Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Це був гарний літній день. Як завжди, я проводила час у дворі Палацу зі своєю кузиною Анемоною. Ми гралися разом із нашими покоївками перед чаєм на ловранок. Зараз я розумію, що це був мій останній день, коли я розмовляла з моєю любою сестричкою, хоч і двоюрідною. Я досі пам’ятаю ту дитячу посмішку, коли їй було 8 років, бо вона сяяла вже тоді як сонце. На жаль або на щастя, вона стане прощальним спогадом про безхмарне життя у невігластві, бо вже ввечері я дізнаюся про іншу сторону Імперії. Мені тоді було 11 років.
13 років тому
— Лія, спробуй наздожени мене
— Я тебе зараз спіймаю, Моно
— Ваші Величносте, будь ласка не біжіть так швидко, ми за вами не встигаємо – прогомоніли поспіхом дві пані старшого віку, які були відповідальні за мене та Анемону, мадам Кезія та Рут
— Так не затримуйтесь, чого ж ви такі повільні – посміхнулася я
— Ваше Величносте Азалія, у нашому віці ми вже не маємо стільки енергії та жвавості, щоб змогти зрівнятися з вами, тому, будь ласка, змилуйтеся над нами – запихаючись, промовила пані Рут
— Тільки, якщо спіймаєте Анемону до мене
— Ваше Величносте! – з відчаєм відступила моя покоївка Кезія
Я пришвидшила темп, оскільки Анемону більше не було видно. Прислуга вже була далеко позаду, що я навіть їх не чула, коли заходила в ліс при палаці. Хащі були великі, тому я не любила туди заходити сама, проте тільки туди могла побігти Мона. Я глибоко вдихнула й зайшла всередину.
Я знала непогано початок лісу, отже якщо я зайду не дуже далеко, усе повинно бути добре. До того ж, мене бачили пані Кезія та Рут. Мій шлях поринув далі та я вже не була впевнена чи пізнаю околиці. Навколо мене суцільні дерева та жодного проблиску на вихід з бору. Паніка взяла наді мною гору. Чи зможу я вийти звідси? Чи знайдуть мене? Чи почують мої крики по допомогу? Стало страшно.
Ліс був повний диких звірів, оскільки покійний Імператор полюбляв полювання ще з юності. Сюди привозили види тварин, спійманих у різних куточках Імперії, щоб вони могли жити разом тут. Через можливу небезпеку нас просили не ходити далеко з Моною, але такі заборони тільки манили нас більше. Загалом, ми часто порушуємо правила Палацу нишком, але іноді нас піймають на гарячому. Зазвичай мене сварять більше, оскільки я старша й повинна показувати приклад Анемоні. Я розумію це, проте мені завжди важко відмовити її примхам, бо вона ж така мила! Мені не хочеться її засмучувати, навіть якщо так правильно. Цей раз була та сама історія та я вже була готова до покарання від самої Великої Вдови Імператриці.
— Мона, ти де? – кричала я вже в котрий раз – Ти мене чуєш? Відгукнись!
Але у відповідь був тільки шелест листя. Тут нікого не було… Як тільки ця думка промайнула в моїй голові, на мене хтось надів мішок та схопив. Я пробувала кричати, проте клаптик тканини в роті завадив. Я не розуміла що відбувається й через кілька секунд мені швидко захотілося спати. Я зомліла.
Прокинувшись, я опинилася у незнайомій кімнаті. Виглядала вона наче невеличка спальня, яка була втричі менше за мої покої. Одне двоспальне ліжко, шафа, маленький столик з лампою, декілька мішків з невідомим наповненням і стілець, до якого була прив’язана я. Коли я зрозуміла, що зі мною сталося, до кімнати зайшли кілька незнайомців.
— Ну що малеча, прокинулась вже? – злякавшись, я опустила очі до підлоги, тому не побачила хто до мене звернувся. Голос був чоловічий, проте у будь-якому випадку я не могла відповісти, оскільки шматок тканини все ще заважав говорити
— Бос, здається у нас проблема – невпевнено сказав молодший чоловік
— Що ви вже накоїли?
— Подивіться на її очі, я не впевнений що це принцеса Анемона – голос молодика був схвильований
— Глянь на мене, дівча – чоловік, якого кликали босом, взяв мене за обличчя та змусив подивитися йому в очі
— Чому в неї рожеві очі?! Кого ви спіймали, довбойоби?!
— Виявилось, що в Палаці не одна принцеса. Ми зрозуміли, що це не принцеса Анемона після її взяття: вона вища та старше за неї. Босе, хоч ми помилилися, але можливо це наш шанс! Ми спіймали таємну спадкоємицю престолу, яка може стати наступною імператрицею – упевнено почав говорити третій чоловік, який чомусь не боявся їх головного. Бос почав розмірковувати
— …Тобто, вони приховували з якоїсь причини ще одну дитину? Або вони її оберігають або цураються. У будь-якому випадку, за неї ми зможемо отримати ще більше грошей, бо Палацу не вигідно робити розголос – зрадівши, чоловік посміхнувся, але чомусь ця посмішка ще більше мене злякала
— Саме так! Навіть якщо вони не погодяться на наші умови, ми можемо її продати за непогану суму. Я чув, що дівчата з рожевими очима в ціні через походження від підкореної нації
— Підкорена нація? Про кого саме ти говориш? Про ту країну, що була на заході?
