Частина 11

☕️

Його кіт

 

Довелося скасувати одне зі своїх приватних занять, та якщо ви запитаєте Юнгі, то він зробив би це не роздумуючи ще сотню разів. З вчорашнього вечора кожна клітинка його тіла бриніла немов струна, він відчував — щось змінилось. Змінилось на краще. 

Вони домовились зустрітись у торгівельному центрі. Юнгі не дуже любив подібні місця через шум, тим паче у вихідний день, але виходу не було — сьогодні обіцяли дощ. Та згодом дрібний дощ перетворився у повноцінну листопадову зливу; добре, що вони встигли зайти всередину трішки раніше. 

Білі пасма Чіміна легко змокли, по червоному носі ще пробігала маленька крапля дощу, і її жах як хотілося стерти. 

– Фух, ще б трохи, і довелось би купувати новий одяг, – посміювався молодший, легко куйовдячи своє волосся рукою, щоб струсити краплі води. 

– Це було б жахливо… ненавиджу мокнути… – Юнгі наморщив носа і звів брови на переніссі, струшуючи воду зі своєї куртки.

– Ха-ха, хьон, ти і справді наче кіт, води боїшся, – веселився Чімін.

– Не смішно, Чімін-а, я обіцяю, ти не захочеш знаходитися поруч, коли мій одяг змокріє на 51%.

– Хм, тому що ти будеш морщити носа ще миліше, кото-хьон?

– Ні, тому що я почну вживати багато нецензурних висловів, котрі твоїм маленьким вушкам краще не чути.

Чімін залився мелодійним сміхом, ще більше підганяючи кров до вже й так червоних вух. 

– Що б ти хотів робити? – поцікавився Мін.

– Хмм. Ну, взагалі, якщо ти не проти, я давно мав намір прийти сюди і пошукати кілька цікавих форм для випіч… – не встиг закінчити Чімін, коли його перебив старший.

– Не проти. Просто скажи, куди йти.

– Ого, хьон, а ти буваєш таким слухняним, – підсміювався молодший.

Та Юнгі просто цмокнув язиком і склав руки на грудях.

– Добре-добре. Ходімо, здається, це в тій стороні, – юнак вказав рукою напрямок і покрокував вперед.

Кажуть, універсального щастя не існує — у всіх воно різне. Та якби Юнгі довелося описати своє, він би просто вказав на енергійний клубочок світла, що радісно вистрибував попереду нього та не звертав ні на що інше уваги. Він міг би слідувати за ним вічно, блукати по безкінечній золотій спіралі Фібоначчі, не знаючи ані голоду, ані втоми. Заворожено йти слідом, не наздоганяти, не гукати — безумовно довіряти своєму світлу. 

– Хьон, глянь! Форма у вигляді людського серця у збільшеному розмірі! – хлопець захоплено розглядав товар на прилавку. – Було б класно залити торт зовні білою масляною глазур’ю, а наповнення зробити з багрових коржів і яскраво-червоного трояндового крему, щоб коли розрізаєш, наче кров розтікалась, – розширив очі у захваті юнак, уявляючи собі цю прекрасно-криваву картину.

– Хто ти і що ти зробив з Пак Чіміном? – здійняв брову Юнгі, спостерігаючи за нездоровим вогником в очах молодшого, якого досі ніколи не помічав.

– Це називається творче мислення, хьон, і воно людям з економічних спеціальностей недоступне… 

– Це називається кровожерливість і прихована жага вбивства, Чімін-а, і я боюсь уявити, звідки вони в тебе… 

– Так, ти правий, – голосно цокнув язиком по піднебінню хлопець, – прямо зараз у мене зʼявилось бажання гупнути декого тупим предметом по голові…

– Жах. Поверніть мені, будь ласка, мого доброго, не божевільного Чіміна… – старший театрально приклав руку до грудей, вдаючи чи то образу, чи то переляк.

Чімін лише закотив очі і розвернувся до іншого стенду.

– АААА! – раптом запищав ультразвуком юнак. – Ти тільки глянь! У них навіть є форма пандової лапи! Це просто смертельно мило! – з усією серйозністю промовив хлопець, припавши на коліна перед черговим стендом із силіконовими формами. 

