☕️
[Привіт]
“І чому те післязавтра завжди настає так швидко?! Його що — теж в пеклі, як і кохання, придумали?!” – лютував подумки Юнгі, чиє вугільне волосся, здавалося, скоро геть посивіє з нервів, а в купі із його невдоволеним обличчям — їх з ‘бурчливим економіком’ вже точно не відрізниш… Можливо того й вони не злюбили один одного, коли вже так схожі, лише імена і цифри в графі дати народження відрізняються…
– Чого ти так на той екран витріщаєшся, ніби він золотий? Тобі що, хтось мільярд вон на рахунок помилково скинув? – занепокоєно споглядав на друга Намджун.
Лекції у місіс Тан і справді нудні, як і самий її предмет, власне, — “Облік та аудит”, принаймні, для Намджуна, і всіх інших, але не для такого дивака як Юнгі, зазвичай. Зазвичай він конспектує найменший звук, що зривається із тих сухих, старечих губ місіс Тан, а потім ще й вдає великого мученика за маскою байдужості, коли перед початком сезону сесій вся група підносить йому ритуальні дарунки у обмін на кілька фото сторінок із його взірцевого зошиту. Однак зараз, він був не схожим сам на себе, і це вже починав помічати не тільки його найкращий друг. Стривожені пари очей довкола проштрикували Намджуна запитальними поглядами та кивали бровами у бік чорної, згорбленої постаті, що безутішно схилялась над бездушним шматком металу і скла.
– Гм? – ліниво протягнув Юнгі у відповідь, відчувши заохочувальний поштовх у свій лікоть.
– Якщо ти зараз же не відкладеш той дурний телефон і не стиснеш замість нього ручку між пальців, то, боюсь, нас обидвох спалять на праведному вогнищі, – прошепотів Намджун.
Юнгі зиркнув на нього краєм ока та прохрипів у півголоса, та так, щоб кілька людей довкола все ж почуло:
– Я їм не самописна мавпочка якась, – сухо відрізав Мін. – Як не пощастило з розумом, то бог дав ще й руки, щоб ними писати, а як ні — то після відчислення з університету поля з полуницею завжди будуть раді вітати нових збирачів.
Юнгі повернув голову до кількох одногрупників, що не зводили з нього очей і обдарував їх своїм льодяним поглядом, що ті аж рефлекторно потягнулися до своїх ручок, ніби у трансі. Все ж, варто довколишнім інколи нагадувати, що він людина хоч і добра, та все ж нікому нічим не забовʼязана.
– Господи, ну і морок… – зіжмурився Намджун потряхуючи головою. – Знаєш, якщо у тебе з бізнес-справою не складеться, то якийсь клан якудза ти безперечно очолити зможеш. І тоді вже точно життя безтурботне і собі, і мамі, і пра-пра-правнукам забезпечиш…
Мін лише перевів на нього пустий погляд і промовчав.
– Ну точно ж — бандитська пика!
Юнгі вимучено зітхнув і міцніше стиснув телефон в руках.
– Ти знаєш… – обережно почав він, намагаючись зберігати холоднокровність, – Як… точніше, що можна написати людині, з котрою ніколи до цього не листувався?
Намджун здивовано поглянув на друга, чого-чого, а такого він точно не очікував.
– То я мав рацію? Тобі хтось подобається? Тільки не кажи, що то місіс Тан, бо мене-таки непокоїть та твоя помішаність на лаванді… – скривився Джун.
– Тц, ясно, забудь, – закотив очі Юнгі.
– Та ні-ні, чекай, я ж жартую, – хлопець намагався повернути їх розмову на шлях раптових одкровень. – Ну… ти думав про “Привіт”?
– Дякую, сер! І знову справа блискавично залагоджена завдяки, як завжди, гострому та меткому розуму Кім Намджуна, – скептично пирхнув Юнгі і заклав телефон до кишені свого худі.
