samasobita
Книги
18+
Фем-слеш
Мона, Ізвен
Міні
Дозволено
  • Забороняю перекладати роботу російською
  • Забороняю розміщувати роботу на рос.ресурсах

авторці, що створила цих героїнь

дозволяю використовувати дану роботу для натхнення та розміщувати покликання в полі "Фанфіки за мотивами фанфіків"
Немає схованих позначок
пн, 08/21/2023 - 20:44
вт, 08/22/2023 - 00:09
48 хвилин, 57 секунд
1
Читачі ще не додали роботу у збірки
1
Навіґація

Ізвен та Мона повертаються від Фольгерта в одному тісному дормезі. Чи захоче Мона послужити Чорній принцесі так само віддано як своїй княгині?

Розділи:

               Назад вони їхали вдвох. Звівши брови, Ізвен звеліла решті дівчат зі свого почту чекати обіцяного Фольгертом дормеза, а Мону потягнула за собою всередину. Вся у чорному, Ізвен завжди нагадувала пташці грозову хмару, а після того як вона жорстоко витрусила правду з Лабранша, її варто було остерігатися. Ось тільки Моні, як не дивно, страшно не було. Можливо через те, що рука Ізвен, обтягнута мереживною рукавичкою, була теплою і лагідною, а, можливо, Мона просто втомилася боятися.

- Коли ти відпливаєш? – рішуче засмикнувши занавіску на вікні, Ізвен розвалилася на сидінні. У сутінках її обличчя здавалося різким і кутастим, темрява не пом’якшувала рис, як бувало з іншими.

- Як тільки прибудемо, - знизала плечима Мона. – Я і так затрималася, мене чекає ваша сестра. Княгиня Ретонська.

- Княгиня, - фиркнула Ізвен. – Цікаво, чи поверне твоя княгиня мою сукню. Хто ж знав, що сестра виявиться крадійкою.

- Не кажіть про неї так, прошу.

- Не казати? – жінка насмішкувато задерла підборіддя. – Це ж треба, захищаєш її. Що ще робиш? Міняєш спіднє? Виносиш нічний горщик? Грієш ліжко?

- Ваше осяйносте, я фрейліна, а не покоївка, - Мона стиснула кулаки, - але я зроблю все, що накаже моя княгиня.

- А якщо накаже твоя королева?

- Перепрошую?

- Якщо я стану королевою і викличу тебе до себе, то теж зможу наказувати?

               В Ізвен був якийсь дивний настрій. Мона бачила блиск в її чорних очах, від цього блиску у неї шкірою виступали сироти, але пояснити собі це пташка не могла. У дормезі зі своїми крилами вона почувалася скутою, ув’язненою, недоречною. Навіщо Ізвен покликала її зі собою, якщо вона так дратує принцесу?

- Я думала, що ваш брат Фольгерт перший у черзі, - обережно припустила Мона, намагаючись перевести тему, але, схоже, їй погано це вдалося. Блиск в очах Ізвен став хижим. – Даруйте, якщо я не розібралася…

- Ти смілива.

- Що?

- Ти смілива, - вуста Ізвен вигнулися у тонкій посмішці. – Будь-хто інший не сказав би мені у вічі про Фольгерта. З Мейрі ти теж така смілива?

- Ви на щось натякаєте?

- А якщо і так? Чи, думаєш, ніхто не помічає як ти на неї дивишся? Як стараєшся догодити? От тільки вона, дурепа, прилипла до того довбня з крилами, мабуть, нині вже осідлала й…

- Припиніть!

               Дормез підкинуло на вибоїні, він качнувся, Мону повело вперед. Якоїсь миті блискучі очі виявилися близько, дуже близько, а потім Ізвен торкнулася язиком її щоки. Від гарячого дихання, від нахабного дотику в Мони закрутилася голова. Вона зараз зомліє. А може вона вже зомліла? Не може й насправді Чорна принцеса так безсоромно цілувати її лице?

- Ваша осяйносте, я…

- Так? – Ізвен легенько відштовхнула її, всаджуючи назад на сидіння. – Я зробила щось не те? З Мейрі ви таким не займалися?

               У Мони на щоках виступив рум’янець. Вона… вона знає? Але звідки? І хто ще знає? Яка ганьба. Батьки не пробачать їй такого, вона сама собі не пробачить. І як відреагує на це Янн, що його дружина, його княгиня могла опуститися до фрейліни? Що зробить демон всередині нього?

- Я нікому не розповім, - Ізвен відповіла на її думки і знову всміхнулася. – І якщо ти раптом захочеш… захочеш іншу принцесу в цій довгій дорозі, то теж не відмовлю.