Юнгі вдивлявся в біляву потилицю, яка мало не сяяла яскравіше сонця від щастя, і не міг повірити своїм очам — всього декілька секунд тому це невинне дитя планувало виготовлення найкривавішого торту в історії людства, а тепер припадає на коліна перед формою лапи… панди? Дуальність цього хлопця просто вражала. А Юнгі тільки варто було подумати, що він вже знає про нього абсолютно все… 

Як він зрозумів, це непримітне (для економістів) місце Чімін вважав своїм справжнім священним храмом і місцем поклоніння (чи жертвоприношень…), з незчисленними стендами товарів для випічки замість вівтаря. Мін і уявити собі не міг, що поза межами математичних наук існує цілий інший світ із неймовірною кількістю найдивніших і найабсурдніших форм для різноманітного печива, тортів, тістечок та цукерок. От кому взагалі може бути потрібна форма у вигляді самурайської катани? Кондитери доволі страшні люди, подумалось Юнгі… 

І щойно Мін про це подумав — його небесний янгол, рисовий пиріжечок і Чайний-Лавандовий принц — із сяючими від захоплення очима, присів прямо поруч з тим силіконовим /потенційно небезпечним, холодним/ знаряддям для вбивства, виспівуючи тому найпоетичніші дифирамби, які тільки знав цей грішний світ (була б арфа, то й на ній би своє захоплення оспівав).

Хлопець шалено носився по приміщенню, мов на крилах, не оминаючи жодного стенду чи полички, і щойно Юнгі хотів його гукнути та вказати на форму маленького милого каченя, що грало на органі, то помітив, як Чімін вже був на півдорозі до холодної, твердої землі. Ну, майже. 

На щастя, його підхопили. Якийсь чоловік просто проходив поруч і вдало обхопив юнака за талію, рятуючи його від болісного падіння. Чи був Юнгі вдячний незнайомцю, що той врятував його янгола? Безперечно. Чи сподобалось це Юнгі? Ані краплі.

Коли старший підійшов ближче, ті двоє вже мило щебетали: Чімін мало не до підлоги кланявся у вдячності, а незнайомець солодко всміхався та легко поплескував хлопця по плечу, приказуючи, щоб той був уважнішим. 

– …радий, що зміг допомогти, це було б жахливо, якби на такій прекрасній шкірі зʼявилися синці, – лепетав чоловік, коли Юнгі саме опинився за спиною у молодшого.

– Так, це було б вельми кепсько.

– Ох, хьон! – одразу ж розвернувся на голос молодший. – Здається, мене щойно врятували від ганебного падіння, – ніяково усміхнувся Чімін.

– Мгм, я бачив. Дякую за допомогу, – звернувся Мін до раптом розгубленого чоловіка.

– А, так, звісно, проте, на моєму місці так вчинив би кожен, – вірно підмітив незнайомець.

– Це і справді так, – Юнгі пильно вглядався у очі чоловіку навпроти, немов скануючи його рентгенівськими променями.

Чімін, здається, відчув це незрозуміле напруження між ними і знову повернувся до незнайомця.

– Ще раз дякую Вам! Ви і справді врятували мене, ну, і ще декілька сусідніх стелажів, від падіння… 

– Без проблем, – засяяв чоловік, знову повернувши свою увагу до юнака. – Завжди добре, коли є кому зловити, – по-лисячи усміхнувся добродій і знову потягнувся до плеча хлопця.

Мабуть, є таки щось у Міна від котячих інстинктів, бо він вже за мить опинився поруч з молодшим та приобняв його за плече однією рукою, примовляючи:

– Ще раз дякуємо, на все добре, – Мін легко стиснув хлопця, розвертаючи його у протилежний бік.

– Х-хьон, але… – розгубився Чімін.

– Ходімо, я там силіконову форму людського черепа бачив, думаю, тобі сподобається.

– ООО, справді?! – захоплено вигукнув молодший.

Так, це і справді все, що було потрібно, аби перемкнути увагу юнака і той забув про все інше на світі. Юнгі потилицею відчував скреготіння зубів добродія позаду та тихо хмикнув собі під носа, ще міцніше притискаючи молодшого до себе. Тепер було зрозуміло, що йому ще не раз доведеться висмикувати хлопця з подібних ситуацій, позаяк той володів небезпечним комбо необачності та легковірності. Його наївний янгол і зовсім не міг розрізняти намірів людей, та тепер це було турботою Юнгі. 

