Розсвіт

Чудернацько. Все життя Фа Мулан було чудернацьким. І, мабуть, весь світ був таким же дивним, химерним, в якому, якщо ти не можеш підлаштуватися, опиняєшся на самому дні ієрархії. Мулан була частиною цього світу, намагалася вважати себе особливою, показати себе, якось виділити, проте… Вона ж справді намагалася, але життя виявилось занадто жорстоким як для неї, так і для її сім’ї.

Коли Фа Мулан була дитиною і тільки-тільки почала пізнавати світ довкола себе, цікавитися абсолютно всім навкруги, то зіштовхнулася з жорстокою реальністю. Вона була як той чистий білий новенький шматочок тканини, який можна було використати на не менш прекрасне ханьфу, але варто було тільки почати всотувати в себе всі-всі знання, як він почав сіріти, нарощувати шар багнюки, ставати важчим, наче хтось кинув його у воду, та, мабуть, старіти. На жаль, так було з багатьма, хто народжувався яскравою зірочкою на чорному полотні неба. На жаль, не всі могли сприймати правду без наслідків для себе. На жаль, Мулан була саме такою людиною, але все могло би бути краще, якби вона народилася в більш поважній, шанованій та багатшій сім’ї.

Ні, її сім’ю дуже поважали у тому селищі, де вони живуть. Її рід тут досить довго жив. Але… мабуть, варто розпочати все з самого початку. З того початку, коли світ став таким, яким є зараз.

У минулому, коли люди почали топтати ряст на цій твердій землі, вони відкрили для себе один нюанс: вони тут зовсім не одні. Їхній край, їхній дім, їхня Батьківщина населялися іншими істотам, які були ледь подібними на людей, а то й зовсім не схожими на них. І всі історії можна було б приписати до якихось казок, якби воно не квітло навколо них.

Дракони, ао, джини, фенікси і все інше, що тільки можна уявити. Але саме у цьому виявлялася найбільша проблема: багато хто просто придумав нові історії про цих істот, тому зараз виявити, що насправді було, а що суцільна видумка, — неможливо. Мабуть, на це ще й вплинуло те, що люди виявилися найгіршими серед усіх істот, найбільш кровожерливими.

Всі ці створіння несли в собі магію: дехто міг перетворити камінь на золото, інший виконати найпотаємніші бажання, ще хтось подарувати владу. Всіх їх або брали в полон або вбивали. Зараз майже нікого не лишилося. Той, хто пережив темні часи, насправді й зараз ховався від погляду людей настільки старанно, що складалося відчуття, наче їх ніколи й не існувало.

Час йшов, змінювався, але не люди. Коли всі ці магічні істоти почали бути обачнішими, або їх переловили, то люди перейшли на людей. Почалися війни, земля омилася кров’ю, життя більше нічого не коштувало. Китай намагався бути правильною імперією, але це було лише гарною картинкою для тих, хто населяв інші землі і прибував сюди для укладання договорів.

Багато років тому, тоді, коли пра-пра-пра… і ще багато разів пра дідусь Мулан був малою дитиною, так повелося, що Імператор та всі наближені до нього могли мати свої гареми. Раніше це слово несло під собою не лише любовний інтерес, але й виховання елітних бійців, які мали захищати своїх господарів. Зараз же «приєднатися до гарему» означало не більше, ніж злізти з батьківської шиї, щоб вдовольняти свого господаря.

Коли ти входиш у цю нову сім’ю, то приймаєш абсолютно всі її закони, живеш за її порядком і не маєш ніякого права голосу. Так, ти стаєш звичайним рабом. Чи погано це? А є якийсь інший варіант? У тому сьогоденні, в якому жила Мулан, гарем був все таким же престижним і бажаним місцем, але з однією невеликою відмінністю: до панів йшли ті, хто не міг прогодувати ні себе, ні свою сім’ю, або просто хотів жити ні про що не задумуючись. Звичайно, ти так позбавлявся власної волі, власної думки, власних бажань, проте когось таке становище дійсно влаштовувало. І вони зовсім не задумувалися над тим, що років через двадцять їхні тіла постаріють, стануть в’ялими. Саме завдяки цьому збільшувався показник бідності серед населення, як і відсоток самогубств.

Встановлення правил і порядку в кожному з гаремів — це геть не швидкий процес, який можна вирішити за один чи два роки. Спочатку таких рабів можна було отримувати лише чоловікам, вельмишановним чоловікам, але час змінювався. Мабуть, переломним моментом стало те, що у Імператора почали народжуватися доньки, одна з яких згодом все ж таки правила Китаєм. Це також відбулось досить давно, тому зараз, коли жила Мулан, нічого дивного в тому, що гарем знаходився під жіночою рукою, не було.

Більше двадцяти років тому була війна: гуни хотіли отримати землі. Вони виріз а́ ли абсолютно всіх, їм було неважливо, хто перед ними: старий, дитина, жінка чи солдат імператорської армії. Батько Мулан, Фа Зу, був тим, за ким пішло досить багато людей. Він прославляв Імператора, ніс на своїх плечах свободу всього народу і розділяв його біль. Коли чоловік повернувся додому, то став героєм — його, як і його сім’ю, шанували абсолютно всі, кожен намагався віддячити по-своєму: або їжу приносили, або іграшки для майбутніх дітей, або віддавали тварин для господарства…

Всього цього було багато, але як воно з’явилося, так воно і пішло. Слава Фа Зу залишилася тільки на словах, вона змінилася на досить нехороше ставлення до його сім’ї, бо його єдине дитя майже ніколи не слідувало загальноприйнятим правилам та законам.

Фа Мулан ніколи особливо не відповідала тим нормам «правильної дівчинки», які для неї визначало суспільство. Та яке там суспільство? Старі люди щось понапридумали, назвали це нормами, які беззастережно потрібно було виконувати. Чобітки на три розміри менше, ніж нога? Чому б і ні. Ханьфу, які мали занадто довгі рукави, що майже торкалася землі? Яка ж прекрасна ідея. Хоча Мулан ні разу не бачила, щоб старі бабки їхнього селища носили і жили за цими правилами, які диктували молодому поколінню. Все почалося з того, як Фа Мулан вирішила, що рукави її ханьфу занадто довгі й, не придумавши нічого кращого, відрізала їх майже по лікоть. Саме це і стало вирішальним для «слави» її сім’ї.

Жити в маленькому містечку досить… Досить… добре, бо всі один одного знають та й нічого жахливого, як от, наприклад, якихось вбивств, не трапляється — така-сяка стабільність. Проте саме вона і була тим жахливим, що псувало багатьом нормальне життя, нормальний розвиток. У маленькому містечку, до того ж, взагалі не можна було нічого зробити потайки, бо вже через годину, а то й менше, абсолютно всі знали про твої прогріхи. Звичайно, саме так було із Мулан.

У дитинстві вона полюбляла гратися з хлопцями біля річки або ламати довге-предовге гілля, аби лупасти ним по воді, коли не знаходилося плоского каміння для жабок. Ні, інколи Мулан також цікавилася проведення часу разом із іншими дівчатами, але всі їхні розмови, навіть у десять років, були про те, що, коли вони виростуть, то знайдуть собі гарного чоловіка, який буде піклуватися, направляти і все для них робити, поки ті народять йому багато дітей. Її також виховували у таких звичаях, але Мулан…

Це не її. Навіть у свої молоді роки Фа Мулан розуміла, що вона не зможе стати тією ідеальною жінкою для чоловіка, яка буде в усьому його слухатися, виконувати всі його примхи і сидіти дома, виховуючи його дітей. Вона хотіла бути кимось більшим. Хотіла показати всьому світові щось величне і значне, про що не одне століття складали б легенди і пісні… Ці дитячі мрії і бажання з кожним роком ставали все менш реальними, адже починали зіштовхнулися з жахливою, суворою реальністю.

— Ви тільки подивіться на неї: молода, гарна, очі так і блищать, але варто тільки розкрити їй рота, як все. Це ж не дівоча поведінка — бігати за хлопцями, грати в їхні ігри, а не сидіти з іншими дівчатами і розмовляти про створення майбутньої сім’ї.

Звичайно, Фа Мулан віддавала перевагу хлопчачим іграм, адже там можна було і побігати, і половити рибу, і пожартувати… Там була свобода, був вибір, поки старі баби постійно стверджували одне й те саме: якщо ти дівчина, то тобі це все не дозволено.

— Такою її ніхто не візьме за дружину. І вона буде довічно сидіти у тебе на шиї, Фа Зу.

Ну і не треба їй ніякого чоловіка, вона сама зможе прожити власне життя так, як вважає за потрібне… Такі гучні слова, яким Мулан слідувала не один рік, аж поки її сім’ю, як і багатьох інших, не спіткала бідність.

Цього року, як і минулого, у них не вродили поля. Занадто мало, щоб прогодувати всіх і восени, і взимку. Мулан бачила, як важко було її батькам, хоча у сім’ї вона була єдиною дитиною. Порції їжі стали меншими, одяг намагалися прати так, щоб не було помітно, як зносилася тканина, мати Мулан не могла навіть дозволити собі купити нову шпильку на Свято Лотоса.

Її вже чотири рази намагалися видати за чоловіка, але все якось не складалося: то вона не тримає спину, то говорить постійно, то мовчить, то їсть дуже багато, то надто бліда, то занадто червоні в неї щоки… Все не таке. Мулан відчувала себе лялькою, яка стоїть на прилавку, поки її розглядають з усіх сторін, майже залізаючи під ханьфу.

— Та нє, — тягне Сваха, — така дівка не годиться буть жоною. Як то кажуть: не риба, не м’ясо.

І дійсно, в ній ніхто не вбачав майбутньої дружини. Фа Мулан продовжувала сидіти на шиї у батьків, розуміючи, що з кожним роком буде ставати тільки гірше: вона буде старіти. З кожним роком у неї буде все менший шанс сподобатися майбутній свекрусі, а родина тільки біднішатиме…

В останні місяці Фа Зу ставало гірше. Все почалося з того, що він, пораючись на полі, відчув біль у коліні. Звичайно, чоловік на те не звернув ніякої уваги, бо потрібно було виконати роботу, але вже на наступний день Зу не зміг без сторонньої допомоги підвестися на ноги. Фа Лі одразу покликала цілителя, який декілька годин крутився навколо її чоловіка, не впускаючи до них нікого, а після зробив вирок, що Фа Зу потрібно позбутися будь-якого навантаження на ногу, якщо не хоче залишитися взагалі без неї та ходити з палицею. Тому, хто приносив найбільше «багатства» у сім’ю, довелося до кінця своїх днів залишатися безробітним… Повинен був. Дійсно, Фа Зу мусив залишатися вдома, нікуди далеко не ходити, постійно мати можливість десь сісти, але він все одно виходив у поле.

Мулан знала, що вона зайва. Ні, вона була бажаною дитиною, проте вже не зараз, коли їй потрібно було створити власну сім’ю. Минулого тижня Фа Мулан вирішила піти на кладовище, щоб отримати пораду від своїх предків. Так, вони мертві, але якщо до них правильно звернутися, можна почути відповіді на свої питання.

Мулан довго сиділа і спостерігала за тим, як підіймалася тоненька ниточка диму від запалених пахощів. Ніякої відповіді від предків. Нічого, що хоча би якось полегчило її долю, аж поки вона не вирішила повернутися додому. Вже будучи майже біля огорожі, яка й не діставала їй живота, Мулан ледь встигла сховатися за дерево, аби не потривожити розмову двох дівчат.

