Albariyz
Оріджинали
16+
Фем-слеш
Тоя, Леонхард, Марго, Микита
Міді
Запитуйте дозволу
  • Забороняю перекладати роботу російською
  • Забороняю розміщувати роботу на рос.ресурсах
Немає схованих позначок
нд, 10/15/2023 - 15:46
пн, 10/16/2023 - 14:58
180 хвилин, 25 секунд
Читачі ще не додали роботу у збірки
1
Навіґація

Тоя і Леонхард вперше йдуть на побачення, щоб зрозуміти свої власні почуття до один одної. Але чи справді все пройде так гладко, як вони сподіваються?

Розділи:

Марго майже закінчила свою курсову і якраз ліниво потягалася на стільці, коли у двері постукали. 

— Відкрито! — сповістила вона, не обертаючись. 

Краєм ока відьма помітила, як у кімнату зайшла дівчина. По її білому волоссю вона одразу зрозуміла, хто це.

— Привіт, Тою. Я трохи зайнята тут. Тобі щось потрібно? 

— Вибач, що турбую, — Тоя збентежено переступала з ноги на ногу, — я хотіла б порадитись… 

Не те щоб вона була не рада появі її подруги, але зараз горіли всі дедлайни. Вона приступила тільки до оформлення записки у клятому Ворді, який будь-яким чином відмовлявся ставити нумерацію після третьої сторінки. Ця заминка вбивала болісно та повільно всі нервові клітини відьми вже другий день поспіль, а її стіл був завалений кружками з кавою. В будь-який інший час, вона б задоволенням погодилась допомогти розгубленій подрузі, але зараз були не найкращі обставини.

— Не знаю, чи зможу я, — Марго втомлено сперлась рукою об стіл і зітхнула, — вибач.

— Все гаразд, не хвилюйся! — поспішно вигукнула Тоя. Дівчина виставила руки, даючи зрозуміти, що вона не ображається. А потім тихо пирхнула, — це так… Дрібниця. 

— М-м, — протягнула Марго. В її голові вже заїла тема курсової, тож вона ліниво поцікавилась, — а що там? Знову зуби сверблять?

— Ох, ні, з цим все гаразд, — перевертнеса посміхнулась. Після цього її голос притих, ніби вона боялась казати це в слух: — я покликала Лео на побачення, але не знаю, як мені краще одягтись… 

Відьма захіхікала, прикрившись рукою від однієї думки романтичної Леонхард. Та ця вампірка скоріше вбила б себе, аніж погодилась навіть ромком подивитись. Настільки дівчину дратувала думка про будь-які романтичні зв’язки, а побачення для неї було щось на грані пекла. 

— Ого, ти їй заплатила мільйон доларів? Тільки при такій умові вона погодилась би з кимось піти на побачення. 

Марго насторожило, що Тоя досі не посміялась над її жартом. Вона обернулася, аби подивитись на дівчину. 

— Зачекай, ти їй дійсно заплатила? — перепитала з недовірою відьма. 

Тоя на секунду замовчала, роздумуючи:

— Взагалі то ні… А треба було? 

— Вона погодилась піти з тобою на побачення?! — все ще не віруючи, вигукнула відьма, — Леонхард? Побачення?!

Обличчя Тої почервоніло.

 — Напевно я подобаюсь їй… Не знаю. — перевертнеса зітхнула, закрив обличчя руками, — я ніколи не була на побаченнях і не маю розуміння, що робити. Як мені не облажатися перед тим, у кого вже є досвід?!

— Добре-добре, — Марго досі була в шоку, але необхідно було заспокоїти Тою, яка от ось і була готова розплакатися. — для початку не панікуй, це просто побачення. Тим паче, що ви вже давно знаєте один одну. Скільки у тебе є часу? 

— День, — схлипнула Тоя, — завтра в обід.

— Що ж, часу дійсно не багато… — нахмурившись, вона похитала головою. Доволі непроста задача для неї. — ти казала, що не знаєш, що одягти. А що у тебе є?

— Не багато, — розгублено пробурмотіла дівчина, — після полону у мене дуже мало одягу залишилось. Пару толстовок і спортивних штанів… 

************************

Коли про це сказала Тоя, вона не очікувала, що все буде настільки погано. 

Відкрив шафу дівчини, вона дістала весь одяг, щоб проаналізувати асортимент. Перевертнеса мала рацію, там дійсно було дуже небагато речей. Дві розтягнуті толстовки, в одній з яких вона знайшла дірку від молі. Джинси з протертими дірками в області колін, наче в них падали й драли ноги разів десять точно. А з взуття одна пара кедів, які скоро розваляться….

Сказати, що Марго була збентежена, це нічого не сказати.

— Ні-ні, — покачала головою відьма, тяжко зітхнув, — це нікуди не годиться…

До біса курсову, вони їдуть купляти одяг на побачення її подружці-дурбецалу.

************************

І так вони опинились в торговому центрі, де Марго приносила вже десятий набір одягу, який Тоя намагалась відчайдушно натягнути на себе. Більшість з цього було або занадто вузьке або тісне, ніби вони були не в жіночому, а в дитячому відділі. Коли відьма принесла двадцяту футболку, Тоя глибоко зітхнула і закрила очі. 

— Хоч щось тут є більше розміром, ніж це?! — вигукнула вона. 

Не те щоб все було настільки погано. Вона відібрала декілька речей, які більш-менш підходили її розмірам, але це їх сильно обмежило. Довелось щось позичити з чоловічого відділу. Можливо їй доведеться там закуповувати одяг решту свого життя… 

— Чим ширше вибір, тим більше можливостей, — пригадала мудрість відьма, — якщо закінчила з відбором, то показуй, що залишилось!

Не довго думаючи, Тоя одягнула, що перше їй попалось під руку. Це була літня зелена сукня. Коли вона не вийшла, а випала з комірки, як підземний троль, її подруга радісно вигукнула:

— Вау, Тою! Тобі дуже лічить!!

— Я не впевнена… — кисло пробурмотіла Тоя. І витягнула руку, зі збентеженістю розглядаючи всі відкриті місця, такі як плечі й декольте, — я відчуваю себе голою в цьому. 

Після закритих і щільних толстовок, сукня відчувалась так, ніби з неї здерли другу шкіру. Відкривались всі шрами, через які вона ще більше відчувала гострий дискомфорт. 

— Але чому?! — її подруга щиро обурилась, — воно ідеально сидить на тобі, а колір так взагалі лічить до очей.

Заглянувши в цуценячі очі Марго, вона запевнилась, що їй необхідно було згадати поважну причину не одягати це.

— Шрами дуже видні, а не хочу показувати їх перед Лео, — заявила Тоя. Після цього її голос став набагато тихіше, — кожен раз коли вона їх бачить, то відвертається…

Вона не збрехала. Леонхард справді уникала їх. Можливо це було пов’язано з гидливістю, можливо з відчуттям провини. Вона не догадувалась, але для себе вирішила, що краще не ризикувати, особливо на першому побаченні.

— Ти впевнена? — не вгамувалася відьма.

— Так, — Тоя ще раз її запевнила, — я знаю, як це звучить… Але я справді не хочу. 

— Що ж… — Марго сумлінно зітхнула, прийняв поразку, — якщо ти так налаштована… 

М’яко усміхнувшись, Тоя кивнула. На цьому вони зійшлися. Потім пішли в хід декілька кофт і штанів, які вони одночасно відкинули, бо принт з метал групи чи хтиві написи про кицьку це не те що підходить для побачення. 

Залишилось те, що їй найбільше сподобалось: світла блузка і блакитні бриджі. Вони чудово йшли до її особистого вподобання пастельних кольорів. Сиділи теж так, щоб можна було сісти, не боячись надірвати шви. Тільки в одному таїлася проблема: і бриджі короткі, і блузка була з короткими рукавами, що знову ж таке демонструвало її болючі шрами. В цей раз, Тоя вийшла з кабінки без обличчя. 

Нічого вона не змогла знайти для побачення в бісовому магазині одягу.

— О, доволі непогано, — її безпорадні думки перервав підбадьорений голос Марго, — не занадто яскраво, не занадто темно. Сама простота і легкість!