Він так перейнявся цією думкою, що майже не випускав хлопця з-під своєї руки, захищаючи його від небезпечного світу, немов мама-птаха, котра ховає своїх дітей під крилом. Вже навіть коли вони вийшли з пакунком повним дивакуватих форм, Юнгі не відпускав хлопця ані на мить, наче той вже став частиною його власного тіла.

– Хьон… – тихо покликав Чімін.

– Так?

– Твоя рука… 

Здається, Юнгі зовсім не помітив, як сильно стиснув хлопця занурившись у свої роздуми, та щойно йому на це зауважили, він миттю відстрибнув.

– Ой, вибач. 

– Ні-ні, все гаразд… просто… 

– Що таке, Чіміні? – занепокоївся старший.

– Мені… подобаються твої руки, вони такі великі… і теплі… 

Інколи щось бовкнеш, і лише потім розумієш, що то мовило серце, а не розум. 

– Вибач! Це прозвучало дуже дивно, так..? – несміливо запитав він, проте очі юнака, на відміну від язика, шукали зовсім не стверджувальної відповіді. 

– Кхм… ні, Чіміні… – Юнгі простягнув відкриту долоню до хлопця, – зовсім навпаки.

Карі очі навпроти засяяли та залилися ніжністю, Чімін радісно вклав свою руку у велику, теплу долоню та мало не пискнув від щастя, коли та стиснула його у відповідь. 

– Голодний? – лагідно запитав старший.

– Угум! – хлопець охоче закивав головою.

– Тоді ходімо пошукаємо якесь місце, щоб перекусити, – тепло усміхнувся Юнгі, відчуваючи маленьку, мʼяку ручку у своїй долоні.

Як і очікувалось від молодшого — Юнгі затягнули у якийсь десертний Ла-ла-ленд і змусили скуштувати бананово-шоколадне парфе-пофте і імбирно-грейпфрутовий тарт-март, який, до речі, був не таким вже й поганим. Хлопець не змовкав ані на мить, розповідаючи Юнгі майже покрокову інструкцію приготування десертів, що вони куштували, та всі тонкощі кожного процесу. Чесно кажучи, Мін не розумів ані слова, але його зацікавлений вигляд робив Чіміна щасливим, а щасливий Чімін = щасливий Юнгі, тому насправді невідомо, хто тут вигравав більше.

Після невеличкої підзарядки солодким, було вирішено продовжити дослідження цієї вершини цивілізаційного здобутку — торгівельного центру. Вони просто блукали довкола, заходячи у різні магазинчики та роздивляючись товар. Особливо Чіміну сподобався магазин з мʼякими іграшками та аксесуарами, бо та кількість синтепонових тваринок, до яких він порівнював старшого, впевнено перевалювала за допустимий поріг терпіння Юнгі, від чого він зрештою почав дутися та дуже ‘загрозливо’ хмуритися. Та з Чіміном подібні фокуси не проходять, на жаль. Якимось чином молодший спромігся не лише проігнорувати всі спроби Міна оскаржити свою схожість з родом котячих та лисячих, та ще й натягнув на нього обідець з чорними котячими вушками і змусив позувати для памʼятного, історичного фото. 

Тішить лише те, що Юнгі вчасно вдалося скористатися ситуацією і він також отримав свою порцію насупленого Чіміна, коли на нього натягнули плюшеві вуха хаскі та змусили сказати “гав” для фото. Хоча, треба визнати — це було занадто. Занадто для слабкого серця Юнгі. Проте, в його захист варто сказати, що він зовсім не очікував, що молодший погодиться на таке без жодного особливого спротиву. Здається, Міну доведеться ще неодноразово дивуватися, розгортаючи все нові, неочікувані сторони цього енергійного, зараз вкритого шаром червоного сорому, клубочка.

Та, зрештою, і енергійним клубочкам інколи потрібен відпочинок. Вони знову опинилися у великому проході торгівельного центру і Чімін несподівано зупинився та слабко потягнув Юнгі за поділ куртки. 

– Втомився? – схилив голову убік Мін, намагаючись просканувати дещо відсутній вираз обличчя молодшого.

– Мгм… 

– Хочеш десь присісти?

