Бену

Клаус кілька разів зіштовхувався з Ванею. Вона приходила на кухню посеред ночі, щоб приготувати П’ятому сендвіч з арахісовим маслом та зефіром. Коли вона йшла, то ніколи не вимикала світло. Клаус спостерігав за сестрою з обережністю, вважаючи її дії трохи дивними. Водночас він сам завжди слідкував за тим, аби сендвіч залишався на певному місці. П’ятий повинен зайти їжу одразу, як тільки повернеться.

Через багато років, коли П’ятий все ж повернувся, Клаус пригадував ті нічні зустрічі біля холодильника з теплою усмішкою. Він кусав хліб з маслом і начебто повертався в ті похмурі ночі, сповнені тяжким очікуванням та страхом.

Людина, для якої готував тепер Клаус, не змогла б повернутися так, як П’ятий.

— Бене, я знаю, ти десь поряд, — якось кинув Клаус у темряву.

— Я не Бен, — відповів йому голос із напівтемряви, і незабаром звідти з’явився Дієго, сонний та пом’ятий, виглядав він так, ніби спав на підлозі без килимка. — Ти знову розмовляєш з ним?

— Така вже у мене здібність, — розвів руками Клаус, натягнуто усміхнувся. — Якщо бажаєш, то можемо обмінятися. Га?

— Ні, дякую. Я б не зміг бачити мертвих, — він окреслив поглядом кімнату, наче шукав точне місцеперебування Бена. — Особливо родичів.

Поплескавши Клауса по плечу, Дієго рушив до раковини. Холодна вода повільно наповнювала стакан, майже по крапельках, від чого Дієго нетерпляче лаявся. Коли він обернувся, миттєво осушивши стакан, то помітив дві чашки на столі.

— Це мені?

— Не тобі, — похитав головою Клаус, — ні-ні, не тобі. Тут дві ложки цукру й трохи кориці.

— А. А-а-а-а, — Дієго кивнув, він добре пам’ятав, хто саме в їхній родині любив каву з корицею. — Це… — він зробив паузу, поставив стакан на стіл й уважно поглянув на Клауса. — Це для нього?

— Це Бену, — кивнув Клаус, охопивши двома руками чашку з кавою.

— Так, Бену, — повторив Дієго й удав, ніби нічого дивного не трапилось.

Але ж нічого дійсно не трапилось. Просто Клаус, його брат, який бачить привидів, приготував каву для іншого брата, Бена, який цим самим привидом давно став.
Дієго впав на стілець, вгледівся в напівтемряву кухні в тому ж самому місці, де темрява здавалась йому такою ж густою, як смола. Він не бачив привидів, але допускав, що Бен десь поряд. Страшно хотілось, щоб він був тут.

— А він… з нами? — голос Дієго пролунав невпевнено й обережно, наче він страшився самого питання.

Клаус невесело усміхнувся, та його погляд потонув на дні кавової чашки. Бен не приходив вже декілька днів, і Клаус дійсно непокоївся, що він більше ніколи не повернеться. Привид же міг побачити яскраве світло, піти до нього, міг знайти іншого медіума, міг просто образитися на щось й зникнути без зайвого прощання.

В іншій чашці цукор був відсутній, але це не заважало Клаусу розмішувати його там. Спочатку за часовою стрілкою, а потім — проти неї. Дієго чекав на відповідь, затримавши десь посеред горла хрипле зітхання. Зрештою, він ковтнув його, але щось муляло зсередини, заважало дихати рівно.

— Його немає, але я сподіваюсь, що він прийде, — Клаус усміхнувся, змусивши себе усміхнутися так, щоб вираз обличчя прогнав усі страхи й збентеження. — Як в рекламі кави. Піде на ароматний запах.

Дієго коротко смикнув губами, встав та поплескав Клауса по голові. Пальці втонули в брудному волоссі з запахом дешевого алкоголю, але Дієго зі слова не сказав. Клаусу б поспати, йому б помитися й поїсти, йому б покинути пити, йому б спробувати жити нормально. Та він не зміг би. Він чекав на повернення брата додому.

***

Бен з’явився через сім чашок кави та сім, майже позбавлених сну ночей. Наче нічого не трапилось, наче він не зникав, усівся в крісло й чекав на Клауса. Той влетів в кімнату й завмер, наче привида побачив, причому в буквальному сенсі. На шкірі вілизли, ніби прищі у підлітка, сироти та холодок, наче гострий ніж, гуляв спиною.

— Ти де був? — Клаус звучав так суворо, як міг лише старший брат. — Де тебе носило?

— Вирішив подарувати тобі трохи свободи. Ти ж сам просив мене, пам’ятаєш? — Бен бігло посміхнувся, закинувши голову назад.

Клаус одразу ж згадав, чому його так дратував брат. Надто правильний та гордий Бен, який знає як краще. Клятий нерд зі схильностями доброго самаритянина. Гірше за нього лише П’ятий.

— Я був п’яний. Чи під кайфом. Чи і то, й інше.

— Оце твоє виправдання? — смикнув бровою Бен.

