Глава 3 – Баба Мелашка

Коли я відкрила очі, перше що я побачила була темна стеля. Не розуміючи де я знаходжусь, я спробувала згадати останні події. Усе здавалося наче продовження дуже довгого сну. Вчора, як завжди, я гралася з Моною, а потім мене забрали незнайомі люди. Вони хотіли отримати винагороду за мене, а ще говорили про мої рожеві очі. Я відчула знайоме неприємне відчуття, яке іноді проскакувало, коли я говорила з її Величністю Великою Вдовою або її Імператорською Величністю, матір’ю Анемони. Далі був скоєний напад на викрадачів і я втекла через вікно, де мене чекали Орест і Арета.

Перші мої спогади після втечі з незнайомого будинку були тьмяні. Я пам’ятаю, коли Орест зупинився перед одноповерховою будівлею, яка була схожа по розміру на житло нашого садівника у Палаці. Маленька, дерев’яна, майже без вікон оселя. Мене занесли в середину і поклали на ліжко. Спочатку я чула якусь віддалену розмову між ними й ще однією людиною, але швидко заснула.

 

—  О, ти вже прокинулась, дитино? Як себе почуваєш? Можеш ще поспати, у нас є час – до мене підійшла незнайома бабуся. Вона посміхалася й виглядала доброю, на перший погляд.

—  А де я зараз знаходжусь? Хто ви? – я сіла на ліжко, трохи приходячи до тями.

—  Ти у безпеці – це найголовніше зараз, чи не так? Не хвилюйся, тут тебе ніхто не образить – стара жінка дала мені стакан води, який я швидко випила – Мене звати Баба Мелашка, приємно познайомитись. – бабуся взяла стілець та сіла напроти мене. У неї було багато зморшок на обличчі, але чомусь вони не псували її красу. Її довге сиве волосся було підібране й зв’язане на потилиці (мичка), а її очі, наче рожевий агат, сяяли. Вона була дуже гарна.

—  Дякую, мені теж приємно познайомитись. Я – Азалія, але можете називати Лія – у цей момент я зрозуміла, що вона знає хто я й не має сенсу говорити ці слова, але було вже трохи запізно – Ой, ви ж і так знаєте це, правда ж? – я нервово всміхнулась.

—  Так, я знаю хто ти. Ти – моя онука, дочка Дем’яна – вона лагідно подивилася на мене.

—  Дочка кого? – це ім’я я вперше почула в житті. Її слова про онуку теж мене здивували, але потім я почала згадувати, що Арета казала щось схоже вчора.

—  Ох, я не здивована, що тобі ніхто нічого не сказав, дитино. У Палаці всі такі – намагаються сховати й вигонити усіх негодних для їхнього режиму. Авжеж, вони замовчували про твоє походження від нас. Шкода, що ти не познайомилась з батьком раніше, але я зможу тобі розповісти про нього, у нас буде багато часу в дорозі –  у її голосі я почула співчуття, щодо відсутності батька в моєму житті. Ця тема була заборонена для мене змалечку, тому я дійсно нічого не знала про мою іншу половину сім’ї. Я завжди думала, що так було правильно й у Великої Вдови були причини, але тепер у мене були сумніви.

—  А як же Палац? Я хочу додому. – я була розгублена щодо почуттів до Палацу, але бажання побачити маму та Мону було сильніше ніж замовчування. Поїздка з бабусею, яку я бачу вперше сьогодні, була для мене сумнівною, оскільки я її ніколи не бачила раніше.

—  Тобі зараз не можна туди, дитино. Ті поганці розшукують тебе, тому повертатися до Палацу є небезпечно. Я тебе не змушу їхати зі мною через неволю, але подумай про близьких. Вони також будуть у небезпеці, особливо твоя кузина Мона, коли босяки прийдуть за тобою. Краще буде сховатися й перечекати в далекому місці, де вони не зможуть тебе знайти. Ти як вважаєш?

—  Я думаю, ви маєте рацію. Я не хочу, щоб моя сім’я була в небезпеці через мене – я відповіла після певної паузи. У мене пройшов мороз по спині через думку, що Мона може пережити те саме, що і я. Мені стало страшно.

—  Зі мною тебе ніхто не скривдить й твої родичі будуть в безпеці. Спробуй довіритися мені, добре? – її слова звучали переконливо й я хотіла повірити її очам.

 

Поки я була в думках, до кімнати зайшли Орест і Арета. Вони мали з собою торбу й 2 відра води.

 

—  Привіт Азалія, ти вже виспалась? Як себе почуваєш? – Арета поклала торбину на стіл й підійшла до мене. Вона огледіла мене очима й полегшено видихнула – Здається усе в порядку, ніде немає подряпин. Ми поверталися вночі, тому не могли побачити чи щось з тобою зробили ці виродки. Добре, що все обійшлося.

