— Ти готовий? — запитує Дадзай. На що Чюя закочує очі й одягає свою чорну маску, дивлячись на самовдоволену усмішку парубка.
— Ти щоразу питаєш мене про це… — мовить голосом, котрий трохи заглушує тканина. — Просто стули пельку, і зробімо це.
— Можливо, твоя мачуха мала рацію, — усмішку приховує чорна тканка. — Я дійсно маю на тебе поганий вплив… — на ці слова рудий зиркає на нього. — Га… дідько, ні. Я до цього часу ніколи не крав, — посміхаючись, відповідає Осаму.
— Я знаю.
Зовсім нещодавно зайшло сонце, тому в крамниці, до якої самогубець повернувся обличчям, горіло світло. Двері до нової будівлі були зачинені.
— Тоді… мій маленький партнере у злочині, почнемо?
— Замовкни, — гарчить Накахара, але потім його погляд падає на пом’ятий пакет у руках Дадзая. — Г-гей… Це ще що за непот… — не давши договорити, напарник стрімко побіг у крам. На деяку мить хлопець залишився стояти ошелепки, але за мить кров у жилах почала закипати. Що за нечесна гра…
Рудий вбігає слідом, не стримавши усмішки; Осаму вже спричинив там хаос, розкидавши речі по підлозі. Власник та персонал магазину були розгублені: так нагло їх ще не грабували.
— Зупиніться! Припиніть негайно! Ми викликали поліцію!
Зумовлений чужою панікою ґвалт грає Чюї на руку. Поки персонал женеться за іншим, який попутно запхав у свої кишені все, що бачив, він непомітно прослизає між ними.
Відчуття чистого хвилювання, сплеск адреналіну проходить крізь усі капіляри тіла – на обличчі Дадзая починає грати божевільна посмішка.
Раптово власник магазину зупиняється перед Накахарою та дивиться прямісінько йому в очі, а потім піднімає руку, привертаючи увагу працівників.
— Хлопці! Тут із ним ще й дитина!
— О… Та ви що, жартуєте!? — кричить один із переслідувачів шатена. Він не втримує тихого сміхунця, розвертається й починає тікати так швидко, як тільки може, дорогою хапаючи ще кілька речей.
Крамарі вибігають із магазину, а самогубець за ними.
— Дитино! — кричить чоловік услід. — Дитино, стій! Твої дії матимуть наслідки! Ми знаємо, хто ви: двоє дітей, які бігають і крадуть у супермаркетах у Йокогамі, чи не так? — рудий посміхається.
Ніч…
Він біжить і біжить. Навіть забігши за ріг, продовжує бігти, адже має хорошу витривалість, поки працівники магазину зупинилися, щоб перевести дихання. Хлопець тихо сміється. Приблизно за півмилі від магазину уповільнює ходу, важко дихаючи та потягуючись. Під час бігу він, мабуть, упустив пару десятків речей, але… Це почуття, цей адреналін, ця широка дурна посмішка… Воно варте того, навіть якщо потім буде покарання.
Рудий човгає додому, запихаючи стільки речей, скільки влізе до кишень і штанів-карго, а потім дістає свій телефон і хутко дзвонить телепню, тому що не зможе написати повідомлення, поки руки зайняті. Той бере слухавку на шостий дзвінок, як завжди.
— Ти щось хотів, Чібі? – Накахара усміхається, почувши його задиханий голос: витривалість Дадзая не така сильна, як у нього.
— Я майже у Вас, пішов у протилежний бік, тож за милю. Ти повинен був чекати мене, засранцю… — зітхаючи, заявляє. — А ти? — у відповідь на запитання Осаму чекає секунду, а потім голосно й довго позіхає, від чого інший розчаровано стогне.
— Тобі не звикати, гімно собаче.
— Не говори до мене таким тоном!
— Отже, яким тоном Ви хочете, щоб я говорив? — питання просякнуте цікавістю. Наступного разу він говорить м’яко й ніжно, майже пошепки — це дуже схоже на флірт. — Ось так?
Відчуваючи, як сповільнюється серцебиття, Чюя зупиняється на секунду, чекаючи, поки все пройде, перш ніж продовжити шлях.
— Ні, ти звучиш, як довбана дитина, коли так говориш.
Це брехня. Він звучить, як той, хто пристрасно провів час у ліжку зі своїм єдиним коханням.
— Невже? — парубок, схоже, зовсім не вірить йому. — Він більше схожий на тон, який я використовую після того, як потрахаюся, — це змушує Чюю стиснути щелепи.