– От дарма ти так, – насучив брови Намджун. – В таких справах, чим простіше, тим краще. Це ти постійно все обдумуєш по сотні разів, немов життя то суцільна матиматика і десь там є точне вирішення. Життя — це про “спробуй і все одно помилися”, бо скільки б ти не намагався зробити все правильно, все одно здаватиметься, що можна було б краще. Ідеалу не існує, Юн, тому і правильної відповіді ти ніколи не знайдеш. Просто напиши перше, що в голову прийде, а там, якщо тому бути, то й так складеться.
І так завжди. Юнгі завжди впиратиметься до останнього, аж поки йому очі з черепа не почнуть вилазити, намагаючись розвʼязати те підступне життєве рівняння. Та все ж, він завжди неодмінно переможено складе свого олівця убік, та з (побитим) апатичним виглядом звернеться за порадою до Великого, най його, Кім Намджуна.
Він правий, чорт, звісно він правий. Юнгі знає, що він все надто ускладнює, але світ букв, на відміну від світу цифр, завжди був для нього чужим. Спілкування — це точно не його експертиза. Тут він повний профан. Ну, принаймні, він так думає. І ще Намджун. І його мати. І всі інші люди довкола, як йому здається, теж так думають. От можна було б якось лише цифрами спілкуватись, ото б життя було, ото б світ був, ех… Ніяких тобі “я тебе люблю/я тебе ненавиджу” та “то моє, віддай, бо вбʼю/ні, ти перший почав, першим і згинеш” чи ж “та моя бабця тут кулешу роками заварювала/а мій прадід тут першим ніс висмаркав”, і й такої всякої іншої класики із недолугого людського існування…
Та скільки б Юнгі подумки (чи уголос) не бурчав, все ж він не міг не відзначити тих небагатьох, проте, дуже могутніх і цінних переваг такого вразливого людського існування на тій повітряній кульці, що ми всі звемо Землею, яка безцільно собі левітує посеред безкрайнього, холодного, чорного простору, і якимось дивовижним, чаклунським чином вдихає та відбирає у нас життя. Ті кілька людей, що йому пощастило мати їх у своєму житті та такі різні почуття, що вони викликають — завжди змушуватимуть його язик та думку запнутися глибоко у серце, не в змозі пояснити іраціональний поклик: обійняти, подбати та захистити. Захистити те невеличке та могутнє почуття, що, немов теплий вогник, без упину миготить у грудях та наказує боротися… молить боротися.
Як там казав Намджун, “перше, що в голову прийде”, еге ж? Юнгі вкотре схвильовано звів очі до стелі, лежачи на задубілому ліжку у своїй кімнаті. Він знову забув зачинити вікно після ранкового провітрювання, і вся кімната промерзла до самих батарей; останні дні він і справді зовсім розгублений. Те дурне почуття дуже згубно на нього впливає, особливо на його навчання та рахунок за опалення, яким, він впевнений, цього місяця адміністрація будівлі ще його ‘приємно’ здивує.
“Чорт, та якщо я напишу йому те перше, що мені приходить в голову, то він мене, щонайменше, одразу заблокує, або ініціює у суді заборонний припис…” – жував одну й ту ж саму кислу думку понурий хлопець. – “Добре, тепер ‘привіт’ не видається такою поганою ідеєю…”
Юнгі рішуче потягнувся пальцем до іконки з повідомленнями та ввів імʼя потрібного контакту, він знову кілька секунд вдивлявся на пусте поле для тексту і все ж почав набирати перші букви:
[Привіт]
“Ні-ні, щось не те…” – думалось йому, і поле знову спустіло.
[Хей]
“Надто фамільярно…”
Полем знову стрімко пронеслась блимаюча паличка, що нещадно стирала по собі кожну букву, залишаючи лише стару-добру порожнечу.
[Доброго вечора]
“А це якось надто офіційно…”
Він переможено простогнав та швидко ввів нові літери.
[Привіт, Чіміні, це Юнгі-хьон.]
Хлопець, здається, врешті видавався задоволеним і схвально собі кивнув:
“Добре, Кім Намджун, твоя взяла, ‘якщо тому бути, то й так складеться’, ага?”
|Повідомлення відправлено|
Юнгі хутко заблокував екран і відкинув телефон убік, цураючись його, немов прокаженого. А серце бухкало, наче під його ліжком ховався голодний амурський тигр. Це ж лише дурне повідомлення, якого дідька він так нервує?!
