6 липня 2004, 19:34
Детройт, Мідтаун, конспіративна квартира Щ.И.Т.а
В тринадцять Ел вже достатньо висока, щоб дістати банку з кавою з верхньої полиці на кухні Філа — принаймні, їй так здається. Вона вперто тягнеться до неї кінчиками пальців, аж поки не відчуває, як шерстяні шкарпетки ковзають по гладкому паркету. Їй вдається втриматись на ногах, але вона боляче врізається стегновими кісточками в краї тумби.
Від поштовху банка з кавою зривається в політ. Ел вдається спіймати її — ледь не зіштовхнувшись з залізякою своїм лобом. Вона трясе головою, намагаючись позбутись дивного шуму у вухах, аж поки не розуміє, що це звук вхідного дзвонику.
Колсон підозріло щулиться, а потім її допитливий погляд падає на кухонну стійку, де лежить забутий пейджер Філа у компанії з ключами від квартири. Вона завіряє очі і хапає предмети, швидко рухаючись в сторону дверей.
— Хто в двадцять першому столітті користується пейджером, скажи мені? — голосно питає вона, без погляду у вічко відмикаючи клямку.
Ел злякано застигає, розуміючи, що на порозі стоїть зовсім не Філ. Незнайомець виглядає недружньо, тому Колсон без розмов намагається зачинити двері, але чоловік встигає просунути в отвір руку. Вона швидко кидається до центру кімнати, дезорієнтовано крутиться на місці у пошуках телефону і чогось, що можна застосувати в якості зброї. На біса вона не слухала батька, коли той розповідав про обережність!
— Спокійно, — тремтячий чоловічий голос лунає від входу до квартири. — Я тебе не ображу.
Двері повільно відчиняються. Чоловік стоїть нерухомо, демонстративно піднявши вгору руки з розкритими долонями. Ел затримує погляд на його вкритому потом і кров’ю обличчі та неприродніх рухах грудної клітки, розуміючи, як важко йому дихати. Вона подумки відмахується від спостережень, навіяних постійними татовими розповідями про випадки з лікарні — це зараз для неї не в пріоритеті.
Колсон хапає наплічник, а потім кидається до кухонної зони з думкою схопити один з розташованих на підставці ножів, але незнайомець заступає їй шлях. Вона задкує, оцінюючи вагу сумки в руках — у крайньому випадку можна кинути її йому в обличчя і втекти через двері.
— Я шукаю Філа, — знову промовляє чоловік і важко навалюється на край кухонної стійки. — І я точно не переплутав квартири. А ти що тут робиш? Для агентки замала.
Вона спантеличено смикає підборіддям. Для кого?
— Я його небога, — напружено відповідає Ел, не впевнена, наскільки це гарна ідея — говорити з ним.
У тьмяному світлі кухонної лапми незнайомець здається їй набагто молодшим, ніж на перший погляд — не старше резидентів її батька.
— Небога? — перепитує він, кумедно смикаючи бровою. — На нього не схоже.
Колсон на хвилину почувається розгублено.
— Що — не схоже? Мати небогу? Тут він не обирав.
Чоловік перед нею — ні, скоріше хлопець — кумедно пирхає і бурмоче щось про впізнавану манеру спілкування.
— Я Люк. Тебе як кличуть? — він простягає руку в її сторону.
Ел дивиться, як тремтить його розкрита для привітання долоня.
— Що ви тут робите? — не відповідаючи, питає вона.
Хлопець киває з розумінням, не наполягаючи на рукотисканні.
— Маю дещо передати Філу. Ми повинні були зустрітись поза межами цієї квартири, але обставини змінились. — Він знесилено бумсається на високий стілець, майже зрівнявшись з нею зростом. — Це терміново.
Його очі світло-блакитні, розуміє вона — майже прозорі. В темноті коридору це її налякало.
— Філ нещодавно пішов, — нарешті промовляє Ел, відчуваючи, як стукіт серця поступово відступає від горла.
Люк кілька хвилин дивиться на неї — очі швидко бігають туди-сюди, певно вирішуючи, чи варто їй вірити — ніби це вона увірвалась до чужої квартири з незрозумілою метою, подумки пирхає вона.
— Скоро повернеться?
Колсон відходить на кілька кроків назад, впираючись в спинку дивана — відчувати опору позаду себе приємно.
— Не знаю, він не казав. Йому прийшло повідомлення на пейджер і…
— Пейджер..? — схвильовано перепитує він, зриваючись на ноги.
Різкий рух змушує Люка скривитись і затиснути рукою правий бік. Вона бачить, що на його чорній жилетці блистять плями крові.
— Що там було, у повідомленні? — випускаючи повітря крізь стиснуті зуби, додає він.
— Я… не впевнена. З колегою Філа щось трапилось і він обіцяв замінити його завтра на лекціях в університеті. Він пішов на зустріч до нього, забрати матеріали, але… — вона розгублено розкриває долоню із затиснутими в ній предметами, ніби це може все пояснити.
Ел здригається від того, як швидко Люк опиняється поруч з нею, вихоплюючи пейджер — ключі падають додолу. Швидко тисне кнопку за кнопкою, а потім завмирає. Пейджер ледь не розлітається на друзки, коли хлопець роздратовано гамселить ним об поверхню стійки.
Колсон різко видихає і все ж кидається в сторону вхідних дверей, коли Люк хапає її за плече, розвертаючи на місці.
— Тихо-тихо, я знаю, що налякав тебе, пробач, — промовляє він, намагаючись спіймати її погляд.
Вона кліпає і крутить головою, вперто відводячи очі.
— Те повідомлення… це була пастка, — продовжує пояснювати Люк, але у вухах Ел шумить від паніки. — Гей, глянь на мене.
Він знову тягне руки до її плечей, на що Колсон перелякано смикається назад, врізаючись спиною в двері.
— Твій дядько, — чітко і повільно каже Люк, — не викладає історію в університеті. Він працює в Щ.И.Т.і — таємній антитерористичній організації, яка усуває загрози людству. Розумієш, про що я?
Вона заперечливо хитає головою, на що хлопець втомлено видихає.
— Я мав передати йому об’єкт, попередивши повідомленням на пейджер. І не зробив цього, бо виникла загроза перехоплення.
Ел застигає на місці, вгамовуючи панічне дихання. «Люк, — раптом розуміє вона, — Філ сказав, його колегу звати Люк». Він бачить переміну в її поведінці і відступає на кілька кроків назад, даруючи їй трохи більше особистого простору.
— Але йому прийшло повідомлення, — тихо заперечує Колсон, а потім піднімає голову, здогадуючись. — Тільки не від тебе.
Люк киває головою кілька раз, але якось розсіяно, ніби розмірковуючи про щось інше.
— Філ у небезпеці, — говорить він впевнено, а потім дивиться їй прямо в очі. — І ми теж.
Він різко відступає углиб квартири, рухаючись швидко попри явний біль. Наближається до вікон, акуратно оцінюючи поглядом вулицю крізь жалюзі. Потім крокує квартирою, заглядаючи до єдиної окремої кімнатки — вбиральні.
Шум за дверима відволікає Ел, змушуючи відвести від Люка погляд. Вона присідає збоку від дверей і повертає голову до лівого плеча, ближче до вузької щілини між одвірком і рамою. Дослухається хвилину. Дві.
— Люк, — її голос звучить ледь чутно.
Хлопець припиняє копирсатися у власному наплічнику і ловить її переляканий — вкотре за годину — погляд. Колсон промовляє одним губами.
— Там хтось є.