Частина 13

☕️

Вишневий чупа-чупс

 

– Попереджаю, у мене маленька кімната, і якщо тобі здаватиметься, що ти відчуваєш запах лаванди, то тобі просто здається… – застеріг Юнгі, перед тим як штовхнути вперед двері своєї кімнати. 

– Ем, що..? – збентежено поглянув на старшого Чімін, та вже за мить всі його питання випарувалися у повітрі. Повітрі, насиченому легким ароматом заспокійливої, теплої лаванди.

– Тсс, ні слова, – швидко зупинив будь-які запитання, що зараз крутились на язиці у молодшого Юнгі, – просто проходь вперед.

На жаль, до подібних несподіваних візитів Мін не готувався… проте, зараз тішило лише те, що запаси його “лавандового сховища” значно поменшали з того часу як його почуття знайшли взаємність.

Чімін запитально повів бровою та все ж слухняно прослідував за простягнутою рукою старшого всередину кімнати. Його зустріли матові темно-сині стіни, на котрих висіло лише два плакати: один з них білого кольору, від краю до краю заповнений математичними формулами та, очевидно, виразами якихось дуже видатних математиків; а інший, трохи менший, у метрі від попереднього, зображував, ну… ще купу формул, тільки на чорному фоні… 

Під цими ж чорно-білими формулами знайшло своє місце і широке односпальне ліжко, акуратно заправлене таким ж темно-синім, як і стіни, покривалом з двома декоративними подушками насиченого фіолетового відтінку поверх нього. У пів метрі від ліжка, прямо під широким, ледь заштореним важкою, темною тканиною вікном, розташовувався робочий стіл Міна, який зрівнювався по висоті із широким підвіконням. Просторе, чорне лаковане дерево стільниці вміщувало на собі кілька стосів книг і кіпу зошитів у правому кутку; підставку з олівцями та ручками поруч з високою, пустою склянкою для води, обовʼязково на круглій корковій підставці, у лівому кутку; та срібного кольору ноутбук посередині.

Поруч з столом знаходилось велике, зручне компʼютерне крісло і два мʼякі табурети, сховані глибоко під стільницю. А трохи нижче, між масивними чорними ніжками столу та ліжком, знаходилась невеличка приліжкова тумба, на котрій розмістились: класичний чорний, округлий будильник з білим циферблатом; схожий на ароматичну свічку темно-бузковий скляний циліндр із деревʼяною кришкою; та ще кілька чорно-білих… газет? Невже їх хтось досі читає… а саме — 24-ох річний студент і, за сумісництвом, хлопець Чіміна..? 

Недаром кажуть, що кімната людини може багато розповісти про її особистість. І, очевидно, Чіміну тепер доведеться тісніше познайомитися і з цією стороною старшого, котра одночасно видавалась йому дещо суворою, педантичною і стриманою та разом з тим — захопливою, таємничою і такою, під вагою якої хотілось стиснутися до розміру цуценяти та не видавати жодного зайвого звуку без дозволу на те.

Тіло Чіміна мимоволі сіпнулося, щойно він почув, як двері за ним причинилися і з-за спини пролунав низький голос, який після морозного повітря видавався ще більш хрипким та лоскітливим.

– Давай, я допоможу з курткою.

– Мгм… – юнак, немов у трансі, слухняно розщепив блискавку куртки та дозволив старшому стягнути її зі своїх плечей; легко потрушуючись: чи то від зміни температури, чи то від турботливих, міцних рук позаду.

– Взуття можеш залишити ось тут, – Юнгі вказав на низьку тумбу біля дверей і це змусило молодшого врешті розвернутися до нього обличчям.

– Г-гаразд, – Чімін обережно стягнув свої шкіряні черевики кремового кольору та вклав їх поруч зі взуттям старшого. Тільки зараз він помітив, як сильно його взуття контрастувало із важкими, чорними черивиками Юнгі, що за розміром були мало не вдвічі більшими за його. 

– Можеш поки присісти, я поки приготую чай, гаразд? – звернувся Мін до хлопця. Зараз він був особливо радий, що під час одного зі своїх візитів у чайний магазинчик він-таки прикупив рекомендований Чіміном чай з бергамотом та цитрусом, хоч і не пив його жодного разу до цього… 

Чімін тихенько кивнув і врешті мав змогу роздивитися іншу половину кімнати старшого. На стіні біля дверей тепер висіли їх куртки, так само різні за своїм стилем, як і їх взуття — вугільно-чорна та ніжно-молочна. Трохи далі, у кутку стіни, що навпроти вікна, знаходились темно-сірі двері, котрі, Чімін припустив, вели у невелику ванну кімнату. А у метрі від тих дверей розташувалась широка чорна шафа для одягу з вузьким, довгим дзеркалом на одній з дверцят. 

Старший стояв спиною до хлопця, чаклуючи над чашками і заваркою, які він дістав з маленької навісної шафки над низьким чорним холодильником, котрий Міну, вочевидь, служив ще й тумбою, позаяк на його поверхні знайшли своє місце електричний чайник, кілька пляшок з водою, дошка для нарізання та щось схоже на міні сендвічницю. 