               Мона закрила обличчя долонями. Це був сон. Дурний, але в той же час прекрасний сон. Що вона могла сказати? Мона знала своє місце, добре знала. Крилата фрейліна наймолодшої принцеси, яка по-дурному закохалася у свою пані. І в якийсь момент самотність Мейрі та її власна так доповнили одна одну, що переросли в щось більше. У позичену ніжність? У крадену пристрасть?

               Ізвен же була з іншої ліги. Мона завжди з захватом дивилася на неї, на Принцесу Смерть, на воїтельку, на жінку, яка знає, чого хоче. Ось і зараз вона чітко артикулювала свої побажання, а Мона не могла набратися сміливості на відповідь.

- Забудь, нічого не було, - Ізвен, схоже, набридло її довге мовчання. – Твоя таємниця в секреті, зможеш попести свою квіточку з думкою про мою сестру вже на кораблі.

- Я… я згодна.

- Згодна на що?

- На іншу принцесу. На майбутню королеву.

               Її слова сподобалися Ізвен. Під уважним поглядом жінки Мона почувалася беззахисно, але від цього всередині зароджувалася гаряча спрагла важкість. Вона хотіла. Справді хотіла. Мона знала, що ця поїздка у незручному темному дормезі, ймовірно, стане найяскравішою пригодою в її житті, стане її вибором, стане невидимою помстою Мейрі, яка ніколи не сприймала її чимось більшим, серйознішим, справжнім, і навіть не завдавала собі клопоту дізнатися про сприйняття Мони.

- Тоді роздягайся. Я хочу, аби ти була гола.

- Але тут тісно і…

- Моно, - Ізвен спіймала її за підборіддя, змушуючи дивитися прямо на себе. – Ти погодилася. І визнала, що я тут принцеса. Жодних суперечок.

               Від її слів, від тону, від того як Ізвен себе тримала, спрагла важкість лише посилилася, опустилася вниз. Спішно качнувши головою, Мона почала розшнуровувати свої зав’язки на сукні, з подивом виявивши, що в неї тремтять руки. Думка на мить відмовитися від необхідності думати за двох, навіть за себе, і просто віддатися чужій волі, збуджувала.

               Ізвен знову розкинулася на сидінні, розвівши ноги, приховані чорною сукнею. Розстібаючи незручний гачок, Мона згадала, що ця жінка сміє носити штани, сміє те, що дозволено лише чоловікам, але зараз вона була зовсім не схожою на чоловіка. Чоловіки ніколи не дивилися на Мону ось так.

- Швидше, - наказала Ізвен, помітивши її затримку. – Я не звикла чекати.

- Я… я стараюсь, просто…

               Нарешті сукня зіслизнула з її тіла, лишивши Мону тільки в тонкому спідньому. В дормезі було не жарко, але вона не помічала цього, намагаючись розгледіти на лиці Ізвен чи подобається їй. Чи хоче вона її таку?

- Моно, хіба ти не почула мене? Знімай усе.

               Судомно втягнувши повітря, Мона потягнула зав’язку на плечі, відчуваючи як тканина опускається її тілом нижче, ще нижче… Коли спідня сорочка впала на підлогу, вона, не витримуючи погляду Ізвен, сором’язливо звела руки на грудях, намагаючих приховати їх, але наступної миті відчула на своїх зап’ястках вагу марвотворчого зашморга.

- Що..? Я не…

               Ізвен лише мовчки похитала головою, дивлячись як Мона безпорадно смикає руками. Зашморги не робили пташці боляче, ні, лише завели руки за спину, але від відчуття безпомічності і повної відкритості їй стало млосно.

               Ще ніхто й ніколи не дивився на неї оголену так довго, так близько. Коли вони були удвох з Мейрі, та завжди задмухувала всі свічки і тягнула її під ковдру, наче боялася цієї близькості, відвертості. Це Мона завжди роздивлялася тіло принцеси, коли її купали чи одягали, не навпаки. Це Мона могла допомогти їй з волоссям чи поправити сукню. А зараз пташка майже фізично відчувала як погляд Ізвен рухається її грудьми, животом, опускається до стегон.

- Чому в тебе немає волосся там? – нога Ізвен зачепила її ногу. – Це у всіх пташок так?

- Я… я не знаю, - серце Мони калатало як навіжене. – Мабуть… Я не так багато знаю пташок, я ж виросла у Небельгаймі.

- І справді, - Ізвен ледь помітно всміхнулася. – Я теж ще не мала жодної пташки. Ти будеш першою. Пощастило мені.

- Пощастило?

               Замість відповіді Ізвен стягнула рукавичку, відкинувши її кудись униз до речей Мони, і повільно піднесла долоню до щоки пташки. Ледь зачіпаючи шкіру, вона торкалася її обличчя, наче вивчаючи його. Мона відчувала мозолистість її долоні, це були руки мечниці, сильні й смертоносні, але такі ніжні зараз.

v- Ти дуже гарна, - дихання Ізвен обпалювало її лице. – Ти розумна. Ти віддана. А зараз ти… ти така слухняна, так? І збуджена від цього.