— …То ти кажеш, що у столиці знов набирають у гарем?

— Ще й хто! Донька самого генерала Лі!

— Хотіла би я мати свій власний гарем. Всі навколо тільки те і роблять, що піклуються про мене, турбуються. Не життя, а казка.

— Ага, не в тій сім’ї ти народилася…

Гарем. Це дійсно було б останнім порятунком Мулан, якби вона не була дівчиною. Донька генерала Лі… Різне ходило про Лі Шанг, проте все було наче неповноцінним, неправдивим, адже вона рідко коли втрапляла у скандали, ніколи не робила чогось такого, щоб спаплюжило сім’ю. Саме через таку «тишу» чутки й росли. Але, так і не отримавши ніякої відповіді, почали досить швидко стихати, майже повністю сходячи нанівець.

Але не це головне. Геть не це. Хоч Мулан і народилася дівчиною, проте її бабуся завжди казала, що не існує безвиході. Вони… Фа Мулан на другий день осені, ще до перших променів сонця, зібрала речі на «перший час», потайки забрала батьківське ханьфу і, залишивши коротку записку для батьків, пішла з дому. Все буде нормально… Нове життя… Скоро дасть звісточку.

Бути чоловіком — це повністю її свідомий вибір. Якщо вона покаже себе якнайкраще, то зможе полегшити життя собі та батькам. Мулан навіть не думала, що її можуть розсекрети, що це буде сором не на одне покоління, бо… Такого не буде! Мулан не видасть того, що вона дівчина. Жінка, що йде у гарем до іншої жінки, — такого точно ніколи ще не було.

Чоловіче ханьфу було з грубшої тканини, перетягувалося шкіряними наручами, що тісно стискали передпліччя, і не настільки довге як жіноче, через що кожний крок не потрібно було робити малим. Чорний колік підкреслював бліду шкіру Мулан, її довгі пальці, але… Вона не могла нормально дихати, бо товща тканини перетискала груди, стягувала їх і робила подібними до чоловічих. І гулька, у якій вона зібрала своє волосся, тягнула шкіру настільки сильно, що та аж палала. Але Мулан не скаржилася. Не було на що, адже вона сама обрала собі такий шлях.

Дорога до столиці була довгою та виснажливою, але Фа Мулан не дозволяла собі майже ніякого відпочинку. Вона не знала про терміни відбору у гарем Лі Шанг і чи буде взагалі якийсь відбір. Не важливо. Прийде і буде проситися. Їй не складно це зробити для власної сім’ї.

Коли Мулан йшла з дому, то… Ні, вона думала про те, що грошей немає, але ночувати десь і якось потрібно. І Мулан була готова продати свою улюблену шпильку з квіткою лотоса (що дійсно зробила, але отримала не так вже багато), розуміючи, що… Це була шпилька, яку їй подарувала бабуся. Останній її подарунок. І найцінніше, не тільки як спогад, але і як предмет. Жалю було багато, але… Ні! Бабуся би точно її зрозуміла, зрозуміла б те, для чого вона все це робить.

Столиця… Столиця — заслона надійності і благополуччя всієї країни. Всі, хто потрапляв сюди, губився через кількість кольорів, галасу, людей, різних торговців з їжею, вином, прикрасами, іграшками… Всього настільки багато, що Фа Мулан, дитина маленького містечка, теж зніяковіла і не знала, куди йти. Хтось зачіпив її плечем, а хтось невдоволено бухтів, але це не привертало майже ніякої уваги Мулан, адже вдалині виднівся палац Імператора, що височів над столицею грізним клинком. Але він не був передвісником смерті, ні, лише захисту й надії, що кожен знаходив тут.

Мимоволі Мулан повелася на гру музик, від яких линуло дуже привабливою, знайомою мелодією. Вона привела її до невеликого заїзду, що був не так вже й сильно переповненим людьми. Мелодія була дійсно впізнаваною, тому Фа Мулан одразу згадала слова про відомого кочівника, який дружив із лісовими демонами, що допомагали боротися з гунами. Вона почувалася так, наче опинилася вдома і…

Запах їжі не одразу вдарив у ніс, але варто було тільки зрозуміти чим пахне, як шлунок Мулан жалібно заскиглив, нагадуючи про себе. Востаннє вона їла вчора вранці, а сьогодні сонце вже майже сіло за обрій. Та і що вона їла? Овочеве рагу, бо її «багатства» не так багато й залишилося.

Фа Мулан сіла за вільний стіл, як до неї тут же підбігла геть молода дівчина, питаючи, що вона хоче. Він. У перші дні було важко говорити про себе в чоловічому роді, важко напружувати горло так, щоб голос був нижчим, проте з кожним разом у неї це вдавалося все краще і краще. Сьогодні Мулан замовила собі… Також овочеве рагу, одну невелику чжа мантоу, бо солодкого хотілось просто неймовірно, і кухоль води. Завжди, коли хвилювалася, то не могла відмовити собі у чомусь солодкому.

Людей ставало дедалі більше, хтось приходив у компанії, хтось один, хтось… Чомусь багато чоловіків. Забагато. Наче жінок у столиці не допускали до таких місць. Коли перед Фа Мулан поставили її пізній обід чи ранню вечерю, то вона вже не звертала уваги на те, як запалюють освітлення, розганяючи тіні по кутках, не звертала уваги на гомін довкола, який тільки збільшувався.

Як і не одразу помітила, що поруч з її столиком зупинився чоловік. Теж в чорному ханьфу, але воно було більш… Поношеним. І рукави не перетягувалися наручами, через що на краях мали більшу потертість. Не брудні, ні, просто видно те, що… І у нього скрутне становище. На вигляд йому було не більше тридцяти, волосся лише частково зібране в пучок, дозволяючи більшій частині пасм спадати на спину. У очах втома і якийсь розпач, наче він вже бачив і пережив більше, ніж будь-який старець.

— Я перепрошую. Всі столи зайняті, а ти тут один сидиш. Можна я займу вільне місце?

— О… О, так. Звичайно.

Мулан зрозуміла не одразу, що не понизила голос, але приховала це за копирсанням, присуваючи ближче до себе свої тарілки і звільняючи половину столу для чоловіка. У нього їжа була з м’ясом… Навіть вдома Фа Мулан вже забула, коли востаннє їла м’ясо стільки, скільки хотіла.

— Ти тут теж, щоб потрапити в гарем? — питання було неочікуваним, бо вона аж ніяк не сподівалася, що з нею почнуть говорити. — Я — Ґу Фен.

— А… Фа Мулан, — вона підняла погляд на чоловіка. — Так. Я… А як ти зрозумів, що я хочу до гарему?

Мулан забула про повагу, зверталася до Ґу Фен як на рівних, але не це було головним. Невже вона себе якось видала? Та ні, дурня. Хто може по обличчю і манерах визначити здаля, які мотиви і бажання у людини?

— Я тут вже давно, бачив вдосталь таких, як ти: молодих, гарних, що економили гроші, — Ґу Фен тяжко зітхнув. — Або ти просто намагаєшся показати з себе бідного і нещасного, або це дійсно твій останній шанс.

— Я з… — Мулан не була впевненою, що взагалі варто розповідати про себе, бо цей Ґу Фен був занадто дивним, або ж просто не мав того, з ким можна було б поговорити. — Як я би хотів, аби це все дійсно було грою. — Вона не зводила погляду з сусіднього столика, де чоловіки вирішили влаштувати собі справжнісінький бенкет. — Я з досить малого містечка на північному сході. Там завжди квітли поля. Рису було вдосталь. Було. З минулого року так, наче хтось сіль розсипав усюди. Мої батьки не мали іншої роботи, та й їли ми всі завдяки цим полям. Я вже сам повинен був мати сім’ю, але я ж геть ніяк не зможу утримувати її. А там ще й діти… — Фа Мулан зітхнула так, наче пізнала всі біди життя. — Я взагалі випадково почув від дівчат про гарем.

— Чому не армія? Зараз наче гуни знов вирішили піти на наші землі.

— Це мій запасний варіант, але… Я одного разу взяв батьківський меч, але так і не підняв його. Про лук взагалі мовчу. Та і на війні, якщо вона буде, я не зможу отримати гроші і відправляти їх батькам… Батьку потрібне нормальне лікування, бо у нього щось з ногою. Може так хоч назбираю трішки, привезу його до столиці, до цілителя, який бачив багато за своє життя, а той йому допоможе, — Мулан глибоко вдихнула, розуміючи, що говорить все занадто швидко. — А ти тут?..

— Вже майже тиждень. Теж до гарему намагаюся потрапити, — Ґу Фен посміхнувся занадто сумно. — Моя дружина померла пів року тому, поля все менше і менше родили. Я лишився з донькою на руках, а їй ще й п’яти нема. Перепробував усю роботу, щоб хоч якійсь копійки були, і я міг прогодувати маленьку. В останній раз мене обдурили, побили добряче і… Доньку я лишив на її бабусю, а сам от прибув до столиці. Теж з такими ж думками, як ти, що якщо вибити собі увагу, то зможу отримати хоч якісь гроші та прогодувати маленьку.

— Я… Я співчуваю, — Мулан з болем дивилася на Ґу Фена. — Так ти… Ти чув, як проходить відбір у гарем? Чи як там? І коли взагалі він буде? — вона вирішила перевести тему на щось менш сумне.

— Юність — так багато питань, — Ґу Фен говорив так, наче вже був якимось старцем. — Гарем вже як тиждень проводить так званий відбір. Він… Я не знаю, за якими критеріями вони відбирають, але кожного разу тебе викликають у окрему кімнату, задають різні питання, що ніколи не повторюють одне одного, а після всіх виводять в одну залу і показують пальцем. Кому доля посміхнулася — той і потрапляє в гарем.

— А ти звідки це знаєш? Чутки? — Якщо дійсно вони, то гріш їм ціна.

— Я з першого дня прийняття до гарему намагався туди потрапити. Але чомусь я не підходжу. Завтра мій останній шанс.

— Тобі обов’язково пощастить. Упевнений, ти з усіх, хто приходить, найбільше заслуговуєш отримати цю можливість! Вони просто хочуть упевнитися, що ти гідний!

Мулан дійсно так вважала і не кривила душею, бо… навіщо лицемірити, коли у людини ситуація гірша і складніша, ніж у неї самої? Так, їй потрібно було потрапити у гарем, але декому це було потрібніше. І якщо армія, якщо війна… То що ж, вона піде і туди, бо опускати руки не готова.

Розмова більше не йшла, та й говорити не було про що… Вони наче познайомилися, проте Мулан не могла і половину про себе розповісти, адже ніхто не повинен був дізнатися, що вона дівчина. Правда, що завдяки Ґу Фену вона змогла зняти досить дешеву кімнатку на ніч. Так, мала лише ліжко і один стіл, проте і цього було вдосталь для того, хто не планував затримуватися.

Столиця квітла життям завжди. Не важливо: день чи ніч, хтось народився чи помер, свято чи звичайний день. Столиця була серцем всієї країни і ні на мить не замовкала. Мулан ще з дитинства звикла до того, що, як тільки ніч розгортає свої обійми для усього живого, наступає блаженна тиша, проте тут так не було. Не в столиці. Не там, де на першому поверсі, під її кімнатою, майже до самого ранку грали музики і людський галас не замовкав. Лише більше пили, лише голоснішим ставав сміх.