Здавалося, минула ціла вічність, або ж світ довкола зупинився, проте, стрілки настінного годинника безжально спростовували кожне із двох абсурдних припущень.
Стрілки годинника, мабуть, намовили люди із розбитими серцями, щоб і іншим зась до щастя було, думалось Юнгі. Позаяк вони рухались злочинно повільно та паскудно довго. Хвилина, пʼять хвилин, десять, двадцять, тридцять, сорок… Бідний хлопець вже не розумів — рахує він хвилини чи свої роки. Бо стрімко сивіючі прядки, що звисали над його очима, і які, він зараз був готовий заприсягнутися, йому не уявлялись, могли б виступати вірними свідками у справі подібних чудасій.
Рівно на годині та одній хвилині — його телефон тихо, зловісно завібрував. Хоча Юнгі видалось, що той звук зараз міг оглушити весь гуртожиток. А він ще, простак, гадав, що його раніше вбʼє несправна розетка, до якої він на свій страх та ризик щоразу підʼєднював фен, а ні — рисові пиріжечки зброя значно небезпечніша та підступніша.
|Нове повідомлення|
Від: «Рисівʼяник»
{Привіт, хьон! Звісно я знаю, що це ти, ти ж у мене підписаний в телефоні :Р}
Помітка №1: Чімін і справді любить використовувати смайли, і досить зухвалі, хмикнув собі під носа Юнгі, намагаючись зіхмурити брови, проте натомість виходила лише дурнувата, закохана усмішка…
[І як же я підписаний?]
Йому і справді було цікаво, хоча він майже миттєво пошкодував, що дав волю своїй допитливості.
{Скажу, якщо ти також скажеш ╮( ˘ ､ ˘ )╭}
О це вже ні… Цього аж ніяк, в жодному разі, категорично не можна було допустити, аж збліднів Юнгі.
[Забули.]
Звучить підозріло, але краще так, ніж брехня, чи ще гірше — правда.
{Хм-хм… (¯ . ¯)}
[Як день минув?]
{Без тебе, хьон ☹️}
Людське серце взагалі здатне робити кульбіти у грудній клітці? Бо Юнгі щойно відчув, як його на це спромоглося.
{Тобто, я мав на увазі запитати, чи все гаразд?}
Знаєте те відчуття, коли людина, яка зазвичай користується смайлами, раптом перестає це робити? Тіло мимоволі охоплює тривога. Слова звучать якось серйозно. А серйозно — це майже завжди не дуже добре…
[А, так, все гаразд, був трохи зайнятий, тому не заходив.]
Трохи зайнятий думками про те, як написати дурне смс… І Юнгі дуже сподівався, що молодший про цю його ганебну боягузливість ніколи не дізнається (ага)…
{Ох, зрозуміло, тоді добре…}
“Чорт, він виглядає засмученим… мені ж не здається?.. Аргххх, спілкування це надто складно, і де ті довбані емоджі, коли вони так потрібні?!”
[Ти працюєш завтра?]
{Ні, наступні два дні Рюн на зміні}
{Я зранку лише забіжу нову порцію тістечок брауні доставити 😗}
“Я передумав, емоджі це зло. Особливо в руках милих рисівʼяників…”
[І коли ти встигаєш їх робити?]
{Ось зараз, наприклад 👻}
{{
}}
Помітка №2: Чімін із тих людей, хто любить ділитися фото. Тільки не неба, котиків та білочок, а своєї випічки — і це просто прекрасно.