— Ага… — Тоя не розділила ентузіазму подруги, завчасно знаючи, що цей варіант вже програшний, — от тільки воно теж занадто відкрите… 

Але тепер Марго так легко не відступила. 

— Та годі тобі, ти не зобов’язана ховати свої шрами, тільки тому, що комусь вони можуть не сподобатись! — Тоя не очікувала, що вона підійде ближче. І тьохнула, коли Марго щільно обхопила її обличчя руками. — Тою, — чітко звернулась до неї відьма, — якщо Леонхард не прийме тебе такою, якою ти є, то ви не підійдете один одній. Це факт, в якому ти повинна переконатися на першому ж побаченні. 

— Але…

— Ніяких але!

Тоя насупила брови, намагаючись не пустити сльози. 

Все чого їй хотілось, це єдиний раз в житті не бути дивачкою. Не привертати погляди та виглядати як звичайна дівчина зі студентського містечка. Не лякати зовнішнім виглядом людину, яка тобі щиро подобається… Чому ж це було так складно? 

Ні, вона не може піддатись емоціям декілька разів за один день, її ліміт вичерпаний. Тому вона похитала головою, скидаючи смуток. 

— Вибач, я справді не можу… — її голос прозвучав занадто ломко. Вона справді трималась з усіх сил. 

— Тою…

Тоя винно посміхнулась відьмі, стараючись виглядати розважно, ніби це була дрібниця для неї. 

— Вибач. 

Марго глибоко зітхнула і відступила. Але через деякий час вона різко переметнулась, ніби в її голові дозріла якась ідея.

— Тоді зроби дещо для мене. 

Після цих слів Марго відійшла, щоб поритись в одягу, який вони нещодавно відібрали. І нарешті відьма знайшла те, що шукала.

Це була кофта коричневого кольору. 

З подивом Тоя подивилась на неї.

— Ось, — не встигла вона відкрити рот, як відьма накинула на неї цей елемент одягу, — щоб не було видно шрамів. І, в будь-яку мить, ти б могла зняти її, якщо тобі стане достатньо комфортно. — Марго прямо глянула на Тою, чекаючи схвалення, — так підійде? 

Тоя не могла не погодитись.

************************

Так, це…

Це була повна катастрофа. 

Абсолютно. 

Леонхард важко зітхнула, потерши зіниці. 

Вона прокинулась о п’ятій ранку, хоча вставала завжди о дванадцятій. Чому? Бо у неї ніколи не було достатньо сил вставати вранці. Але в цей раз все було набагато гірше, набагато…

Вона була до біса голодна. 

Уткнувшись в купу одягу і барахла, Лео гучно занила. Ніде вона не могла знайти цей клятий пакет. Чому зараз? Чому сьогодні це повинно було статися? Чому лайно завжди трапляється в таку мить? На жаль, Леонхард могла тільки проклясти обставини, які змусили її поставити ці запитання.

Чи доведеться їй через власну дурість скасовувати побачення за декілька годин до нього? О так, після цього вона точно отримає звання  мудачки. Чудова робота, Леонхарде! Розбий серце цьому дурнувато милому собаці.

 Її крик паніки заглушила подушка, що люб’язно опинилась поруч. 

От так вона і заснула бентежним сном.

Прокинувшись аж о десятій, Лео не встала, а підлетіла з ліжка, набираючи до болю знайомий номер.

Замало надто часу, щоб придумати щось краще цього.

Голос їй відгукнувся хриплий і, судячи з тону, сонний. 

— Алло? 

Леонхард, не церемонячись, одразу перейшла до справи: 

— У тебе є кров? Хоча б трохи?

В трубці залунала пауза.

— На мою навіть не сподівайся.

Вона закотила очі.

— Мені будь-яка зійде!

Знов пауза.

— Є тільки козлина…

Спотикаючись об подушку на полу, дівчина вже одягала свої найкращі джинси. 

Наостанок вона вигукнула в телефон:

— Чекай мене, я йду! 

************************

Їй відчинив двері похмурий на вигляд парубок. Звісно ж, Леонхард це повністю проігнорувала, і зайшла у квартиру. Подивилась на нього зі виразом “Ну що?” Мольфар протер зіниці, важко зітхнув. А потім дістав упаковування червоного кольору.

— Ти впевнена, що тобі це треба? Ефект може бути…

— Ні-ні, ти не будеш мене вмовляти, — перебила Лео його застереження. — у мене немає часу на альтернативи. 

Микита знизав плечима, тож Лео вихватила у нього пакет, роздерши пальцями. Потім вона притулила його до губ. Випив рідину до дна, вампірка блаженно зітхнула.

— А яка зараз година, не знаєш? — поцікавилась вона, витираючи з вуст кров.

— Без двадцяти одинадцять, — сухо відповів їй Микита.

В голові Леонхард заблимали іскри. 

— Дідько, я запізнююсь!

Вона вихором вибігла з квартири, так і залишивши відкриті двері з незадоволеним мольфаром. 

************************

Тоя важко зітхнула, глянув ще один раз на годинник. Пройшло десять хвилин з того часу, як повинно було початись їхнє побачення… Дівчина стиснула коліна, таким чином намагаючись приховати нервозність. Поки що не дуже виходило. Все нові питання лізли в її голову. Що якщо з Лео щось сталось? Може її викрали? Може вона потрапила в халепу? Або…

Ще гірше. 

Вона не захотіла приходити.

Тоя помотала головою, швидше відганяючи скверні думки. Ні, Лео не могла так з нею зчинити. Так, її характер був не найкращий, та і сама вампірка була далеко не янголом. Найдивніше для Тої було усвідомити свої почуття до неї. Можливо це були платонічні почуття, як до подруги або близької людини, а можливо просто закоханість? В будь-якому разі, їй хотілось краще впізнати це відчуття, і будувати на їх основі подальші взаємини. А якщо Лео так і не прийде? Тоді вона так і не переконається…

Можливо їй знову доведеться удавати, що між ними нічого і ніколи не буде.

Можливо Леонхард вирішила, що краще не зближуватись з перевертнем-собакою.

Тоя стиснула руки на колінах.

Може вона занадто дивачка для неї. З великими шрамами, з високим ростом і з м’якотілим характером. Окрім білого волосся, навіть зовнішність її була посередність. Дівчина з купою проблем і загонів в голові. Можна сказати, бракована. 

Ніхто не захоче бути з такою, як вона.

Тоя міцно обійняла голову руками, намагаючись себе заспокоїти. 

Леонхард заслуговує на краще, ніж вона. Чому ж тоді вампірка погодилась на побачення? Потішитись з неї? Прийти й сказати “вибач, але я в тобі не зацікавлена”? Краще б їй одразу відмовили. Тоді б вона могла поплакати в подушку пару днів, а потім купити собі морозиво і жити далі з відчуттям порожнини. Краще б вона нічого не казала про свої почуття, тримаючи глибоко в собі, щоб вони пройшли самі…

Краще б…

— Вибач! — вона почула нестерпно знайомий голос, — я бігла як… Могла… Ха… Все ж таки запізнилась… Фух…

Тоя підняла голову, до кінця не віруючи, що це не галюцинація.

— Га? — вигукнула Лео, — ти що, плачеш?!

Тільки зараз вона усвідомила, що по її щоках течуть сльози. Всі тривоги й, наступні за ними страхи, водночас вийшли назовні. Обличчя вампірки стрімко змінилося зі здивованого виразу на панічний. Тож Тої довелось глибоко зітхнути, щоб дістати з себе виразні пояснення:

— Т-ти запізнювалась… І я… — заїкаючись, вона тихо схлипнула, — я подумала, щ-що… Ти… В-вже не прийдеш… 

— Гей-гей… Вибач, — Лео швидко підійшла до неї, й присіла поруч, — я б ніколи так не поступила, ти розумієш? Інакше я б самого початку відмовилась. — Тоя повільно повернулась до дівчини, зустрівши перед собою теплу усмішку, — хочеш я куплю тобі щось? Буде як компенсація за запізнення. 