Фа Мулан вже майже засинала. Звичайно, засинала, адже вона втомлювала себе думками про те, як все пройде завтра. Розмова, питання… А якщо вона їм не сподобається? А якщо її розсекретять? Або, будьте ж вищі сили милостивими, змусять роздягнутися, щоб точно довести, що вона чоловік? Як багато хвилювань, як багато страху, як багато усього, що втомлює і без того зморену думками голову.

Мулан не знала, скільки саме вона проспала: просто закрила очі, а коли відкрила, то сонячні промені вже заходили в кімнату. Вона бігцем одягалася і намагалася зібрати волосся у гульку, щоб ні одне пасмо не вибивалося, бо тільки зараз усвідомила, що так і не спитала у Ґу Фена, куди йти. А якщо він пішов? Якщо ніхто не знає, де взагалі збираються для цього відбору до гарему? Але острахи Мулан не виправдалися, адже Ґу Фен сидів за тим же столиком, що і вчора. Наче нікуди і не ходив…

— З твого дозволу, я взяв нам двом сніданок.

— Але ж… Тобі гроші потрібніші. Скільки ти заплатив? Я поверну, — Фа Мулан вже відв’язувала мішочок на поясі, як її зупинили, торкнувшись ліктя.

— Не потрібно. Твої вчорашні слова змусили мене повірити у те, що… Дійсно все трапиться якнайкраще. Тому це така своєрідна подяка від мене.

— Я… Дякую.

Розгублено. Занадто розгублено, бо варто було тільки зрозуміти, що сьогоднішній сніданок буде з м’яса, як шлунок люб’язно нагадав про те, що вже давно такого не отримував. Ґу Фен був досить дивною людиною, проте Мулан вже спілкувалася з такими. Такою. Вдома теж була дівчина, що вела себе не так, як усі, але була доброю. Занадто доброю, за що і поплатилася…

Мулан все ж таки запитала стосовно гарему і місця збору бажаючих, на що Ґу Фен відповів, що вони все одно підуть разом, тому потреби плутатись і розповідати про закручені вулички та куди повертати не було. Досить логічно, проте… Фа Мулан хотіла хоча би раз побувати в палаці й розуміла, що навряд чи відбір відбувається саме в ньому. Палац — це окрема історія, гарем — зовсім інша. Хоч люди вже звикли до таких дійств, це все ще тягнуло за собою непотрібні погані чутки через «особливих» людей.

Вони йшли досить довго, вулички змінювали себе, але відрізнялися лише тим, що були або вужчими, або ширшими. Різноманіття всього, як людей, так і будинків, геть не змінювалося з новим поворотом. У скронях неприємно тиснуло від кількості кольорів, але Мулан лише сильніше зціплювала зуби та йшла далі. Усього було забагато для неї, для тої, яка не звикла жити у настільки насиченому середовищі.

Останній поворот, досить довга вуличка, і варто було тільки вийти з-під гострих дахів, як Мулан змогла розгледіти нову будівлю. Висока, широченна, перший поверх повністю білий, а другий з третій — золотаво-багряний. Черепиця чорна, по краях, з яких звисають ліхтарики, вигнута до гори. Біля входу стояло дві статуї драконів — бронзові вигнуті, з гострою лускою і розкритими пащеками.

Але увагу Фа Мулан привернуло не тільки це. Вірніше, геть не це. Чоловіки. Десь зо два десятки чоловіків: молоді, старші, з повністю зібраним волоссям, або ж більшою частиною пасм розпущеними, у когось на поясах були цзяні, у когось лише мішечки… Якщо зараз так багато, а для Мулан це дійсно було багато, то скільки ж було в інші дні?

— Тут є ще ті, хто прийшов не вперше? — Мулан не стримала свого питання, коли вони з Ґу Фенем зупинилися біля одного з драконів, де ніхто не стояв.

— Наскільки пам’ятаю обличчя, то десь вісім точно вже були. Зі мною дев’ять, — на що Фа Мулан мугикнула. — Зараз ми тут будемо стояти і чекати, поки до нас вийде чоловік. Коли він вкаже на тебе рукою, то ти просто йдеш за ним, а потім тебе виводять у внутрішній дворик, де ти вже з усіма чекаєш вердикту.

— Не так страшно… Але мені здається, що питання будуть жахливими, — Мулан нервово посміхнулася.

— Кожного разу нові і можуть дійсно бути провокаційні. Я не розумію, навіщо таке задавати, коли ми просто йдемо в гарем, де будемо або спати з Лі Шанг, або гарними прикрасами. Правда, не всі там гарні…

— Тобто? — вона з нерозумінням дивилася на Ґу Фена.

— Ну, коли ти там будеш стояти у внутрішньому дворику, то на балкончик можуть вийти ті, хто вже в гаремі. І от, там ти побачиш досить кремезного чоловіка у компанії двох інших. Таких самих специфічних. Чому їх взяли до гарему… Я не розумію. Я вже нічого не розумію у цьому світі.

— Гей, — Мулан намагалася вловити погляд чоловіка, слабо посміхаючись йому. — Все буде нормально. Якщо такі, як вони потрапили до гарему, то ти, гарний з усіх сторін, точно будеш там.

Ґу Фен дійсно був гарним, проте Мулан не… Вона ніколи не відчувала зацікавленості до чоловіків, ніколи їхня зовнішність не вабила її. Можливо, це просто було не її. Принаймні точно не зараз, коли на першому місці стояла сім’я.

Вони стояли недовго. Двері відчинилися з голосним скреготом і до них вийшов чоловік похилого віку. З-під темно-синього ханьфу, біля самої шиї, виглядала світла нижня сорочка, а волосся майже все було вкрите сивиною, як і тоненька борідка. Він оглядав усіх присутніх уважним, чіпким поглядом, зупинявся на кожному, вичікуючи чогось, що відомо було тільки йому. А після показував пальцем у протилежний бік від Мулан, на досить молодого хлопця, який одразу ж ішов за старим. Що ж, тепер треба було чекати.

Дійсно чекати, інколи перемовляючись з Ґу Фенем. Що могло трапитися жахливого? Не візьмуть? Так все одно є ще запасний варіант. Але Фа Мулан однаково хвилювалася настільки сильно, що у неї почали тремтіти руки і в животі все скручувалося. Мабуть, найбільше за все вона боялася, що її викриють: зовнішність, голос, повадки — все це може бути не занадто чоловічим. Ні. Все буде нормально. Вона просто накручує себе.

Сонце повільно пливло по небу, котилося від будинку до будинку, то ховаючись за дахами, то показуючи себе і змушуючи спину покриватися потом. Мулан чекала довго, проводжаючи поглядом кожного чоловіка, який заходив всередину будівлі, вже в котрий раз оглядала будинки довкола, розглядала бронзового дракона поруч з тобою, нараховуючи у нього п’ять кігтів. Час йшов, час невпинний. Ось вже й Ґу Фена покликали всередину. Мулан побажала йому удачі, бо… Хто-хто, а він точно заслуговував бути в гаремі.

Сонце вже давно переступило лінію горизонту, сповіщаючи про скорий прихід ночі, як двері знову відчинилися з неприємним скреготом, який, здається, запам’ятався їй вже на все життя, і старець показав пальцем на Фа Мулан. Та невже? Її хвилювання майже зійшло нанівець, але зараз, варто було прослідувати за чоловіком, воно знову почало піднімати свою голову, наче було голодним звіром, який відчув запах і присмак крові.

Всередині будівля була з темно-червоного дерева, мала золоті вставки, золотих драконів, і майже сутінки царювали у цьому місці. Мулан не відчувала себе тут в безпеці. Їй здавалося, що все навколо: всі ці стіни, колони, ті ж дракони — дивилися на неї з упередженістю, заглядали у саму душу та бачили, що вона всіх дурить, прикриваючись чоловіком.

Її завели у невеличку кімнату, в центрі якої стояв низенький стіл, а прямо навпроти дверей — стелажі з книгами та сувоями, деякі з котрих вже пожовтіли від часу. Варто було тільки пройти глибше, як старець закривав двері і, обійшовши Мулан, сідав за стіл. Мовчав. Притягнув до себе один з сувоїв, що лежали на правому краю столу, взяв кисть, вмочив його гострий кінець у чорнила і притиснув до паперу, виписуючи щось досить дрібним почерком.

Мулан переступала з ноги на ногу, зніяковіло оглядалася по сторонах, і, не знайшовши навіть якогось маленького віконця, підійшла ближче до столу та сіла навпроти старця. Чи мала вона право взагалі робити це, не отримавши прямого дозволу? Чи потрібно було дочекатися запрошення або якогось наказу? Але що вже зроблено — те зроблено.

Погляд пробігся по столу, а тоді знов і знов, чіпляючись то за порожню коробочку з-під набору для каліграфії, то за чорнильний камінь, який виглядав як черепаха. Розрізана навпіл черепаха. Старець мовчав. І Мулан мовчала. Щось, напевно, потрібно було би сказати, але вона пам’ятала слова Ґу Фена, який оповідав, що тут, саме у цій кімнаті, задають питання. Якщо так, то… Ну, потрібно було чекати.

Завдяки усім своїм оглядинам, Фа Мулан навчилася спокійно сидіти у незручному мовчанні. Навчилася не видавати своє невдоволення, тримаючи вираз обличчя кам’яною стіною. Можливо, від неї чогось чекали… якогось виступу, якось проявити себе. Але тоді б на неї, можливо, хача б глянули, навіть якби цей погляд тривав не більше, ніж секунду. Однак Фа Мулан сиділа, склавши руки на колінах, і дивилася на черепаху.

Вона не знала, скільки пройшло часу, перш ніж старець вклав кисть у коробочку, поправив черепаху, перекручуючи її половиною морди до себе, і склав руки на краю столу, все ж таки піднімаючи погляд на неї. Мулан стало не по собі від його очей, які були занадто білими, наче… Сліпий. Він дійсно був сліпим. Як же тоді цей старець ходив, нічого не зачіпаючи на своєму шляху? Як вказував на того чи іншого чоловіка? Як він взагалі міг писати таким дрібним-дрібним почерком?

— У вас гарна витримка, — голос старця був таким же скрипучим, як і ті двері, які він штовхав кожного разу, як виходив до чоловіків. — Чи є у вас якісь питання до мене стосовно того, що вам необхідно буде робити в гаремі пані Лі?

— Та я навіть не знаю, — чесно відповідала Мулан, повівши плечима. — Мене хвилює те, чи зможу я інколи вибиратися за межі того, де ми всі будемо жити?

— У вас є та, кому належить ваше серце і думки?

— О, ні-ні, — вона ніяковіло посміхнулася. — Просто в мене лишилася сім’я… У батька проблема з ногою, через яку він з кожним днем все гірше і гірше ходить. Якщо не випускають ніколи й нікуди, чи можна буде хоча б відправляти листи, щоб дізнаватися, як вони там живуть?

— Тільки якщо ви будете писати правильні речі. Стосовно вашої можливості вибиратися, у найближчий час це не передбачено. Ще питання?

— Мені казали, що це мені будуть задавати питання, так що я не очікував цього…

— Потрібно бути готовим завжди і до всього. Навіть якщо вас піднімуть посеред ночі, ви повинні бути готовими відповідати на будь-яке питання та робити все, що вам скажуть, — говорив старець так, наче її хотіли взяти до якоїсь армії, а не гарему.

— Так… Так, вибачте. Більше в мене немає ніяких питань.

— У такому випадку ви можете бути вільними, — старець повів руку вліво, показуючи на двері майже позаду себе. — Вони вас виведуть до інших. Очікуйте результатів.

— Дякую вам.