Клаус махнув на нього рукою, як звичайно махають на нещасного жебрака, який просить милостиню біля входу в метро. Дивовижно, але, коли Бена не було поряд, Клаус страшенно сумував за ним. Бен зненацька вигулькував звідкілясь — і все, Клаус готовий був відіслати його кудись якомога далі.

— Ні, — але зізнаватися в тому, чого чекав і боявся, Клаус не міг.

Він відвернувся, зітхаючи з полегшенням і сподіваючись, що до гострого слуху Бена слова не долетять. Склавши руки на грудях, даремно намагаючись вгамувати таким чином гучний стукіт серця, Клаус майже не дихав. Бен повернувся, не пішов на світло, не вирішив стати привидом-мандрівником, не пішов працювати з якоюсь Одою Мей Браун. Клаус ховав посмішку в куточках губ, наче вона була чимось потаємним, надто інтимним. Не обертаючись, він кинув:

— Ходімо донизу. Ти, напевно, зголоднів?

Бен не встиг вкотре нагадати про те, що привиди взагалі-то не вживають їжу. Клаус залишив двері відчиненими, наче Бен не міг пройти крізь них, й чкурнув уперед. Внизу на них чекало дві порції лазаньї з супермаркету.

— Клаус, — покликав Бен, якому довелось йти за ним назирці, а не користуватися всілякими привілеями привидів. — Ти можеш з’їсти мою порцію. Я не голодний.

— Не голодний? — Клаус засунув лазанью в мікрохвильовку й, поглянувши на брата, невдоволено мугикнув. — Гадаєш, я не в курсі? — він гепнув кулаком по мікрохвильовці, щоб вона запрацювала. — Але ти міг хоча б удавати, знаєш?

Коробки лазаньї крутились в микрохвильовці з різким тріскотінням, лише дивом не ставши причиною її чергового краху. Пахнуло смачно, навіть і не скажеш, що приготували це не турботливі матусині руки, а якісь невідомі тіточки в цеху з сумнівними санітарними умовами.

Клаус, кинувши один короткий погляд на Бена, дістав коробки й жбурнув їх на стіл. Дістав дві виделки, два ножі й пачку серветок.

— Мені потрібен перець. Ти ж знаєш, що я люблю гостре, — попросив Бен, ковтаючи відсутню слину й насолоджуючись запахом гарячої їжі.

Намагаючись приховати задоволену усмішку, Клаус простягнув брату перечницю. Але потім, коли він зняв фольгу зі своєї порції та порції Бена, і кухня ще більше наповнилась ароматами смачної їжі, перестав ховатися. Перечницю він так і не передав, перехопив її назад.

— Я краще сам, — Клаус поперчив лазанью для Бена.

Він же сам попросив брата залишитися. Він же кожного разу проганяв його лиш для того, аби той повернувся. Бен завжди повертався. Клаус чекав на нього.

***

— Ти ж не зможеш постійно замовляти дві порції усього й з’їдати все сам, — помітив Бен, коли вони з Клаусом зайшли в поганеньку забігайлівку при дорозі. — І я сумніваюсь, що тут взагалі можна їсти.

— На що вистачило грошей, — розвів руками Клаус. — Бургер тут нічогенький. Хочеш скуштувати?

— Ти серйозно?

— Ну, так, я ж замовив на двох, — широко усміхнувся Клаус, але в його усмішці Бен помітив краплю гіркоти, нібито Клаус зробив це через силу. — Так що? Будеш?

Бен намацав під столом гумку, навіть декілька шарів її. Навіть привид, з його безтілесною сутністю, зміг розколупати трохи доісторичної жуйки, та не тому, що вона йому заважала. Збентежений, він намагався дати раду своїм почуттям й направити їх за спільною з Клаусом течією.

— Я б спробував, — нарешті відповів Бен, залишивши мільйон гумок під столом й кільканадцять думок при собі. — Але… — залишити при собі всі думки все ж не зміг. — Краще ти сам вже як-небудь.

— Та без проблем.

Клаус, який розмовляв сам з собою, пригортав увагу клієнтів закладу. Молодики, одягнені в картаті спідниці, скуйовджені й явно в глибокому похміллі, були тут зовсім не музейною рідкістю. Деякі з них жваво розмовляли з собою, але, щоб замовляти додаткову порцію начебто для невидимого брата… Такого ще не бувало.

— Два бургери для вас, — розмальована китайською косметикою офіціантка поставила блюдце перед Клаусом, — і для… вашого брата, — вона зніяковіло поглянула в пустоту навпроти Клауса й поставила другу тарілку. — Смачного.

— Дякую! — Клаус грайливо підморгнув дівчині й почав швиденько їсти.

Бен спостерігав за ним з терплячою відразою. Клаус уже в сотий — чи тисячний? — раз намагався кинути палити, пити, вживати наркотики. Від цього апетит розростався гігантський, й шматки бургера були всюди: під столом, на столі, на бганках одягу, в волоссі, в неглибоких зморшках біля губ.

— Непогано, — Клаус не дожував до кінця й почав говорити, тому Бен міг побачити як перемелювався бургер в роті брата.

