Петро бився в зачинені двері, повибивав вікна, але надворі його чекала смерть від рушниці, а повітря, що війнуло з розбитого вікна, змусило вогонь спалахнути ще сильніше.

Хлопець зірвав з ліжка рядна, які вже загорілися, і посадив туди Олесю, подалі від вогню. Жар вже почав обпікати, рушники, подушки і ряднини весело пожирав вогонь.

Вікно було замале, тож скоро Петро відчув, що дихати нічим не вистачало. Олеся вже ослабла і схопилася за живіт.

– Нічого, – хлопець міцно стиснув її плечі. – Зараз вони підуть, і я тебе виведу. Все дуже добре.