Повага повинна була бути усюди і завжди, навіть не дивлячись на те, що зараз Мулан нічого конкретного не отримала. Вона підвелася на ноги, намагаючись не показувати, що ті встигли заніміти, і якомога швидше покинула кімнату. Що ж, все могло б бути набагато гірше, але, здається, все пройшло навіть досить чудово. Тепер залишилось лише чекати.

Варто було тільки переступити поріг, як вона опинилася у невеликому коридорі, ліва сторона якого була повністю відкрита. Внутрішнє подвір’я мало квадратну форму, де не було ні єдиного деревця. Мабуть, ті хто прийшли першими, потрапили на ще те випробування сонцем, поки воно не зайшло за дах цієї будівлі. Зайшло не зайшло, але навіть зараз було досить спекотно знаходитися на подвір’ї.

Мулан пройшла глибше у центр дворика і знайшла поглядом Ґу Фена, який виглядав не дуже радісно. Невже все прийшло так погано? Не повинно було. Він вже не вперше приходив на так зване «спілкування». Але може саме через це Ґу Фен і був не в гуморі.

— Невже все так погано? — стурбовано запитала Мулан, як тільки підійшла до нього.

— Не те, щоб… — Ґу Фен тяжко зітхнув і все ж такий підвів очі на Мулан. — Мене взагалі ні про що не питали.

— Мене також, — сказала вона досить розслаблено, і лише після цього усвідомила, як це звучало, але нічого вже не поробиш, адже Фа Мулан турбувалася і про свою долю. — Не все так погано, як ти думаєш. Я впевнений, що цей старець побачив твою справжню причину потрапити в гарем, — вона усміхнулася Ґу Фену і помітила тінь його усмішки у відповідь. — Ну от, треба завжди вірити в краще і воно точно прийде до тебе, — так казала її бабуся. — До речі, ти мені не говорив, що цей старець сліпий… Не повністю сліпий… Я не знаю, як це правильно назвати, але у нього повністю білі очі, і при цьому він бачить куди йти, ні за що не перечіпається, та ще й так дрібно пише. Взагалі пише! Де взагалі таке можливо?

— Ти хіба ніколи не чув історії про магічних істот? — здивовано спитав Ґу Фен.

— Та чув, чого ти… — Мулан відвела погляд. — Так він один із них ?

— Наскільки я зрозумів за цей час, то під рукою генерала Лі знаходиться декілька таких істот. Майже всі вони схожі на звичайних людей, але є й вийнятки. У Лі Шанг є дракон… Проте я не впевнений, що це є правдою, бо на власні очі ніколи не бачив драконів.

Дракони… Істоти. Ні, те, що Фа Мулан ніколи їх не бачила, не значить, що їх не існує. Проте повірити в те, що всі вони набагато ближчі, ніж здавалося з самого початку, було важко. Так важко, що вона, мабуть, ще не до кінця усвідомила той факт, що сиділа в одній кімнаті разом із магічною істотою, яка, якби їй щось не сподобалось, можливо просто б убила її.

Мулан тяжко зітхнула і підняла свій погляд, провівши очима вертикальну лінію однієї з колон, аж поки не наткнулася на одному з балкончиків на трьох чоловіків. Один з них дійсно був досить кремезним і лисим, проте його обличчя мало м’які риси. Мабуть це і був той самий чоловік, про якого попереджав Ґу Фен. По праву руку від нього стояло ще двоє чоловіків: один був худим та високим, він навіть припідняв своє підборіддя, наче хотів дивитися на всіх звисока, як імператор, а другий був низьким порівняно з іншими, мав досить широкі плечі та дивні вуса, що тягнулися від кінчиків губ до волосся на скронях.

Отже, це ті, яких відібрали до гарему? Тобто, ось саме ці троє задовольняють бажання і потреби Лі Шанг? А Ґу Фен, якого спокійно можна вважати першим красенем, вже в котрий раз отримує відмову? Якщо так подивитися, то Мулан може вже одразу збирати свої речі і йти записуватися добровольцем до армії, а там і на війну відправлятися — це вже питання часу. Ну так, речі збирати… Проте, дивлячись на ту розмову, яку вона мала зі старцем в кабінеті, і дивлячись на цих обраних на балконі, Мулан усвідомила, що їй дійсно нема що ловити у цьому місці. О пращури! Вона така дурна, що думала, що дійсно зможе ось так легко змінити своє становище і становище своєї сім’ї.

Фа Мулан не одразу помітила, як до них знову вийшов старець: до її плеча доторкнувся Ґу Фен, і вона розвернула обличчя до коридорчика. «А так і не скажеш, що він зовсім не людина», — пробігло у думках, але одразу ж зникло, варто було тільки їм усім вишукуватися у лінію. Хвилювання знову нагадало про себе неприємним тягучим болем внизу живота, так що аж захотілося сісти навколішки і обійняти себе руками. Ні, вона зараз не могла втратити обличчя. Точно не зараз.

Старець пройшов повз кожного, не дивлячись ні на кого, зупинився навпроти Фа Мулан, на що їй перехопило подих, розвернувся і пішов у інший бік. Вона, як виявилося, стояла останньою в цій шерензі. Знак. Знак недобрий. Але що вже поробиш? На другий зах í д старець неголосно промовляв «ти», і по реакції чоловіків дівчина зрозуміла, що вони витягли щасливу кісточку у цій грі потрапляння до гарему. Вісім. Шість. П’ять. Три. Старець склав перед собою руки, зробив ледь помітний уклін і розвернувся, щоби піти. Це все? Це дурня. Це не так, як повинно було бути. Геть не те, на що вона намагалася налаштувати Ґу Фена.

— Стійте! — Мулан зробила великий крок вперед, потім ще один і ще, аж поки старець не зупинився і не розвернувся, уважно дивлячись «сліпим» поглядом на неї. — Це несправедливо. Це найбільша несправедливість, яку ви вчиняєте у своєму житті!

— Ви не згодні з рішенням пані Лі? Чи вважаєте, що ви достойніші, аби бути на місці когось з них? — старець кивнув головою у бік шеренги за спиною Мулан, і вона почула тихі, зневажливі смішки.

— Якщо я достойніший, ніж ті, котрих відібрала пані Лі, тоді кожен з присутніх може вдарити мене. Але я говорю не за себе. Є людина, яка вже не вперше приходить до вас, яка вже не вперше розповідає свою історію життя, якій потрібен цей шанс більше, ніж половині з усіх, хто взагалі з’являвся тут. Чи ви не бачите, хто до вас приходить з чистими помислами, а хто просто хоче влаштовувати собі своє існування так, аби ні про що не думати і не хвилюватися за своє майбутнє?

Мулан почула за спиною тихий голос Ґу Фена, він попросив вибачитися і просто піти разом із ним. Ні. Вона так не може. Мулан чудово знала, що з неї такий член гарему, що… Її обурило не ставлення до себе, не вибір старця не у її бік. Це геть інше. Бо Ґу Фен дійсно заслуговував на цю можливість.

— Послухайте, я вибачаюсь за цю свою поведінку, але…

— Ти смієш оспорювати мій вибір?

Це був жіночий голос за спиною. Всі інші переговори і усмішки перервались. Мулан затримала подих, стиснула губи і опустила голову так, наче провинилася. Але ж наче нічого жахливого не зробила. Не сказала. Фа Мулан різко піднійняла голову і рішуче подивилася перед собою. Вона може відповісти за кожне своє слово і не буде відрікатися чи відступати.

Кроки були ледь чутні, легкі, але вони прямували до неї. Через декілька секунд Мулан побачила, як її обходять по ліву руку, щоб стати поруч зі старцем. Темно-синя тканина ханьфу мала довгий поділ і широкі рукави, краї яких були розшиті срібними візерунками хмар. Широкий пояс світлішого кольору, майже туркезовий, стискав живіт і дозволяв ханьфу вище не прилягати щільно до грудей і шиї, так що нижні тканини, таких самих бірюзових відтінків, можна було розгледіти.

Лі Шанг. Мулан ніколи її не бачила, але але у неї було досить хиже обличчя: гострі риси і чіпкий погляд змушував все всередині стиснутися. Наче пригнічував… Можливо, її погляд таким ставав через те, що очі були підведені чорним. Але Мулан лише сильніше затиснула руки в кулаках, аби утриматися від ганебного вибачення і схиляння голови.

— Так, я оспорюю ваш вибір, пані Лі, — якщо вже сказала «А», то потрібно говорити і «Б». — Але це не через свою пихатість або бажання потрапити до гарему. Я прошу не за себе, — Фа Мулан розвернулася і стала напівбоком, щоб бачити Ґу Фена. — Є той, хто вже не вперше сюди приходить, у кого це — єдиний шанс дати можливість своїй доньці вижити. Але ви наче не бачите його біди.

Фа Мулан не подобалася тиша, що наступила по тому. Взагалі. Вона занадто сильно гнітила, через неї було важко тримати себе у руках, бути зібраною і пам’ятати, що вона чоловік. Потрібно було якось… Її повинні були почути, дійсно почути, адже по-іншому буде несправедливо. Не може ж життя дійсно бути настільки паскудним.

Лі Шанг повернула голову у бік, і та частина її чорних блискучих пасм волосся, що не була зібрана на потилиці за допомогою тонкої, майже чорної шпильки, у якої на кінці було декілька намистин, такого ж відтінку опівночі з золотими написами, і складні завитки, м’яко огорнули її шию. Вона дивилася на старця довго, нічого не кажучи йому, наче він міг читати її думки, а після цього повернула голову назад до Мулан. Погляд був таким же гострим, але тепер ще й уважним. Дуже уважним, через що по спині пробігли мурашки.

— Він теж.

Так, наче це вирок, але Мулан не стримала усмішки і повернула голову до Ґу Фена, який до сих пір не міг повірити, що йому пощастило стати частиною гарему і що тепер він зможе поборотися за увагу Лі Шанг, аби та допомогла його доньці. Що ж, одна маленька перемога є: Фа Мулан допомогла тому, хто більше неї потребував цієї можливості, а тепер… Ну, доля повинна і їй усміхнутися. В армії мабуть не так складно, як завжди розповідав її батько. Але повертатися зараз додому — точно не вихід, тому що…

— Ти.

Думки обірвались одразу, варто було тільки почути скрипучий старечий голос. Мулан підняла голову, подивилася на старця, який вказував на неї своїм тонким пальцем, і помітила, як Лі Шанг віддаляється від них.

— Я знаю. Я вже йду. Вибачаюся за витрачений на мене час, — стиснувши губи, Фа Мулан схилила голову.

— Ти їдеш з усіма. Завтра. На світанку ми відправляємося до двору пані Лі.

Тобто? Мулан не одразу зрозуміла, що їй сказали, стояла досить довго, поки до них не вийшли слуги і не попросили пройти за ними. Вона пішла з усіма… Вона зайшла у кімнату, в яку її запросила одна зі служок. Вона дивилася на те, як їй наповнювали водою діжку, як розпускали волосся, дозволяючи шкірі голови нарешті відпочити, як чужі руки розв’язували пояс… Фа Мулан ледь встигла перехопити руки служки і запевнити, що «він може сам впоратися далі».

Вона стояла біля діжки, вдивлялася у воду, від поверхні якої підіймалися ледь помітні клубки пари, і до неї нарешті дійшло, що її також обрали до гарему. Тобто… так. Це не тільки Ґу Фен отримав можливість і далі боротися за увагу Лі Шанг, щоб покращити життя своєї сім’ї, але й вона. Так швидко. І нічого ж не зробила для самої себе, але потрапила. Мулан не була малою дитиною і знала, що за таїнство відбувається між чоловіком і жінкою, проте вона вірила в те, що між нею та Лі Шанг не дійде до… такого. Гарем — це не означає завжди близькість, можна і по-іншому задовольняти чужу увагу.