У відповідь ‘пролунав’ лише короткий стверджувальний кивок. Юнгі розглянувся по сторонах, і щойно в очі впала велика деревʼяна лава у затемненому, спокійнішому кутку, він скерував молодшого у її напрямку. Чімін тихенько присів поруч з Юнгі і видихнув з полегшенням.

– Можливо, тоді варто завершувати нашу прогулянку на сьогодні? – запропонував Юнгі.

Чімін розгублено глянув на старшого, вагаючись, що відповісти.

– Якщо ти хочеш, хьон, тоді звісно… 

– Тут не так важливо, чого я хочу, як те, щоб ти почував себе добре, Чіміні.

– Мені важливо… – зупинив себе на мить хлопець, ковзнувши поглядом по обличчю Міна, – важливо, чого ти хочеш, хьон. 

– Я хочу (життя з тобою провести) просто бути поруч з тобою так довго, як це тільки можливо, Чіміні… – лагідно усміхнувся старший, ховаючи своє хвилювання.

– Ох… – вирвалось разом із повітрям з грудей юнака. Його зіниці перетворились на дві золотаві горошини і ледь замерехтіли. – Я… я також цього хочу, хьон… 

В спробі сховатись від власного сорому, хлопець бухнув чоло старшому на плече і міцно зажмурив очі, немов очікуючи, що скоро все довкола розвіється немов якийсь чудернацький сон і він знову опиниться в обіймах своєї теплої ковдри.

Йому і справді стало тепліше, і він справді опинився в обіймах, лише тільки це виявилось теплом та обіймами Юнгі, що пригорнув його до своїх грудей та надійно оповив сильні руки довкола тендітного юнака, мʼяко прикладаючи гарячу щоку поверх пухнастого, білявого волосся. 

Юнгі міцніше стиснув хлопця в обіймах і набрав повітря у груди:

 

– Ти мені подобаєшся.

– Вже давно.

– З того часу, як я відчинив ті темно-зелені двері та почув твій голос, такий же дзвінкий і ніжний, як ті дзвіночки, які пролунали в унісон з твоїм «Вітаю!».

– Я просто знав. Знав, що це ти. Ти той, без кого я більше не уявлятиму свого життя, Чімін… І досі, досі я не знаю, як прожити і день без тебе, без твого голосу, твоєї усмішки, твого тепла… 

– Я кохаю тебе, Чіміні. 

– Безмежно. Невиправно.

 

Добре. Як же добре та легко. Увесь цей час Юнгі гадав, що ніколи не зможе вимовити ці слова, а якщо і зможе, то просто захлинатиметься у хвилюванні. Проте… це було так легко, так природно… Наче все так і повинно бути, наче це вже давно було написано на одній зі сторінок його долі: що прямо зараз, у цьому притемненому закутку торгівельного центру, він триматиме в руках найцінніший скарб у своєму житті і лагідно шепотітиме палке зізнання, щоб лише для них, щоб лише вони могли його чути. 

Серце Чіміна тріпотіло, гаряче повітря в обмеженому просторі билось із кутка в куток у відчаї, випалюючи груди Юнгі. Солодкі слова досі дзвеніли у вухах, досі розкочувались бурхливими хвилями по шкірі. Він хотів би закарбувати їх у серці, на грудях, у мозку, на кожній частинці тіла. Щоб вони завжди зігрівали його, щоб завжди оберігали його, завжди були близько.

– Вибач, якщо для тебе це дивно і несподівано, я розумію, якщо…

– ..ні, хьон… – зупинив його молодший, – зовсім навпаки.

Чімін врешті знайшов в собі сили на голос, він обійняв Юнгі у відповідь, притискаючись щокою до широких, теплих грудей так близько, як це тільки можливо.

 

– Я відчуваю те ж саме, хьон, справді… Я… я кохаю тебе.

 

Ніхто не попереджував, що стріли Амура бувають такими — такими пекучими, їдкими, гострими… і такими опісля солодкими, ласкавими, теплими… Тіло мало не бʼється в конвульсіях, знемагає та зцілюється одночасно. 

– Ти… Ц-це, це правда? Ти справді-і… – Юнгі був на межі гикавки, він зовсім не думав, що хвилювання таки наздожене його, коли він почує, як ті найзаповітніші слова зісковзатимуть з губ коханої людини.