Це було мило. Ні, насправді дуже мило. Вона швидко відвернулась, ховаючи обличчя, бо воно стрімко почервоніло. Те, як вампірка намагалась заспокоїти, розчавило її закохане серце. На щастя, Леонхард подумала, що вона просто соромиться показувати сльози. 

Можливо це побачення не буде таким вже й поганим.

************************

Це було очевидно, що Тоя обере замість морозиво м’ясо. Бо морозиво було для неї їжею втішення, а не перемоги. Тепер вони йшли разом по парку до найближчого кафетерію, який знайшли на карті. Іноді її погляд втикався у їхні руки й, так само стрімко, відводився. Ні, вони не брались за руки. Тільки тильні боки їх долонь незграбно стукались об одна одну. 

Тоя насупила брови, перш ніж розпочати розмову:

— А що люди зазвичай роблять на побаченнях? 

Враховуючи, як довго вона була ізольована від соціуму, це питання не було таким дивним.

Перед відповіддю Леонхард витримала паузу. 

— Ну… — вона одразу зам’ялась, роздумуючи, — зазвичай гуляють разом, ходять в кіно, їдять…

В голові Тої виник певний дисонанс, який вона поспішила озвучити вголос:

— …Але хіба друзі так само не роблять? Чим тоді це відрізняється від прогулянки?

— Спитай себе, чи коли-небудь ми ходили на прогулянки? — Лео пирхнула, — весь час, що ми проводили разом, був від “о боже, ми зараз помремо!” до “о, знову майже не вмерли!” 

Не втримавшись, Тоя захіхікала над чорним сарказмом вампірки. 

Коли вона закінчила, Леонхард продовжила: 

— …Побачення це коли люди проводять час разом з ціллю краще дізнатись про один одного, а не просто побалакати.  

— Зрозуміло, — Тоя кивнула їй, задовольнившись відповіддю. 

Але, неочікувано для неї, вампірка продовжила цю тему:

— В плані, що… Ем… — Лео різко відвернулась, щоб почухати потилицю, — ну… Триматись за руки, й решта дурниця з ромкомів не обов’язкова, розумієш?

Тоя з цікавістю подивилась на дівчину. На жаль, вона не встигла побачити її вираз обличчя. І вони вже підійшли до входу у кафе. Зайшовши всередину, Тоя розташувала речі на дивані, а потім плюхнулась на нього. Тим часом Лео підсунула до неї меню. 

— Що будете обирати, мадам? — грайливо запитала в неї вампірка. 

Тоя звузила очі, вглядаючись в ціни меню.

— А ти точно можеш дозволити це? Виглядає доволі неде…

— Тсс, — обірвала її на півслові Лео, — у мене є накопичення, не хвилюйся. Обирай, що душі завгодно. Звісно, не захоплюйся, бо я поки не мільярдерша, на жаль. 

Насолоджуючись веселим настроєм Лео, Тоя не могла втриматись від усмішки. В будь-якому разі, вона обрала просту їжу у вигляді пару бургерів і картоплі фрі. Щось, що вона звикла їсти. Коли Леонхард почула це, то важко зітхнула, додав в замовлення салати.

Тепер, поки вони чекали їжу, у них був час краще розглянути один одну. На початку вони трохи м’ялись.

— Тобі дуже лічить ця блузка, — Лео скромно зробила їй комплімент.

— Дякую, — вона засяяла від усвідомлення, що Лео помітила її зміну одягу на щось, окрім старих толстовок. Можливо вони з Марго не дарма стільки годин переміряли одяг.

Тоя із цікавістю оглянула фланелеву сорочку, в яку одяглась вампірка. Не те щоб їй не подобалась чорна куртка Лео, але бачити її в зовсім іншому образі було завжди якимось чином захопливо. 

— Ти одягнута, наче дроворуб, — вирвалось у неї зі смішком. 

Лео широко посміхнулась. Майже не засміявшись, вона прикрила рот рукою:

— Ох, справді? А я думала це знаменита ознака лесбійок.

— Що?! — Тоя від здивування аж пригнулась, — я вперше чую про це!

— Ну звісно, — Лео знизала плечима, — у тебе ж навіть твіттеру нема. 

Тоя показово висунула язик.  

— Зато у мене повно вільного часу на перегляд аніме!

— Боже мій, — протягнула Лео, — сподіваюсь, ти дивишся щось краще за ісекайні гаремники. 

— Не недооцінюй мене!

Вони водночас засміялись, що було найкращим для Тої. 

Якби їй сказали пів року тому, що вони з Леонхард будуть сидіти тут, сміючись над дурницями, як закохані дурники, вона б назвала це безумством. Раніше вони на дух не переносили один одну. І що тепер? Побачення. 

— Лео… — почала Тоя. Вампірка оперлась на руку, все ще граючи посмішкою. Це було так мило, що вона не могла втримати теж усмішку, — між нами справді може щось бути, як вважаєш? Тільки чесно.

Останні слова вона випалила так швидко, як могла, поки в неї вистачало сміливості їх сказати. Леонхард замовчала, що ще більше занурило її в паніку. Готуючись до найстрашнішого, Тоя стиснула зуби. Вона б зійшла з розуму, якби не поставила це питання. Але, боже мій, ця тиша пожирала її кожної миті. Коли вона хотіла вже просити вибачення за те, що поспішила, Лео взяла її за руку.  

— Ти в порядку, собако? Ти побліднула, — намагаючись її заспокоїти, Леонхард назвала її старим прізвиськом, яке придумала ще на початку їх знайомства. А потім вампірка тепло посміхнулась, — Так, зазвичай, у тебе завжди бліде обличчя, але зараз воно таке, наче ти з’їла лимон з перцем. 

Тоя проковтнула слину. Ніжний дотик застав її зненацька. 

— Так, все гаразд… 

Після цього вампірка відвела руку, що неочікувано розчарувало Тою

— Добре, — Лео вигукнула, прочистив горло, — про твоє питання… Я ще й сама до кінця не знаю, що я відчуваю. Довгий час у нас були доволі складні взаємини… — Тоя кивнула в знак підтвердження. Початок був для них дійсно поганим. Дуже поганим. Навіть дивно, що вони протримались так довго, не повбивав один одну. Чи можлива після такого близькість, про яку вони зараз думають? Нутрощі Тої впали від подібної думки. Тільки голос Лео повернув її до реальності, — але зараз ми тут, — і знову посмішка, але така сумна, яку вона ще ніколи не бачила, — я наробила немало проблем, сказала багато жахливих речей тобі… Знаю, я вже просила вибачення, але цього ніколи не буде достатньо. Я була повним лайном, як стосовно тебе, так і себе. 

— Лео… — від слів вампірки у неї все стиснулося в грудях, — це був жахливий період, ти втратила близьких людей. А я… Ніколи не знала, коли варто промовчати. 

— Це не виправдання, ти ж знаєш, — тихо відповіла Леонхард.  Налаштовуючись, вона глибоко видохнула, — попри це, ми стали командою. Гарною командою і товарищами, потім подругами… Це період, коли я насправді відчула себе щасливою. Бо мати таку людину, як ти, це найкраще, що зі мною траплялось. 

— Ох, — це все що могла сказати Тоя. Чоловічки в її голові панічно розбіглись від кількості інформації, що тільки що привнесла дівчина, до якої її відчайдушно тягло. 

— Я не знаю, чи можемо ми стати чимось більше за це, — знову видох. Не складно було здогадатися, наскільки сильно нервувала Леонхард в цю мить, — я б хотіла спробувати, — у Тої перехопило подих,— ще раз, але в цей раз з тобою. 

Напруга спала відразу, і дівчата одночасно видохнули. Мозок Тої перекипів настільки, що він припинив будь-яку розумову діяльність. 

Тільки через хвилину він перевантажився. 

Піднявшись, Тоя закричала на весь голос:

— Зачекай, це значить, що ми зустрічаємось?! 

Обличчя Леонхард болісно скривилося.

— Будь ласка, тихіше…

Тоя відразу ж пожалкувала про свій вчинок, поспішно сівши на місце.

— Це ж значить, — тихіше повторила вона, — що ми зустрічаємось?