—  Виродки? Що ти маєш на увазі? – знову незнайоме слово я почула за мій час ззовні Палацу. Я відчувала, що мова бабусі Меланії, Ореста й Арети були інакшими. Я не чула раніше слова «холуй», «вигонити» або «босяки». Іноді мені здається, що я не знаю якою мовою вони говорять. Але я вперше побачила людей як я: рожевий колір очей не був у жодної з прислуг Палацу або в Імператорській родині. Мені завжди було ніяково через це, а тут я вперше познайомилася аж з трьома людьми. Це було дивно, проте приємно.

—  Ой, вибач. Я мала на увазі погані люди – Ареті стало чомусь ніяково.

—  То ти давно прокинулась? – Орест приєднався до розмови.

—  Ні, нещодавно. Я змогла трішки поговорити з бабусею Меланією.

—  Ви змогли все купити, що я просила? – бабуся Меланія почала розкладати їжу з торбинки.

—  Ні, шинкар не захотів мені продати м’ясо. Він вигнав нас з ринку – Арета говорила спокійним голосом.

—  Сказав, що рожевим обшарпанцям нічого не продає – обличчя Ореста було незадоволеним. Я не розуміла про що вони говорять.

—  Нічого, таке тут буває. Зараз поснідаєм і можна буде збиратися. Пообідді вже поїдемо – бабуся почала готувати на кухні, припинивши розмову. Я не була впевнена чи варто питати, що сталося, бо в повітрі відчувався дискомфорт, але я також хотіла зрозуміти ситуацію.

—  Слухай, Азалія. Вчора ми не змогли багато поговорити, тому ти можеш поставити будь-які запитання, не соромся – Арета широко всміхнулася і я зрозуміла, що вона намагається змінити тему. Я вирішила спитати інші хвилюючі мене питання.

—  Насправді, у мене їх багато. До цього я ніколи не бачила інших людей з таким кольором очей як я. Звідки ви?

—   Ми з західної частини Імперії біля гір Гребні, саме туди ми й поїдемо разом із тобою. Ти щось чула про мальвійців? – вкотре незнайоме слово. Я стільки не знаю про зовнішній світ, що мені стало соромно. У мене були заняття з географії та я знала всі назви герцогств і графств, проте чомусь мені ніколи не розказували про мальвійців.

—  На жаль, ні. Розкажи будь ласка – мені стало цікаво, що нові люди можуть мені відкрити й показати. Життя в Палаці було хорошим, але думка про подорож стає більш захоплюючою. Я зможу повернутись додому, коли стане безпечно, проте зараз у мене є шанс побачити іншу частину Імперії, дізнатися більше.

—  Усе гаразд, я розумію. Мальвійці – це ми: ти, я, Орест, баба Мелашка й також твій тато. Нас дуже легко відрізнити завдяки нашим очам. – вона вказала пальцем на своє праве око – Іноді добре знати, що ти серед своїх, але саме через цей колір багато хто може тебе скривдити, як сьогодні. Ти будеш жити з нами в селі мальвійців, тому тебе там ніхто не образить. Усе буде добре, я обіцяю – вона взяла мене за руку й її обличчя стало серйозним, воно виражало рішучість.

—  Але чому мальвійців ображають? Що вони зробили? – я не могла повірити, що в Імперії можуть когось ображати за расовою ознакою, це звучало незнайомо.

—  Бо ми інші. Краще тобі пояснить баба Мелашка, бо це дуже довга історія. Я можу тільки сказати, що раніше мальвійці жили окремо, у своїй країні мальв. Наші бабусі й дідусі не дуже хотіли приєднуватись до Імперії…

—  Чого ти її одразу накручуєш?! Азалія, не бери це в голову, тобі баба Мелашка зможе розказати все сама, бо була свідком тих подій. Поговоримо про щось ближче до нас. От тобі скільки років? – Орест перебив Арету, на що та злісно подивилася на нього, але промовчала.

—  Мені 11, а вам? Мені здається, чи ви брат і сестра? – вони навіть зовнішньо виглядали схоже, тому я припустила, що вони родичі.

—  Я ні за що не мала б такого брата як Орест, це було б моїй покаранням на все життя – Арета відповіла швидше за Ореста, який навіть не встиг відкрити рота.

—  Не звертай не неї увагу, вона завжди така. – глузливо додав Орест – Нам обом по 14 років, тобто 3 роки різниці з тобою. І ні, ми не брат і сестра, але ми виросли разом.

—  Це правда, ми з одного дитбудинку. Баба Мелашка нас забрала звідти 5 років тому, але навіть після цього ми ділимо з ним один дах над головою. – голос Арети став спокійнішим. – Чесно, баба Мелашка нас врятувала звідти. До знайомства з нею, наше життя було нелегким. Тобі дуже пощастило, що вона твоя родичка.

—  Я сподіваюсь, що це так.

Поки ми говорили, у кімнату пройшов запах їжу. Коли ми відчули його, бабуся Меланія покликала нас їсти. Ми сіли за стіл.