[Ого…]
{Хьон, мені потрібно більше слів, щоб я зрозумів — у захваті ти чи в неймовірному захваті 😤}
Виявилося, спілкуватися з Чіміном дуже легко та весело. Зараз, коли їх не розділяє перегородка прилавку та статус продавця і клієнта, вони обидвоє можуть почувати себе вільніше. Всього за годину листування вони зблизилися набагато більше, ніж майже за два місяці їх знайомства. Якби зараз хтось ненароком заглянув в їх чат, то напевне подумав би, що вони давні хороші друзі, а можливо навіть, найкращі. Та всі ці заслуги, безумовно, належали виключно Чіміну. Адже саме завдяки йому все було так легко. Як і в житті, в листуванні він веселий і енергійний. Хоча, здається, в повідомленнях він дещо більш впевненіший, і, якби Юнгі був сміливішим в своїх міркуваннях, він би навіть подумав, що більш грайливий. Бо вмисне чи невмисне, але цей світлий хлопець інколи (постійно) змушував серце Юнгі тарабанити немов важкі краплі дощу по пустих металевих відрах.
Ще за годину зʼясувалося, що назва чайного кафе-магазинчику (| •TeaPark• |) і справді повʼязана із прізвищем Чіміна, а не з парком… Виявляється, це їх сімейний бізнес, що започаткував ще дідусь, а пізніше передав своєму сину, тобто батьку Чіміна. І таких магазинчиків у них ще два, у різних куточках Сеулу. І оскільки цей відкрився нещодавно, то він повністю на плечах дітей та дружини, яка допомагає Чіміну і Рюн із бугхалтерією закладу, бо ті двоє цифр поки цураються — Чімін, як відомо, марить випічкою, а Рюн… загалом побазікати більше любить, певне, в сімейному бізнесі її стихія то менеджмент і реклама. Ось таке собі випробування підростаючого покоління дорослим життям і економія на додатковому персоналі — а їх батько і справді людина ділова та кмітлива, це Юнгі одразу взяв собі на замітку.
Та навіть попри все це, у славетному роді Паків без диплому про спеціалізовану управлінську освіту вештатися не прийнято, а тому навчання, принаймні в коледжі, було не уникнути. Тож Чімін вже другий рік поспіль спить і марить отримати той шматок картону зі штампом: “Придатний вдавати із себе розумного дорослого у сфері Управління та адміністрування” і потім всеціло віддатися у руки улюбленої кондитерської справи.
Та Чімін був не менш невгамовним, скануючи життя та зацікавлення Юнгі вздовж та впоперек. Хоч старший і не дуже охоче ділився, обходячись лише сухою інформацією, без всяких властивих Чіміну метафор та епітетів. І коли цікавість юнака щодо загадкових учнів Юнгі врешті була вгамована — у нього спалахнула нова думка. І нею він, дуже соромлячись, поділився не одразу, та за допомогою підбадьорювання з боку Юнгі і його безмежного терпіння, хлопець все-таки наважився на зарюмсане:
{ Хьооооннн, 😭 я просто ненавиджу економіку, я швидше помру ніж закінчу коледж із відміткою, бодай, три з того пекельного предмету 😫 }
{ І тоді мене точно змусять проходити ті кола пекла аж допоки я не зморщуся немов суха родзинка 🥲 }
{ Я просто хочу заварювати чай і пекти булочки з тортиками, хьоооннн 😭😭😭 }
Певне, діло очевидне і ясне, що після такої кількості заплаканих емоджі серце Юнгі було готове розірватися на найменші часточки у пориві забрати всі ті прикрощі із життя свого нещасного рисового пиріжечка. А тому він не вагаючись запропонував свою допомогу (безкоштовно, ясна річ, хоча можливість проводити більше часу зі своїм янголом — то вже найвища винагорода).
Вони домовилися зустрітися в суботу, коли Чімін буде на зміні у кафе, адже, як виявилось, графіки у них обох досить різні та напружені. Бо коли Чімін не працює, то зникає у стінах кондитерської школи, де проходять його курси двічі на тиждень, або ж наполегливо гризе граніт науки у коледжі щовечора (цього року хлопець навмисне обрав вечірню форму навчання, щоб мати змогу допомагати батькам). А до всього ще й доводиться займатися випіканням тістечок вдома і доставкою їх у кожен з кафе-магазинчиків Пакового сімейства (хоча із доставкою інколи допомагають Рюн і матір).