І на цьому, власне, коло цієї маленької затишної кімнатки закінчувалось, оскільки холодильник стояв майже впритул до спинки ліжка. Все оформлення кімнати Юнгі було повною протилежністю кімнати Чіміна, в якій, здебільшого, панували світлі, теплі тони. Та можливо саме тому він і знаходив кімнату старшого такою привабливою, манливою, і такою, що змушувала погляд затримуватися на кожній найменшій деталі та мало не тиснутись до мʼякого світлого-сірого килима під важкими, темними тонами оточуючих стін. 

– Все гаразд? – звернувся Юнгі до хлопця, щойно помітив, як той лише тихенько дивився йому у спину.

– А-а, так, хьон, вибач… Тобі допомогти?

– Ні, просто сядь і відпочинь, все майже готово.

– Ох, гаразд.

Хлопець помалу, майже крадучись, підійшов до ліжка, після довгих, хвилюючих роздумів, де ж йому краще розміститися. Він обережно сів посередині ліжка та завмер на мить, очікуючи, що його будь-якої миті можуть звідти зігнати.

– Хороший вибір, – схвально хмикнув старший, коротко поглянувши на схвильованого юнака. – Тобі не холодно? 

– Н-ні, – знічено відповів хлопець, розглядаючи непорушний, зосереджений профіль Юнгі.

– Добре.

Вже за хвилину, Мін раптом опинився перед юнаком, височіючи над ним немов темна вежа, та зосереджено, мовчки вглядаючись у схвильовані очі нижче. Він ледь  усміхнувся, та майже пошепки промовив:

– Піднімеш ноги трішки вище?

Чімін думав, що вдавиться власною слиною, коли почув несподіване прохання старшого; чорні блискучі зіниці хлопця легко потрушувались під важким поглядом. Чомусь, саме зараз, у цій чужій, притемненій кімнаті, де кожен сантиметр простору та річ кричала, що належала Юнгі, подібне прохання видавалось дещо тривожним, загрозливим, та разом з тим — таким хвилюючим і інтимним. 

Хлопець, наче зачарований самим поглядом Міна, поволі підійняв ноги, змушуючи стопи зависнути у повітрі.

– Дуже добре, мій хороший, дякую. 

Юнгі знову легко усміхнувся та наступної миті спустився на коліна, змушуючи Чіміна на долі секунди забути власне імʼя, місцезнаходження та рік нашої ери. А ще за секунду, його тіло повністю закамʼяніло, коли Мін усім тілом схилився до підлоги та просунув руку попід його ноги, щось намацуючи під ліжком. Старший легко потягнув за таємничий предмет, схований від очей хлопця, і витягнув його назовні, врешті стаючи на ноги.

Виявилось, Юнгі і справді був практичною людиною /якщо це досі комусь було не зрозуміло/ і використовував кожен клаптик обмеженого простору із розумом. Під його ліжком зберігався складний приліжковий столик, що інколи служив йому, та тим рідкісним гостям його кімнати, обіднім столом та підставкою для ноутбуку. 

– Оо… – Чімін сутужно видихнув скопичене в легенях повітря разом зі звуком здивування, та врешті опустив ноги.

– Все добре? – старший ковзнув поглядом по обличчю юнака, розкладаючи столика перед ним.

– Т-так… 

– Придумав, що хотів би дивитися?

– Ну, якщо ти не проти… 

– Не проти, – обірвав його Юнгі з теплою усмішкою на обличчі.

– Але ж ти навіть не знаєш…

– Я знаю, що це те, чого ти хочеш — цього цілком достатньо.

– Ох, хьон… – Чімін заворожено вдивлявся у наповнені ніжністю кохані очі та мало не втратив рівновагу, коли Юнгі раптом підсунув до нього столика і вклав на нього ноутбук.

– Він увесь твій, – знову усміхнувся Мін та повернувся до свого попереднього місця, дістаючи по парі тарілок і десертних ложечок.

Чімін врешті відмер та підсунув ноутбук трішки ближче до себе, несміливо набираючи на клавіатурі потрібні літери. Ще по дорозі до гуртожитку, вже звично тримаючись за руки, та обговорюючи свої подальші плани, вони домовились просто відпочити та переглянути якийсь фільм за порцією солодких десертів та зігріваючим чаєм. Минаючи чайний магазинчик по інший бік вулиці, який знаходився на їх дорозі до гуртожитку, обидвоє відчули легенький поштовх у грудях та розуміюче переглянулися, тісно переплівши пальці рук між собою. То ось як виглядав звичний маршрут старшого, думалось Чіміну, то ось що він відчував щоразу, як проходив повз… 

На компактному столику, перед відкритою вкладкою із фільмом, невдовзі зʼявилися дві чашки із запашним, паруючим напоєм і ще два блюдця з розділеним навпіл шматочком торту та лимонними капкейками обіч. 

Чімін ледь відсунувся, даючи місце старшому, і чемно вклав руки на коліна. Юнгі обережно примістився праворуч від хлопця і потягнувся до однієї з його рук.

– Хей, Чімін-а, – він ніжно покликав, – поглянь на мене.

Юнак нервово прикусив щоку зсередини та роботично, мало не скриплячи шиєю, повернув голову до старшого.

