чомусь кроулі завжди вважав, що вони підходять з азірафаелем один одному.
просто підходять, як їнь з ян, як чорний з білим. і всі ці думки входили й виходили так легко, як повітря по легеням. азірафаелем дихалось легко, ним легко жилось.
купідону би тому клятому крила та й зламати, думає кроулі. не стріли у нього за спиною, а ножі, голки, що в саме серце попадають. і ніби кохання – це дивовижно, так ті людиськи в своїх книжечках писали? про романтику, про щастя.
кроулі – сталь, його хоч вогнем бери, хоч ядерною влуч. але він все ще не знає, куди ставити руки, якщо не в чужі. не знає, як приходити додому і не бачити знайомого пальто. як не готувати на двох омлети, не купувати на двох сік.