— Багато сміливих розмов від незайманого, — кидається той. Чується тихий сміх на іншому кінці слухавки, й очі рудого ледве помітно розширюються – шатен ніколи так не потішався…
— Я б уже разів зо п’ять перепихнувся, якби ти не був такою перешкодою цьому, — каже Дадзай.
Накахара кілька секунд дивиться на тротуар перед собою, б’є ногою камінь, а потім зітхає.
— Бісовий виродок, — бурмоче він. — Я хочу запитати дещо… — серцебиття Чюї прискорюється, а згодом він чує, як дихання Осаму на кілька секунд стихає на іншій лінії перед запитанням:
— Що ти хочеш?
Чюя знову зітхає.
— Якби мені коли-небудь дійсно сподобалася якась дівчина… — починає він не так різко, як зазвичай, з опущеними очима до дороги . Він не зупиняється, щоб підняти пакунок зі шнурками, котрий упав із тихим шелестом, — що б ти зробив?
Дадзай не відповідає, а просто кидає слухавку.
[минуло кілька годин]
— Ну що ж, — каже він бадьорим голосом, коли повертається і дивиться на хлопця поруч із собою, — я вважаю перемога за мною, що цілком очевидно.
Осаму не намагається приховати похмурий погляд, який зумовлений меншим запасом їжі, ніж у Накахари, тож роздратовано зітхає.
— Не погоджуюсь! Порахуймо, — вигукує той, зістрибуючи назад і починаючи рахувати своє надбання, на що Чюя закочує очі.
— Не будь таким самовпевненим, скумбріє, — каже, сідаючи навпочіпки. — Я виграв. Ти знаєш, що я зробив це чесно. Віддай мені мій приз.
Дадзай перестає рахувати, щоб повернутись і зиркнути на нього.
— Так нечесно! — роздратовано витягує він. — Ти такий низенький, що продавець навіть не помітив тебе, тому легко втік, а мені довелося кидати деякі речі, аби той спотикався.
— Звучить дуже цікаво. А тепер віддай мені мою трикляту винагороду, — Накахара зиркає на нього боковим зором.
— З тобою нудно!
— О, тому що я виграв?
— Та ти наволоч!
— Осаму, тобі потрібно було наповнити бісову торбу, проте все одно програв! Ти кепський грабіжник.
— Не називай мене шмаркачем!
— І нарешті…Де мій клятий виграш?!
— Заради Бога… — бурчить Дадзай. Не гаючи жодної секунди, він хапає комір дорогоцінної бірюзової толстовки та знімає її з себе, кидаючи до ніг Чюї. — Ось… Візьми свій дурний приз.
Той усміхається після павзи в декілька секунд.
— Ура! — він піднімає гуді й одягає навіть не знявши сорочки, просовує голову у комір, а руки в рукава, та дивиться, як воно огортає його тіло, – стає тепло й зручно. Одежа трохи завелика – враховуючи, наскільки Дадзай вищий і більший за Чюю – але це тільки на краще. — Нарешті, — тихо бурмоче хлопець, упавши на один із мішків для крісел у гаражі.
Дадзай закочує очі. Він не знає, чому подумав, що не носити сорочку під кофтою, – гарна ідея. Можливо, тому що він не очікував, що Чюя виграє, і було б смішно вихвалятися у разі перемоги, що він навіть не одягнув сорочку, адже був упевнений у своїй перемозі . Але зараз йому просто соромно.
— Ти поцупив усі мої толстовки… — каже, підводячись і прямуючи до мішка, на який сів Накахара, по дорозі підбираючи навмання пакунок цукерок. І коли той дивиться на нього сяючими очима з зухвалою посмішкою, в Осаму перехоплює подих на добрих п’ять секунд.
— Ну, придбаєш іще, — ствердно мовить Чюя. — Тому що я вкраду в тебе і її. Це пам’ятка про всі мої перемоги над твоєю жалюгідною дупою.
— Пробач , дупця… — глузуючи повторює Дадзай, він усе ще трохи злий через утрату, коли сідає поруч із Чюєю. У кімнаті є ще три крісла-мішки, тому той не розуміє, навіщо Дадзай прийшов до вже зайнятого ним. — Чібі… — мовить, повертаючись і дивлячись на хлопця, — посунься трохи.
— Нащо? — Накахара кліпає очима.
— Нумо дивитися на зірки разом…
— Я виграв, тож ні.