Чімін мелодійно усміхнувся, а Юнгі здалося, ніби сотня ніжних дзвіночків продзеленькотіли поруч із його вухом.

– Правда, я справді відчуваю те ж саме, – лагідно відповів юнак, а потім хмикнув і додав. – Я твої слова під сумнів не ставив.

– Вибач… просто… просто… 

– Знаю, хьон, я знаю. Прямо зараз, я чудово тебе розумію…

Вони знову міцно вхопились одне за одного, немов боячись, що варто розімкнути обійми, то все виявиться дивним маревом гіперглікемічної коми, у яку вони, напевне, впали після тієї кількості десертів, що згодував їм Чімін.

– Хьон, я не хочу тебе відпускати, це нормально? – тихо мурмотів Чімін у груди старшому.

– Не знаю, я також зараз задаюсь цим питанням… – тихо відповів Юнгі, прикриваючи очі.

– Ми ж не зможемо тут так сидіти до самого закриття, нас виженуть, хьон… 

– Нехай спробують, – рішуче заявив Мін.

– Хьььооооннн, – залився сміхом юнак, – це мило, але що, як комусь із нас потрібно буде сходити у вбиральню?

– Чімін-а, це найбільш найнеромантичніша річ у світі, яку тільки можна було сказати в такий момент.

– О, хьон, то ти-таки романтик?

– Для тебе я можу бути будь-ким.

– Ох… – на мить завмер юнак, лапаючи повітря ротом немов рибка, а згодом розпливаючись у дражливій посмішці. – Хмм, і котом будеш, хьон?

Юнгі подумки закотив очі та важко зітхнув. Шкода визнавати, але він сам в це вляпався, тому і жалітись нема на що. Він обережно відвів голову убік, проводячи носом по мʼякому, духмяному волоссі, та прошепотів у вухо юнака:

– Будь-ким, мій янгол. 

Очевидно, слова Юнгі справили потрібний йому ефект на хлопця, бо у того зараз мало пара з вух не йшла. Гострі кінчики розчервонілись та ледь посіпувались від почутого; дихання старшого пропікало його шкіру і цього Чімін вже аж ніяк не міг витримати.

Одним швидким рухом він виштовхав себе з обіймів Міна і розвернувся до нього боком, падаючи спиною на холодну поверхню стіни позаду.

– Чорт, хьон. Це нечесно.

– Кажуть, в коханні, як і на полі бою — всі засоби хороші, – на обличчі Юнгі засяяла грайлива усмішка.

Чімін хотів би розізлитися чи нахмуритися, справді хотів би, та як же він міг, коли його хьон так усміхався… Так тепло, так щасливо, оголюючи красиві рожеві ясна та рядок білих котячих зубців. Йому наче і вибору не залишили, силуючи потягнутися маленькою ручкою до румʼяної щоки та легко провести великим пальцем по гострій вилиці, змушуючи старшого заціпеніти на місці.

– Ти такий красивий, хьон… – майже пошепки промовив Чімін, – я так давно хотів це сказати… 

У Юнгі різко забракло повітря в легенях. Цей хлопець знерухомив його одним лише доторком та відправив у повний нокаут кількома словами. І якщо йому здавалось, що кохати без взаємності важко — то кохати із взаємністю може виявитися в сотні разів важче. 

І поки операційна система Yoongi OS стрімко не відправилась у аварійне завершення, Чімін обережно забрав руку та підвівся на ноги, усміхаючись.

– Ходімо, хьон, попереду ще цілий поверх недосліджених магазинів. Раптом в одному з них знайдеться гіпсова скульптура кота у людський зріст, і тоді тобі або доведеться її мені купити, або визнати, що відтепер ти мій кіт у людський зріст, – хитро посміхнувся молодший, врешті ловлячи на собі все ще розмитий, проте, доволі промовистий, приголомшений погляд.

Здається, Юнгі-таки доведеться визнати, що відтепер він його кіт.

 

 

___________

Я не знала, як краще передати свої емоції щодо цієї частини, тому ось:

І посеред штормового вітру, і посеред беззоряного неба — мої плечі вкутані у тепле покривало. Історії живуть у голові, фантазії зігрівають груди, вигадані долі лікують крихке, самотнє серце від безжальної тортури. ❤️‍🩹