– Все гаразд, розслабся, добре? – Юнгі відчував знервованість хлопця; він розумів, що навіть якщо той сам хотів сюди прийти, все ж знаходитись на чужій території вперше завжди ніяково та лячно. – Про що б ти зараз не думав, просто відпусти це. Я поряд, і ти в безпеці, чуєш? Я ніколи не зроблю чогось, щоб тобі зашкодити. Ми тут лише щоб відсвяткувати закінчення іспитів та подивитись фільм, куштуючи твої прекрасні десерти, правда ж? – він ніжно стиснув руку хлопця у своїй долоні, підбадьорюючи його.

Здається, це були саме ті слова, що Чіміну потрібно було зараз почути. І знову він вкотре дивувався та захоплювався вмінням старшого вкутати його теплою хвилею своєї безмежної турботи і любові. Мʼязи в тілі хлопця помітно розпружилися, очі перестали тремтіти і на обличчі зʼявилась лагідна усмішка. Він легко кивнув у відповідь Юнгі і той потягнувся за декоративними подушками, спираючи їх під стінку позаду них та просячи Чіміна вмоститись зручніше і закинути ноги на ліжко, щоб було комфортніше.

За належне виконання всіх інструкцій Чімін у винагороду отримав блюдце з солодким і срібну десертну ложечку, і не міг бути щасливішим, коли на темному екрані врешті засяяли золотаві букви із назвою його улюбленого фільму.

– Хмм, «Аліса в країні чудес»? – вдумливо протягнув старший. – Дай вгадаю, твій улюблений герой — Капелюшник? – посміхнувся він.

– Що? Пф, а от і ні, – надувся молодший; натомість Мін розтягнувся в широкій усмішці, ненавмисне змушуючи гнів юнака змінитись на ласку. – Чеширський кіт, – констатував Чімін. – Коли ти так усміхаєшся, то стаєш схожим на нього… 

Мабуть, це вперше, коли Юнгі не протестував через чергове порівняння себе до когось з котячих, наморщуючи при цьому носа !точнісінько як кіт. Можливо, справа була в очах юнака, таких щирих і ніжних, але зараз Юнгі хотів лише із вдячністю прийняти дороге серцю свого коханого порівняння і лише лаконічно відповісти: “Будь-ким, мій янгол”. 

Чіміну довелося швиденько набити свої яскраво-червоні щоки тортом, аби лише раптом не бовкнути чи зробити якоїсь дурниці. Він вирішив повністю зосередитись на фільмі і дорогоцінних смачних калоріях, що зараз зігрівали його тіло та душу зсередини. Велике горнятко з чаєм швидко спустіло, а тому невдовзі довелось робити невеличку *технічну* перерву, щоб, ем, “припудрити носика”, та в черговий раз зловити на собі маленьку, поблажливу усмішку старшого.

Другу частину фільму їх більше не розділяли жодні столові сервізи і Чімін врешті зміг скрутитися калачиком біля Юнгі, котрий охоче прихистив хлопця під своєю великою рукою. Розмірене серцебиття, що Чімін міг чути через груди старшого, заспокоювало та дарувало почуття затишку. Зараз він міг би преспокійно заснути та віддати у сні душу Богу без жодних зайвих нарікань. Ну, можливо, лише з одним… що він так і не встиг поцілувати ті прекрасні вишневі губи.

Від цієї думки хлопець ще більше притиснувся до Міна, перекидаючи руку через його талію та міцно обіймаючи. Юнгі лагідно усміхнувся та притиснув хлопця до себе у відповідь, так, що його пухнасте волосся тепер ледь лоскотало носа. Коханий запах ніжної лаванди вкутував кожен нюховий рецептор і приманював ближче. Мін допитливо схилив голову та легко провів носом по білявих пасмах, немов досліджуючи нову територію, а потім міцніше притиснувся до верхівки голови, повністю зариваючись носом у мʼяке волосся. 

– Х-хьон? Ти мене обнюхуєш, чи що? – зашарівся хлопець.

– Мгм… – блаженно протягнув Юнгі; дивно, що він зараз взагалі був здатен хоч на якусь відповідь.

– Ч-чому?

– Твій запах… люблю… – ліниво шепотів Мін, мало не муркаючи від задоволення. 

– Мій з-запах? – спантеличено перепитав молодший. – Який він?

– Мм… лавандовий… – здається, душа Юнгі вже покинула його тіло, бо він в своєму розумі ніколи б в подібному не зізнався… 

– Ох..? Це шампунь, мабуть… – щиро задумався хлопець.

– Угум… 

– Ооо… зачекай, то ось чому..! – загорілась жарівка над головою юнака, яку квапливо згасили. 

– Ні слова більше, Чімін-а, – раптом прийшов до тями Мін, інстинктивно стиснувши хлопця сильніше в обіймах, немов якесь плюшеве ведмежа.

– Мгх-х, – мало не вдавився тихим сміхом Чімін. – Гаразд-гаразд, хьон, кожному коту своє: одному котяча мʼята, а іншому — лаванда, пхпх.

Якби Юнгі зараз не почувався настільки добре, він би, скоріш за все, драматично образився і наморщив носа !точнісінько! як кіт, але, на щастя для молодшого, Мін зараз був не зовсім у цьому вимірі. Чімін, мабуть, це зрозумів, а тому вирішив поділитись і своїм маленьким секретом.

– Все гаразд, хьон, у всіх є свій запах… в тебе він також є.

– Мм? І який же мій запах? – зацікавився Мін.