Нехай кімната і була маленькою, майже нічого не мала, але ліжко… Ліжко було дуже м’яке, ніколи в своєму житті Мулан такого не мала. Варто було тільки влягтися, як вона забула, що повинна дихати. Це настільки все було… Не вкладалося у неї в голові. Не вкладалося і тоді, коли її зранку розбудили, не вкладалося, коли, зібравшись, вона вийшла з будівлі, щоб тут же опинитися у сідлі, як і всі інші чоловіки.

Їх не так багато, як думалося з самого початку, не більше двох десятків, але всі… різні. Трійка, яку Мулан вчора бачила на балконі, також була тут і кінь ледь витримував найкремезнішого з них. Шкода було тварину. Проте вона шукала поглядом Ґу Фена, який, чомусь, опинився у самому початку цієї нової шеренги. Але тримався на коні… Не так, як усі. Більш рівною була спина, розправлені плечі, піднята голова, наче він був не простим селянином. І як дивився… Варто було йому спрямувати свій погляд у бік Фа Мулан, як їй здалося, що його очі чомусь налилися бурштином. Яскравим бурштином, як сонце. Дурниці. Не виспалася. Потрібно буде якось підійти до Ґу Фена і поговорити з ним, бо вчора… щось не вийшло.

Звичайно, Лі Шанг серед них не було: для неї був би ризик залишатися. Вона донька першого генерала Імперії, вона не мала права на будь-які слабкості і забаганки… Принаймні, Мулан хотіла вірити у це. Вірити у те, що всі діти тих людей, які мають владу, ведуть себе так зверхньо через усвідомлення важливості бути відстороненими від усього і усіх, а не через банальну пихатість. Старця теж не було, але це не відігравало ніякої ролі, адже біля них опинилося декілька вартових, що наче брали їх під контроль.

— По двоє поруч, — досить голосно промовив чоловік, який, скоріш за все, був головним і стояв аж в голові шеренги. — Не відставати. Не відволікати. Чим швидше доберемося до двору, тим менше будете відбивати собі сраки у сідлах. Питання? — Всі мовчали. — Чудово. Поїхали!

Це була не перша її подорож за останні дні, проте Фа Мулан сиділа на коні майже втретє. Світанок. Вони виїхали за межі столиці тоді, коли промені сонця лише почали лизати верхівку даху палацу. Мулан так і не побувала у ньому, тільки ледь-ледь здалеку побачила його, та й усе. Не важливо. Зараз її життя змінювалося, досить швидко і навіть якось неочікувано, хоч як би вона того не чекала.

Ліс. Річка. Але більше за все їм на шляху траплялися поля. Спочатку їх «населяли» робітники, проте чим далі їхали, тим все менше було людей. Фа Мулан це не подобалося. Це було досить дивним, адже… навіщо їх відвозять аж настільки далеко від будівель, від людей, якщо вони прості «іграшки для втіхи»? Якось все не дуже сходилося, як і те, що їх оберігала варта. Це прості наглядачі: обладунки були занадто чорними, виглядали як луска, і якщо схилити голову до плеча, то можна помітити контури дракона. Внутрішній голос Мулан не переставав повторювати, що вона підписалася на те, про що геть нічого не знає. Ще й обдурює всіх навколо себе… Вилізе боком.

Деякі чоловіки перемовлялися один з одним — неголосно, щось про своє… Мулан була майже у хвості цієї шеренги і кожного разу бачила на собі погляди трійці, які не подобалися їй взагалі. Якісь гострі, оцінювальні, наче вона щось зробила особисто їм. Хоча той, що був найкремезнішим, дивився на неї з вибаченнями.

Сонце палило неймовірно сильно, вся спина покрилася неприємним потом, від якого нижня сорочка була мокрою. Внутрішні сторони стегон боліли, бо сідло останню годину почало терти. Скільки ще? Аби тільки не впасти з коня, бо не відмиється від цієї ганьби.

Коли вже здалося, що сил не лишається, коли здалося, що спина зараз зламається від напруги, ліс, в який вони, мабуть, в’їхали більше години тому, розступився, дозволяючи побачити невисоку кам’яну огорожу, за якою розмістилися маленькі будиночки. Безколірні, майже сіро-коричневі, що повністю зливалися з довкіллям, люди у чорно-червоному одязі… Мабуть, це кольори родини Лі.

Двір пані Лі. Чомусь Фа Мулан уявляла собі не таке: не таку стриманість в усьому. Весь цей «двір» розкинувся на досить велику кількість будиночків, між якими вели тоненькі доріжки до невеликого пагорбу, на якому стояла будівля трохи ширша за усі інші. Мабуть, там жив Лі Шанг, але це… Це все одно не було схоже на місце проживання поважної особи.

Їх підвели до стайні, що була розділена на три окремі будівлі, і… заборонили ходити по території двору. Майже примусово заводили кожного у свій будинок, приносили їжу і сповіщали про те, що завтра потрібно буде прокинутися зі дзвоном. Це все… Звичайно, в гаремі царювали власні порядки, власні закони, яким кожен повинен був підпорядковуватися, але ось таке поводження було якимось ненормальним і… занадто дивним. Може, внутрішній голос був правий?

Останні дні проходили швидко — вони майже летіли, що не могло бути чимось приємним. Спочатку Фа Мулан взагалі не звертала на це уваги, але зараз, зупинившись і віддихавшись, вона нарешті змогла усвідомити, що відбулося. Втеча з батьківського будинку, де залишила після себе лише одну записку. Єдина дитина… Єдина дитина, яка полишила хворого батька на мати, коли роботи майже не було і коли для того, щоб побачити наступний день, потрібно було дійсно виживати. Чи справді вона повинна була обирати саме такий шлях, адже, по суті, просто втекла? Втекла від того, що занадто важке, обираючи легке? Це… Фа Мулан дійсно відчувала себе поганою, найгіршою донькою, яка не тільки покинула батьків, але і видавала себе за чоловіка.

Думок забагато — нічого не змінилося, нічого нового. Останні дні пройшли швидко і змазано: вона то хвилювалася, то майже бігла, то спала. Все злилося в одну суцільну канву, льон котрої так легко розірвати, затоптати, підпалити. Мулан не подобалися її думки: вони були занадто важкими, темними і… не такими, як завжди. Можливо, це наступив той самий момент «дорослішання», про який їй так усі розказували: «Станеш дорослою і зрозумієш багато чого, особливо те, що життя з кожним твоїм роком йтиме все швидше і швидше, поки не перетвориться на біг».

Дзвін був голосним. Настільки голосним, що здавалося, наче його поставили прямо у неї під вухом. Не хотілося вставати. Не хотілося… але було потрібно. Це не для себе — головна мотивація, з якою був стимул продовжувати далі боротися і ще більше і більше показати себе. Виділятися? Так, це головний принцип гарему — той, хто постійно показує себе і виділяється, отримує більше уваги. Фа Мулан ніколи не… прагнула бути такою, для неї це було тим, чого вона взагалі не хотіла б, аби входило в її життя, проте, що вже поробиш.

Новий одяг під колір роду, досить скромний сніданок, де один рис і овочі — все принесли тоді, коли Мулан спала, але було дивно, як вони змогли пройти настільки тихо, що вона нічого не почула. Зав’язавши волосся в гульку, вона відсунула двері вбік і замружила очі від блідих променів сонця. Що ж, хоч щось трошки було приємним: сонце не нагріє її будиночок настільки, що вночі неможливо буде спати.

Часто закліпавши, щоб прогнати білу пелену з-перед очима, Мулан помітила двох знайомих чоловіків, які кудись йшли… Може, і їй потрібно було йти? Озирнувшись, наче хтось був поруч і міг дати їй відповідь, Фа Мулан закрила двері і невпевнено покрокувала слідом за чоловіками. Воно все якось не сходилося з тим, про що вона читала: у гаремах обранці бігали за паном чи пані, а всі довкола — за ними. Те, що розгорталося прямо на її очах… Потрібно було знайти Ґу Фена і поговорити. Він може знати щось більше і хоч якось заспокоїти.

Це була велика, простора галявина посеред будівель і лісу, притоптана трава, яка вже майже повністю змішалася з землею. З одного краю навіть була багнюка, що свідчила про близьке до поверхні розташування підземних вод. Тут знаходилися майже всі, кого вона бачила, навіть трійця, яка вже не зводила погляду з неї. І Ґу Фен на іншій стороні галявини, що був у чорному нагруднику, як вчорашні вартові. Що за…

— Вискочка.

Два голоси. В різнобій. Наче кашляли, але говорили. Зовсім поруч, коли вона проходила повз трійку, і варто тільки повернути голову у їхню сторону, як від них пролунав сміх. Звичайно. Вона не вперше зіштовхнулася з таким, її дитинство хоч і було насичене, хоч і було з ким «побігати», але поруч з цим завжди була насмішка. Просто… Навіщо? Навіщо така поведінка, якщо вони нею нічого гарного не доб’ються?

Стиснувши губи, Фа Мулан похитала головою, глибоко вдихнула і відновила свій крок. Ґу Фен дивиться прямо на неї, а позаду нього з-за будинку виходила тонка фігура у такому ж чорному, як і всі. Лі Шанг на цей раз повністю зібрала волосся і у руці тримала цзянь, до чорного руків’я якого була прив’язана червона китиця з невеликими бусинками. Це змушувало Мулан зупинитися на тому місці, де вона і стояла, всього на крок попереду від трійці, хоч хотілось бути набагато далі від них. Всі думки вже були не про те.

Варто було тільки Лі Шанг стати поруч з Ґу Феном, як той перевів погляд з Мулан на неї і ледь помітно кивнув головою. Не схилявся. Не робив того, що потрібно, бо він нижче за статусом, бо він… Він же прийшов, щоб його взяли до гарему. Не один раз приходив. Мулан стиснула губи і схилилася разом з усіма в поклоні.

— Ви всі були відібрані як ті, хто гідний знаходитися тут і стояти на захисті нашого Імператора, — голос Лі Шанг був таким же холодний і твердим, але голоснішим. — Живий Імператор — стабільність на наших землях, — вона оглянула кожного, не показуючи нічого з того, що можна було би назвати невпевненістю. — Так. Як ви могли зрозуміти, ніякого гарему не існує. Для вас. Не для інших. З сьогоднішнього дня і протягом наступного півроку вас будуть навчати майстерності ведення бою найкращі з найкращих. Ви навчитеся бути такими самими непомітними на очах усіх, як і тіні. Так, для кожного з вас такі звістки не є чимось гарним, проте наразі у вас немає вибору. Ви віддали своє життя у повне розпорядження, як тільки забажали стати частиною гарему. Якщо хтось забажає піти — я вас не стримую, однак ви повинні усвідомлювати те, що просто так ви не повернетеся назад, до свого минулого життя.

Серед натовпу піднялася хвиля обурення, але все майже одразу зійшло нанівець. Вона так і знала, що щось у цьому всьому було не те, що… Пращури. Фа Мулан, будучи далекою від всієї теми гарему, вже з самого початку розуміла, що воно все йде кудись не у тому напрямку, і зараз бачила підтвердження цьому. Все обурення почало піднімати голову. Захищати Імператора. Захищати країну. Їх усіх банально обдурили, але… Але вона згадала слова Ґу Фена, згадала його слова стосовно війни і гунів, які знову почали щось небезпечне робити. Що ж насправді відбувається, якщо їх усіх відібрали під стягом «гарему»?