— Будь ласка?
Чюя робить павзу. Позаяк він у гарному настрої завдяки перемозі, то зсувається й вони сідають спиною до спини.
— Воно замале для нас обох… — бурмоче Накахара, усвідомлюючи, що Осаму буквально без сорочки поруч із ним. Він не вперше бачить його таким за багато років дружби. Дадзай дозволяв йому дивитися на себе в такому вигляді, тому що їм комфортно один з одним, і Чюя навіть бачив того без його потворних пов’язок. Не те, щоб це було гарне видовище. Не те, що він хоче закарбувати це в пам’яті…
Дадзай киває на знак згоди.
— Так, я навіть на половину не сиджу на ньому.
— Так, тому що ти довбаний велетень! — різко відгукується Чюя, але він нахиляється ще трохи, а потім іще, а потім просто вирішує ситуацію, лягаючи на праву руку. Це не було гарною ідеєю: тепер він бачить обличчя Осаму занадто близько, і відчуває, як його тіло нагрівається, через це трохи пітніє, і йому, мабуть, варто було б зняти толстовку… Але… Він краще одягне худі та помре від перегріву, аніж зніме одежу.
— Ось, — каже Дадзай, пропонуючи пакунок цукерок Накахарі, а той дивиться у вікно. Чюя зітхає, бере його, відкриває упаковку й вибирає одну з цукерок. Він кладе її собі в рот і кладе руку на живіт Дадзая, аби той теж міг взяти трохи за бажанням. Він бачить у вікні чисте небо, ніби відкришталений камінь.
— Ти не зможеш побачити жодної зірки… — каже Чюя, повертаючись до нього. — Через темряву ночі… Та світло від міста…
— Не має значення, — знизує плечима Осаму. Вони двоє нічого не говорять кілька хвилин. Дадзай бере лише одну цукерку, і вони просто дивляться у вікно, хоча небо темне й без зірок. Вони навіть не бачать місяця з вікна.
Через кілька секунд Накахара відчуває, як Дадзай ворушиться під його рукою, а потім розуміє, що він просто лізе до кишені, щоб щось витягти. І те, що Осаму витягує… Це фотографія Чюї, яку він зробив раніше того дня. Парубок піднімає її вгору, закриваючи вид на мансардне вікно, і вони вдвох просто дивляться на фото якусь мить. Чюя кліпає. Він має… гарний вигляд. На кадрі зліва половина обличчя Ацуші, здалеку видно школу. У центрі зображення, звичайно, Накахара, з усмішкою на обличчі, його губи розкриті під час розмови, щоки трохи рожеві, а волосся всіяне яскравим світлом, що пробивається крізь листя. Навіть можна побачити деякі з його веснянок, які важко помітити, якщо на них не потрапить світло або поки не підійти достатньо близько, щоб розгледіти їх. Гарна картинка, як завжди.
— Не вдалося побачити жодної зірки, але ми побачили короткого, огидного слимака, — бурмоче Дадзай у комфортній тиші кімнати.
Чюя глузує та б’є Осаму по животу, а не по грудях, як зазвичай, тому що шрами все ще можуть завдати йому болю, хоча вони вже давно загоєні, і він це знає.
— Замовкни. — бурмоче він, хоча в голосі менше отрути, ніж коли вони поруч з іншими. — Що ти збираєшся з цим робити?
Дадзай кліпає. Він роздивляється фото з усіх боків. Коли Накахара відводить погляд від світлини, аби поглянути на його обличчя, на губах з’являється м’яка усмішка, а у грудях усе палає.
— Я повішу це на стіну, — відповідає Осаму через деякий час.
— Та нащо?.. — Чюя піднімає брови.
— Вони всі хороші, — відповідає Дадзай, не вагаючись. — Деякі просто кращі за інших. Я б повісив усі, якби міг.
— Це не найкраща ідея.
— Але в мене є деякі, які я хочу повісити! — той сперечається, нахмурившись. Чюя глузливо закочує очі.
— Це досить моторошно… Зайти сюди й побачити своє обличчя всюди на стінах… Твоє захоплення робить тебе схожим на сталкера.
— Але деякі з них належать мені!
— На вісімдесяти відсотках фотографій зображений я! — кидається Чюя, сердито дивлячись на парубка. — І тоді десять відсотків – ти, а інші десять – пейзажі.
— Нудяр, — бурмоче Дадзай.