Так… тепер цей завзятий хлопець видавався Юнгі ще більш неземного походження…
~☕️~
Юнгі ненавидів прокидатися зранку, а коли це доводилося робити ще й у вихідні — це була просто кара божа… Хоча, не цієї суботи — цього суботнього ранку він підскочив з ліжка о восьмій, ще до того як продзвенів будильник. Думка про зустріч з коханим янголом здавалася надто заманливою, щоб проміняти її на кілька додаткових годин вранішнього сну.
Вже за годину Юнгі знову стояв перед знайомими смарагдовими дверима та міцно стискав ремінь своєї сумки у руці. О цій порі, у вихідний день, заклад зазвичай майже пустий, а отже у Чіміна буде більше часу на додаткові заняття, і, на жаль, це поки було їх єдиним варіантом.
– О, Юнгі-хьон! Привіт! – радісно привітався молодший, щойно Мін ступив крок за багровий поріг.
– Привіт, Чіміні, – ледь помітна тепла усмішка торкнулась губ Юнгі.
– Проходь швидше, – підкликав старшого рукою хлопець, – Ти не голодний? Вибач, що тобі довелося вставати так рано…
– А, та ні, я встиг поснідати. І не переймайся, все гаразд, я буду радий допомогти.
– Ох, – в очах молодшого врешті блиснуло полегшення. Йому було дуже ніяково просити допомоги, але Юнгі не стомлювався його переконувати, що це зовсім не проблема. – Тоді заходь сюди, – юнак вказав на місце за прилавком, – Тут не так багато місця, але і пост я покинути поки не можу.
– Ого, справді? Хіба вхід стороннім у такі місця не заборонений? – вагався Юнгі.
– Ну, ти не сторонній, хьон… – здається, хлопець трохи зашарівся (зрештою, як і Юнгі), але враз оговтався, – І у мене є певні привілеї, як у сина власника закладу, тому все гаразд, – широко усміхнувся юнак, підморгнувши.
Так, це однозначно не буде легко, думалось Юнгі, вдивляючись у сяюче обличчя навпроти. І він аж ніяк про це не подумав, про те, наскільки близько вони сидітимуть, і як улюблений лавандовий запах солодко змішуватиметься із запахом чаю та свіжої випічки. Тепер головне ганебно не втратити свідомість і не пустити кров з носа.
За прилавком виявилось трохи більше місця, ніж це видавалося ззовні. Зрештою, Чімін завжди тут нишком студіював купу книжок і зошитів, тож якимось дивом тут знайшлося місце навіть для маленького складного столику і двох низеньких табуретів. Однак, прилавок є прилавок, і двом людям доволі тіснувато. Тож Юнгі довелося зібрати всю свою витримку та самовладання, щоб відволіктися від думки про те, що їх лікті та коліна зараз розділяли лише кілька нищівних міліметрів і почати вимовляти перші слова.
Зовсім скоро стало зрозуміло, що з економікою у Чіміна не все так погано, як йому видавалось, просто його природне прагнення бути у всьому найкращим часто грало з його розумом в жорстокі ігри та змушувало вважати себе не розумнішим за табуретку, на якій він зараз сидів. Проте, для вірності, краще було почати з основ, позаяк часто проблемою є не нездатність зрозуміти предмет, а неправильний та не систематичний підхід до нього.
Час від часу на порозі невідворотньо зʼявлялися нові відвідувачі і Юнгі ставав німим свідком чіткої та витонченої праці старанного юнака. І споглядати за ним з подібного ракурсу стало дечим, за що Юнгі готовий був продати душу — та йому пощастило дістати квиток у перший ряд всього лише за якісь там знання економічних формул, то ось для чого він насправді їх вивчав всі ці роки…
Чімін був здібним, дуже нетерплячим, але здібним. І якби він (та його батько) не гнався за найвищими оцінками, то він цілком міг би впоратися з усім сам, та не те, щоб Юнгі доводилося жалітися на подібний перфекціонізм, він і сам ним інколи страждав, найголовніше те, що тепер вони проводили більше часу разом.