— Так, про них
— Давно я не чув згадки про цих холуїв. – з насмішкою відповів бос, хоча я не зрозуміла контекст через незнайоме останнє слово – Коли вони вже всі поздихають?!
— Можливо саме через таке походження дівчисько тримали в секреті – додав впевнений чоловік
— Товариші, нас чекає великий куш! Давайте відсвяткуємо цю подію за бочкою пива – після невеликої паузи промовив Бос
— Босе, до нас зайшли чужаки! – хтось несподівано зайшов до кімнати, облитий холодний потом – Вони озброєні та перевищують у кількості!
— Всім швидко униз, ми не можемо їм дати вкрасти усі наші скарби. Ти й ти, оберігайте дівчисько, а краще швидко збирайте необхідне й тікайте через вікно
— Так, Босе!!! – двоє чоловік почали швидко щось діставати з мішків, потім один з них відчинив вікно. Я почула глухий звук
— Ауч, що це таке? Там хтось є, я піду розберуся! – прикривши одне око, чоловік поглянув на спільника й спустився вниз
— Блять, чого на нас напали саме зараз?! Хто на нас натрапив, га?! – інший незнайомець почав більше хвилюватися й швидше збирати речі – Сиди тихо, наче тебе тут немає, зрозуміло! – розлючено до мене звернувся він. Незнайомець розв’язав мене зі стільця, але залишив зав’язані руки, сховавши у шафі – Ні-ні-ні, цього не може бути! Чому облога трапилася сьогодні?! Де носить Зака?! – через щілину я могла побачити як він ходив туди-сюди, але потім я почула наче хтось кидав каміння у вікно. Нервовий чоловік підійшов до вікна, але потім пролунав звук падіння чогось важкого. Я злякалася та не хотіла виходити. Внизу люди билися один з одним, тому було чутно крики болю та дзвін мечів. Що зі мною трапиться далі?! Нічого невідомо.
— Агов, там на верху, вилазь у вікно, якщо можеш. Ми знаємо, що ти нас чуєш, Азалія. Ми прийшли на допомогу, але треба поспішати – після певної тиші відгукнувся юнацький незнайомий голос. Я не впевнена чи варто виходити, але вони знають моє ім’я, тому можливо він дійсно допоможе врятуватися? Якщо я залишуся тут, то я не впевнена чи люди, які зараз б’ються внизу мені допоможуть. Можливо вони такі самі, як ті що мене викрали? А якщо ні? Занепокоєння мене лякало сильніше, проте часу було обмаль. Я не знаю, коли дорослі піднімуться нагору, тому варто хоча б глянути хто мої можливі рятівники. Навіть якщо це пастка, я можу спробувати виглянути у вікно непомітно. Набравшись сили, я вийшла з шафи. Перше, що я побачила, було тіло нервового чоловіка, який бачив мене останнім. Підійшовши до вікна, я побачила юнака, який був старший за мене на кілька років. Він не виглядав так зловісно як попередні незнайомці
— Стрибай донизу, у нас обмаль часу– хлопець протягував руками, показавши мені сигнал діяти
— Але тут високо, мені страшно – на вигляд висота була другого поверху. У Палаці я б легко спустилася, проте зараз наді мною керувала боязнь
— Не переживай, я тебе впіймаю – юнак широко посміхнувся. Не знаючи причину, його усмішка надала мені сил та я стрибнула
— Оп, впіймав. Бачиш, а ти переживала – юнак тримав мене міцно тримав в руках, мені хотілось вірити що він мені допоможе
— Ти довбень, треба було так кричати?! Нас можуть помітити! – дівчина, яка була приблизно такого самого віку як хлопець, вийшла з кущів – Нам треба швидко тікати, поки вони ще не повбивали один одного. Бери її на спину й біжимо
— Слухаюсь, мем – з насмішкою відповів юнак і виконав наказ дівчини
— Я тобі зараз як дам – дівчина пригрозила кулаком, але зупинилась, згадавши про мене – Вибач, що так все сумбурно відбувається, але потім ми зможемо тобі все пояснити. Просто знай, ми на твоєму боці. Мене звати Арета, це Орест, а ведемо ми тебе до твоєї бабусі Меланії. Усі питання поставиш, коли будемо у безпеці, добре? – злий тон перейшов у лагідний, її голос мене трохи заспокоїв, проте слова мене тільки збентежили. Я не знаю, хто така бабуся Меланія. Можливо вона мама мого тата? Тоді, чому мама ніколи про неї не згадувала? Що зі мною буде далі? Можливо це просто сон? З такими питаннями я заснула на спину Ореста.