— Давай не будемо поспішати з цим, — Леонхард скала руки, — краще, щоб все відбувалось поетапно. — Тоя майже почула, як вона пирхнула собі під ніс, — тим паче у тебе зовсім немає досвіду, а у мене він навпаки жахливий. Не хочу залишити тебе в перших стосунках з травмою на все життя. 

— Перші стосунки… — сумно процитувала Тоя, — ти кажеш це так, ніби вони будуть і не останніми…

— Я реалістка, — Лео широко посміхнулась, — я не кажу, що ми розстанемось, але по статистиці у більшості все не закінчується першими стосунками. Ми не в казці, де всі закохуються з першого погляду і назавжди. Все приходить та йде, тож…

Вона не встигла закінчити, бо побачила обличчя Тої. Певно, воно було розбитим, як би перевертнеса не намагалась стриматись, бо вираз вампірки одразу переметнувся.

— Стій, стій! — Лео відчайдушно замахала руками, — я не мала на увазі, що у нас нічого не вийде. Іноді я не можу втримати свій скептицизм до всього, вибач, будь ласка. Поводжусь, як ідіотка.

— Все гаразд, — Тоя шмигнула носом, роблячи усмішку, — це я занадто гостро реагую на все, вибач… Я вже давно не дитина, час вже звикнути до того, що не все вічне, — вона простодушно знизала плечима. Її голос смягчился, коли Лео подивилась на неї, — але я б хотіла використати цю можливість, поки вона в нас є, і бути з тобою… Я не хочу боятись, що колись ми можливо розстанемось. Я хочу думати про те, що в нас зараз є. 

Тоя зробила крок, який весь цей час боялась зробити. Вона взяла за руку Лео, подивилась їй в очі, а потім зі всією ніжністю усміхнулась дівчині. 

— Я… — у Леонхард був пустий вираз обличчя.

Тоя насторожилась.

— Все гаразд? 

— Вибач, — дівчина встала зі стола, — мені треба у вбиральню. Я скоро повернусь, обіцяю. 

Не встигла вона відкрити рот, як Леонхард вибігла із залу. 

************************

Зі скла стікали краплі води, падаючи на умивальник, вони утворювали гидотний звук. Настільки гидотний, що Лео втискала руками вуха. Добре, що не встигли принести їжу, бо потім вона б про це пошкодувала… Леонхард кисло поглянула на залишок свого сніданку в туалеті. 

— Дідько, — вона гірко пирхнула сама собі, — схоже, козляча кров не найкраща їжа для вампірів. 

Побічний ефект настиг її в найжахливіший із всіх жахливих митей. Тоя відкрила їй душу, а вона втекла, наче маленьке курча. Тішить, що було б ще трагічніше, якби її знудило кров’ю на дівчину мрії перед усім залом. Замість цього в неї тепер просто сором на все життя. 

Закрив обличчя руками, Леонхард тяжко простогнала. 

Довбане вампірське життя. 

Лео втиснулась в кут кімнати, намагаючись уникнути гучних звуків. Її трусило, ніби наркоманку в ломці. Цікаво, як довго вона зможе тут просидіти, поки Тоя просто не піде? Леонхард б не засуджувала її, враховуючи, скільки разів вона облажалась перед дівчиною. Ніби це було її прокляття говорити стільки незручних і дурних речей водночас, щоб точно упустити свій шанс на ідеальні стосунки. 

  Краєм ока Леонхард глянула на свій телефон, що весь цей час вібрував. Вона тяжко зітхнула. Тоя писала їй повідомлення, намагаючись з’ясувати, чи все з нею гаразд (або вона не втекла?). Лео відповіла, що їй потрібно п’ять хвилин. Ось тільки проблема, що п’ять хвилин перетворились в десять, а потім в п’ятнадцять… І, чесно кажучи, вона не впевнена, що це закінчиться в найближчу годину. Вона випила занадто багато поганої крові, тому потрібен час, щоб організм зміг її переварити. Це так дратувало її, що вона хотіла рвати своє волосся від відчаю. 

Можливо, вона просто не варта стосунків. Вона занадто зіпсована для такої людини, як Тоя. У дівчини все попереду. І життя, і стосунки, і друзі. А в неї… А в неї вже нічого. Вона зіпсований матеріал, який пережив забагато. Леонхард не варта любові, а особливо кохання. Це не те що могло б їй підходити. Кожен раз, коли її люблять, все псується. Абсолютно все. Тому Тої краще не зближуватись з нею, це буде занадто для дівчини, занадто мати стосунки з вже зіпсованою вампіркою. Це не те що у неї низька самооцінка. Просто факти, які життя їй доводило весь цей час. 

Леонхард терпіти не могла, коли вона залишається одна у своїх думках. Вони пожирають її й пожирають, не залишаючи шанс на щось світле. Це гнітило її…

Вона майже заснула, поклав голову на коліна, коли скрип дверей розбудив її. Вона очікувала там побачити клієнтів чи прибиральницю, яка буде волати на неї, чому вона сидить на свіжовмитій підлозі. 

Але це була…

О ні. 

— Лео? — тон голосу такий м’який і ніжний, що всі думки Лео розвіялись. Вона мовчала, ховаючи обличчя за руками. 

Пролунали кроки в її сторону, що змусило вампірку здригнутись. Різкі звуки все ще тривожили гострі вуха Леонхард. Привілеї вампірів мати підвищену чутливість дратували її до неможливості. Кроки ставали все ближче, поки не почувся великий плюх. Схоже, дівчина сіла прямо біля неї. 

— У тебе знову панічна атака? — стурбовано спитала в неї Тоя.

Лео нахмурилась.

— Ні. 

Те, що в неї були панічні атаки пару разів, не означає, що вони постійні. Очевидно, що з її диханням все гаразд. Дурне питання дурного собаки. 

Почулось полегшене зітхання Тої. Дівчина поклала голову на її плече, від чого Леонхард майже не вскочила. Це не було погано, скоріше навпаки. Вона відчувала себе занадто збентеженою від дотиків того, до кого небайдужа. Лео не так добре могла відчувати запахи, як ця настирна собака, але запах шампуню Тої майже загіпнотизував її. 

Вони сиділи в тиші деякий час, поки Тоя знову не подала голос:

— Я відчуваю, що тобі погано… — пробурмотіла вона. 

Леонхард пирхнула.

— О ні, я просто релаксую, блюючи в туалеті на самоті, — не втрималась вона в сарказмі. 

Лео не хотіла бути їдкою з нею, але, боже, серйозно? Вона буквально сиділа в куту вбиральні. Можливо відчуття нудоти посилило її дратування. На щастя, Тоя поруч могла його придушити, навіть своїми дурними питаннями й коментарями. 

Тоя приподняла брів, побачивши її обличчя. Погляд перевертнеси збентежив Лео, тому вона швидко відвернулась. 

— Твої очі, — тільки прокоментувала перевертнеса.

— Почервоніли, — закінчила за неї вампірка, — я знаю. 

Наступне питання ще більше знервувало Леонхард.

— Ти хочеш їсти? 

— Ні, — це була наполовину брехня. 

— Тоді що сталось? — пальці Тої обійняли її за щоку. Лео повинна була обірвати цей контакт, але не змогла. Слабкість від дотиків цієї дівчини завадила їй, — ти збліднула.

— Я… — почала Лео, але настільки уважний, настільки добрий погляд Тої її збентежив на мить. Вона відвела очі, щоб не відволікатись, — я була голодна, але у мене не було крові, тому я взяла у Микити козлячу кров і… 

Сміх Тої шокував її. Від цього вона навіть підняла голову, глянувши на дівчину. 

— Вибач, вибач, — захіхікала Тоя, закриваючи рот, — я знаю, що це не смішно, але козляча кров… 

— Я майже не вмерла! — обурилась Леонхард, що тільки посилило ситуацію, бо Тоя засміялась гучніше. 

Нарешті сміх дурного собаки припинився. Лео не могла собі дізнатись в тому, що він їй подобався. Тому вона сховала обличчя, притиснувшись ближче до перевертнеси. 

Тоя гукнула: 

— Ти тремтиш.