Накахара легко штовхає хлопця, а потім скочується з мішка. Він прямує до шкільного портфеля Дадзая, відкриває блискавку та дістає камеру. Чюя не вперше користується нею й іноді робить досить гарні фотографії, але він далеко не такий майстерний, як Дадзай. Чюя повертається обличчям до Осаму, який з цікавістю спостерігає за ним.
— Дадзаю, — мовить Накахара, йдучи трохи вперед. — Ти не гарний, як чорт.
Той глузує й закочує очі:
— Це точно не те, що думають усі…
Чюя усміхається. Коли фотографія роздрукована, він, як завжди, струшує її, а потім терпляче чекає, поки фото з’явиться. Смішно. Кожна світлина, яку вони коли-небудь робили одне одного, була спонтанною. Жодного позування, жодних вимушених усмішок чи носіння гарного, стильного одягу. Вони обоє це знають.
Це коли в них природний, розслаблений вираз обличчя, вони виглядають найкраще. Природні вирази. Чи то гнів, чи то радість, чи то пристрасть, чи то рішучість. Завдяки невимушеності виходять найгарніші й найреалістичніші світлини. Позування – це неприродно. Насильницька усмішка – напружена й дивна.
А коли фотографія надрукована, Чюя не може не усміхнутися. Вираз обличчя Дадзая змінився після його слів.
Чюя знає, що Дадзай гарний. Однак він ніколи не зізнається йому в цьому в обличчя, бо не хоче тішити його і без того роздуте еґо. У нього найгостріша лінія підборіддя, найніжніші губи та ніс. А його очі — такі карі, блискучі й глибокі, ніби вчепилися в тебе кігтями й не відпускають.
Чюя одразу ж підходить до столу в кутку гаража й витягує шматок синього скотчу, прикріплює його ззаду, а потім вішає на стіну. Через брак місця фотографії починають накладатися одна на одну, але це не має значення, бо вони все одно виглядають гарно. Вони обоє знають майже всі світлинини напам’ять.
— Це паскудний знімок, — каже Дадзай, вмощуючись на кріслі-мішку. — Освітлення таке ж потворне, як і твоє почуття стилю.
Накахара підхоплюється з блискавичною швидкістю.
— Що це, у біса, має означати, соціальний невдахо? — кричить він, підхоплюючи подушку й різко жбурляючи нею в нього. — Моє почуття стилю краще за твій, мудаче!
Осаму ловить подушку, перш ніж вона потрапляє йому в обличчя, а потім посміхається.
— Ми обоє знаємо, що це брехня, Чює, — відказує він, підводячись.
— Це не так, — огризається Чюя, поки Дадзай підходить до столу, біля якого той стояв.
Дадзай хіхікає й витягує синю стрічку, перш ніж прикріпити її на зворотній стороні фотографії Накахари.
— І це каже хлопець, який постійно краде мої гуді, наче закохана дівчина? — запитує він, його голос чисто дражливий, коли прикріплює малюнок до найближчої оголеної ділянки, яку знайшов.
Накахара робить павзу, його очі трохи розширюються. Кров приливає до шиї, тому він швидко затягує шнурки гуді, щоб приховати шию, стискає щелепу, щоб позбутися тепла. Майже літо. Йому більше не потрібне тепло.
— Закохана дівчина? — огидно повторює Чюя, навіть трохи заікаючись при слові на «з». — Не сміши мене. Я не з тих, хто чіпляються до тебе. Чорт забирай, я навіть не дівчина. Я беру їх лише тому, що з ними зручно.
Коли Осаму знову повертається до нього обличчям, його брова піднімається, а на губах грає легка посмішка.
— Я впевнений, що ти можеш купити гуді такого розміру самостійно в інтернеті, — просто заявляє він. Накахара приголомшений, бо… Дадзай не правий. Чюя міг би.
Але що в тому, щоб покласти одяг у кошик, а потім купити без того, щоб Дадзай не одягнув його спочатку, просто… здається чимось неправильним… Те, що вони ніколи не будуть такими духмяними, як толстовки Осаму. Вони пахнутимуть чимось новим, свіжим і чужим. Не так, як пахнуть звичайні гуді. Ніщо ніколи не буде таким так, як це.
— Може, мені просто подобається брати в тебе речі, — бурмоче Накахара, ще сильніше натягуючи шнурки, коли тепло починає підкрадатися до його щік.
Дадзай вичікує, а потім хіхікає.
— Це гарне виправдання, — каже він, знову прямуючи до крісла-мішка.