Їх заняття згодом стали приємною звичкою, тепер Юнгі був не лише почесним гостем заклад у, але і його невідʼємною частиною. Щоразу як у нього зʼявлявся вільний час, він чимдуж мчав до чайного магазинчику і тепер не лише для того, щоб здалеку тихенько споглядати за світловолосим юнаком та сьорбати новий сорт чаю, про який він нещодавно вичитав у інтернеті і гордо, експертно промовив його назву молодшому, щоб викликати на його обличчі емоцію здивування, а потім схвальну усмішку. Тепер же, кожного разу під час їх заприлавкових таємних зібрань, Юнгі у винагороду за свою репетиторську працю отримував обовʼязковий теплий, травʼяний напій і порцію будь-якої випічки на вибір, таким чином Чімін почував себе трохи спокійніше та не намагався щоразу завести розмову про оплату занять, чого Юнгі і чути не хотів та наказав вважати це дружньою допомогою.
Так, тепер, мабуть, їх і справді можна було назвати друзями. Бо досі не проходило ані дня, щоб вони не спілкувалися: чи то віч на віч, чи то у листуванні. Чімін радо ділився подіями за день та скаржився на викладачів у коледжі, а ще він, якось так вийшло, обрав Юнгі своїм першим почесним радником у шляхетній кондитерській справі. Щоразу як хлопець брався до випічки, то обовʼязково скидав фото та запитував думку Юнгі щодо оздоблення і, звісно ж, очікував заслужену порцію компліментів у свій бік.
Це Юнгі зрозумів ще при їх першому занятті — його рисовий пиріжечок обожнював похвалу, для нього це була просто життєва необхідність. Щоразу як Юнгі хвалив його за успіхи у навчанні, то очі хлопці загорялися немов факели у темній печері та освітлювали все довкола (включно із вразливим серцем Юнгі, само собою). Тому старший, хоч зазвичай і не дуже щедрий на слова, а тим паче на компліменти, радо завалював юнака дифирамбами і кото-стікерами, бо молодший їх просто обожнював, і від цього старався ще більше, що значно покращило ситуацію з його оцінками. Та й з оцінками Юнгі також, адже він намагався вчитися ще наполегливіше, шліфуючи свої знання до блиску і скреготу, щоби потім якомога краще і доступніше передати інформацію Чіміну.
|Нове повідомлення|
{Хьон, як думаєш, які краще до Хелловіну приготувати? Я ніяк не можу вирішити, голова скоро вибухне 🤯😖}
{{
}}
[Твоя голова ще потрібна.]
[Хм, а скільки потрібно вибрати?]
{Та кому вона потрібна? 😒}
{Думаю, 4 видів буде достатньо 🍰}
[Світу кулінарії)]
[Хммм, і справді складно. Мені подобаються 2, 3, 4 і 9.]
{Мех… 🫥}
{Також між ними думав. А як щодо тих, що на паличках? 🤔}
[Що?)]
[Ну, якщо обирати між тими, що на паличках, то 6.]
{Світу кулінарії недостатньо… 😒}
{6? Можливо, можливо… Тоді, напевне, оберу 2, 3, 4, 6 і 9. Дякую за допомогу, хьон!}
[Мені вона також потрібна.]
[Завжди будь ласка :)]
{{
}}
{{
}}
Так, а ще Юнгі мало кров носом не йшла, коли молодший раптом використовував милі стікери — це заборонений прийом!
Гірше могли бути тільки селфі, що їх часом без тіні жалю надсилав Чімін…
{Господи, наш викладач із соціології такий нудний…}
{{
}}
[Страшно уявити, що ти думаєш про мої методи викладання…]
{Тільки найкраще, хьон}
{{
}}
[Мгм, охоче вірю)]
{Ну хьооон~}
{{
}}
{Повір}
[Ок. 🙂]
Варто сказати, те “ок” тоді вартувало Юнгі багато зусиль, приблизно двотижневий запас енергії. Тепер він свято вірив, що термін придатності його серця скоротився приблизно втричі, відтоді як він зустрів свою чайну фею.