Колекція

Десь надворі проїжджає вантажівка, створюючи чималий шум, але в їхній кімнаті — музика. Чудовий кантрі, який дуже полюбився останнім часом обом. Черговий спалах, і Ейджі дивиться в екранчик фотоапарату. Оцінює ракурс, розглядає тіні й залишається задоволеним.

 

— Ми закінчили?

 

Він піднімає погляд на Еша — на помітно втомленого Еша, але все ще дуже фотогенічного. Одразу видно, що його найбільшим бажанням зараз є закінчити все це якнайшвидше. Вони дійсно довго провозилися. Але такі спокійні спільні вечори навіть за роботою давно стали для них улюбленими.

 

— Так.

 

— Нарешті.

 

Еш тягнеться до ламп і вимикає їх всі одну за одною. Кімната одразу занурюється у ніжні персикові тони вечірнього сонця і посмуговані тіні від жалюзі на вікнах. Хлопець відповзає з фотозони й опирається спиною на диван, розстібує верхні ґудзики своєї сорочки.

 

— Не люблю тісний одяг, — скаржиться він і ґудзик за ґудзиком звільняє з петельок їх усі.

 

— Це того вартує, повір, — посміхається Ейджі, вказуючи на фотоапарат. Від сидіння навпочіпки давно болять стопи, і він з задоволенням випрямляє ноги, теж сівши на підлогу. — Дивитися будеш?

 

— Потім.

 

Еш втомлено відкидає голову на сидіння дивану і заплющує очі. Через мить на його обличчя наповзає легка умиротворена усмішка, і він рівно зітхає. Кілька тіней вдало падає на його шию і підборіддя, і Ейджі своїм наточеним професійним поглядом одразу ловить гарний момент.

 

Він швидко тягнеться до своєї робочої сумки й дістає звідти особистий полароїд. Налаштовує його до роботи й промовляє:

 

— Подивися на мене, Еше.

 

Лінкс піднімає голову і ледве давить в собі поклик закотити очі.

 

— Ти знову?

 

— Ти сам мені його подарував, — сміється Ейджі, знизуючи плечима.

 

— Я вже шкодую. Напевно.

 

— Не вірю, — Ейджі з посмішкою хитає головою. — Нумо, це всього один знімок.

 

Еш знову демонстративно зітхає, а потім все ж сідає у більш доладну позу.

 

— Тобі ще не набридло дивитися на мене? — серйозно питає він, а потім переводить погляд вліво, на стіну, де висить ціла виставка його невеличких фотографій над ліжком, зроблених на полароїд. Ініціатором цієї виставки виступив Ейджі, коли «одне-два твоїх фото на стіну» з часом перетворилося в «це моя гордість і колекція, не чіпай». — Їх там так багато.

 

— Ніколи не набридне, — так само серйозно відповідає Ейджі, теж глянувши на свою колекцію, а потім піднімає полароїд на рівень очей і дивиться крізь об’єктив. — Ніс трішки на мене, будь ласка.

 

Еш виконує прохання і вмить знову стає моделлю.

 

— Ліву ногу зігни в коліні та підтягни ближче до себе. Так, все правильно. Без посмішки. Уяви, що слухаєш щось цікаве. Є, тепер завмри.

 

До фотографій на полароїд Ейджі завжди відносився з особливою педантичністю. Здавалося б, воно й не дивно — спроба лише одна, але насправді все набагато простіше — Ейджі це любить. Він дуже любить фотографувати, особливо на полароїд. Щось є у цих моментальних знімках з однієї спроби, щось таке, що приємно віддається в серці, коли хлопець дивиться на свою колекцію полароїдних фото. Де на кожній зображений Еш і їх спільна праця.

 

Ейджі ще раз уважно все перевіряє і робить знімок. Чекає, потім обережно перекладає його на стіл — проявлятися. Як і кожного разу до цього, він впевнений, що в них точно вийшло щось стильне й атмосферне.

 

— Тепер точно все, — говорить він і стягує зі столу пляшку з мінералкою. Робить кілька великих ковтків із великим задоволенням і передає її Ешу. — Дякую за співпрацю.

 

Еш забирає пляшку, ловить погляд Ейджі й неочікувано посміхається, лагідно і мило, збиваючи Ейджі з пантелику.

 

— Що?

 

— Нічого, просто… — він окидає поглядом усю робочу техніку в кімнаті та кілька комплектів одягу, складених на спинці стільця, які обирав для фотосесії, і знову дивиться на Ейджі. — Для мене це скоріше приємна справа, нехай і трішки втомлива, — він коротко знизує плечима. — Я із задоволенням.

 

— Так подобається фотографуватися?

 

— Ні. Справа в тобі.

 

— У мені? — перепитує Ейджі, не зрозумівши.

 

— Звісно, в тобі, — Еш раптом ніяковіє і відводить погляд вліво, назад на свої фотографії на стіні. — Не вдавай, що не розумієш. Я б нікому більше не дозволив отут годинами мене на фотик клацати. Я вже мовчу про це…

 

— Розумію, — тепло всміхається Ейджі. — А я нікого більше годинами на фотик би не клацав.

 

— Добре, — киває Еш.

 

— Добре, — повторює Ейджі.

