Глава 4 – Подорож

Це був перший раз, коли я їла страву не приготовлену в Палаці. Вона кардинально відрізнялася від того, що я звикла їсти. Бабуся Меланія посмажила звичайну картоплю з цибулею і морквою, але я ніколи не уявляла, що таке просте поєднання може бути настільки смачним. Велика Вдова ніколи б не дозволила додати цю їжу до меню від імператорського кухаря. Воно не було збалансоване, мало багато олії та не слідувало жодному правилу кухні Палацу. Цей факт мене трохи розвеселив.

Поївши, усі почали збиратися. Я хотіла допомогти, але в мене не було достатньо навичок та знань, на жаль. Чекаючи на стільці, я помітила, що не змінювала одяг вже два дні. Перевдягання тричі на день було обов’язковим у Палаці, проте зараз моє вбрання тільки віддалено було схоже на його чистий стан. Кінець сукні був повністю у бруді, тканина пом’ята, а два ґудзика були відсутні. Якби мене зараз зустрів хтось з прислуги, то одразу відвів би до ванної кімнати, щоб мене не побачили. Поки я розмірковувала, до мене підійшла бабуся Меланія.

— Тобі треба перевдягнутися, Азалія. Я розумію, що ти звикла до шикарних вбрань, проте зараз нам треба бути найнепомітнішими, тому доведеться тобі носити не такі вишукані речі. Я не впевнена чи підійде тобі за розміром, але повинно бути не малим – бабуся дала мені коричневий сарафан і сорочку молочного кольору. Вони виглядали схожими на те, що я бачила у дітей наших слуг чи садівників. – Коли зміниш одяг, я тобі зроблю зачіску.

Я не вперше одяглась сама. Раніше я просила покоївок дати мені змогу робити це самотужки, але тільки Рут кілька разів давала дозвіл, оскільки «імператорська сім’я не повинна займатись такими дрібницями». Мені було приємно застібати кожен ґудзик й сарафан, бо ніхто не повинен був допомагати. Замість звичайних тридцять хвилин на перевдягання, я витратила тільки п’ять. Кольори не були яскравими та тканина не була еластичною, а навпаки тверда й бліда – це було незвично. Я покликала бабусю Меланію.

— Здається за розміром усе нормально. Десь може тобі не зручно? Туго? Або занадто вільно? – вона уважно розглядала вбрання на мені й поправила місця, які їй не сподобались.

— Тепер сідай на ослінчик, будемо тебе заплітати, – бабуся стала біля стільця, чекаючи на мене.

— Ну що ж, приступимо. Якщо буде боляче, кричи.

— Добре – невпевнено відповіла я. Бабуся Меланія почала розплітати зачіску, яку мені вчора ще зробила Рут. Вона тривалий час розчісувала моє довге волосся.

— Ти колись хотіла би підстригтись? – несподівано сказала бабуся, продовжуючи перебирати моє волосся.

— Я про це ніколи не думала. Мені казали, що довге волосся є необхідним елементом для принцеси як я – питання Меланії мене здивувало, оскільки я навіть не могла уявити себе з коротким волоссям.

— А хочеш спробувати? Подивись у дзеркало, – бабуся прибрала моє волосся назад, імітуючи коротку стрижку по плечі. Мені сподобалось моє відображення, тому я посміхнулась, проте одразу ж сховала посмішку.

— Я-я не впевнена. Можливо пізніше? – ймовірно, Велика Вдова буде сваритися на мене за спонтанне рішення. Я не хочу її злити й потім отримати покарання, тому краще почекати.

— Шкода, тобі насправді личитиме. Волосся не зуби – відросте, але я не примушу тебе, – бабуся відпустила моє волосся. Вона заплела, як сказала мені, два «колоски».

Подивившись у дзеркало, я більше не бачила імператорську принцесу. Звичайна дівчинка, яка не була особливою. Тепер я виглядала наче молодша сестра Арети і Ореста – ми стали на рівних. Приємне відчуття з’явилось всередині.

— О, тепер ти виглядаєш як людина. До цього ти була схожа на ляльку, з якою погрались, якщо чесно – Орест підійшов до мене – Я не знаю що думає Ваша Величність, але мені подобається. Тобі пасує – він широко всміхнувся.

— Не дражни її тільки, гаразд? Бачу тебе вже баба Мелашка заплела, я теж до речі вмію. Зможемо потім одна одній робити зачіски,  – за дверима з’явилась Арета, яка радісно подивилась на мене.

— Дякую за ваші слова, – мені стало ніяково.

— Так, тепер нам треба вже виходити. Ви все зібрали як я просила? – Меланія подивилась на старших дітей.

— Звісно, ось список – Арета впевнено віддала листок паперу Меланії. Бабуся уважно прочитала написане й полегшено зітхнула.

— Азалія, нам залишилось вирішити одне питання : як до тебе ми будемо звертатись за межами цього будинку. Твоє справжнє ім’я використовувати небезпечно, але його скорочена форма є доволі поширеною у містян. Як часто тебе кличуть Лія у Палаці? – бабуся Мелашка серйозно подивилась на мене.

— Хоч я і сказала вам раніше, що можете мене називати Лія, але насправді у Палаці тільки моя кузина мене так кликала. Нам не подобалось використовувати офіційні повні форми імен, хоча Велика Вдова завжди сварила нас за недотримання традицій. Навіть моя мати мене завжди називала тільки Азалія, так само й покоївки.