Чюя робить павзу. А потім розтуляє рота:
— Це не виправдання, виродку!
— М-м, — погоджується Дадзай, але в його тоні явно відчувається недовіра, і Чюя вже збирається огризнутися, але той знову заговорив.
— Коли ти маєш йти спати?
Хлопець зітхає та йде вперед, якраз коли Осаму знову падає на крісло-мішок.
— Я не знаю, десь через годину?
— Гаразд. Ходімо, подивимося щось.
Чюя знизує плечима, бо немає чим зайнятися. Проходячи повз купу Дадзаєвого мотлоху, він бере один з гострих чипсів, а потім розгортає упаковку, сідаючи на інше крісло-мішок, що стоїть поруч. Поки парубок шукає якесь випадкове шоу, про яке ніхто з них ніколи не чув, він каже:
— Я б тебе від неї відірвав.
Накахара давиться хрусткою скоринкою, а потім швидко ковтає її.
— Що ти в біса щойно сказав? — розгублено запитує він.
Дадзай обертається, щоб поглянути на нього. Чюя не звик до такого погляду. Ні уїдливості у виразі обличчя, ні посмішки, ні нахабного оскалу. Жодного блиску в очах. Таке пряме обличчя, усе як у покері, таке ж, як на похороні брата.
— Якби ти коли-небудь зустрів дівчину, яка б тобі справді сподобалася, — відповідає Дадзай, і Чюя застигає, згадуючи запитання, яке він поставив майже годину тому, і яке було дуже грубо проігнороване. «Я б тебе від неї відірвав».
Щелепа Чюї відвисає.
— Це, трясця, зовсім не чесно, — вигукує хлопець.
Дадзай вичікує, а потім повертається до телевізора й натискає кнопку «Пуск».
— Мені байдуже, — відповідає він.
Вони дивляться дві серії.
Чюя дивиться крізь телевізор. Він проводить п’ятдесят хвилин, скоса поглядаючи на Дадзая, гадаючи, чим заслужив зустріч із такою божевільною людиною, як він. Накахара повертається додому через дві години.
Тому, що Дадзай вирішив, що буде весело покласти цукерки у відкритий рот Чюї, коли той задрімав, а потім, прокинувшись невдовзі від того, що відчув щось солодке в роті, він давився цим протягом добрих трьох хвилин. Було трохи кумедно бачити злегка перелякане обличчя Осаму і відчувати, як його велика рука стукає його по спині, але, очевидно, Чюя не дасть йому так просто піти з цього світу. Йому доведеться щось планувати на завтра.
Може, йому вдасться провернути звичний клішований жарт про розлиття чогось на голову Дадзая, коли коли той заходитиме в кімеату? Це найбезпечніший жарт. Обидва навчилися пакувати в рюкзаки додатковий комплект шкільного одягу, бо ніхто з них ніколи не може передбачити, коли інший збирається перекинути воду, лимонад, порошок чи молоко посеред дня.
Іноді їхні витівки стають дещо вигадливішими, як, наприклад, коли Дадзай обв’язав краваткою-блискавкою активатор розпилення парфумів і кинув його кинув у кімнату Чюї, а потім сміявся щоразу, коли той скаржився, що в його кімнаті стоїть особливо різкий запах троянд. Настільки сильний, що навіть коли він відчиняв вікна, запах ледве зменшувався наполовину, і він три дні спав на дивані у вітальні, щоб не надихатися цього і вигадуючи план помсти. Іноді він клянеться, що досі відчуває той запах на стінах.
Одного разу Накахара також приніс пачку «Прінґлз», обережно промив її під водою (достатньо, щоб аромат зник, але не настільки, щоб вона повністю розмокла і розвалилася), а потім почекав, поки вона повністю висохне (що зайняло кілька днів), перш ніж піти і запропонувати її Дадзаю. Звичайно, коли той з’їв їх, вони були черствими, позбавленими смаку, і, ймовірно, нагадували пісок. Йому було огидно. Чюя швидко скористався його роззявленим ротом і запхав туди якомога більше «Прінґлз», які Дадзай виплюнув на нього, а потім повалив його на підлогу і задрімав у нього на грудях.
Дазай відплатив йому за витівку з їжею, звісно ж, пончиками з майонезом.
Тож, так… Вони можуть бути доволі креативними.