Чімін потягнувся трохи вище, до широкої круглої горловини на светрі Юнгі та впав носом у яремну ямку між його ключиць, повільно вбираючи у груди тепле повітря паруючої шкіри, немов переконуючись у правильності власної відповіді.

– Вербена і… розмарин… – констатував він з щасливою усмішкою на обличчі.

Юнгі мало блискавкою не прибило, коли він відчув той маленький допитливий ніс на своїй шкірі… цей хлопець хоч на йоту розумів, що робив з ним?!

– Я-як ти… – спантеличився Юнгі. – Це мій гель для душу, як взагалі подібні запахи можна розрізнити… 

– Багаторічний досвід співпраці з чайними сумішами здатні творити дива, хьон. 

Мін гмикнув собі під носа.

– І чому мені тепер здається, що їсти той торт було якось, щонайменше, дивно… 

– Можливо, тому що так воно і є? – замислився Чімін. – Хьон, з нами щось не так..? Можливо, це якийсь розлад… 

– Гм… думаю, я навіть знаю назву цього розладу… 

– Справді?

– Ага, кохання називається, Чімін-а, звикай.

Хлопець пирснув сміхом, заразом обпалюючи шкіру Юнгі і змушуючи його легко здригнутися. 

– Можливо, варто фільм хоча б на паузу поставити? Там не так багато залишилось, ми все пропустимо… – переймався старший.

– А, та ні, все гаразд, я його щороку переглядаю в зимову пору, – байдуже промовив хлопець. – Чи він тобі подобається більше ніж я, хьон? – прошепотів він.

У Юнгі на мить сперло дихання. Ці малі рисівʼяники, вони і справді небезпечні… 

– Не існує нічого, що б мені подобалось більше за тебе, мій янгол, – Мін ласкаво поцілував юнака у голову.

Чімін тихо проскиглив, намагаючись побороти бажання голосно закричати від тих лоскочучих крил метеликів, що зараз вже цілим роєм пурхали у його животі. 

– Хьон… 

– Мм?

Хлопець вклав маленьку долоню на груди Юнгі для опори та легко провів носом вздовж його шиї.

– Було б непогано, якби той поцілунок приземлився на мої губи, а не волосся… 

– Гмм, лише “непогано”? – забавлявся Юнгі, намагаючись приховати свій глибоко розбитий стан.

– Було б… неймовірно прекрасно… і дуже приємно… 

– Комусь дуже не терпиться, так?

Чімін роздратовано хмикнув і повів носом вище, до самого вуха старшого, прислухаючись до його серцебиття, що з кожною миттю пришвидшувалось та все важче бухкало у ребра, пускаючи вібрації по долоні юнака. Він зарився носом у простір між задньою частиною гарячого вуха та лінією волосся.

– Дуже. Не терпиться, – прошепотів він.

Юнгі мимоволі привідкрив рота, випускаючи гаряче повітря назовні разом із тихим стогоном. Відчуття, наче струмом вдарило, змушуючи тіло ледь здригнутися у болісно-солодкій судомі. Повіки поважчали, розмиваючи все довкола. 

– Не змушуй мене благати про перший поцілунок, хьон… – тихо проскиглив Чімін.

І хоч як би Юнгі не хотілось зробити прямо протилежне проханню юнака, та зараз він і сам був не далеким від благання… 

Все тіло видавалось неможливо важким, налитим свинцем. Юнгі довелося прикласти всі свої зусилля, щоб піднести власну руку та вкласти її на руку хлопця, яка все ще спочивала на його грудях та уважно вслуховувалась у серцебиття. Юнгі лагідно погладжував мʼяку шкіру, проходячись вказівним та середнім пальцем між маленьких, пухких пальців юнака, вивчаючи їх кожен вигин та кісточку. Він відчував, як дихання хлопця ставало все тремтливішим, нерівномірнішим, як той видавав тихенькі звуки крізь горло, які неможливо було б почути, якби вони не лунали прямо біля чутливих вух Міна. 

Юнгі помалу спускався пальцями нижче вздовж руки хлопця, легко задираючи широкий манжет його светру та торкаючись тонкого запʼястя, і ще нижче, обходячи вигин ліктя та невдовзі піднімаючись вище до тонкого плеча. Довгі вузлуваті пальці тягнулись все далі, із захватом вивчаючи тендітну, гостру ключицю юнака крізь мʼяку тканину светра, згодом добираючись і до круглої горловини та кружляючи вздовж неї, легко дразнячи шкіру шиї невагомими доторками. Довгий середній палець пірнув у невеличку ямку між ключицями, легко пестячи шкіру спершу, ловлячи кожне її тремтіння, а потім натискаючи на середину ямки трішки сильніше, змушуючи Чіміна рефлекторно проковтнути слину та видати ще один неймовірно прекрасний, ніжний звук. 

Маленька рука на грудях Юнгі стиснулась в кулачок, збираючи тканину светру в долоню і легко відтягуючи її, немов закликаючи припинити /чи продовжити/ дражнити його. Мін лише усміхнувся про себе, закручуючи один краєчок губ у задоволений вигин. Холодні пальці знову продовжили свій шлях, підіймаючись вище, велика долоня тепер майже повністю вкривала тонку шию: Юнгі змістив руку на задню частину шиї хлопця, залишаючи лише великий палець спереді та лагідно здіймаючись ще вище, аж до самого вуха. Пальці ковзнули між пухнасте, біляве волосся на потилиці, ледь закручуючись від задоволення, відчуваючи як їх вкутує мʼякість та тепло; згодом вони змістились ближче до вуха, ніжно погладжуючи задню частину вушної раковини, поки великий палець блукав по тонких хрящиках всередині.