— І це що, ви нас будете вчити? Жінка?

Голос звучав звідкись позаду, хрипкий і зверхній. Щоб висміяти. Мулан навіть не потрібно обертатися, аби зрозуміти, що себе так намагається проявити один із «відомої» трійці, який був найнижчим. Лі Шанг підняла руку, зупиняючи охоронця, що був найблищим до них, і сама пішла у бік чоловіка. Всі розступилися перед нею, наче хвилі перед човном. Стражник, що з самого початку намагався підійти, все ж таки рушив з місця і  майже одночасно зі своєю панною був поруч із «вискочкою».

— Ім’я, — Лі Шанг не нависала над чоловіком, але все одно незримо тиснула на нього.

— Яо, — родове ім’я, він не казав більше.

— Що ж, Яо, бери цзянь.

Лі Шанг, діставши власний з піхв, які віддала охоронцю, віддійшла на декілька кроків назад, після чого всі навколо створили коло, залишаючи місце для бою. Мулан не вірила у те, що зараз бачила, не вірила в те, у що, власним бажанням допомогти батькам, потрапила. Чи зможе якось допомогти тепер? Чи зможе хоча б маленьку звістку відправити?

Яо взяв простягнутий стражником цзянь одразу за руків’я, щоб витягти його з піхв, і сам зробив крок назад. На його губах всього на декілька секунд розквітає недобра посмішка, і він зірвався з місця на Лі Шанг. Все відбулося швидко: ось він вже майже замахнувся на неї, а ось вже падав на землю обличчям донизу, дивом не простромляючи себе цзяном. Лі Шанг просто відступила вбік і підставила підніжку, на яку налетів Яо. Вона приставила вістря цзяна до шиї чоловіка, варто було йому тільки перевернутися на спину і піднятися на ліктях.

— Від сьогодні, від цієї миті, ви всі стаєте тіньовими вартовими. Що захочуть ваші вчителі — те ви робите, що вам накажуть роботи — ви робите. Слово проти — світ не буде довго сумувати, якщо ви помрете. Таке бажання Імператора і ви підкоритеся цьому.

Лі Шанг, забравши піхви у стражника, швидким рухом руки сховала цзянь і пішла назад до Ґу Фена, який так і не поворухнувся з місця. Навіть руки з-за спини не прибрав. Це геть не те, що… Мулан не встигла додумати, як до них вийшов той самий стражник, що вчора керував ними у переїзді, і кожному з них видали цзяні.

— Ви чули пані Лі! Взяли цзяні і стали на однаковій відстані один від одного!

Військова наука… Військова наука була у неї як запасний план, якби її не взяли в гарем. Але всі тренування виявилися занадто важкими для Фа Мулан. Так, не всі чоловіки були майстрами відразу у всьому: у цзянях, у луках, у битвах на ногах і на конях, але вони витримували більше, ніж дівчина. Важко — це ще м’яко сказано. Кожного вечора все тіло було у синцях, руки геть не піднімалися вище голови, а дихати… Про це Мулан геть не хотіла думати. Через те, що їй потрібно було перетягувати груди, аби ті хоч якось були подібними до чоловічих, вона майже забула, що це таке — зробити глибокий вдих до болю в легенях. Ні, ті й так боліли, але лише тому, що кістки не давали їм рухатися. У перші дні хотілося плакати. Від болю, від всієї ситуації, від того, що підвела батьків, що… Що батько вже міг померти. Дурнуваті думки, зафарбовані у темні кольори, які не обіцяли нічого гарного. Вона і так після всіх цих тренувань не відчувала себе прекрасно, морально теж ставало гірше, а відношення інших до неї…

Відношення інших до Фа Мулан було ніяким. Правильніше сказати, його взагалі не було. Вона слабка. Вона всіх сповільнює. Вона вже заробила декілька покарань для усіх. Фа Мулан була нікчемою і трійця, яку бачила ще у день відбору на балконі, це тільки підсилювала. Яо виявився досить сварливим і у повсякденному житті, грав на публіку та завжди називав себе «царем гори», не бажаючи слухати чужу думку. Кремезний чоловік — Ч’єн За — виявився найдобрішим. Він єдиний з усіх нормально спілкувався з Мулан і навіть підбадьорював на тренуваннях, показуючи, що якщо у такого, як він, все виходить, то і неї все вийде. Але у такі моменти з’являвся Лінг, який… Він був зарозумілим, нахабним, ще більше, ніж Яо, і жартував. Це не було смішно — це було боляче.

У Мулан не було ніяких успіхів, не було нічого, щоб показати себе і якось виділитися. Лі Шанг була присутньою на кожному вранішньому тренуванні, але тільки спостерігала. Ніхто вже більше не кидав їй виклику, ніхто не наважувався сказати, що «жінка ними керує», тому що жоден не хотів бути осоромлений привселюдно. Звичайно, Фа Мулан могла кинути виклик, щоб її хоч так помітили, а не тільки за свої нульові заслуги, проте навіть вона розуміла, що і секунди не вистоїть би проти Лі Шанг.

Двір пані Лі був досить великим. Занадто великим, адже більша частина огорожі губилася в лісі, і, мабуть, обійти його за один день було б неможливо. Їм не часто давали час для відпочинку, та й коли давали, то нічого, окрім простого полежати, не хотілося. Але було одне місце, яке припало до душі Мулан — джерело з прохолодною водою. Як маленьке озеро, воно розмістилося на півночі двору, майже біля самого лісу, ховаючись від тих, хто був надто лінивим. Мулан про це місце розповів Ч’єн За майже на другому тижні тренувань. Він… Він дійсно був добрим. Занадто добрим, над чим намагався жартувати Лінг, але це чомусь все швидко обірвалося.

Мулан ходила до цього джерела вже ближче до самого відбою, коли всі чоловіки йшли до своїх домівок. Вона… Чим менше її будуть бачити, тим менше питань виникатиме. Сьогоднішній вечір не став якимось особливим: Фа Мулан, як і завжди, за півгодини до дзвону, який повідомляв, що пора лягати спати, прийшла до озера, біля якого все ще була трійця. «Краса» життя з чоловіками така, що якби ти не намагався робити вигляд, що не помічаєш нічого, очі все одно опускалися нижче поясу. У перші дні Мулан червоніла, відводила погляд, робила вигляд, що її не існує, зараз же… Зараз вона вже ніяк не реагувала на те, що Яо був повністю голим, не вбачаючи за потрібне надягати штани. Звичайно. Навіщо? Невже для чоловіків така поведінка — нормальна?

— Ти диви, хто прийшов, — Яо не стримав бридкої усмішки і підійшов ближче до Мулан. — Невже квіточка не дочекалася, поки всі підуть?

— Якщо ти просто хочеш самоствердитися за мій рахунок, то у тебе нічого не вийде. Не сьогодні, — втомлено відповіла Мулан, проходячи повз нього.

— За тоном слідкуй, хлопче, а то говорити буде нічим.

— Серйозно? — не стримавшись, вона розвернулася обличчям до Яо. — Що я таке зробив тобі, що ти кожного разу чіпаєш мене? Кожного. Божого. Дня.

— Та як ти… — Яо стиснув кулаки, як йому на плече лягла рука Ч’єн За:

— Не варто. Пішли, Яо, скоро вже буде відбій.

Яо лише пирхнув і розвернувся, щоб підхопити свій одяг і спішно одягнутися. Мулан вдячно кивнула головою Ч’єн За, на що у відповідь отримла привітну усмішку, і відійшла до каменю, за яким завжди залишала одяг. Там… Безпечно. Якщо хтось буде йти зі сторони будинків, то не побачить її і не почне задавати зайвих питань. На диво, вода не була крижаною, навіть не холодною. З самого першого разу, як Мулан прийшла до цього джерела, воно було теплим, наче щось зсередини прогрівало його. Можливо, якби у неї були сили після всіх занять, то вона би мала натхнення, щоб дізнатися історію всього двору, а так…

Оголене тіло приємно огортала тепла вода, ніжила його після важкого дня, і Фа Мулан дозволила собі пірнути з головою, тільки волосся залишалося ще мить поверхні. Воно повільно опускалося вниз разом із тілом, поки не закінчилося повітря. Відштовхнутися від дна, виринути і судомно вдихнути. Вийшло занадто голосно. І цей вдих здався таким солодким, таким потрібним, що по тілу аж розпливлася слабкість, яка притуплювала відчуття. Мулан не одразу помітила, що до озерця спустилася фігура, але варто було тільки зрозуміти це, як їй довелося поспішно відпливати назад за камінь, щоб сховатися. Вона аж ніяк не очікувала, що сюди прийде Лі Шанг.

Мулан притиснулася спиною до каменю, закрила рот рукою, щоб не видати себе навіть заголосним диханням, і зробила декілька глибоких вдихів через ніс. Нічого страшного, Лі Шанг навряд чи затримається тут, а для Фа Мулан повертатися до будиночку після відбою не було чимось новим. Затримавши подих, вона прибирала руку від рота і, притиснувши її до каменю, виглянула. Лі Шанг залишилася в одній легкій, білій тканині, яка здалеку нагадувала ціпао, але рукави були настільки широкими і настільки довгими, що… Навіть не ханьфу. Це щось інше, щось занадто гарне для того, щоб просто ходити у ньому тут, в лісі, коли ніхто не бачить. Лі Шанг, не знімаючи тканину, повільно зайшла у воду, на що білий шовк м’яко огорнув її тіло. Так щільно, наче це була друга шкіра. Так щільно, що Мулан могла побачити підтягнутий живіт, невеликі груди, у яких… О пращури! Почервонівши, Фа Мулан спішно заховалася за камінь, до якого знову притиснулася потилицею і закрила очі. Вона не розуміла своєї реакції, не розуміла, чому саме від пані Лі їй би захотілося уваги, чому вона викликала такі думки. Це якось… Вона теж була жінкою, сильною жінкою, і їй не потрібно було, як Мулан, ховатися за чоловічим одягом.

— Отже, я не помилилася, коли мені здалося, що за мною слідкують.

Голос був геть поруч, що змушувало різко відкрити очі і майже впасти на коліна, аби вода закрила Мулан по шию. Лі Шанг стояла навпроти неї, дивлячись без єдиної емоції в очах, і це лякало більше, ніж те, що вона могла побачити її тіло. Справжнє тіло, не приховане чоловічим одягом.

— Я… Я не слідкую, — ледь чутно вичавила з себе Мулан, що звучало надто жалюгідно. — Я дійсно не слідкував. Я тут плавав. Перед відбоєм.

— Відбій був дві цзи тому, — відмітила Лі Шанг і підступила ближче, змушуючи Фа Мулан втиснутися ще сильніше в камінь. — Ти ховаєшся тут. Підглядаєш. Може, щось вислідковуєш. Вивідуєш щось. Можливо, ти шпигун гунів?

— Н-ні… Ні, — більш твердо сказала Мулан і ледь зупинила себе від того, щоб піднятися у повний зріст, вона лише відходила глибше у воду, щоб та ще сильніше сховала її тіло і щоб бути подалі від Лі Шанг. — Я не розрахував часу. Прийшов пізніше, ніж потрібно було. Я готовий понести покарання за те, що не чув дзвону і порушив правило відбою.

