Примітки: трохи важчий розділ, вибачте
Примітка від перекладачів. Золоторіг - Джеймс Поттер. Гультяй - Сіріус Блек. Муні - Ремус Люпин. Червохвіст - Пітер Петіґру.
Ремус піднімає погляд від своєї купи неперевірених тестів, кліпаючи очима на фенікса Альбуса.
— Привіт? — нерішуче запитує Люпин.
Фоукс кидає записку на стіл, награє маленьку мелодію, а потім летить геть. Чоловік знову кліпає, після бере згорнутий аркуш паперу.
Ремусе,
Будь ласка, приходьте до мене в офіс якнайшвидше. Відбулося щось важливе.
Альбус
Серце раптом забилося дуже швидко. Вони спіймали Сіріуса? Блек знову увірвався? Вони зрозуміли, що той — анімаг?
(Щодня Ремус проклинає Джеймса за те, що Поттер переконав їх прийняти ту непорушну обітницю.)
Люпин витрачає час на те, щоб підвестися, схопити свій ранець і вилетіти з кабінету. Минуло кілька тижнів після повного місяця, і залишилося ще стільки ж до наступної повні, тому він повинен почуватися досить добре — на жаль, він сидить цілий день і через це досить скутий.
Ремус повертає за ріг, ледь не натикаючись прямо на Гаррі.
— О, вибачте, містере Поттер, я Вас не бачив…
Юнак дивиться на нього з розкритим ротом і широко розплющеними карими очима.
Зачекайте.
— Боже мій, — каже викладач, раптово відчуваючи запаморочення.
Люпин дивиться вгору й повз п’ятнадцятирічного Джеймса, серце зупиняється, коли зустрічається поглядами з Пітером (о, Боже), Сіріусом (о, Боже ) і, найгірше, з самим собою. Молодший — витріщився, обличчя бліде, а очі зовсім бурштинові. Здається, він ледве тримається в руках, і чоловік прекрасно розуміє.
— Нам, мабуть, не варто було займатися магією крові, — це все, що може сказати Ремус.
— Гм, так, про це, — мовить Джеймс, склавши руки. — Трясця, що?
Професор кліпає очима, дивлячись на обуреного хлопця, потім закриває обличчя руками. Відчуває, як істеричний сміх булькає в грудях, але заштовхує його назад. Треба, треба думати.
Тоді знову дивиться на мародерів. Для когось іншого вони можуть виглядати трохи приголомшеними, навіть блідими. Але Люпин знає краще.
Ці діти налякані й, мабуть, почуваються більш самотніми, ніж будь-коли за все своє життя.
Навіть Блек — ну, він виросте вбивцею, але Ремусу важко повірити, що п’ятнадцятирічний Сіріус перед ним такий самий, як загартований війною зрадник-утікач.
Маючи це на увазі, чоловік може придумати лише одне:
— Хтось хоче гарячого шоколаду?
— Будь ласка, — вигукує міні-Ремус із таким виглядом, ніби йому щойно запропонували рятівний круг століття.
Люпин усміхається, а потім показує хлопцям, щоб ті йшли слідом до його класу. Альбусу доведеться почекати, хоча викладач побився б об заклад, що натрапив на «щось важливе», про що згадував Дамблдор.
— Будь ласка, сідайте, — каже він, показуючи на стільці в класі, і йде до свого запасу.
Четверо парубків роблять це без нарікань, озираючись навколо з неприхованим благоговінням.
— Хто хоче посперечатися, що Муні — найкращий учитель захисту, якого бачила ця школа з часів Лайтнера? — вибухає Сіріус.
— Стулися, — червоніючи, бурмоче міні-Ремус. Чоловік же закочує очі, наливаючи какао. Чесно кажучи, і він думав, що був непомітним щодо цього захоплення.
— Нумо просто запитаємо: агов, професоре Люпин, ви найкращий учитель захисту, якого бачила ця школа з часів Лайтнера? — запитує Джеймс, відкидаючись на спинку крісла.
— Так, — відповідає Ремус, повертаючись, щоб роздати кухлики, і рішуче ігнорує біль, який відчуває, бачачи, що Джеймс такий… Джеймс. — Ви повинні побачити, що цим дітям доводиться надолужувати.
— Можу собі уявити, — глухо каже Пітер. Хлопець виглядає так, ніби він шокований — какао має творити з ним чудеса. Дивлячись на нього, Люпин відштовхує ще один спалах болю — він такий живий .
Чоловік зітхає, вириваючись зі своєї спіралі.
— Отже, — мовить, спираючись на стіл, — що сталося?
— Якимось чином син Джеймі мав під рукою Філософський камінь, і йому вдалося змішати свою магію з магією карти, — каже міні-Ремус.
Поттер виглядає надто самовдоволеним, тож професор киває молодшому, щоб той продовжував.
— Ми вважаємо, що магія крові та Камінь змішалися, що призвело до магічної випадковості, яка… Створила копії нас самих у віці, коли ми закінчили мапу?