– Х-хьон… будь ласка… – голос хлопця видавався таким вразливим, таким надламаним, і таким прекрасним.

– Я думав, ти не хотів благати, – хрипко пробасив Юнгі; у горлі пересохло. Він зараз теж був у стані не кращому ніж Чімін.

– Ти мене змушуєш… – голова юнака переможено впала на плече Міна. Йому хотілось стиснутися до розміру мурахи, та й взагалі зникнути, не в змозі більше стримувати в собі киплячу суміш відчуттів.

Ну що ж, Юнгі щиро не ставив собі це за ціль, спершу,  та все ж — це приємний бонус. Великий палець Міна змістився на обличчя юнака, він лагідно погладжував його гарячу щоку, краєм ока поглядаючи на рядок густих вій, які ніжно тріпотіли немов крила метелика, мружачись та приховуючи під собою медово-карі очі. Юнгі повністю повернув голову у бік хлопця, що зараз грів однією зі своїх пухленьких щік його плече та важко дихав. Він нахилився трохи нижче, знову ковзаючи носом по мʼяких, кремових пасмах та вдихаючи у груди улюблений запах. Багряні губи обережно потягнулися до волосся юнака, немов боячись забруднити світлі пасма своїм червоним відтінком, та залишили мʼякий, лагідний поцілунок по собі. І перш ніж Чімін знову почав скаржитись, губи старшого змістились на широке чоло, ніжно примикаючи до гарячої шкіри, спускаючись все нижче, цілуючи тонкі брови юнака, невагомо торкаючись прикритих повік та зміщуючись трохи вбік. Юнгі відчував, як під його губами швидко тріпотіла венка на скроні хлопця; вся його шкіра пульсувала та горіла. 

– Х-хьон… я н-не… будь ласка, хьон… – хникав Чімін, ще сильніше стискаючи в кулаці светр старшого.

– Хмм? – протягнув Юнгі; його серце краялось, розривалось між плачем свого янгола та спокусою витягнути з нього якомога більше тих ніжних, жалібних звуків, що так приємно лоскотали вуха. – Будь ласка, що, Чімін-а? Скажи хьону, чого ти хочеш.

Шкіра юнака вібрувала під важким, глибоким баритоном, змушуючи кожен мʼяз боляче викручуватись. Він не знав, куди себе подіти; не знав, як зупинити це; не знав, як отримати те, чого так хотілось, що було так необхідно.Проте, Юнгі, здавалось, дав йому покрокову інструкцію, все що потрібно було зробити — попросити. Та для цього потрібно було спершу якось змусити мʼязи горла працювати належним чином, щоб ті могли сформувати слова, а не розмитий ланцюжок звуків наповнених важким повітрям.

– П-по..ці… – голос хлопця збивався, – п-поцілуй мене, хьон… 

– Але ж я цілую тебе, хіба ні? 

Юнгі знав — він буде горіти за це у пеклі. Бо ніхто не може так нахабно та безкарно розпинати прекрасних янголів, не понісши за те справедливого жорстокого покарання. Проте, зараз його затьмарений мозок вважав це абсолютно вартим того. 

– Нгх… – Чімін задихався у власній безпорадності. Це несправедливо! Його хьон такий злий, думалось хлопцеві. Він вже не знав — хоче він його губи поцілувати чи розбити, за те що ті промовляють такі жорстокі слова.

Юнак з останніх сил відштовхнувся рукою від грудей Юнгі і припідняв голову, тікаючи з-під зухвалих губ. Чімін підійняв розбитий погляд на старшого, справді намагаючись виглядати смертельно ображено і загрозливо, але щойно гострий, лисячий погляд навпроти торкається його зіниць — він здається.

– Г-губи… хочу твої губи на своїх, хьон… 

Оо… оо… то ось що означає натрапити на власну пастку… Серце Юнгі із торохкотом падає до самого шлунку, натягуючи за собою кожну судинку та вену. З обличчя навпроти хотілось негайно зцілувати кожну болісну емоцію, кожну зморшку від жалісливо зведених брів на переніссі, кожну сльозинку, що невдовзі загрожувала впасти з тих прекрасних очей, якщо Юнгі і далі продовжить нехтувати своїм солодким янголом. А особливо хотілось зцілувати ту німу образу і відчай з пухких, персикових губ, які зараз так мило/злісно дулися у напрямку Міна. 

– Вибач, мій маленький… – Юнгі потягнувся рукою до обличчя навпроти, ніжно торкаючись щоки, погладжуючи її, задобрюючись, – хьон жахливо себе поводив… – Мін ледь нахилився вперед, – мій янгол не заслуговує такого…– риси обличчя молодшого поволі почали мʼякшати, розгладжуватись, піддаючись ласці та ніжному голосу. – Мій янгол заслуговує лише найкращого, – він ледь торкнувся своїм носом маленького, акуратного носика хлопця, пестливо ковзаючи по ньому вгору та вниз, – заслуговує всіх поцілунків на світі, – Юнгі винувато примкнув очі, глибоко вдихаючи запах гарячої шкіри юнака.