Але зазвичай Чюї не вистачає мізків, щоб придумати щось таке, чого вони ще не використовували за останні дванадцять років знайомства, а Дадзай занадто лінивий, щоб возитися з чимось, що вимагає походу до крамниці. Тож творчі зустрічі трапляються нечасто. Але коли вони трапляються, то завжди змушують Накахару реготати (принаймні, коли він не на стороні адресата).
Чюя зітхає.
Випльовуючи зубну пасту в раковину, він намагається щось придумати.
Розіграш із їжею? Це, мабуть, не спрацює, особливо, якщо вони знаходяться в оточенні інших людей, бо, як правило, ті трохи переймаються, що хтось міг зіпсувати їжу. І вони обидва вважають за краще жартувати там, де інші можуть це бачити (це додає приниження), тому Дадзай, швидше за все, буде насторожі.
Тож, можливо, йому варто продовжити розіграш з обливанням.
Але з чим? Вода — це занадто просто, але щось інше вимагає більших грошей. Можливо, він міг би вкрасти борошно на кухні, змішати його з водою і створити гарний, маленький осад, який можна було б кинути на Дадзая.
Так. Це може спрацювати.
— Ти пізно повернувся.
Чюя трохи підстрибує. Він повертає голову і бачить свою мачуху, яка притулилася до одвірка, її важкий погляд виражає нудьгу, а руки, як завжди, схрещені на грудях. Вона одягнена в нічну сорочку. Її рожево-руде волосся зав’язане в безладний пучок. За цими прямими губами і незворушним виразом обличчя Чюя знає, що в нього якісь неприємності.
— Я був у гаражі, — відповідає він, повертаючись до раковини, щоб прополоскати зубну щітку і рот. — Це, власне, і є мій дім. Це біля нашого під’їзду…
— Це не дім. Дім тут, з твоєю сім’єю.
Накахара трохи роздратовано зітхає і кладе зубну щітку в чашку, а потім повертається обличчям до жінки.
— А що б я тут робив? — з цікавістю запитує він. — Я б просто сидів у своїй кімнаті, тато готував би їжу, а ти була б на роботі. Звучить не набагато продуктивніше, ніж те, що я роблю там.
Койо піднімає брову.
— А що ти там робиш, Чює?
Хлопець закочує очі.
— Ми з Дадзаєм просто… Не знаю, просто дивимося телевізор чи щось таке.
— Чи щось таке? — запитує вона.
— Гаразд, ми просто сидимо там. Тобі цього достатньо?
— Хіба так можна зі мною розмовляти?
Накахара трохи роззявив рота, а потім закрив його і покірно похитав головою.
— Ні, вибач, — бурмоче він, зітхаючи. — Але, серйозно. Нічого страшного.
К’ю дивиться на Чюю, а потім кліпає.
— Я просто хочу для тебе найкращого, хлопче, — бурмоче вона. Коли вона нахиляється вперед і бере Чюю за руку, він не вислизає від неї, як зазвичай, бо щось у її обличчі підказує йому, що він може отримати одного з її болючих наманікюрених ляпасів, якщо спробує натиснути на неї ще хоч секунду.
— Цей хлопець — погана людина. Але він страшенно чарівний! Нумо, тобі треба поспати. Завтра до школи.
— Мрх.. — бурмоче Чюя.
Койо киває і відпускає його руку.
— Побачимося завтра — каже вона. З однією зі своїх характерних досконалих усмішок, вона вивертається на підборах домашніх капців і йде до своєї кімнати. Не тієї, яку ділила з батьком Чюї Кансуке. Зрештою, рік тому все було не так, як раніше. Великий глечик напрочуд важкий. Немає жодного способу, як Чюя міг би нести ціле відро, тому він просто приніс його в меншому глечику, і це добре, тому що йому хочеться-таки це зробити.
Трохи нудно і виснажливо стояти на балконі над дверима їдальні з глечиком у руках, чекаючи на Дадзая. Кожен, хто бачить його, просто відвертається й займається своїми справами — зрештою, в їхні особисті справи краще не втручатися. Ці пустощі стали нормою для більшості старшокласників у школі. І якщо хтось ще не звик до цього, то скоро звикне. Це неминуче.
— Чює-сан!
Накахара опускає голову, щоб поглянути на Ацуші, який махає йому рукою з доброю усмішкою, блискучими та широко розкритими очима.
— Що ти там робиш? — він запитує.
— Я ховаюся від Дадзая. Тепер перестань мені махати! Ти видаси мене.
