поганий весняний день

Жахливі холодні весняні дні. І без тебе вже не так. У навушниках Beatles і хочеться вимкнути, та звук вулиці гірше, ніж біль. Забути тебе неможливо, занепокоєння розриває груди. Чогось не вистачає, не гріє руки й не закриває вранішнє блискуче сонце. Тебе не вистачає. Спів горобців втратив всяку романтику, кава раптом стала несмачна та занадто дорогою. Люди лякали, ти відлякувала їх у відповідь, тепер не маю прихистку. Я сумую, за тонкими пальцями, сяйнистою червоною усмішкою й оливковими очима. Без тебе важко, хочеться впасти додолу серед натовпу. З тобою здавалося, що гаражі біля дому, то окрема студія, з якої вже от завтра вийдуть великі люди. Ми курили біля них і шепотіли про Вірджинію Вульф. Курили так, ніби вдома не могли. Чіплялися пальцями навмисне, коли передавали цигарку, і ти усміхалася. Знала, що я не можу втриматися ні секунди, коли ти поруч. Я була слабкою та трималася за тебе, як за останню надію, що до цього ніколи не мала. Ти пішла, бо втомилася, бо так довго терпіла, не здатна більше жаліти. Я сумую, бо любила, хотіла зустрічати з тобою новорічну ніч, співати пісні Скрябіна, читати вірші Дікінсона, запросити на виставку картин, де була б тільки ти. На кухні втомлена після нічної зміни, приймаючи подарунок від мами на день народження, засмучена поганим фіналом фільму, коли занедужала під час різдвяних канікул або та, де куриш на балконі зовсім оголена, відразу після вечірки, відразу після серйозної сварки. Я кохала тебе сильніше, ніж могла, ти збиралася не думаючи про мене. Як навмисне, забрала статуетку, що я купила на речовизмі для тебе на річницю. Я була така сентиментальна для тебе, такою ніжною до твоїх речей, терплячою до твоїх друзів. Та мені так і не вдалося захопити хоча б когось. Ні тебе, мою кохану, ні баристу в кав’ярні біля дому, ні навіть продавчиню на базарі, якій постійно лишала решту. Мене завжди було то занадто, то замало.

Ти пішла. Залишилися лиш спогади. Про теплі перші дні осені, коли квіти ще не зів’яли, а дощами заливало дороги, змивало бруд із черевиків і розмивало макіяж. Ті спогади, де вранці ти закутувала мене в ковдру і відправляла на кухню за кавою. Твої щасливі зелені очі випікають на серці штамп «вічна пам’ятка». Тебе не забути. Програвати дні з тобою на повторі, замість дисків зі старими фільмами, на старості літ судиться десяткам, я одна із них. Твоя смерть розіб’є не десятки й навіть не сотні сердець, проллється не один град сліз. Я обіцяю, плакатиму найсильніше, падатиму на землю й хапатимусь за твою фантомну шкіряну куртку, і битиму стіни кулаками до крові, аби нічого не забути.

Тобі заміни не знайти. Я завжди згадуватиму твої червоні після курива очі, коли усміхнеться, фліртуючи молодик; після сексу складатиму речі за кольоровою гамою, спогадатиму запах твоїх парфумів. Цілуватиму чужі губи в надії забути твої, тільки після знову плакатиму, вискубуючи з голови волосся, бо втратила останній шанс. Я спробую змиритися з останньою. Так буде краще, так здобуду спокій. То брехня, мене ти давно обікрала, забрала все. Тепер я не можу нічого не дати, навіть не взяти. Ти забрала серце, вкрала улюблену чашку. Обікрала мене до нитки й навіть її підпалила. Ти знищила мене, відділила мою душу, зруйнувала моє життя. Я знаю все, що зі мною сталося — виключно твоя вина. Тяжка психічна хвороба, мої зібрання в колі п’яниць, що встають і так відчайдушно брешуть: «я вже два місяці не пив!». Ночами думала, що я завтра куплю, антидепресанти — нічого не відчую, сигарети — знову згадаю тебе. У грі з тобою я програла. Найгірше — ти навіть не грала, ти просто забрала весь куш. Я б могла кричати, що мене ошукали, що ти мною маніпулювала, та лише згадка про твої палкі очі, про твої владні руки, стирають такі жахливі ганебні слова.

Тебе мені ніколи не розлюбити. Не забути. Ні за яких обставин — відчути.