– Не хочу всіх… хочу лише твого… – прошепотів Чімін, лагідно вкладаючи маленьку ручку на обличчя старшого, змушуючи того миттю розкрити повіки.

– Ох, Мінні… – Юнгі ледь провів по щоці юнака носом, купаючись в його теплі та солодкому запаху.

В жодного з них більше не було сил стримуватись, те всеохоплююче бажання заполонило кожну клітинку тіла та свідомість, скандуючи та вимагаючи лише одного — зʼєднати губи в поцілунку. 

Майже невагомо, мʼяко, чеснотливо, Юнгі торкнувся губ хлопця своїми, на мить затамовуючи подих. Надламаний, тихий звук провібрував крізь горло Чіміна і він не втримався, розпачливо притягуючи обличчя старшого до себе обидвома руками та зіштовхуючи їх губи ще ближче, ще тісніше, не залишаючи повітрю і шансу просковзнути повз. Чімін радше задихнеться, ніж відірветься від того, що тепер всеціло належало йому. Що тепер могло замінити йому хліб та воду, що щойно стало сенсом усього його життя — мʼякі, солодкі губи у формі цукрового вишневого банту, який так і хотілось розвʼязати, розплести у оксамитову багряну стрічку і повільно, ніжно смакувати, обожнювати, боготворити. 

Рука Юнгі перенеслась на потилицю хлопця, легко натискаючи подушечками пальців та короткими кігтиками на гарячу шкіру, ледь масажуючи її, немов той кіт, що товчеться лапками, намагаючись трохи випустити власну пару та розслабити напружені мʼязи своєї людини. І, мабуть, це працювало, позаяк хлопець трохи послабив свою хватку по обидва боки від голови Міна і його губи почали ледь тремтіти, зменшуючи свій напір та розпружуючись. Щойно у Юнгі зʼявилось трохи більше простору та контролю над ситуацією, він мʼяко поцілував верхню губу хлопця, ковзаючи до краєчку його рота та спускаючись до нижньої губи, так само ніжно цілуючи, насолоджуючись теплим відчуттям оксамитової шкіри під своїми губами. Він ледь привідкрив рота, обережно захоплюючи між своїх губ нижню губу юнака, згодом неохоче відриваючись та знову повторюючи цю дію ще раз, за кожним разом все міцніше стискаючи пухлу губу та ловлячи маленькі, тихі стогони хлопця краєм вуха. Цього разу Юнгі стиснув солодку губу між своїх особливо сильно, ненароком змушуючи Чіміна виринути зі свого заціпеніння та видати особливо красивий, повітряний звук. Губи юнака знову ледь затрусилися і несміливо потягнулися вперед, штовхаючись у рот Міна, врешті відповідаючи на солодкий поцілунок, слідуючи кожному руху старшого, мʼяко зминаючи улюблену верхню губу у формі банту та ослаблено спускаючи руки з його щік на плечі, чіпляючись пальцями за тканину тонкого светру. 

Так ніжно, повільно, турботливо, мʼяко, любляче, так солодко — солодше за будь-який десерт, який Чімін коли-небудь зможе приготувати. Хотілось, щоб цей поцілунок тривав вічність. Хотілось, щоб їх губи більше ніколи не розʼєднювались, щоб вони більше не знали, як це існувати окремо, як це не відчувати на собі приємної важкості та гарячого подиху. Щоб ці губи більше ніколи не сміли торкатися нікого та нічого іншого. Щоб не сміли прикладати до себе навіть склянки з водою. Хотілось вписати, викарбувати, витатуювати на них цю безсмертну обітницю. Їх хотілось назавжди підкорити, присвоїти, поневолити. 

Вони ретельно виконували своє мовчазне домовлення, повільно розписуючи кожну губу яскравою червоною фарбою, що приливала до шкіри щойну ту стискали трішки сильніше, щойно нетерпляче надкушували та відтягували зубами. Мʼякий та повільний поцілунок ставав все гострішим, все сміливішим, хаотичнішим. За кожним подоланим міліметром завойованої території виникали все нові простори, які також нестерпно хотілось вивчити, розпробувати, відібрати. Гострий язик Міна все частіше ковзав по губі хлопця, куштував кожну її ділянку — Чімін смакував як теплий чай і солодкий крем, з маленькою лимонною гірчинкою. Ці мʼякі, солодкі губи були за межами найсміливіших фантазій Юнгі, їм хотілось поклонятися та приносити найекзотичніші, найвишуканіші дари. Хотілось марити ними, дихати ними, жити лише ними та лише заради них. А за той тонкий, ніжний, вразливий голос, що за кожним разом зісковзував з янгольський губ, — хотілося віддати життя.

Вони не знали скільки часу минуло, скільки разів їх серцебиття перевищило допустиму норму, проте в їх стані всі ці речі здавалися вкрай неважливими. В їх вимірі не існувало ані часу, ані норм — там існували лише вони та солодкий присмак на губах. 