Ацуші дивиться на глечик у руках Чюї, а потім його очі трохи розширюються, рот відкривається.
—Ти збираєшся скинути це на нього? — він верещить.
— Угу.
— А-Але це неприємно, і… і він буде… і вчителі, вони… — хлопець все ще трохи приголомшений.
Принаймні це краще, ніж той час, коли Накахара намагався змочити його медом, і той весь розлився на підлогу, не потрапивши на Дадзая. Це було збіса соромно. А потім вечерянки змусили Чюю прибрати весь мед з підлоги після закінчення уроків — і Осаму, очевидно, сидів у кафетерії, спостерігаючи за тим, як той драяв підлогу, і час від часу сміявся йому в обличчя. А потім, коли Дадзай попросив води, Чюя, очевидно, люб’язно подав йому її. Тому що він така добра людина. (Безумовно, не просто виполоскав свою брудну ганчірку в склянку, а потім спостерігав, як Дадзай ледь не блював, коли зробив ковток: “Скуштуй це, мудаче!” — Чюя кричить на Дадзая, який завмер на місці.)
— Інші звикли — огризається Накахара, трохи нахилившись через балкон. — А тепер геть! Ти мене видаси!
Очі Ацуші розширюються. Він знову відкриває рота, ймовірно, щоб продовжити розмову та сподіватися, що те, що він каже, зробить Чюю трохи відповідальнішим. Але потім відчиняються подвійні двері під рудим, І видно знайому копицю каштанового волосся. Звичайно, Накахара підтверджує, що було багато випадків, коли він сприймав якусь худорляву шатенку за Дадзая, але коли він помічає бинти на руках, то посміхається, легко перекидає глечик і половину людей в кабінеті здіймають голови, щоб швидко глянути що відбувається. Усі захоплюються на хвилину, коли падає світла млява суміш.
Дадзай дивиться вгору за частку секунди, перш ніж все це виллється йому на голову.
Чюя також дивиться щоразу, коли сам заходить до кафетерію — зрештою, це їхнє найпопулярніше місце для розіграшів, тож у них проблеми з довірою. Але те, що він дивиться вгору, грає на руку Накахарі, суміш падає прямо йому на обличчя… І він вибухає сміхом. Половина марнотратно падає на підлогу, але інша половина залишається на обличчі Дадзая та одязі.
Один із учителів дивиться на цю сцену, а потім на Чюю.
— Накахара-кун! — кричить викладач. — Тепер ваш обов’язок прибирати це все!
Дивно, як навіть вчителі не втручаються в їхні… справи? Суперництво? Назвіть це як завгодно. Чюя знову сміється, а потім також кидає пластиковий глечик, але він не встигає за Дадзаєм і просто шльопає на підлогу, відкочуючись. Дадзай піднімає руку і прибирає, що може, зі свого обличчя… І його вираз. Це красиво.
Злий, як собака, зі зведеними бровами та смертельно темними очима. Це найкраще, що Накахара побачив за весь місяць.
— Слимаче, тікай! Заради свого здоров’я краще тікай! — промовляє Осаму голосно.
І коли Дадзай кидає свою сумку на підлогу, щоб позбутися ваги, і мчить на повній швидкості, Чюя не може втриматися, верещить, наче його ріжуть, його серцебиття прискорюється, а адреналін б’ється, коли він обертається на каблуках і біжить геть. Вони обидва чудово знають, як маневрувати в школі, тому що, ну… вони не вперше женуться один за одним по коридорах. Зазвичай переслідуванням займається Накахара, але якщо Осаму досить розлючений… Тоді його не зупинити.
— Накахара-ку! — кричить учитель, коли Чюя пробігає повз, із шаленою швидкістю утікаючи від Дадзая, але той його наздоганяє, бо може бути швидшим, коли хоче.
— Вибачте, Танака сенсей! — Чюя кричить позаду. — Я зроблю домашнє завдання на завтра! — він, очевидно, не буде цього робити. Але принаймні містер Танака не буде намагатися наздогнати його.
Накахара мчить коридором, ледве не наштовхнувшись на першокласницю з широко розплющеними очима й невинним обличчям, а потім на вчителя, який також кричить на нього, а потім заскакує за ріг і спотикається в повітрі. На щастя, йому вдається відновити рівновагу, перш ніж уткнутися обличчям у рослини, а потім він знову біжить. Він не може перестати усміхатися.
Чюя, ймовірно, є тим, кого називають адреналіновим наркоманом.