— Трохи, — тихо відповіла Лео, — мені холодно…

Ще одна побочка, яка зіпсувала їй настрій. 

Леонхард обернулася, зі здивуванням побачивши, як Тоя знімає одяг.

— Що ти робиш? — спитала вона.

— Ось, — Тоя накинула на неї свою кофту, — сподіваюсь, стане трохи краще. 

— Дякую…

Леонхард відчула, як її щоки почали горіти. І як вона повелась на трюк з тупих ромкомів? Це просто одяг, нічого більше, Лео. Розслабся!

Те, як Тоя прикрила руками своє тіло, привернуло її увагу. 

— Серйозно? — вампірка закотила очі, — якщо тобі теж холодно, не треба було тоді віддавати мені свій одяг, дурбецало.

— Мені не холодно, — тихо відповіла Тоя, — просто… — перевертнеса відвернулась, уникаючи її погляду, — просто я не хочу, щоб ти бачила мої шрами й тобі було ніяково.

Леонхард зависла. 

— Що? — не зрозуміла вона. 

Тоя мовчала, що ще більше напружило вампірку. Її мозку потрібно було більше часу, щоб обробити ту нісенітницю, яку тільки що промовив цей собака.

— Зачекай, ти що серйозно?

Знову тиша. Лео довго дивилась на дівчину, намагаючись побачити причину дивної відповіді. 

Нарешті Тоя заговорила:

— Коли ти бачиш мої шрами, ти завжди відводиш погляд, — дівчина зітхнула, — я знаю, вони неприємно виглядають, тому я стараюсь приховувати їх. От і все. 

У Лео віддався дар речі. Вона збентежено подивилась на Тою.

— Я не соромлюсь твоїх шрамів! — нарешті заперечила вона.

— Тоді чому ти відводила погляд? — вираз обличчя Тої скривився. В її голосі відчулась образа, — ти весь час це робила. 

Леонхард глибоко зітхнула, прикрив обличчя рукою. 

— Дідько… Я просто не хотіла, щоб ти відчувала себе ніяково, — обгорнувшись об стіну, Лео втомлено подивилась на дівчину перед собою, — на тебе і так постійно вирячилися. Мені не хотілось бути одною з них. 

Тоя закусила губу. 

— Справді?…

— Ти могла просто спитати, — вампірка знизала плечима, — замість того, щоб будувати реальності, в яких я могла б тебе соромитись.

Після цих слів Тоя різко обійняла її. Це було неочікувано. Леонхард забарилася, приймаючи обійми, але потім притиснула до себе дівчину сильніше.

— Дякую, — Тоя уткнулась їй в плече, стиснув її одяг.

Леонхард обережно пригладила коротке волосся дівчини. 

— Вибач, що змусила подумати інакше, — прошепотіла вона, — тобі не потрібно ховати від мене свої шрами.

Лео почула, як дівчина схлипнула в її обіймах. Це розбило їй серце. Вони сиділи так, пригорнувшись одна до одної, хвилин п’ять, поки перевертнеса не заспокоїлась. 

— Я прийшла тебе втішати, а вийшло навпаки, — гірко пирхнула Тоя. 

— Мені теж стало легше, — Леонхард не стала заперечувати, що обійми з найгарнішою дівчиною, яку вона знала, не зробили їй краще. 

Далі те, що Лео зробила, вона не змогла собі пояснити. Щось на інстинктивному рівні. Вона взяла Тою за голову, обережно піднісши до себе, щоб ніжно поцілувати дівчину у верхівку. Від неочікуваності Тоя гукнула, як кошеня. Через це Леонхард не змогла стримати усмішку. Занадто мило. 

Кроки біля дверей повернули її до реальності. 

— Думаю нам час йти, — Лео швидко піднялась з підлоги, підправивши одяг. А потім вона, усміхнувшись, протягнула руку дівчині перед собою, — я сподіваюсь наше побачення ще не закінчилось? 

Тоя усміхнулась їй наймилішою усмішкою, яку вона мала, і через яку Леонхард майже не впала. 

— Ще ні, — дівчина взяла її за руку, щоб піднятись. 

************************

З того часу, як вони поїли в кафе (хоча скоріше Тоя все за неї з’їла, а вона просто пила воду, бо була позбавлена апетиту), вони вийшли на свіже повітря. І тоді Лео вже стало краще. Набагато краще. Вона вже не відчувала нудотних поривів та подразнення від сторонніх звуків, але запаморочення в голові досі переслідувало її. Тоя запропонувала їм взятись за руки, щоб знизити шанси вампірки на падіння.

Тоді, примруживши очі, Лео з підозрілістю подивилась на дівчину.

— Це що, підкат? — одразу спитала вона.

— Що? Ні! — було потішно спостерігати за тим, як обличчя Тої переживає одразу декілька виразів за мить. Від простого подиву та до ярого збентеження. Дівчина потерла ніс, намагаючись приховати своє почервоніння,  — я просто… Подумала, що так ти, ну… Будеш відчувати надійніше землю під ногами, та…

— Добре, — Лео знизала плечима. І взяла перевертнесу за руку.

 Схоже, це був як електричний шок для Тої, бо її рука здригнулася. 

Відчувши це, Леонхард пробурмотіла собі під ніс:

— Я можу і без цього обійтися, якщо для тебе це занадто…

— Н-ні! Це мене влаштовує, — Тоя усміхнулась найширшою усмішкою, на яку була спроможна. Лео навіть довелось стримати себе від закочування очей, бо дівчину було так легко прочитати, що це було навіть мило. Але вона не могла в цьому зізнатись. 

Вони йшли стежкою глибоко в парку, тож навколо було тихо і безлюдно. Леонхард не відчувала тиску через їх відкритий фізичний контакт. Було легко та спокійно. Тоя емоційно переказувала серії аніме, які нещодавно дивилась та своє враження від них. Навіть, якщо Леонхард не дуже розбиралась в той величної кількості аніме, які дівчина передивлялась, вона із задоволенням підтримувала діалог. 

В компаніях Тоя поводиться набагато тихіше, знаходячись в осторонь, але наодинці дівчину так переповняє, що вона не встигає перестрибувати на теми, на які дуже хоче поговорити. Лео подобається м’який та ніжний голос Тої, і в неї немає жодної причини його зупиняти. Вона просто дихає свіжим повітрям, дозволяючи ногам слідкувати за перевертнесою. Іноді Лео кидає погляди на їхні скріплені руки в замочок. Щось глибоко в її груди теплішає від цього видовища. 

Збоку від їх стежки зустрівся дитячий майданчик. Не встигла Лео обернутись, як Тоя рвонула туди, тягнучи її за руку в ту сторону. 

— Пішли туди! — крикнула дівчина, вже біжучи. 

— Навіщо? — збентеження Лео було чутно в її голосі. Вона не встигала за спритною дівчиною. Відчуття, ніби вона була хазяйкою величезного пса, який побачив білку. І, який рвонув щосили, потягнув її разом з повідцем. Крок перевертнеси прискорився, що змусило Лео майже запанікувати, чи не впаде вона обличчям в траву, — тобі що, п’ять років?! Гей!

Вона б хотіла, щоб вони просто насолодились спокоєм разом, але у мінливої натури Тої були інші плани. 

Нарешті, добігши до майданчика, Тоя різко призупинилась. Леонхард майже не врізалась в неї, падаючи на землю, але рука дівчини міцно втримала її. Лео ніколи не вважала себе слабою, але тепер вона відчула себе справжньою пенсіонеркою, яка ще трохи й отримає серцевий напад від задишки. Її коліна підкосились, тому вона не одразу помітила, як Тоя застрибує на одну з гойдалок. 

— Гайда прокатаймось! — весело запропонувала їй дівчина.

Лео провела рукою по обличчю, витерши піт. Колись ця собака її точно доконає. Леонхард зітхнула та пішла до перевертнеси, сівши на гойдалку, що по сусідству поруч. В’яло ноги вампірки почали розгойдувати споруду. Тоя ж навпроти вже достатньо розхитала гойдалки, щоб вони долітали до віток дерев. Дівчина гучно сміялась, явно насолоджуючись миттю.