Ставало вже майже фізично боляче, та досі, перспектива розірвання тісного контакту здавалась набагато болючішою. І як сильно би їм не хотілось уникнути цього моменту — їх губи врешті повільно розʼєднались, випускаючи гарячий подих по собі. Вони притулилися одне до одного чолом, помалу приходячи до тями та спускаючись з вершин своєї ейфорії. Рука старшого огорнула талію юнака, поки інша все так само залишалась на його потилиці, зариваючись у пухнасте волосся. Юнгі легко стиснув талію хлопця, ніби намагаючись заземлитися та скинути напругу. Жоден з них не знав що сказати, і не знав, чи хотів взагалі. Голова спустіла; біла мла огорнула свідомість, очі та язик, змушуючи блукати у нескінченних кругах навпомацки, опираючись лише на приглушене, важке биття сердець.

Раптом Чімін весело хихикнув, майже нечутно, все ще тримаючи очі закритими та вирівнюючи дихання. Його потішні думки зараз літали десь далеко поза межами цієї галактики — та серце було тут, прямо в цій кімнаті, поруч з тим, для кого воно обрало так часто і відчайдушно битися. 

Юнгі лагідно провів носом по носу молодшого: вгору та вниз, вгору та вниз, в один бік та інший. Чімін знову тихо захихотів від лоскотливого відчуття, все його тіло розпирало зсередини від радості та тремтіло від задоволення. Губи все ще приємно пульсували, щомиті нагадуючи про пʼянкий поцілунок. Він поволі розімкнув повіки, одразу ж лапаючись поглядом за яскраво-червоні губи навпроти. Хлопець ледь закусив свою нижню губу, задоволений результатом власних старань, та легко потягнувся вперед, залишивши на розпухлих губах ще один короткий поцілунок, намагаючись вкласти в нього всю свою вдячність, хвалу та обожнювання. Та одного поцілунку тепер здавалось надто мало, а тому невдовзі хлопець почав засипати губи Юнгі серією міні-поцілунків, що більше нагадували дитячі цмоки. 

– Хей, хей, мій тигр, я нікуди не тікаю, – із усмішкою запевнив старший, щойно у нього зʼявилась така можливість, – у нас ще буде багато часу для цього, – він зсунув свою руку із потилиці хлопця на його палаючу щоку та лагідно провів по вилиці великим пальцем.

– Обіцяєш..? – надув губи Чімін, наче у нього щойно улюблений чупа-чупс зі смаком вишні прямо з рота висмикнули. 

Старший знову усміхнувся, милуючись мило набундюченим виразом обличчя хлопця.

– Присягаюсь власними губами, – серйозно відповів Юнгі, одразу ж отримуючи відчутний поштовх у груди.

– Тц, хьон, не можна таким заприсягатися. Яка мені користь, якщо твої губи зникнуть… краще вже тоді життям… 

– Пак Чімін… – шоковано розширив повіки Юнгі, – інколи ти кажеш і справді моторошні речі… Доведеться вказати у своєму розпорядженні про останню волю, що я хочу, щоб мене після смерті негайно кремували.

– Можеш тоді так само вказати там, що колись давно, багато років тому, тебе кохав один прекрасний юнак, котрий із невідкладною терміновістю був змушений покинути тебе після першого ж поцілунку, бо ти виявився жадібним бурчуном, – гордовито хмикнув Чімін.

Юнгі здійняв одну брову, уважно інспектуючи обличчя хлопця і посміхнувся:

– Настільки сильно сподобались мої губи, хм? 

– Смертельно, – без секунди роздумів відповів хлопець. – Я серйозно, хьон, я задихнусь прямо тут і зараз, якщо ти продовжиш мене зупиняти, – Чімін зараз нагадував нестямну бджолу, котра вперше скуштувала нектар чарівної червоної квітки папороті і вся дзищала та бриніла від думки про те, щоб витягнути якомога більше поживного цукру з безпорадної рослини. 

– Гммм, – протягнув Юнгі, – я бачу, ти і справді у розпачі. 

В очах юнака блимнув червоний вогник, сигналізуючи Міну, що той зараз стоїть на краю глибокої прірви, і єдине, що його може врятувати від болісного падіння (справді болісного, рука у Чіміна, як на його компактний рисівʼяний розмір, досить важка) — це щедра пожертва у вигляді довгого, пристрасного поцілунку своєму божеству. Ну, не те, щоб Юнгі сильно збідніє від цього, швидше, навпаки, тому… 

– Ну, що ж… – підійняв підборіддя хлопця вказівним пальцем Юнгі, – тоді вперед, вони всі в твоєму повному розпорядженні.

І перш ніж губ Міна торкнулась грайлива посмішка — їх знову охоче накрили розпалені губи його нетерплячого хлопця. Цього разу поцілунок був значно пристраснішим, те відтягування часу тільки розпалило маленький злий вогник в медово-карих очах і спонукало міцніше впиватися у солодкі губи, з котрих все ще не сходив гострий смак розмарину та ніжної лаванди, змушуючи Чіміна мало не втрачати голову, злизувати та посмоктувати мʼякі губи, наче вони кожної наступної миті загрожували зникнути з обличчя Юнгі (що не виключено, з такою завзятістю хлопця). Юнгі тихо всміхався в поцілунок від такої невтомності юнака: ще кілька місяців тому він не міг собі уявити, що цей прекрасний янгол зараз так красиво стогнатиме у його рота, при цьому вміло виціловуючи кожен його закуточок. Лише одна ця думка пускала крізь всі його нервові закінчення шокові удари. 