 

Між хлопцями кілька секунд панує тиша, яку робить ще більш ніяковою музика в кімнаті, а потім вони разом заходяться гучним сміхом. Хто б почув — сказав би, що вони божевільні. Якби зараз працювали в студії, так не посміялися б. Так завжди купа інших людей, які кудись поспішають, все згідно з графіком і режимом, треба контролювати час і поведінку. Сьогодні ж — тільки вони вдвох, їхні правила й улюблена справа.

 

— Показуй, що наклацав, — просить Еш, заспокоївшись.

 

— О, то все-таки подивишся, — посміхається Окумура, беручи до рук фотоапарат.

 

Еш переміщується ближче, зручно влаштовується на підлозі між ніг Ейджі, спиною до його грудей. Ейджі показує фотографії, інколи довше зупиняючись на тих, на яких попросить Еш, або ж на тих, які цікавлять його самого.

 

— Мені ось ця, мабуть, найбільше подобається, — говорить він про фотографію великим планом, на якій Еш дещо зухвало дивиться прямо в камеру.

 

— А мені попередня. Хоча вони всі чудові. Ти як завжди.

 

— Що як завжди?

 

— Неперевершений.

 

— Ну дякую, — Ейджі вдячно посміхається. Сам він так, можливо, не вважає, бо бачив роботи сотень фотографів, які подобалися йому набагато більше, ніж власні, але чути таке від Еша йому дуже приємно. Кожного разу, тому що Еш говорить подібне часто.

 

— Ні, я серйозно, Ейджі, — Еш закидає голову і піднімає на нього очі. — Ти прекрасний фотограф. Якщо новий проєкт затвердять, я хочу, щоб там були лише твої роботи. Ну можливо, кілька робіт пана Ібе.

 

— Про це потрібно буде поговорити в офісі.

 

— І я поговорю, — Еш накриває рукою долоню Ейджі на своєму животі й переплітає їхні пальці. — А знаєш, що ще я хочу?

 

— Що?

 

Еш хитро посміхається і витримує павзу.

 

— Я хочу колекцію твоїх фото на стіні поряд з моїми.

 

Ось цього Ейджі точно не очікував. І спитати «Навіщо?» він не може, тому що точно знає, що Еш неодмінно запитає у нього те саме.

 

— Ти не вмієш фотографувати, — вигадує Окумура найбезглуздішу відмовку.

 

— Ну я не зовсім вже нездара, та й взагалі, яка різниця? — фиркає Еш, удаючи, що його зачепили ці слова. — Ти на будь-яких фото маєш такий вигляд, що хочеться обіймати й обіймати до смерті.

 

— Неправда, — не погоджується Ейджі.

 

— Правда. Принаймні, мені хочеться.

 

— З цього треба було починати.

 

— То ти згоден? — Еш знову закидає голову і дивиться йому в очі впевненим поглядом, який говорить лише про готовність одразу діяти у разі згоди.

 

— Згоден, — Ейджі закочує очі, але широку посмішку йому стримати не вдається. — Скоро вихідні, не хочеш з’їздити кудись і влаштувати фотосесію?

 

— На вихідних я надаю перевагу відпочинку, — скептично дивиться на нього Еш.

 

— А я що пропоную? Можна поїхати у якесь гарне місце, на природу, і зробити фото просто для нас. Звісно, я не пропоную працювати.

 

— Оце вже звучить як гарна ідея. У Японії є свій Кейп Код?

 

Ейджі задумується ненадовго, чи то згадуючи про давні часи у Кейп Коді, чи то думаючи, куди можна поїхати тут.

 

— Не знаю щодо Кейп Коду, але коли я був у середній школі, дід кожного літа возив мене на озеро, — згадує він. — Я звідти не вилазив, мене додому загнати не можна було. Я давно там не був, але місце неймовірне.

 

— Ось і вирішили. Тільки вдвох поїдемо?

 

— Так, — не думаючи ні секунди, відповідає Ейджі.

 

Еш посміхається, відкидає голову на плече Ейджі й мрійливо зітхає. По шкірі пробігає приємна хвиля мурашок, коли Еш утикається носом в його шию.

 

— Чудово.

 

— Взагалі, я пропоную частіше виїжджати кудись за місто, — говорить Ейджі й всміхається, відчуваючи, як Еш ніжно торкається сухими губами його шкіри. — Я дуже надихаюсь в таких місцях. Ти ж не проти?

 

— Куди завгодно, якщо з тобою.

 

Ейджі завмирає з усмішкою на обличчі, прокручуючи в голові ці слова.

 

— Ти серйозно це сказав? — запитує він після невеликої павзи.

 

— Так, ти щось маєш проти? — Еш піднімає на нього очі й скептично вигинає брову.

 

— Навпаки, — ледь хитає головою Ейджі й затримує погляд на його обличчі. — Злізай з мене вже, підемо вечеряти.

 

— Ми ж їли, — закочує очі Еш, а потім все ж піднімається на ноги і подає Ейджі руку. — Нещодавно.

 

— Ти про що, це був чай з печивом чотири години тому, — Ейджі піднімається і першим прямує на вихід. — Я готовий слона з’їсти.

 

Двері в кімнату за ними зачиняються, залишаючи в ній тиху музику, світло заходу і новий спогад, назавжди закарбований на маленькому знімку.