Капучино з корицею смакує як любов

Часом у Едді відчуття, що він випадає із часу: інакше як таке можливо, що вчора був останній день літа, а сьогодні по відчуттях уже листопад. Пронизливий вітер пробирається під сорочку, бо він-бо достатньо наївний, аби у перший день навчання в університеті прийти «при параді». Хмари, що купчаться над головою, тільки додають відчуття, ніби зі світу різко зникло усе тепло.

— Гей, підвезти? — хоча, можливо, власник цього карамельно-тягучого голосу міг би заперечити. Веном, студент на катедрі кримінальної журналістики і перший, хто вкрав п’яний поцілунок Едді під час їхньої посвяти минулого року. З того часу вони намагалися не напиватися до такого.

— Та ні, я пішки краще, — відмахується Едді: прості розрахунки доводять, що шлях додому на своїх двох дасть подрузі достатньо часу, щоб випровадити свого набридливого хлопця.

— Енні із Деном ще не розійшлися? — ставить питання руба Веном. І навіщо Брок взагалі йому розповів про те, що його дратує, коли подруга приводить свого недомедика додому? Сидів би й цілувався, мліючи від змазаних доторків, але ні, треба було базікати. — Я так розумію, це ні, — перед хлопцем виникає нездоланна перешкода у вигляді двохметрового Венома. — Поїхали до мене.

— Знову приставатимеш?

— Ні, — пирхає той. — У мене до тебе ділова пропозиція.

— І яка ж?

— Сідай у машину і розповім, — посмішка Венома м’яка, та все ж оголює верхній ряд білосніжних зубів. Едді думає, що, як хлопець хоче загризти його у своїй машині, то він і не проти.

У Венома величезна квартира — власне, Броку варто було б здогадатися з того, що його привезли на новенькій мазді, а сам власник постійно ходив у вишуканих костюмах, на відміну від Едді, на якому і сорочка сиділа якось незґрабно, ніби він для них не створений.

Високі стелі, настільки, що у хлопця аж мороз по шкірі пробіг, коли він подумав, скільки має коштувати одне лише опалення. Хоча, можливо, причиною його дискомфорту було жахливе відчуття невідповідности. Подібне було коли він уперше пробрався на приватну вечірку одного із сенаторів і загубився у морі пишних суконь та строгих смокінгів. І, як і тоді, мала з’явитися охорона і «пов’язати» його.

Натомість до нього ввічливо посміхається Веном. Дідько, певно Едді прослухав запитання і знову скидається на дурня.

— Ем… так?

— От і чудово, тоді я залишу тобі дублікат ключів і подзвоню, коли зберуся від’їжджати.

— Стоп, що? — Едді майже нечемно витріщився на господаря дому, намагаючись допетрати, що ж такого він встиг пропустити і куди той збирався від’їжджати.

— Ти не почув ні слова з того, що я казав, чи не так? — Веном зімкнув губи, намагаючись не засміятися. — Слухай, чому б нам не упасти в кухні, заварити чаю і поговорити нормально?

— Кави, — обережно виправляє його Брок. Дивно, але поруч із хлопцем він почувається менш збентеженим, ніж міг би бути після подібної незугарної розмови з іще кимось. — Найміцнішої, що маєш. Ця погода мене доб’є, — ніби на підтвердження цього він тре очі, намагаючись сконцентруватися.

Раніше Едді не думав, що приготування кави може бути мистецтвом. Тепер він затамувавши подих слідкує за тим, як Веном крутиться на кухні у фартуху в клітинку поверх графітового костюма-трійки. Під його умілими руками робота аж кипить: хлопець двічі фільтрує воду (щоб позбутися жорсткості), вручну перемелює етіопські зерна (Едді не відрізнить їх від хороших кенійських), гріє воду у маленькому мідному чайничку та переливає її у мокапот (його гостеві краще не знати, що цей маленький елемент кухонного інвентарю може вибухнути).

У руках Венома чашка під середнє американо, бо саме воно смакує Едді. Сам Едді, на думку Венома, смакує як капучино з корицею.

Бо капучино з корицею це осінь та любов.

— Слухай, я підписав контракт на репортажі для кримінального медіа в сусідньому штаті, — Брок киває — йому доводиться не відводити погляд від обличчя хлопця, щоб уловити усі його слова, але виходить, що він просто дивиться на чужі губи. — Тож я часто від’їжджатиму на кілька днів.