— Закрий рота й жуй, — порадив Бен, опустивши погляд в тарілку й намагаючись уявити собі, який той клятий бургер на смак. Поки що від нього смерділо лише пересмаженим маслом.

Клаус швидко проковтнув залишки бургера й запив їх мінералкою. Бен ще тупо дивився в тарілку, й Клаус не поспішав забирати другий бургер собі. Кілька хвилин навколо їхнього столика панувало мовчання. Спостерігаючи за диваком у спідниці, клієнти та робітники кафе перешіптувались, але скоро їм це набридло, й вони знайшли нову жертву. В кафе завалився підліток у кумедних, як їм усім здалося, шортах. Щоправда, виглядав він так, наче збирався пограбувати просмалену забігайлівку.

— Клаус! — покликав його П’ятий. — Клаусе! Чого ти не відповідаєш на дзвінки?

— У нас обід, — надто спокійно як на того, за ким прийшов П’ятий, відповів Клаус. — Тільки не треба верещати. Як це ти нас взагалі знайшов?

П’ятий миттєво подолав відстань між ними. Спираючись на стіл руками, нависнув над Клаусом та погрозливо чвиркнув крізь зуби:

— Відстежив сигнал твого телефона. Швидко в машину. В нас справи. Негайно.

— А чарівне слово де? — Клаус вже підіймався, але не зміг промовчати.

Бен повільно похитав головою: діставати П’ятого, схоже, було ще одним палким хобі Клауса. На щастя, П’ятий стримався й, уривчасто зітхнувши, пропустив брата вперед. Перш ніж піти за ним слідом, номер П’ять поглянув на стіл. Дві тарілки: одна з залишками салату й жирною плямою, а інша з охолонувшим бургером.

— Бен? — в пустоту запитав П’ятий, прекрасно розуміючи, що відповіді не почує. — Сподіваюсь, це місце сподобалось тобі точнісінько так, як мені. Тобто не сподобалось взагалі.

***

Перед мобільною кав’ярнею зібралась величезна черга. Річ у тім, що сьогодні кав’ярня пропонувала чималі знижки на честь дня народження своєї власниці. Приємна жіночка, вік якої перевалив за сорок, сама й продавала каву, найсмачнішу у місті, без перебільшень. Клієнтів у неї було немало, але порівнювати з кількістю цих же відвідувачів у мережах популярних кав’ярень чи ресторанах, звісно, не можна.

— Для кого кава з корицею? — запитала жінка, і її запитання потонуло в морі голосів інших людей.

— Американо з корицею й двома кубиками цукру й американо без цукру, але з вершками! Чиє замовлення? Агов!

— Моє! — відгукнувся Клаус, розштовхуючи ліктями інших людей. — Моє та мого брата.

— Тримайте, будь ласка. Вибачте, тут такий натовп, я не одразу зорієнтувалась.

— Дякую. Нічого, буває. Проте у вас продуктивний день! — Клаус забрав стаканчики, трохи обпік пальці, але не зупинився, аби похекати на них. Розштовхуючи натовп, гайнув до вільної лавки.

— Ти хоча б заплатив за каву? — над вухом пролунав знайомий голос.

— Не пам’ятаю.

— Не пам’ятаєш? — Бен похмуро розташувався поряд на лавці. — Ти ж розумієш, що…

— Розумію, — знизав плечими Клаус та простягнув брату його каву. — Це твій. Хоча б запахи ти відчуваєш, можеш насолоджуватися, нюхати.

— Еге. Дякую.

Клаус зняв кришечку зі стаканчика. Аромат кави з корицею приємно лоскотав ніс, і Бен усміхнувся, пригадуючи його смак. Здавалось, наче на язику відчувалась терпкість кориці й легенька гіркота кави. Бен примружив очі, уявляючи собі, що повільно сьорбає каву. Горло зігрівається, потім зігрівається грудна клітина, а потім напій тихо хлюпоче у шлунку. Так до-обре.

Чесно кажучи, Клаус не дуже любив корицю. Стільки років він купував та готував таку каву, але ніяк не міг звикнути до особливого смаку й запаху. Лише заради Бена, свого мертвого брата, міг стерпіти все. Навіть бридку корицю.

— Це кому? — запитав Лютер, який тільки-но підійшов. Запитав він, бо треба було щось сказати, а відповідь давно вертілась в голові.

Бен розплющив одне око й зацікавлено поглянув на Лютера. Клаус повільно сьорбнув каву, відстовбурчивши мізинець, та поважно відповів:

— Бену.

Лютер і сам подумки повторив ту ж відповідь. Він також не почув голос Бена, який разом з Клаусом сказав, що ця кава для лише нього. Стакан з кавою просто стояв на лавці, смачно парував й належав виключно одній людині.

Клаус рідко замовляв й готував порцію лише для себе. І кава, й лазанья, й бургери, й пончики — що завгодно, тільки б не одна тарілка, не одна чашка, не одна коробка. Він боявся самотності, боявся втратити брата, тому схопив його за руку, егоїстично не дозволивши розчинитися у райському сяйві. Знав, що одного разу Бен все ж таки міг піти на світло. І, напевно, скоро піде…