               Палець принцеси натиснув на її губи, змушуючи Мону прийняти його до рота, - і вона не могла цього протистояти. Подумати лишень, вона сидить у дормезі Її Осяйності геть гола, зі знерухомленими руками і цілує її пальці. Від химерності цієї ситуації Моні хотілося плакати і сміятися, і водночас їй було так цікаво куди ще це приведе, чим закінчиться.

- Ти зробиш усе, що я накажу, так? - друга рука Ізвен лягла на її груди, перехоплюючи гостру пипку між пальцями. На мить вона викрутила її аж до болю, але наступної мить губи жінки вже були в Мони на шиї, приглушуючи цей миттєвий біль ніжними цілунками. – Ти хочеш, аби тобі наказували? Ти хочеш, аби я вирішувала за тебе, що буде з твоїм тілом?

               Прохолодне повітря карети обпалювало Мону, їй здавалося, що вона горить зсередини. Руки Ізвен, її шепіт, її поцілунки зводили з розуму. В якийсь момент пташка зірвалася на тоненький стогін, але обірвала себе. Мейрі завжди так боялася, що їх почують, що затуляла Моні рот рукою навіть якщо навкруги нікого не було, але Ізвен лише фиркнула

- Попереду дормезу їде кілька десятків вершників, – жінка посунула своє коліно вперед, нахабно розсуваючи стегна Мони. – І позаду теж. Уяви тільки, Моно, якби вони, ці пихаті чоловіки знали, що відбувається тут всередині, якби вони лише бачили як їхня принцеса зараз матиме фрейліну своєї сестри як тільки захоче, вони б показилися, але знаєш що?

- Що, Ваша Осяйносте? – Мона не відразу зрозуміла, що від неї чекають відповіді. Від збудження їй було важко поєднувати слова, небельгаймська і ретонк плуталися в голові.

- Мені байдуже, - Ізвен раптом клацнула пальцями, звільняючи її руки від зашморгу. – Я Принцеса Смерть. Я маю право і ніхто мене не зупинить.

               Мона качнула головою, захоплено дивлячись на жінку. На блідих щоках з’явився рум’янець, кілька прядей темного волосся вибилося з зачіски. Вона б хотіла… хотіла поцілувати її, хотіла торкнутися, але Ізвен була права, Мона зараз потребувала наказів. Їй… їй хотілося відчути себе ледь не рабинею, хотілося слухатися і служити.

- Торкнися себе. Я хочу бачити як ти сама себе пестиш.

- Це ж потьмава на Зірки, гріх, - вирвалося в Мони швидше, ніж вона встигла подумати про щось. Так часто вона в підліцтві чула те як Гілль і Галль у своїх мандрах зустріли пташку з пір’ям на руках, покарану Зірками за потуранням своїм тілесним слабкостям, що це в’їлося в неї як іржа. Навіть зараз, розпалена бажанням, вона пам’ятала про це. – Я… я не можу при вас…

- Ти і є грішниця, Моно, - Ізвен стиснула губи в тонку нитку. – Справжня грішниця, яка буде покарана, але ти зробиш як я кажу, бо тут і зараз нічого не обираєш. Ти коришся. Коришся мені, бо я так хочу.

               Кожне її слово було ляпасом, кожне її слово штовхало пташку у спину. Заплющивши очі, Мона повільно торкнулася себе, розсуваючи вологі складки. Це було так принизливо, так соромно, але тіло її чомусь зрадливо відгукувалося на кожен рух пальців.

               Намацавши чутливий горбочок, Мона обережно провела по ньому раз, ще раз. Вона відчувала, що з нею щось коїться, щось величне, щось таке, чого ніколи не було з Мейрі. Юна принцеса б ніколи не дозволила їй так безсоромно сидіти навпроти з розчахнутими ногами і розважати себе, ні, у Мони і в думках такого не було. Її увага завжди, кожного разу належала Мейрі, тому, аби принцеса лишалася задоволеною, аби втішити її, а сама пташка могла вкрасти кілька хвилин насолоди ледь не потайки, картаючись потім провиною і своїм гріхом. Зараз все було інакше.

               В якийсь момент її тіло почало тремтіти, наче її била пропасниця, - і тоді Ізвен знову затягнула руки зашморгом за спину. Мона застигла, безпомічно дивилася на неї, відчуваючи як від задоволення її відділяє кілька миттєвостей, кілька рухів, але принцеса нахабно усміхалася їй в обличчя.