— Ага.

— І мені треба, щоб хтось дивився за моєю квартирою і за ними, — він киває на двох птахів у невисокій загороді.

— Трясця, ти завів курей у якості домашніх улюбленців?

— Взагалі-то, татові подарували їх якісь круті еко-фермери, типу до столу, але, ну ти розумієш, я не зміг їх убити, тому вони тепер живуть зі мною, — Веном зробив павзу. — То як, наглянеш за ними?

— Я ж уже наче погодився, — знизує плечима Едді. Зрештою, як йому можна відмовити?

— Чудово. Можеш брати усе, що захочеш, у холодильнику чи коморі, і я можу з’їздити по продукти, якщо тобі потрібно…

— Збираєшся мене утримувати?

— Ні, принаймні не зараз, — загадково посміхається Веном, милуючись тим, як щоки Едді набувають персикового відтінку.

Він завжди такий чарівний, коли соромиться. Тоді, на посвяті, Веном просто не міг встояти, а зараз… часом він почуває себе собакою на прив’язі, бо Брок сказав, що йому треба трохи часу, потім кілька місяців позустрічався із подругою (досі думає, що утримав це в таємниці), а тепер сидить на його кухні у пожмаканій сорочці із чашкою кави у руках і, певно, думає, який же його друг дивак.

— Я… тоді я зберу речі та повернуся вже сьогодні? Щоб ми потім не шукали, як передати ключі.

Веном киває. Авжеж, Едді, ходи, мені теж треба владнати деякі справи, щоб не думати про те, як жити з тобою під одним дахом (хоч і лише кілька днів на місяць). І все тому, що мама з усих його друзів уподобала саме Брока. Який і не друг взагалі.

— Веноме, ти вдома? — дивно, надіслав повідомлення «ключі під ковриком», невже так поспішав?

Машина в гаражі. Едді терміново треба зайняти себе чимось, щоб не думати, що це поганий знак. На щастя, на столі пакет із продуктами і звідти видніються макарони і сир. Якраз на кулінарні здібності Брока.

Він не чує, як вхідні двері відчиняються. Кухню заповнили звук класичного року та запах розігрітих вершків, тож хлопець почувається майже як удома. Коли нарешті чує кроки позаду, обертається із лопаткою в руках, щоб вигукнути: «Ану не смій підкрадатися!» Натомість у нього виривається:

— О Господи, Веноме!

— Це ж треба, Едді, зустрічаєш мене із вечерею, як справжня господиня, — змучено сміється господар, важко опускаючись у крісло. У нього ниє десь під ребрами, вивихнута гомілка та розбита губа. На обличчі сліди невдалої комунікації — розквітають багряно-пурпурові синці.

— Не смішно, придурку. Що сталося?

— Нічого страшного. До весілля загоїться, — він задушено кашляє. Крові немає — на щастя легені цілі, але холодний вітер явно не найкращий друг бігунів (чи втікачів у його випадку).

— Я подзвоню в поліцію…

— Не треба, — на руку Едді, який уже зібрався бігти по телефон, лягає чужа, набагато темніша.

— Чому? Я не розумію… Ти що, зробив щось незаконне? — тиша. Веном надто втомлений, щоб розповідати про усе зараз. — Ох, Веноме…

— Я захищав честь дівчини.

— Хто б сумнівався, — закочує очі Едді.

— І твою б захистив.

— Ага. Сиди вже, герою. Я по аптечку.

Едді забуває, що йому, взагалі-то, не личить сидіти так близько. Хоча вони одні — ніхто нічого не подумає. Ніхто не побачить, як обережно він стирає з чужого обличчя кров, як дує на рану, оброблену спиртом, аби не боліло.

Ніхто, окрім Венома.

Тільки відклавши убік вату, Едді помічає, що Веном дивиться. Вивчає кожен вигин на обличчі, що так близько від його власного, кожну зморщечку, кожну дрібку ластовиння — останнього подарунку літа.

А тоді їхні губи нарешті знаходять одне одного.

— Гей, ти ж обіцяв не приставати! — жартівливо штурхає його в плече Едді, коли відсторонюється.

— Більше не буду.

— Ага, так я тобі і повірив.

— Едді, — голос Венома раптово стає серйозним, — я зрозумію, якщо ти відмовишся…

— А хто ж тоді наглядатиме за твоїми курочками? І за тобою, окаянним?