Їй нічого не казали, тільки уважно дивилися в очі, оглядали обличчя, наче так було більше відповідей. Мулан стиснула зуби до болю в щелепі, але не відвела погляду, адже це показало б слабкість і що вона бреше. Вона хотіла уваги від пані Лі, хотіла, щоб її побачили, адже це все було тільки для батьків, але… Не так. Чи потрібно боятися власних думок? Так, потрібно, бо коли чогось бажаєш, то воно настає. Звичайно, настає, але більш викривленим і химерним, адже ніхто не продумує деталі того, як того «чогось» отримати.

— На цей раз можеш йти, — спокійно і якось навіть втомлено промовила Лі Шанг і відійшла вглиб озерця. — Але щоб більше після відбою я не бачила тебе за межами будинку.

— Як накажете, пані Лі, — Фа Мулан все ж таки схилила голову, почекала, поки від неї відпливуть, щоб майже вибігти з води і спішно одягнутися, забуваючи про тканину, якою завжди перетягувала груди.

Острах Мулан стосовно того, що якась кара буде неодмінно, але зранку і привселюдно, не справдився і це… Це дивувало ще більше. Вона, як і всі інші, вважали Лі Шанг суворою, тою, яка ніколи і нікому не дозволить порушувати будь-які правила, проте те, що відбулося, перекреслило все ставлення Мулан до неї. Вона неочікувано для себе почала вбачати в Лі Шанг просту людину. Дівчину. Гарну дівчину, яка також прийняла на себе роль чоловіка, але не носила чоловічу особистість.

Заняття передбачали не тільки на тренування з цзянем і луком, їм навіщось ще викладали історію та розповідали про стосунки з магічним народом. Це, мабуть, було вже зайвим, але Мулан подобалося. Подобалося слухати щось нове, нехай все в пам’яті не відкладалося з першого разу, але це захоплення не розділяли інші. Взагалі не розділяли, тому що ніхто не хотів ще й голову напружувати, коли тіло працювало на межі.

Але Фа Мулан не хвилювало те, що зі сторони вона виглядала, як якийсь поціновувач книг і відступник від шляху меча. Чоловік, який не обирає боротьбу, не обирає цзянь… Для Мулан це дійсно стояло не на першому, навіть не на другому місці, а ось Ґу Фен — так. У неї все ніяк не виходило поговорити з тим, хто так швидко обдурив її і хто виявився зовсім не тим, ким намагався бути в її очах. Пройшло майже два місяці з того моменту, як вона востаннє спілкувалася з Ґу Фенем. Щиро кажучи, Мулан вже й не сподівалася на те, щоби зустрітися з ним сам на сам, проте… Коли ти перестаєш думати і сподіватися, то воно саме потрапляє до твоїх рук.

Вечеря була пісною. Як і завжди, що вже стало звичним. Хотілося чогось нового, хотілося розбавити схожі один на одного смаки. Вона першою справилася з вечерею і першою вийшла на вулицю, щоб піти до свого будиночка. Втома з кожним днем накопичувалася все сильніше, зростала, і нічого не хотілося, крім просто лягти десь і заснути. На день, два, місяць — чим більше, тим краще.

— Фа Мулан, — оклик з-за плеча змусив зупинитися і розвернутися. — Пройдемося?

Ґу Фен. У чорному ханьфу, пояс якого палав кривавим, як і широкі рукави, що були розшиті багряними вогнями. Він не часто з’являвся у дворі, не часто був присутнім на заняттях, але Мулан могла з упевненістю сказати, що пам’ятала, які в нього були очі. Те, що вони зараз мали насичений бурштиновий відтінок… Це не сходиться з тою чорнотою, яка вперше зустріла її у заїзді.

На пропозицію Ґу Фена Мулан погодилася кивком голови і послідувала за ним. У неї не було іншого вибору, адже… Адже це не було проханням. Справжнім питанням. Це був наказ, порушувати який було небезпечно для власного життя. У них не траплялося ще випадків, щоб когось з так званого гарему вбили, проте покарання були. Жорстокі покарання, серед яких побиття різками не було з найжахливіших.

— У тебе, мабуть, багато питань до мене, — неголосно, якось навіть вкрадливо, промовив Ґу Фен, складаючи руки за спиною. — Якщо бажаєш, я відповім тобі на них.

— Після стількох днів… — Фа Мулан стиснула губи. — І після того, що ти… Ви обдурили мене?

— Я не дурив тебе, адже ти сам захотів побачити те, чого в мені не було. Ти шукав підтримку, шукав того, у кого є такі самі життєві складнощі, мені залишалося лише прийняти ці умови гри.

— Це нечесно з твоєї сторони, — вона різко зупинилася і подивилася на Ґу Фена так, наче він не тільки обдурив її. — Я дійсно думав, що у тебе проблеми, я дійсно намагався допомогти тобі, ризикував.

— Я це оцінив, як і Лі Шанг, тому ти опинився тут, — зробивши крок, Ґу Фен розвернувся обличчям до Мулан. — Це була перевірка. Кожний, хто збирався піти на службу, піддавався тій чи іншій перевірці, але ти виявився одним із наймолодших серед усіх і твої мотиви не переслідували бажання спочатку задовольнити себе, а після вже когось.

— Я не один такий. Цзяо Йі такий самий молодий, як і я, і він не має род…

— Ми не будемо говорити про Цзяо Йі, — досить різко, майже грубо відрубав той, з чим, здається, бурштинові очі стали більш яскравими. — Інколи потрібно перестати думати про інших і почати турбуватися про себе.

— Ти… Ти ж не людина, так? — Мулан все ж таки вирішила задати питання, яке її хвилювало давно.

— Хто його знає, — Ґу Фен знову став спокійним і навіть усміхнувся, наче нічого і не трапилося. — У кожного є свої секрети. У когось великі, у когось малі, але всі вони значущі, бо можуть змінити хід твого життя. Я ж правий, Фа Мулан?

Натяк, з яким стало не по собі. Мулан тоді нічого не відповіла, лише кивнула головою у знак згоди, і… Розмова більше не йшла. Можливо, Ґу Фен вирішив поговорити з нею саме через цей її секрет, але він не видав його, не видав того, що знає про справжність Фа Мулан. Потрібно було стати більш обачною. Настільки обачною, що життя знов вирішило нагадати про те, хто насправді головний на шляху долі, підкинувши чергову можливість зіпсувати собі своє існування. Наче Мулан не вгодила Небожителям. А, може, так і було? Може, через те, що вона носила чоловічий одяг і намагалася стати чоловіком, боги вирішили показати їй її ж місце? Ні, це точно було дурнею, і Мулан просто накручувала себе даремно.

Їм дали вихідний на Свято Лотосів, проте на минулий великий день їх ганяли так, що вже геть нічого не хотілося. Ніяких поселень поруч не було, навіть ніяких лотосів не водилося у місцевому озері і невеликій річці, що проходила на сході від будинку Лі Шанг. Туди ніхто не ходив, бо… Нічого не було. Голі дерева, наче хтось взяв і обірвав все листя, каміння, крижана вода, але в тому всьому Мулан бачила ще й сіро-коричневих жаб, синьо-зелених бабок з веселковими крилами, сонце, яке тут завжди било прямими променями в землю, вдихаючи життя у смарагдовий мох. Тут можна було отримати спокій, прийти до порозуміння з власними думками і просто відпочити.

Саме тут Фа Мулан забувала про те, що вона щось там повинна була робити, щоб виділитися і показати себе з гарної сторони, забувала про те, що ховається за чоловічим життям. Тут вона могла вдихнути на повні груди, закрити очі і підставити обличчя сонцю. Тихе дзюрчання води, яка стрибала з каменя на камінь, десь далеко співала пташка, яка чомусь була одна, якій чомусь не відповідав спів інших, і… Кроки. Ледь чутні, проте важкі, вони наближалися до неї. Вона не взяла з собою цзянь, проте у цьому дворі, на цих землях, не повинно було бути ніякої небезпеки. Хтось прознав? Дійсно був серед них шпигун гунів?

Глибоко вдихнувши як перед нападом, Мулан повільно розвернулася і не стримала скрику, одразу ж відсахуючись назад. Червоне товсте тіло, довге, вкрите великою лускою. Велика голова із зігнутими назад рогами, невеликими вухами і довгими вусами. Паща з гострими іклами, що закрилася одразу після позіхання. І лапи… Лапи, на котрих по чотири кігтя. Дракон. Це був справжнісінький дракон, який розмірами міг би зрівнятися з двома будинками, що стояли один на одному. Фа Мулан розуміла, що вона не дихає, що всередині розростається паніка, страх, усвідомлення, що перед нею справжній дракон, який зараз її зжере. Назад. Ще один крок назад. І ще один, геть маленький, як вона у щось вперлася спиною і закричала, різко розвертаючись на п’ятах та піднімаючи руку, щоб вдарити.

— Непогана реакція, — Лі Шанг схопила руку Мулан, не даючи їй звільнитися. — Мушу, — гарчання дракона, яке з’явилося у відповідь на підняту руку, стихло і він відійшов в бік, гублячи весь інтерес до них. — Не варто боятися. Вам розповідають про партнерство з магічним народом.

— Т… Т-так, вибачте, пані Лі, — Фа Мулан схилила голову і притиснула руку до свого боку, коли її все ж таки відпустили.

Не піднімаючи голови, Мулан бачила, як Лі Шанг розвернулася, стаючи до неї боком, а до річки обличчям, бачила, як дракон обійшов їх, щоб бути ближче до води і, скрутивши власне тіло у декілька кіл, спостерігати за тим, чи пропливає щось повз. Дракони мудріші, ніж люди, мають власну магію, свідомість і можуть змінювати тіло, ставати подібними до людей. Мушу… Так назвала його Лі Шанг. «Диво». Що ж такого «дивовижного» міг зробити цей дракон, щоб отримати таке ім’я?

— Не думала, що це місце хоч хтось відвідує, — неголосно промовила Лі Шанг і склала руки за спиною.

— Тут спокійно… Я випадково знайшов це місце декілька тижнів тому. Якщо тут заборонено бути, я піду.

— Ні, — вона повела головою вбік, схилила її на плече, але одразу ж випростала. — Заборони ніякої немає. Якщо тобі тут спокійно серцем і душею, то я не маю права тобі забороняти приходити сюди, коли у тебе є таке бажання.

Якби Мулан не знала, хто Лі Шанг, то з упевненістю могла би стверджувати, що перед нею чоловік. Стримана, холодна, тверда і рішуча — це не про «жіночність», про яку так голосно говорили всі баби. Чи, може, не існувало твердих позицій в тому, щоб бути чоловіком чи жінкою? Мулан відволіклася від думок, варто було побачити, як Лі Шанг стиснула губи і занадто глибоко вдихнула, як тремтіли її плечі. Від напруги? Дратування, що вона тут не одна? Піти?

— Щось трапилося? — невпевнено питала Мулан.

— З чого ти взяв? — до неї навіть не повертали голови, щоб гостро, як завжди, глянути.

— Ви… Ви більш засмучені, ніж зазвичай, сильніше тримаєте себе у руках, ніж зазвичай. Навіть не подивилися у мій бік, хоча ніколи не відводите погляду від співрозмовника.

— Все підмічаєш? — посмішка була ледь помітною, але до неї однаково не повертали голови. — Батько помер сьогодні вночі.