- Я… я не розумію, - Моні здавалося, що перед очима все пливе. – Ви ж самі…

- Попроси мене.

- Що?

- Скажи що тобі потрібно зараз – і я зроблю.

- Я не… Будь ласка.

- Я зупиню дормез і лишу тебе тут саму. Знерухомлену. Голу. Ти цього хочеш?

- Я не хочу…

               Наче знущаючись, Ізвен нахилилася до її грудей, прикусивши пиптик, від чого тілом Мони розійшовся невідомий, але такий приємний заряд задоволення.

- Не хочеш?

- Хочу! – зірвалася вона. Вся її ница тілесність вимагала цього, благала, молила – і Мона не могла противитися. – Будь ласка, зробіть це зі мною. Будь ласка, я хочу вас… ваші пальці… ваші губи. Я хочу кінчити. Хочу! Я… я не можу так. Прошу.

               І принцеса опустилася перед нею на підлогу. Вп’явшись у її стегна пальцями, Ізвен пройшлася язиком, легенько, дразнячись, а потім всмоктала в себе горбочок. Вона рухалася ритмічно, влучно, наче на тренуванні з мечем. Божеволіючи від цих дотиків, Мона вчепилася в її волосся, тішачись і жахаючись своєму нахабству. Зараз це не мало значення. Зараз існувала тільки пульсуюча промежина і Ізвен, що припала до неї.

               Мона зойкнула, відчувши як принцеса погрузила в неї один палець, потім другий, розширюючи її лоно. Відчувати тиск всередині й пестощі зовні було так неосягненно прекрасно, так нестерпно блаженно, що стримувати крики просто не було можливості.

               Вона хотіла, завжди хотіла, аби Мейрі це зробила. Вона хотіла уваги до себе, до свого тіла, але завжди знала своє місце. О, їй снилося як білява голова схиляється до її стегон, як Мейрі дбайливо цілує її, але навіть у цих снах ніколи не було такого гострого, чуттєвого задоволення, від якого її тіло було готове вибухнути.

- Ти… ти така солодка, - голос Ізвен звучав глухо, але все ж владно. Навіть зараз, на колінах, з Мониними соками на вустах вона не втрачала своєї величності. Вона тут була головна. – Моно, я хочу…

               Продовження Мона вже не почула. Напруження досягло свого піку – і вона зірвалася з нього, відчайдушно хапаючись за Ізвен, за її волосся, за її плечі, але вогненна хвиля все одно несла Мону кудись у сліпучу білизну. Тіло пташки здригалося, з горла виривався хриплий стогін. Це було б схоже на одержимість, якби тільки не було так добре. Вона існувала і не існувала водночас, вона була лише тілом і не була нічим.

               Ізвен не відпустила її, навіть коли хвиля пішла на спад. Її пальці продовжували рухатися, розтягуючи болісне задоволення. Припіднявшись, вона поцілувала Мону прямо у губи, змушуючи її відчути власний ледь солонуватий смак. Це був момент близькості, момент єднання, якого в Мони раніше не було ніколи.

- Я… я більше не можу, - Мона відчувала як її обім’якле тіло опускається у руки Ізвен, яка тепер сиділа поруч із нею і притримувала її. – Ви щось зробили зі мною. Так не буває.

- Буває, - посмішка Ізвен здавалася м’якішою, ніж будь-коли до того. – Ти заслуговуєш, аби з тобою таке бувало, Моно.

               Вона не знала що відповісти. Навіть зараз Мона сумнівалася, що може бути такою жаданою, до криків, до синців на стегнах, до пожадливого блиску в темних марвотворчих очах.

- А ви? – вона слабо сіпнулася від здогадки, намагаючись вирватися. – Ви ж не отримали нічого… Це ж нечесно. Ви ж принцеса, я мушу…

- Принцеса служить своєму народу, - губи Ізвен заспокійливо торкнулися її скроні. – Відпочивай, пташко, дорога довга.

    Вподобайка
    14
    Ставлення автора до критики

    Відгуки

    ana_o

    Вау, я дочекалася фемслеша по серії! 

    Моє серце належить пейрінгу Мона/Мейрі, але Мона/Ізвен це теж потужно, буду тепер їх шипепити, хехе. У вас направду гарно вийшло і сцена доволі органічно вписалася у канон. Класно, що Ізвен користується своєю марвотворчою силою навіть під час сексу + її остання репліка мені дуже сподобалася, вона ефектно закінчила цю роботу і була класним проявом характеру.

    Щодо зауважень, то я помітила, що ви не всюди використали довге тире, іноді замість нього дефіс. Мені кинулося в очі, але загалом на зручність читання це звичайно не вплинуло.

    Дякую за фанфік і сподіваюся, що ви напишете ще щось по «Замку із Кришталю»!heart