Тепер Юнгі слідував та підкорявся поцілунку, дозволяючи Чіміну робити все, чого його душі завгодно. Важкі руки спустилися на тонку талію хлопця, легко впиваючись у неї пальцями та шукаючи в тій опору. Чімін неспокійно ковзав джинсами по поліестровому покривалу, утворюючи маленькі іскри від тертя, які як не можна краще зараз відображали все їх скрутно-прекрасне становище. Права рука Юнгі спала на ногу хлопця відчувши на собі маленький електростатичний заряд, та це було ніщо, в порівнянні з тими відчуттями, які зараз змушував проживати його Чімін. Велика долоня ковзнула вздовж пружного стегна, ледь стискаючи поверхню світло-синіх джинсів та шкіру під ними. Юнгі обігнув долонею ногу молодшого, стискаючи її під коліном та потягнув на себе. Чімін швидко зрозумів натяк та охоче перекинув ногу через старшого, не розриваючи поцілунку. Тепер стегна Міна відчували на собі приємну важкість хлопця, а сильні руки знову повернулись на улюблену талію.

Їх поцілунок ставав все палкішим та відвертішим і це змушувало Чіміна мимоволі крутити бедрами та частіше стогнати у поцілунок. Юнгі намагався трохи стримати хлопця, міцніше стискаючи руки на його боках та утримуючи його зад на одному місці, аж на своїх колінах, і це змушувало Чіміна невдоволено мугикати та ще глибше прогинатися корпусом вперед, щоб досягати губ Міна. Жар і запал юнака зрештою почали потроху згасати та замінюватись на втому через вимушене напруження мʼязів стегон і пресу. Поцілунок сповільнювався, змахи губ ставали все лінивішими, та разом з тим ніжнішими, аж поки зовсім не зупинились. Вони дали собі декілька секунд, щоб відновити дихання, знову тісно притиснувшись чолом один до одного. Руки Чіміна все ще легко впирались у широкі груди старшого, маючи нагоду знову прислуховуватись до його серцебиття та задоволено всміхнутися собі під носа.

– Чим ти так задоволений? – хрипким голосом запитав Юнгі, все ще приводячи дихання до норми.

– Гмм, приводів багато, – замислився юнак, – але один з них — твоє дике серцебиття під час поцілунку.

Юнгі хмикнув:

– Я не знаю, чому ти очікував, що воно буде інакшим, коли зненацька вирішив подарувати мені найкращий поцілунок в моєму житті.

– Найкращий? – здивувався хлопець, гордість розквітала на його обличчі.

– Не радій надто сильно, не думаю, що він залишиться таким надовго.

Тепер на обличчі Чіміна зʼявилась знайома морщинка між брів, яка голосно та дзвінко наголошувала на тому, що Юнгі краще якомога швидше пояснити, що САМЕ він мав на увазі, поки його хлопець не придумав собі чогось лишнього.

– Не хвилюйся, малий рисівʼяник, з подібним завзяттям, я думаю, ти битимеш власний рекорд щоразу, як в тебе зʼявлятиметься бажання знову поглинути мої губи разом із усім обличчям.

– Хьон! – цокнув язиком хлопець, не вирішивши, яке почуття йому відчувати — гордості чи образи.

Юнгі широко усміхнувся, накриваючи дві маленькі ручки на грудях своєю великою, теплою долонею.

– Для тебе моє серце завжди битиметься в шаленому темпі, мій янгол, з поцілунками, чи без них.

Чімін закляк на декілька секунд, лише інколи кліпаючи очима. Йому хотілось розплавитись прямо тут і зараз під натиском ніжності, відданості та любові, яких зараз сповнювались глибокі, чорні очі навпроти; здавалося, ті вміщали в собі більше світла ніж будь-яка зірка у всесвіті. Без жодного слова, Чімін лише безсило припав гарячим чолом до плеча старшого — це вже стало його місцем сили, місцем спокою і безпеки. Сильне, широке плече завжди з розумінням і любовʼю приймало важку від думок та емоцій голову хлопця, даючи потрібний йому час на відновлення.

Юнгі лагідно всміхнувся про себе, легко стиснувши теплі руки хлопця у своїй долоні, та обережно вклав іншу руку на біляву потилицю, ласкаво погладжуючи стурбовану голову, заспокоюючи, пестячи мʼяке волосся. 

Згодом, під вухом Юнгі пролунав тихий, шовковий шепіт:

– Я люблю тебе, хьон.

Серце старшого важко гупнуло об грудну клітку, пускаючи вібрації крізь їх руки, він повернувся до хлопця та мʼяко поцілував його голову:

– Я також тебе люблю, мій маленький.

Так неможливо тепло, неможливо близько та затишно. Так добре та спокійно. Безпечно, мʼяко і тихо. Зараз вони подумки ділили одне бажання на двох — залишитись у цій затишній, кольоровій бульбашці назавжди, тиснучись одне до одного якомога ближче. 

 

Та життя це не книга, де ти можеш просто закінчити все на щасливому моменті і перечитувати його скільки заманеться — їх тиху, затишну бульбашку луснув раптовий стукіт у двері, змушуючи все тіло інстинктивно напружитися та сповнитися тривоги.

 

 

_____________

*автор шипить в подушку і лупцює ногами покривало* (⁄ ⁄>⁄ ▽ ⁄<⁄ ⁄)