— О… Пращури, — розгублено видихнула Мулан. — Мої співчуття. Генерал Лі був…

— Паскудою, яку ще потрібно було пошукати, — жорстко промовила Лі Шанг, перебиваючи Фа Мулан. — Зараз, мабуть, ти здивований, що я так відношуся до свого батька, але… Він бажав сина. А народилася я. Це для всіх він був величним генералом, а для мене він був тираном, який жадав зробити з мене чоловіка. Що ж, він добився свого, — на цей раз посмішка стала більш гострою. — Я думала, що ненавиджу його, але…

— Він все ж таки був вашим батьком. Близькою людиною. Вашою сім’єю, — неголосно дозволила собі промовити Мулан. — Печаль і скорбота — це нормально. Якби там не було, якби з вас не намагалися зробити когось іншого, ви все одно залишаєтеся людиною. Людиною, у якої є емоції, почуття і біль, — вона зробила крок до Лі Шанг, як та до неї повернула голову і оглянула, наче побачила вперше.

— А що стосовно тебе? Не роби вигляд, наче не здогадалася, що, знаходячись не тільки серед людей, про твою таємницю будуть знати? Тим паче, Фа Зу занадто вагома постать в історії, щоб про нього і його сім’ю не було написано достатньо. І я не пам’ятаю, щоб у нього був син. Лише одне дитя, яке не повинно носити цзянь.

— Ви теж не повинні, якщо так вважаєте.

Занадто різко випалила, спалахнувши так, наче була сухим листком з дерева. Знали. Сама Лі Шанг знала, що вона не чоловік. Скільки ще людей знали? Чи пішли вже чутки? Пращури, а якщо батьки дізналися вже про все це? Мама, мабуть, буде плакати не один день, а батько… А батько її вб’є. Боги, як? Вона ж ніде не видала себе, ніде не дала підґрунтя, аби її вважали не чоловіком.

— Не хвилюйся, — Лі Шанг глибоко вдихнула і відвернула голову, дивлячись на Мушу, який лапами заліз у річку, намагаючись зловити жабу. — Якби я вважала твій вчинок бридким і низьким, то ще під час відбору не звернула б на тебе уваги.

— Ви… Ви знали ще тоді? — Мулан відчула, як її щоки починають неймовірно сильно палати. — Старець. Це… Ось чому він мав білі очі: той, хто не бачить оману, але читає правду, — вона стиснула губи і нервово зігнула пальці. — Я… Я зберу свої речі і поїду. Клянуся, ніхто не дізнається про це місце і про те, до чого ви нас всіх готуєте, — Фа Мулан схилилася в поклоні, готова прийняти це.

— Звідси ніхто не йде, а якщо є таке бажання — цзянь звільняє від усього, — спокійно промовила Лі Шанг, помічаючи, як Мулан поруч з нею напружилася, але не сказала нічого проти. — Але мені не вигідно тебе вбивати. Ніхто не буде очікувати, що ти жінка, і це зіграє нам на руку.

Її хотіли використати. Звичайно, тут далеко не потрібно було ходити, адже і так зрозуміло, що це велика перевага: її справжню ніхто не буде знати — проте Фа Мулан помітно розгубилася, адже вона стільки місяців очікувала не такої реакції. Це мав бути сором, покарання, відповідна слава для всього її роду, але аж ніяк не те, що Лі Шанг, знаючи її таємницю вже дуже давно, нічого не зробила. Абсолютно.

— Твій батько ж хворий, Фа Мулан? — У відповідь Лі Шанг отримала кивок головою:

— Так, пані Лі. Цілитель, який приходив, сказав, що там щось з ногою і йому не можна зайвий раз ходити. А що з ногою, як… — вона глибоко вдихнула і стиснула пальці в кулак, щоб приховати тремтіння. — Я ж дійсно прийшов… Прийшла сюди як до гарему, аби якось проявити себе, щоб ви мене помітили. А там би або гроші просила, або допомогу вашого цілителя.

Але зараз це вже було далеко не так, як вона мріяла. Необдуманий крок, який почав набувати зовсім іншого забарвлення, де яскравих і теплих кольорів зовсім не було. Взагалі. У неї тепер не буде можливості побачити батьків, не буде можливості допомогти, нічого не буде, бо шлях назад закритий. Назавжди. Мулан здригнулася, варто було відчути дотик до своєї руки. Лі Шанг. Вона торкнулася її. Торкнулася для того, щоб підтримати? Привернути увагу? Не була важливою причина, бо Мулан відчувала те, наскільки рука дівчини холодна. А погляд…

— Ти можеш написати листа батькам, але мені доведеться прочитати його, щоб там не було ні однієї згадки про нас і це місце.

— Я… У вас рука така крижана. Ви змерзли?

Тиша була не довгою. Мулан помітила, як Мушу підняв голову і поглянув у її бік зі здивуванням, якщо в його очах можна прочитати хоч одну зрозумілу людині емоцію. І сміх. Дзвінкий, але зовсім не головний, приємний. Від нього ставало якось тепло всередині. Лі Шанг сміялася недовго і майже одразу забирала руку, знов ховаючи її у себе за спиною.

— Тебе тільки це хвилює з усього? — вона схилила голову на плече.

— Ні, я… Я вдячна вам. І я усвідомлюю, що ви повинні будете прочитати мій лист, але я не проти цього. Просто ви доторкнулися до мене, і ви дійсно холодні.

— Досить, — Лі Шанг підняла руку, змушуючи замовкнути. — Завтра після обіду я буду чекати тебе у себе. Не втрать цю можливість.

«Не втрать цю можливість…» Вона не втратить. Отримавши дозвіл хоч якось зв’язатися з батьками, сказати їм, що все гаразд, Фа Мулан точно не упустить таку можливість. І вона не втратить її, спише не один лист, повернувшись до свого будинку. Що сказати? Що написати? Що буде потрібними і правильними словами для батьків, які втратили свою єдину дитину і навряд чи побачать її хоч колись? Мулан всю ніч провела за столом, змінила не одну свічку і, здається, щось таки вийшло вкласти у цілий лист пергаменту. Написати батькам, щоб вони не хвилювалися і не шукали її… Це неможливо. Абсолютно. Які б вона не підібрала слова — їх буде замало. Завжди замало, тому що батьки ніколи не перестануть хвилюватися за свою дитину.

Дотерпіти до обіду наступного дня було важко. Яку б у них не виховували терпіння і смиренність, для Фа Мулан це все однаково було за сімома дверима: одну відкриваєш, а попереду ще шість. І так до нескінченності, адже за останньою знову будуть нові сім дверей. Чи кара це за те, що вона зробила? Кара, що посміла залишити батьків одних, покинути їх тоді, коли треба було залишитися і стати для них опорою? Мулан довго не наважувалася підійти до будиночку Лі Шанг, ходячи зі сторони в сторону й крутячи у руках свій лист. Все якось… Все якось ставало тільки гірше, набагато гірше і складніше. Та заплутаніше, якщо вже говорити відверто. Фа Мулан не була з тих, хто приймає легкі кроки, проте вона не відносила себе і до тих, хто міг кожного дня кидати виклик долі.

Годі! Годі… Глибоко вдихнувши, Мулан підійшла до будиночку і завмерла, почувши голоси. Ґу Фен щось на підвищений тонах намагався донести до Лі Шанг, яка також не дуже тихо говорила. Це не її справа, потрібно було піти, проте Фа Мулан розуміла, що не може зсунутися ні на крок, наче ноги приросли до землі. Як мала дитина, якій і цікаво послухати, про що розмовляють дорослі, і лячно, що про її підслуховування дізнаються.

— …Ти не маєш права звертатися до мене у такому тоні, — досить голосно промовила Лі Шанг.

— Не забувай, що моє положення вище твого і що твоя родина уклала домовленість зі мною, — Ґу Фен був незадоволеним. — Я прийшов передати слова Імператора. Серед людей почали ширитися недобрі чутки, бо скільки місяців вже існує гарем, а ти так і не представила загалу свого милодана. Обери будь-кого для гарної картинки і все, — його тяжке зітхання чулося навіть на вулиці. — Ми не одні. Поговоримо після.

Мулан ледь встигла зробити вигляд, наче тільки-тільки підійшла і вже занесла руку для постукування, як двері відсуваються вбік. Ґу Фен був в смарагдовому ханьфу, яке… Яке на грудях мало декілька краплин крові. Поранений? Когось вбив? Фа Мулан зробила уклін, нічого не говорячи, почекала, поки повз неї пройдуть, і лише після цього зайшла до будиночку. Лі Шанг була в звичному чорно-червоному вбранні, але на цей раз рукави ханьфу були більш широкими, що повністю ховали тонкі, майже білосніжні зап’ястя. Пращури, про що вона думала зараз?!

— Пані Лі, — Мулан вклонилася і нервово облизала пересохлі губи, коли Шанг підійшла до неї. — Я написала листа, як ви казали вчора, і, якщо ваша ласка, я…

— Не варто, — вона глибоко вдихнула і простягнула руку. — Я пам’ятаю, що і кому кажу. Давай, я повинна прочитати і упевнитися, що нічого зайвого ти не написала.

Фа Мулан не сперечалася і одразу віддала лист, де було написано не так вже й багато. Навіщо? Не можна розповідати все, не можна буде отримати відповідь. Це простою була звістка про те, що з нею все добре, навіть чудово, що вони зовсім скоро зможуть побачитися знову. Невелика брехня, з якою батькам буде краще. Це… Маленьке сподівання, яке точно нічого поганого не зробить.

— Добре, — Лі Шанг відійшла до столу, де залишила лист, і Мулан мимоволі підійшла ближче до неї. — Виправляти нічого не потрібно. Візьмеш ще мішечок з грошима — твоїм батькам це точно не буде зайвим.

— Я… Дякую. Величезне дякую, — Фа Мулан схилилася в низькому поклоні. — Я не маю чим віддячити вам. Але до кінця своїх днів я це не забуду і буду вам вірною.

Мулан, не піднімаючись, побачила, як до неї підійшли, а в наступну мить тонкі пальці лягли на підборіддя та підійняли її обличчя. Прохолодні, якими були і вчора. Невже не могла зігрітися? І навіщо вона була… Лі Шанг була занадто близько. Мулан відчула її подих на своїх губах, майже відчуває дотик чужих губ до своїх, від чого в животі щось приємно потягнулося. Це дивувало. Це лякало. Це не хотілося припиняти.

— Занадто голосні слова, — спокійно промовила Лі Шанг, не зводячи свого погляду з чужих очей. — Не варто розкидатися таким, коли тобі пропонують звичайну допомогу.

— Чому? — Мулан не стримала власного питання. — Чому ви мені так допомагаєте? Чому взагалі звернули на мене увагу, коли я не проявляю себе відповідно на заняттях з цзянем чи луком?

— Ти мені глибоко симпатична. І мені потрібна та людина, яка справедлива і може знайти потрібне слово у той чи інший час. Чи готова ти нести цей тягар на своїх плечах, незалежно від того, що може статися через годину? День?

Все трапилося занадто швидко: питання, що збило з пантелику, кожне слово, яке викликало поколювання шкіри, наче від оніміння, і чужі губи на власних. Губи Лі Шанг на її, від чого серце, здається, перестало битися. Поцілунок. Її перший поцілунок, м’який, теплий, від якого паморочилося в голові і було важко дихати. Вона майже не дихала. Лі Шанг прибрала руку від підборіддя Фа Мулан, опустила долоню на її щоку, щоб погладити великим пальцем, наче бажала заспокоїти. Варто було тільки розтулити уста, щоб спробувати отримати трохи більше, як від неї відсторонилися і знову заглянули в очі.

— Так, — хрипко видушила з себе Мулан і судомно вдихнула. — Так. Я готова. Готова до кінця своїх днів бути поруч з вами, пані Лі.