— Тоді вирішено, Орест і Арета ви почули?

— Так, бабо Мелашко – чітко виговорили двоє.

— Ну а тепер, усі речі до виходу.

Ми зібрали усі сумки й торби перед дверима. Бабуся Меланія попросила сісти перед тим як ми вийдемо з будиночку. Вона почала молитися, а Орест та Арета заплющили очі. Я повторила за ними.

— Тепер можна йти. Пам’ятайте, ви усі троє мої онуки, ваша мати Доляна, моя донька, померла коли народжувала Лію. Батька нема. Ви в жодному разі не кажете ім’я Азалія. Ніяких жартів про Палац та імператорську сім’ю, Оресте, зрозумів – вона серйозно подивилась на хлопця, який кивнув у відповідь. – Нас можуть підслухати будь-хто та будь-де, нікому не довіряйте й вчора нічого не сталося, добре? Ми відвідували столицю, щоб купити тканини для шиття одягу. Ви мені допомагаєте по роботі з шиттям, бо це наш хліб. Усе зрозуміло?

— Так – водночас сказали ми втрьох.

Вийшовши з будинку, на вулиці був віз з конем. Ми поклали усі речі та поїхали. Бабуся Меланія розповіла мені, що дорога триватиме тиждень. Спочатку, ми повинні їхати на захід до трактиру, де віддамо позичених коня й віз, що займе чотири дні. Далі два дні ми плаватимемо по річці вниз. Потім у місті нас знайде вже односелець, який довезе нас додому.

— Чого ми не можемо просто перемістися туди, га?! Дорога займає стільки часу! – Орест ліг на речі, заклав руки за потилицю й поставив ногу на ногу.

— Такого не буває. Ми не можемо просто зникнути в одному місці й з’явитися в іншому. Це вже була б якась магія – Арета критично відповіла.

— Але магічні ж каміння існують! Чого не можна було щось більш корисне створити?!

— Вони НЕ магічні, а чародійні. Вони просто мають унікальні властивості, на відміну від звичайних. До того ж, навіть вони не всемогутні. Квіткова ж хвороба все ще не виліковна.

— А що таке квіткова хвороба? – ніяково спитала я.

— Ти не чула про неї? Вас у Палаці дійсно тримають в бульбашці. Квіткова хвороба або ворос – це смертельне захворювання, коли квітка або квіти починають виростати на твоєму тілі. Вони зазвичай з’являються на місцях свіжих поранень, які ще не встигли загоїтись. Через них багато хто вмирає, навіть якщо поріз не загрожував життю.

— Проте є особливі, які змогли перемогти цю хворобу й стали сильнішими. У них швидше загоюються рани, можуть не спати тижнями, а ще … – захоплений Орест перебив Арету, але та не дала змогу йому договорити.

— А ще вони старіють швидше, точніше вони живуть набагато менше ніж звичайна людина та стають сивими раніше. Ти забув уточнити, що вони не «перемагають» хорість, а просто можуть далі жити з нею. Квітка залишається з тобою до кінця твоїх днів, її не можна видалити, бо тоді ти помреш – Арета злісно звернулася до хлопця.

— Діти, спокійніше. Я розумію, що ви любите захоплюючі дебати, але не злякайте Лію. Дивіться, вона вже розгубилась що та як – бабуся зупинила перепалку між підлітками й подивилася на мене. Мені було ніяково, що Арета й Орест були на межі сварки.

— Вибач, Лія. Я просто переймаюсь тим, що недуга знову може повернутись і тоді багато людей помре. Що тоді буде з нами? – спокійно сказала Арета після певної павзи.

— Квіткова хвороба справді є, проте зараз жертв не багато. Імперія не воює з іншими державами останнє десятиліття, хоча є локальні конфлікти. Той жах, що ми пережили не зможе повернутися, поки не почнеться нова велика сутичка. Для мене це підозріло тихо, але Імперія намагається слідувати мирній політиці. Сподіваймося, що ми зможемо далі насолоджуватись нашим спокійним життям. Це може бути складно, але треба вірити в краще, Арето. Без надії важко вікувати. Оресте, хочеш щось додати? – у голосі Меланії відчувався смуток, але дивним чином вона звучала заспокійливо. Я відчула, що вони пережили великий біль в минулому й мені хотілось знати більше, але я сумнівалась про це розпитувати зараз.

— Пробач, що перебив Арето. Мені шкода, що я занадто позитивно говорив про хворобу, що не відповідає дійсности. Лія, я не хотів тебе спантеличити, – Орест відчув знак бабусі й сказав слова, які він повинен був виговорити.

— Вибачення прийняті – Арета відвернулась й почала дивитись на поле, яке ми проїжджали.

— Хоча ти маєш певну рацію, Оресте. Дійсно є люди, які змогли отримати певну чудасію, а не прокляття. Їх дуже мало, але іноді ці квіти можуть вилікувати иншу хворобу. Якби ж вони так робили з кожним хорим – Меланія продовжила розмову, пояснюючи більше про хворобу. Мене все ще непокоїло, чому мені нічого не розповідали раніше у Палаці. За невеликий проміжок часу з мальвійцями, я дізналась наскільки багато секретів приховують від мене. Мені страшно уявити про що ще я не знаю, але зможу скоро дізнатись.