— Я все ще не розумію, чому ти так раптово вирішила згадати дитинство… — Лео втомлено зітхнула, дивлячись на пісок. 

— Бо це весело! — без задньої думки відповіла Тоя. Її голос був гучний, бо гойдалки набрали висоту, — це допомагає мені розслабитись!

— А ти напружена? — Лео підмічає кінцеві слова. 

Тоя трохи гальмує ногами, уповільнюючи швидкість, щоб зрівняти їх. 

— Ну, не те щоб… — вона відвертає погляд, — це наше побачення і я… Трохи нервую. Трошки. Мені страшно, що ти можливо їм не задоволена. Я не дуже знаю, як їх проводити…

— Це нормально, — Леонхард обмолотилася на крісло, — я теж нервую, чесно кажучи… — пригадуючи не самі приємні моменти, вампірка пирхнула собі під ніс, — я постійно казала дурниці, а потім майже знепритомніла в туалеті, бо виблювала весь сніданок. 

Тоя посміхнулась, теж згадавши цей епізод.

— Так, ти буваєш дурнуватою, — Лео кинула на дівчину похмурий погляд, через що та захіхікала. — але мені подобається це в тобі. Що ти ніколи не приховуєш то, ким ти є. Як би це банально не звучало. Мені цього… Не вистачає. 

— М-м, — Лео задумливо тягне, — тобі не обов’язково примушувати себе відкривати прямо зараз всю свої душу. Ми багато лайна пережили, тож це не те, про що можна кожному розповідати. 

Тоя киває. Її губи розтягнулись в сумній посмішці. 

— Дякую, — тихо каже вона, — обіцяю, що колись я відкриюсь. 

Вони обидві замовчали, думаючи кожна про своє. Легкий вітерець роздував біляве волосся Тої, поки вона гойдалась. Леонхард краєм ока спостерігала за цим, намагаючись відігнати бажання доторкнутись до пасма дівчини. Асоціації з кульбабкою постійно переслідували її. Набрав як можна більше повітря, Лео глибоко зітхнула, прислуховуючись до сторонніх звуків: цвіркання синиці, шурхіт листви на деревах і галас дітей, зайнятих грою на майданчику. Вона тренувалась, щоб опанувати чуттєвий слух, та може трохи відволіктись від підступного відчуття голоду. 

Тоя знає багато про неї, але вона майже нічого про дівчину. Хто вона, звідки вона, де її родина, чи були в неї друзі. Тільки те, що вона втекла з громади вовкулак. Це дивно, що така щира і добра дівчина так багато про себе приховує, але Лео може зрозуміти це. Можливо Тоя пережила забагато і навіть більше за Леонхард, на очах якої вампіри вбили її близьких. Якби тоді Тої не було поруч, вона не впевнена чи змогла б їй про це розповісти та відкритись. Лео навіть боїться взятись за руки, щоб ніхто не дізнався про її орієнтацію, що тут казати про скелети в шафі у Тої.

Леонхард просто дозволяє йти за течією, не тиснучи на перевертнесу. Можливо вона не знає забагато про біографію Тої, але може сказати її улюблене аніме, що вона їсть на сніданок, що вона найбільше ненавидить, як вона капризує і дражниться, коли не отримує обіцяних обіймів. Лео могла б закрити очі та перерахувати всі моменти, коли Тоя витаскувала її з найгірших ситуацій, як моральних, так і небезпечних, як допомагала впоратись з панічними атаками, голодом… 

В мить вся її концентрація обірвалась, коли вона почула позіхання Тої. Дівчина ліниво потягнулась, встаючи з гойдалок, а потім обернулась, щоб усміхнутись Лео. 

І тут Леонхард усвідомлює, наскільки сильно вона прив’язалась до цього дурного собаки. 

— Куди далі підемо? — якби зазначай спитала в неї дівчина. Вампірці потребується секунда, щоб переварити всіх метеликів, які застрягли в неї та сконцентрувати увагу, бо вона майже нічого не чує. Тоя ще раз повторяє, тягнучи її ім’я, — Лео-о, ти казала, що ти хотіла кудись піти? 

— А, так, — Леонхард кашляє, прикриваючи рот. Чомусь, знаходячись поруч з Тоєю, її мозок постійно замикає, — я б хотіла піти до озера, якщо ти не проти…

— Добре, — швидко погоджується Тоя. І тягне до неї руку. Лео довго на неї дивиться, ковтаючи слова, тож Тоя ще раз в неї запитує, — не хочеш? 

Лео мотає головою.

— Н-ні, я просто… — пробурмотіла вона. — мені трохи ніяково це робити на публіці, але в безлюдних місцях я не проти. 

Леонхард дратує це, дратує її боязливість перед якоюсь купкою дітей та їх батьків. Яка різниця, хто що подумає? Подруги часто тримаються за руки, але в цьому немає нічого такого. Ніби Лео боїться, що хтось сторонній розкриє її неплатонічні почуття. 

Ще більше вона ненавидить це, бо жахливо хоче доторкнутись до Тої.
Тоя помічає її понурений настрій, тому намагається змінити тему, розповідаючи дотепні історії про те, як на неї кожен раз шиплять кішки, коли вона підходить їх погладити. І як часто її переслідують собаки, сприймаючи за свого вожака. Лео не може не сміятись з цих історій, уявляючи, як перевертнеса в паніці бігає від зграї собак в парку вигулу. 

Тоя теж посміхається, спостерігаючи за нею.

— У тебе такий чудовий сміх, — раптово каже вона. 

— Га? — Лео замовкає, повільно повертаючись до дівчини. Вона знову відчуває як тепло приливає до її щік. 

— В сенсі, — Тоя швидко виправляється, заїкаючись, — в-в сенсі, що у тебе голос дуже… Ну… І ти… Це…

І Тоя замовкла на півслові. Закрив обличчя руками, дівчина безпорадно запищала. 

В подібні моменти люди зазвичай цілуються чи роблять якусь романтичну дурницю, але Лео бере себе в руки та просто приймає комплімент.

І контратакує.

— Дякую, — говорить вона. Потім посміхається та дуже близько підходить до дівчини, — у тебе теж дуже приємний голос. Я б могла його поставити на будильник, щоб слухати кожен раз, коли прокидаюсь.

Тоя червоніє сильніше і падає навпочіпки.

— Це несправедливо! — знову пищить вона, — ти не можеш так казати це відкрито!!

— А хіба це не побачення? — Леонхард театрально розводить руками, насолоджуючись миттю. Її вуста розтягнулись в кривій посмішці, — і я абсолютно правдиво це кажу, песик.

Тоя пищить найгучніше. 

************************

Вони гуляли так довго, що натрапили куди завгодно тільки не до озера. Лео вела їх весь цей час по карті в телефоні, скаржачись на те, що вона показує в будь-який бік, але не в бік озера. Зрештою, вампірка просто махнула рукою та впала на лавку біля тренажерного майданчика. 

— Вибач, — в’яло каже Лео, — схоже, що через мене ми заблудились…

— Все гаразд, — Тоя намагається втішити її, бадьоро усміхнувшись, — я впевнена, що кудись ми точно вийдемо. Можливо я зможу знайти озеро по запаху. 

— Звучить непогано, — протягнула вампірка. І втомлено облокотилася на спинку лавки, — але для початку мені потрібен відпочинок. Ще трохи й мої ноги не витримають…

Тоя садиться поруч з нею. Ніяково мнучись, вона чекає дві хвилини й краєм ока дивиться на Лео.

— Все? 

— Ні, — Леонхард прикрила очі, — відпочинок більше, ніж хвилина.

— Але пройшло вже дві хвилини, — зауважила Тоя. 

— Гаразд. Більше, ніж дві хвилини, — неохоче виправляється вампірка. 

Тоя тихо зітхає, кладучи руки на коліна. Якби у неї зараз був хвіст, він би нетерпляче замахав. У неї забагато енергії, щоб просто сидіти тут, чекаючи на відпочинок її величності. Тому вона рахує хвилини, поки не зупиняється на трьох.

— Пройшло більше, ніж дві хвилини, — оголошує вона. 