— Ось що отримали, коли намагались засунути туди свою особистість, — зітхає Сіріус. Потім він сідає, очі сяють. — Отже, вісімнадцять років — що відтоді сталося?
Серце в старшого завмирає, коли дивиться на парубків. Що він узагалі тут скаже?
— Джеймс і Лілі, так? — каже міні-Ремус після хвилини напруженого мовчання. — Цей хлопець Гаррі — не може бути більшою очевидностю.
— Так, і, здається, ми жахливі, — нервово каже Джеймс. — Ти… Він поводиться ніби… Ніби боїться. Але чи це так? Ми не могли б…
Джеймс, вочевидь, доводить себе до божевілля, і кожне слово, яке виривається з його вуст, стає ще однією хвилею холодної води по спині Люпина.
Чоловік не хоче в це вірити, але тепер, коли Джеймс вказує на це, Гаррі особливо нервує. І худий. А на початку року, у поїзді, друзі так його захищали. Закортіло вдарити себе ногою. Чому він не помітив це?
Чому цього не зробив Альбус?
— Ремусе? — запитує Джеймс, дивлячись на викладача з охопленим жахом обличчям. — Ми не поранили Гаррі, правда?
Люпин кліпає. Правильно… Правильно. Тут він повинен бути дорослим. Поспішно хитає головою, і Джеймс з полегшенням зітхає.
— Це ще не вся історія, — звинувачує міні-Ремус. — Ви нам не все розповідаєте.
— Слухай, це був довгий день… — починає чоловік.
— Ні, — каже Пітер, підводячи очі від кухлика. Його очі світяться. — Без цього. Ти повинен прямо зараз розповісти, що сталося за останні вісімнадцять років, і чому всі дивляться на нас так, ніби ми вбили їхніх матерів на їхніх же очах.
Люпин утомлено потирає обличчя. Не хочеться… Дуже не хочеться цього робити. Чому Альбус нічого не пояснив? Очевидно, вони були в його кабінеті. На жаль, більше нічого. Він не може їм не сказати, інакше хлопці дізнаються самі.
— Ти дивишся на те, що залишилося від мародерів, — тихо каже чоловік.
— Ти… Ми розійшлися? — жахається Джеймс.
Викладач злякано розсміявся.
З іншого боку, Сіріус, Пітер і міні-Ремус особливо виглядають хворими.
— Ти маєш на увазі, — починає Блек, потім облизує губи. — Ми мертві.
Люпин киває, нездатний говорити.
— Як? — Петіґру майже кричить.
Очі старшого без прохання дивляться туди, де сидить Сіріус.
— Ні, — не довірливо говорить Блек, — ні в якому разі.
Ремус просто дивиться на хлопця, більше за все бажаючи, щоб була змога сказати, що ні, це просто непорозуміння. Але не може, бо це насправді не так.
Джеймс, Пітер і міні-Ремус дивляться на Сіріуса зі здивованими виразами на обличчях.
Юнак же легко розсміявся:
— Насправді ні?
Люпин повільно видихає. Він повинен… Повинен тримати їх усіх разом. Для них самих. Просто не знає, чи зможе це зробити.
Блек відкидається на спинку крісла, різко штовхає його на землю, регочучи.
— Ха! Це… Це був я? О, чоловіче!
Професор може зрозуміти, коли це дійде до інших, тому що їхні обличчя зморщуються, як тільки вони дивляться, як Сіріус сміється собі в руки.
— Гультяю, — повільно мовить Джеймс тремтячим голосом. — З тобою все гаразд — усе гаразд. Ми тут, добре?
— Я все ще там? — запитує натомість парубок у Ремуса, відчайдушно відриваючись від рук і обличчя. — Урешті-решт ти мене зрозумів, так? Я не… Я не тікатиму.
Люпин ковтає слину.
— Ти щойно… Ти щойно втік. Декілька місяців тому.
У Блека відвисає щелепа.
— З Азкабану?
Чоловік киває.
Юнак відхиляється назад, виглядаючи приголомшеним.
— Дідько, — каже він, — у мене все ще є сили.
Ремус не може не підскочити, коли чує звук керамічного кухлика, який розбивається об стіну.
— До біса це, — з тремтячими руками вигукує Пітер. — До біса.
Петіґру показує на Сіріуса:
— Тобі не дозволено зламатись через це. Треба триматися разом. Я програю, — сміється він високим панічним сміхом. — Втрачу свій клятий розум, якщо ти вб’єш себе через це.
Гультяй виглядає трохи збентеженим.
— Е-е, — каже він. — Хіба не чув частину, де я тебе вбив?
— Мені наплювати, — каже Пітер крізь зуби. — Я не… Я не можу…
Хлопець починає голосно й швидко дихати, і Люпин збирається щось зробити (хоча не впевнений, що саме), коли за мить юнак зникає, і крихітний щур піщаного кольору сповзає на стілець, на якому сидів, в кишеню до приголомшеного Сіріуса.