—Чює! — Дадзай кричить, і, боже, він ближче, ніж той думав. — Ти, дідько, думаєш, що це смішно?
Накахара влаштовує ціле шоу, сміючись, наче лиходій, трохи закидаючи голову назад і кидаючись геть.
— Це найсмішніше, що я коли-небудь бачив!— відповідає він задиханим криком.
Це, мабуть, трохи натяжно, але зараз, з його широкою усмішкою, серцем, що ледве не вистрибує з грудей, і адреналіном, це дійсно найсмішніше, що він коли-небудь бачив. Принаймні на даний момент.
— Ти зіпсував мені довбане волосся! — Осаму кричить. Чюя тільки більше сміється з цього. Не лише тому, що він зіпсував йому таке дорогоцінне волосся, а тому, що той насправді так багато лається останнім часом, тому він, мабуть, розлючений. Що просто чудово, звичайно.
— Ласкаво просимо! — Накахара кричить. А потім він, наче новачок, робить найбільшу помилку, яку тільки може —забігає до чоловічої вбиральні.
Туалет – це найгірше місце, куди можна піти, якщо вас переслідують і немає вікна для втечі (буквально). І точно не буде, бо зараз вони на першому поверсі. Якщо ви у вбиральні, а хтось женеться за вами, вас обов’язково спіймають, навіть якщо ви замкнетеся в кабінці. Тому що вам доведеться зрештою вийти, а коли ви маєте справу з кимось таким божевільним, як Дадзай, то переслідувач обов’язково терпляче чекатиме на вас. І тоді вас спіймають.
Як тільки ця думка закріплюється в мозку Чюї, він швидко повертається і намагається вибігти з туалету, поки може, але Дадзай стоїть прямо там, у дверях, тож він повертається і замість цього намагається втекти глибше усередину. І він прямує до кабінки, тому що принаймні це дасть йому трохи часу, щоб перевести подих. Але Осаму має довгі ноги, і він швидкий, тому може легко скоротити один метр відстані, що залишився між ними. А потім він обіймає Чюю ззаду, фактично захоплюючи його, коли руки притиснуті до боків, а тіло не може рухатися.
— Відпусти! — Накахара кричить. Коли він намагається вдарити Дадзая ногою. Той без зусиль уникає цього, тому що він знає, як атакує Чюя, бо вони давно знайомі.
— Чи варто воно того було? — недовірливо запитує Осаму, міцніше тримаючи його.
— А як щодо того часу, коли я лише одну дурну твою брову наростив, а ти вирішив поширити про мене чутки, що я сексуально люблю цуценят? — глузливо закочує очі Чюя.
— Вони мають бути рівними! — Дадзай кричить.
— Ні, дійсно ні! — Накахара відгукується. Дадзай стогне і смикає хлопця на руках перед дзеркалом. Очі Чюї відразу зупиняються на відображенні Дадзая, і він, як завжди, трохи збентежений тим, що дотягується лише до його грудей, але принаймні це дозволяє чітко бачити обличчя. А потім хіхікає, дивлячись на тісто у волоссі Дадзая.
— Над чим ти смієшся? — той гарчить, трохи нахиляючись, поки його підборіддя не впирається в волосся Чюї. — Подивись на мою брову. Вона ще не повністю відросла. Ти бачиш, яке лайно робиш зі мною? Я так посередньо ставлюся до тебе, а ти руйнуєш моє життя, як можеш.
Чюя знову хіхікає, цього разу більше тому, що він не може повірити в те, що говорить цей ідіот.
— Ти на мене сердишся? — повторює він із цікавістю, перш ніж нахилити голову набік, щоб подивитися на Дадзая; і той дивиться вниз, його очі все ще трохи темні, щоки ледь-ледь рожеві. — Який довбаний жарт. А як щодо того, щоб наступного разу зробити ще більш божевільний розіграш? — він промовляє це як виклик, тому що знає, що Дадзай не любить відступати від викликів.
— Впевнений в цьому? — запитує Осаму, трохи нахиляючись. — Навіть якщо це поставить під загрозу твоє життя?
Чюя глузує, але виявляє, що не може відвести погляду.
— Ти можеш ненавидіти мене, Дадзаю, — починає він, ледь помітно посміхаючись, — але ти не будеш наражати мене на небезпеку.
Той нічого не каже.
Він нахиляється ще нижче, боляче кусає хлопця за ніс, а потім відпускає. Накахара менше, ніж за тиждень дізнається, що на нього очікує…