Леонхард гучно стогне

— Ти можеш просто розслабитись хоч на секунду і насолодитись краєвидом? Трохи перерви не завадить, враховуючи, що ми ходили шість годин поспіль. 

Тоя знову замовкає, задумуючись. 

— Добре, — смиряється вона. 

— Дякую, — бурмоче Лео. І закриває очі. 

Знову тиша, але природна та спокійна з коливанням вітру. Схоже, вампіри набагато швидше втомлюються, ніж вона думала. Враховуючи, що Лео отруїлася кров’ю козла, можна зрозуміти, чому вона так виснажилась. Тим паче, що вампіри нічні істоти та не пристосовані до денного часу. 

Але Тоя розуміє, що вона сама просто фізично не зможе висадити цей час. Тому вона тихо підіймається, щоб не турбувати вампірку та йде до тренажерів. 

************************

Леонхард різко прокинулась, коли почула, як діти вдалечині кинули м’яч. Будь-який різкий звук не може пройти повз її чуттєвих вух. Вона глибоко зітхнула, витерши піт зі лоба. Сон був коротким, але спокійним. На щастя, їй не снились кошмари з кровавими подробицями, тож вона була задоволена відпочинком. Її очі одразу стали шукати Тою, внутрішньо сподіваючись, що вона не втекла. 

Лео почала повільно панікувати, коли виявила, що на лавці сиділа тільки вона. Значить її побоювання підтвердилися.

Перевертні це собаки, в яких вселився біс, тож вони не можуть довго концентрувати увагу. А якщо казати про Тою, то це треба помножити на два. Заховав обличчя в руки, Леонхард відчайдушно застогнала. Дідько, вона не повинна була садитись на лавку, не повинна! Але ще трохи, і вона б впала від знесилення. Як на зло, погода сьогодні була до біса чудова. Жодної хмаринки та вітерця під палючим сонцем весь день, що виявилось для неї справжньою каторгою. Вона вища вампірка, тож сонце не проблема для неї, але коли людям шкідливо довго знаходитись під сонцем, що тут можна сказати про вампірів? Це її до чортиків виснажило, ніби отримання п’ять сонячних ударів поспіль. Леонхард тільки сподівалась, що вона не надовго відключилась, інакше це був провал. Хтозна, може Тоя просто втомилась її чекати та пішла з побачення. І Лео не могла її в цьому звинувачувати.

Радісний голос оглушив всі її думки.

— О, ти прокинулась! 

Леонхард повільно обернулась, побачивши Тою в доволі… Дивній позі. Точніше, вона висіла верх ногами на тренажеру. Це її, м’яко кажучи, спантеличило.

— Що ти… Робиш?… — тільки змогла сказати вампірка. 

Дівчина спритно вивернулась. Літаючи у повітрі, вона схопила руками поруччя та підтягнулась, стрибнув на самий верх тренажера. Лео втрималась, щоб не відкрити рот, спостерігаючи, як ця собака літає на довбаном тренажері. Її слова застрягли на полу слові, бо перевертнеса почала гнучко підтягуватись, гойдаючись на поруччях.

Тоя віддала свою кофту, тому вона легко бачила всі м’язи, які виступали на руках дівчини. Леонхард важко ковтнула, судомно намагаючись зібрати всі думки до купи, аби тільки не вирячуватись на неймовірно гарну мускулатуру дурного собаки.  

Достатньо розкачавшись, Тоя граціозно зістрибнула на землю і потерла руки, усміхаючись.

— Уф, добре змогла розминутись! — задоволено промуркотіла дівчина, потягуючись.

Нарешті в голові Лео дозріло питання, бо вона так довго дивилась на Тою, що забула майже про все.

— Скільки я проспала?

— М-м, — Тоя задумливо нахилила голову, — хвилин десять? 

Леонхард із великим полегшенням зітхнула.

— Чому не розбудила мене? — знову задала вона питання.

Вуста Тої розтягнулись у ніжній усмішці.

— Ти так солодко спала. Як я могла тебе розбудити? 

О чорте.

Дідько. 

Лайно. 

Лео швидко прикрила обличчя, щоб не показати своє очевидне збентеження. Цей собака зводить її з розуму своїми мускулами й чарівними усмішками. 

************************

Вперше вони вирішили покластися не на чудо техніки, а на природний нюх собаки. Леонхард була скептично налаштована, але в них не було інших шляхів, які б допомогли вибратись із заростей. Тож вона дозволила Тої вести їх обох. 

На щастя Лео, це в врешті-решт спрацювало.

— Диви, озеро! — радісно закричала Тоя. Вона одразу побігла вперед, зупинившись тільки, коли оперлась об саму огорожу від води, — ми нарешті знайшли його!

Леонхард підійшла пізніше, коли Тоя вже присіла на кам’яній огорожі.
Дівчина посміхнулась їй, та поплескала каміння долонею, запрошуючи до себе. 

— Не хвилюйся, сонце нагріло тут, тож холодно не буде, — голос Тої був настільки лагідним, що Лео навіть не стала сперечатись. Вона якомога швидше плюхнулась зовсім впритул до дівчини. 

До них відкривався чудовий вид озера і помаранчевого над ним неба. Зовсім скоро був захід сонця. А ще нещодавно вона бігла сюди, панічно боячись запізнитись на їх побачення. Тепер же воно доходило вже до кінця. Лео обернулась, щоб подивитись на Тою, і в цю мить побачила, як вітер розвиває її біляве волосся. А сама дівчина задумливо дивилась вдалину.

— Гей, — вампірка поклала голову на бік Тої, — про що думаєш? 

Здається, її голос прозвучав занадто монотонно для романтичної миті. 

— Я думаю… — дівчина досі не обернулась, все так же дивлячись в озеро, — що це було неймовірно.

З вуст Лео вирвався смішок. 

— Що? Як ми сиділи в туалеті?

— Ні-ні, — теж посміхнулась Тоя. Після чого її голос став тихіше, — гуляти разом було неймовірно. Я давно так не відчувала себе… Добре і комфортно, ніби на своєму місці.

Ох.

У Лео щось тьохнуло в серці. 

— Дякую тобі, — Тоя поглянула на неї, весело усміхаючись. Найгарніше відбилось червоне світло на її обличчі, підкресливши ізумрудні очі. — я хотіла б це повторити в майбутньому, — Тоя почервоніла, ніби усвідомивши тільки зараз, що вона сказала. І дівчина пробурмотіла вже зовсім тихо, відвернувшись, — якщо ти, звісно, не проти…

Схоже, з них обох їй знову доведеться грати з себе непохитну. Хоча у Леонхард теж в цю секунду так гучно стукало серце, що вона боялась, як би перевертнеса це не почула.

— Я теж хотіла б це повторити, — ненароком відповіла вампірка. Внутрішньо ж вона проковтнула всіх своїх метеликів тільки, щоб вимовити це не тремтячим голосом, — і щоб ми разом…

На жаль Леонхард, вона не встигла домовити. Раптово все навколо неї потемніло. Останнє, що вона почула, це голос Тої.

І своє “Ох”

************************

— Лео?! — Тоя ледве підхопила вампірку, щоб та не впала у воду. Вона швидко поклала непритомну дівчину на каміння, — Лео, ти мене чуєш?!

Всього секунду тому вони розмовляли, як ні в чому не бувало, а тепер Леонхард важко дихала, не в змозі прийти до тями. 

Чому з ними це постійно відбувається?

Чому кожен раз все йде шкереберть, як тільки все налагоджується?

У Тої затремтіли руки. Все в її голові перемішалось. Ні, вона не може знову впасти в паніку. Вона не може. Щось треба зробити. 

Щось…

Вона притулила вухо до груди вампірки. Серце відчайдушно билось, ніби ще трохи й вибухне. Пульс теж був занадто прискорений. І дівчина дуже побліднула. Невже у Лео сердечний приступ? У вісімнадцять років? Так, вона не була майстеркою спорту, але наскільки Тоя пам’ятала, у неї ніколи не було проблем із серцем.