Блек кліпає, а потім хитає головою. Його очі світяться, коли дивиться на Ремуса.
— Як… Як ти можеш дивитися на мене? — легким тоном запитує хлопець.
— Тобі п’ятнадцять, — тихо відповідає чоловік, запихаючи руки в кишені. — Тобі лише п’ятнадцять. Людина… людина, яка зробила ці речі. Він не ти. Ти… Маю на увазі, інший, — тихо сміється Ремус.
Парубок дивиться на нього, зовсім ніц нерозуміючи. Викладач махає рукою, наче це закінчить його думку.
— Я маю на увазі, Сіріус, який… Робив ці речі пережив чотири роки війни!
— Війна, — глухо каже міні-Ремус.
Чоловік здригається, але киває.
— Проте все скінчилося, — уточнює менший.
— Завдяки Лілі, — шепоче Люпин.
Джеймс киває, наче це найменш дивовижне, що він чув у своєму житті. Сіріус втупився в стелю, рука неуважно гладить щура в кишені.
— Гаразд, я закінчив, — мовить міні-Ремус, підводячись і підходячи до Блека. — Гайда. Ми відправимо тебе спати.
— Я не… — говорить Сіріус. — Як же ти зможеш пробачити мені це?
Малий Ремус дивиться на друга, очі палають бурштином:
— Легко. Ти б теж… Глянь, якби це був Джеймс… — починає він.
— Це ніколи не був би Джеймс, — вибухає Блек.
Поттер виглядає приголомшеним.
— Ми лягаємо спати, — незворушно повторює міні-Ремус. Тоді повертається обличчям до старшого. — Коли наступний повний місяць?
Люпин вдивляється у власне молоде обличчя, раптово сповнене жаху. Думка про те, що цю дитину змушують змінюватися щомісяця, для нього немислима, незважаючи на те, що він був перевертнем практично все своє життя.
— Е-е-е, через… — починає чоловік, прочищаючи горло. — Двадцять восьмого грудня — сьогодні вісімнадцяте.
Хлопчина киває з похмурим обличчям. І тут чоловік вирішує, що запас вовчої настоянки підійде для цієї його версії. Ремус просто скористається Халупою — захист має бути досить міцними.
— Пішли, — бурчить Джеймс, піднімаючи Сіріуса зі стільця.— Муні має рацію, нумо відправимо тебе спати.
Блек дозволяє Поттеру тягнути себе, але він постійно коливається між абсолютно порожнім обличчям і вибухами істеричного сміху.
Коли троє (і Червохвіст) підходять до дверей класу, ті відкриваються.
Люпин із жахом спостерігає, як професор зілля Гоґвортсу дивиться прямо в обличчя мародерам.
Северус відкриває рота, закриває його, дивиться на Ремуса (на Люпина, який, як той сподівається, прочитає його погляд: «У мене також тривалий напад паніки через це, і мені дуже й дуже шкода»), і потім безмовно зачиняє двері перед обличчям Джеймса.
— Так, — говорить Люпин, порушуючи приголомшену мовчанку. — До речі…
— Ні, — каже міні-Ремус. — Ми йдемо спати.
Чоловік спостерігає, як діти йдуть, а потім, упевнившись, що хлопці пішли, опускається на стілець, обхопивши голову руками. Він не плаче, оскільки плач дратує Муні більше, ніж будь-що інше, але це стан дуже близький.
Через п’ятнадцять хвилин двері знову відчиняються.
Люпин не піднімає очей, поки не чує звук склянок і пляшки, які ковзають по столу. Він дивиться вгору прямо в обличчя Северуса Снейпа, який старанно уникає погляду, коли ставить на стіл пару склянок і вогняне віскі.
— Ну, — нарешті мовить Северус. — Я не можу піти у відставку, але можу спробувати напитися до смерті. Ти зі мною?
— Так, — відповідає Ремус, тягнучись до однієї зі склянок.
Снейп іде наливати, потім зупиняється й дивиться на Люпина. Обличчя раптом стає ще блідішим, ніж раніше.
— Скільки їм років, вовче?
— П’ятий рік, — повільно відповідає чоловік.
— Нам також потрібно запросити Мінерву, — відказує Северус, штовхаючи свій стілець.
— Чому?
Снейп пильно дивиться на співрозмовника. Ремус загубився у думках. Чорнявий зітхає.
— Хто ще на п’ятому курсі Ґрифіндора?
Люпин робить павзу, напружено розмірковуючи. Потім очі розширюються від розуміння й жаху.
— Боже мій, — каже він. — Близнюки.
Северус похмуро киває.
— Близнюки, — повторює.
— Боже мій, — знову шепоче Ремус, коли Снейп іде шукати Мінерву.
Примітки:
наступного дня троє професорів мають найгірше похмілля за все своє життя
а похмілля називається «мародери»