Тоя відчайдушно стиснула волосся на голові. Думай, дурний собако. Ти повинна думати. Її телефон розрядився. І Лео теж. Бігти стрімголов шукати допомогу? А що як вона не встигне? Що як це через ту кляту козлину кров?

Точно.

Кров.

Коли в останнє Лео харчувалась не як людина, а вампірка? 

Коли вона взагалі харчувалась простою їжею? Бо їй було погано, тож вона відмовилась від своєї порції, і Тоя за неї все з’їла.

Весь час вони були на сонці. Вампірка постійно втомлювалась і вони робили перерви, бо Тоя ганяла, не думаючи про те, наскільки важко було дівчині. 

Весь цей час вона не помічала кричущих ознак, наскільки Лео була виснаженою. Або вона не хотіла помічати…

Тоя відігнала всі думки, не бажаючи витрачати на це час. Потім буде докоряти собі. Вона блискавично подряпала кігтями шкіру на своїй руці. І всю кров, що виливалась з вени, піднесла до рота вампірки. Перед цим його розкрив іншою рукою. 

Пройшла одна мить, друга. Тоя, не в змозі просто чекати, почала ще більше дряпати руку. Можливо варто більше крові або вона не мала рацію, і Лео зараз потрібна швидка. Тоя глибоко зітхає, закрив руками обличчя.

І раптом чує кашель. 

Лео гучно закашляла, випльовуючи залишки крові.

— Якого біса? — прохрипіла вампірка. 

Можливо вона б ще щось сказала, якби Тоя не затиснула її в обіймах.

— Слава богу, — прошептала вона, ще більше стискуючи дівчину, — я вже не знала, що робити.

— Могла б скинути у воду…

Тоя хрипло посміялась. Скоріше від нервів, ніж від недотепності жарта.  

— Я, звісно, вельми вдячна, — пробурмотіла Лео, — але ще трохи й ти мене задушиш…

— О так, — Тоя відразу відсахнулась трохи далі, — вибач, я дуже злякалась…

— Все настільки було погано? Це ж не перший раз.

Ще трохи й Тоя почала б злитися. Вона склала руки.

— Ну, ти виглядала, як мертвячка, тож я б не хотіла тут ще закапувати труп вампірки. 

Лео слабко їй посміхнулась.

— Безмежно вдячна твоїй турботі. 

Це одразу розчавило її серце. Тоя полегшено видихнула, теж посміхнувшись. Як добре, що вона впоралась.

— Дідько! — зненацька вигукнула Леонхард, — що в біса з твоєю рукою?!

Тоя зробила рот у формі букви о, коли подивилась вниз. Вся її рука була закривавлена від подряпин. Вона навіть не відчувала пекельний біль, який повинен бути зараз. Адреналін зробив своє діло, тож Тоя ніяково усміхнулась. 

— Не хвилюйся, це не боляче. 

Це не дуже спрацювало.

— Ти у своєму розумі?! — Лео зробила спробу встати, але Тоя її одразу зупинила. 

— Тобі ще не можна вставати! 

— Ага, звісно, — Лео нахмурилась, — сказала та, хто втратила, певно, вже літр крові!

— Все нормально, у мене залишився бинт. 

Тоя дістала з рюкзака бинт і на очах у Лео, щоб та не хвилювалась, обмила руку водою з пляшки, а потім нанесла пов’язку. У неї вже був досвід, тож впоралась вона швидко. 

— Бачиш? — сказала вона, — у мене все під контролем. — після цього Тоя вказала пальцем на вампірку, — а ось ти! Що в біса відбулось, Лео? Чому ти впала в голодну непритомність?

— Я… — Лео зітхнула, прикрив рукою очі, — дідько, я не думала, що не зможу навіть до вечора протриматись… Я витратила вже всі свої запаси, тож довелось імпровізувати. 

— Чому просто не попросити у мене?! — закричала Тоя, — чому ти завжди відмовляєшся від моєї допомоги, а потім доводиш це до грані? Якби ти мені з самого ранку сказала, я б тобі дала свою кров без вагань…

— В том то і проблема, що ти б дала! — вирвалось у Леонхард. Вона глибоко зітхнула, намагаючись подолати емоцію. Її голос став тихіше, — ти завжди даєш те, що тебе просять. Завжди йдеш у всіх на поводу. Завжди всіх слухаєшся. — Лео видала посмішку, — до біса, всі вважають, що я просто маніпулюю тобою заради крові! А я не хочу цього, розумієш? Я хочу бути незалежною, а не користуватись твоєю добротою. Я повинна сама цим займатись, а не втягувати тебе в це. — Тоя прослідкувала за поглядом Леонхард і побачила, що вампірка подивилась на її забинтовану руку, — а не примушувати тебе кривдити себе через відчуття жалю до мене…

— Лео… — це єдине, що змогла вимовити в цю мить перевертнеса. 

Вона знову втиснулась в Лео, але зі сторони спини вампірки. Вони обидві замовчали. Тоя своїм гострим слухом почула важке дихання Леонхард. Схоже, їй все ще було важко. Часом вона ненавиділа гордливість вампірки та її несприйняття допомоги. Але з іншої сторони, Тоя відчувала провину, що не змогла для неї стати опором.

Тому вона усілась на камінні поруч. 

І вимовила дуже рівним голосом: 

— Лягай.

— Що? — не зрозуміла її Леонхард.

— Кажу лягай, — повторила вона.

Лео не до кінця її зрозуміла, але вимогу виконала. І тут вампірка здригнулася, коли рука Тої притиснула її до своїх колін. 

************************

— Щ-що ти робиш?!

— Даю тобі відпочити.

Тоя обережно почала гладити волосся вампірки, заспокоюючи дівчину. 

Леонхард судомно зітхнула, намагаючись приховати своє задоволення. Це вимусило її почервоніти та якомога швидше відвернутись. Вона б ніколи не зізналась, що їй це подобалось. Дотики були для неї, як заборонений плід. Вона мало кому дозволяла себе торкатись, особливо подібним чином. Лео вважала це своєю вразливістю, яку жахливо любила. Тож коли ця собака торкнулась її вух, розум Лео одразу здався, дозволивши повністю насолодитись дотиком. Вона повинна була бути більш стійкою, але пальці Тої були занадто м’якими та ніжними.

— Це чудово, — вирвалось з вуст Леонхард. Вона була повністю поглинена дотиками, — хотіла б я, щоб це ніколи не закінчувалось…

— Я теж, — погодилась дівчина, тепло посміхнувшись. — не дивлячись на все, мені дуже сподобалось побачення.

Тоя дуже близько нахилилась до неї та поцілувала в лоба. 

Моргнув, Лео збентежено подивилась на дівчину. Невже ця собака вирішила відповісти таким самим поцілунком, який вона дала їй?

Її щоки миттєво спихнули.

Це не був поцілунок у губи, але це було… Дуже інтимно. Тоя вельми широко їй усміхалась, світячись від щастя. Лео не змогла не відповісти їй усмішкою. Занадто гарна мить, щоб упустити.

Вона притягнула до себе обличчя Тої, взяв її за щоки. 

І на одному подиху промовила:

— Тоді підімо на наступне побачення. Будеш моєю дівчиною? 

Очі Тої широко розкрились.

— Що?

— Я абсолютно серйозно, — повторила Леонхард.

Рот Тої декілька разів відкривався та знову закривався, не в спромозі щось вимовити. 

Вампірка посміхнулась.

— Розслабся, я ж не роблю тобі пропозицію…

— Так, буду, — раптово відповіла Тоя.

Лео замерла.

— Справді?

— Так! — радісно закричала Тоя, і впала прям на неї, — я хочу бути твоєю дівчиною! Хочу гуляти, хочу ходити на побачення, їсти разом і проводити більше часу. Нумо зустрічатись!

Випустивши всю напругу, вони засміялись одночасно. Можливо для Лео це був один із найкращих днів в її житті. Вона не знала. Але знала точно, що вона хоче це пройти з дурнуватим собакою.

Наступну годину вони провели біля озера, тримаючись за руки. 

Тоя заснула, поклав голову на її плече. І весь час Леонхард намагалась не закричати у себе в голові від щастя.

    Вподобайка
    2
    Ставлення автора до критики