Розділ 21: Майкл Афтон намагається думати, що життя прекрасне

Генрі стояв, склавши руки на грудях. Дівчата пішли рано вранці, незабаром після прояснення йому бідолашної Беллиної ситуації. Генрі, на диво, не проронив ані сльозинки. Він лише підійшов до дівчини, яка день за днем наближалася до кінця цього тлінного світу, і міцно її обійняв, відмовляючись відпускати.

Тепер він стояв посеред кімнати, як учитель, розсерджений на своїх учнів. Майк і Вільям сиділи на дивані та дудлили воду, в очікувані його гніву.

— Отже, кому з вас, дундуків, спала геніальна думка обдовбати мою дівчину кислотою, — він виплюнув ім’я наркотику так, ніби це був сам Люцифер, — одразу після того, як дізналися, що вона помирає?

Вільям невинно сьорбнув зі склянки: 

— Ну, взагалі-то ми дізналися про це вже в процесі, якщо це має значення.

У Генрі з вух пішла пара:

— Вона заплакала, а ти вирішив, що найкраще з усього можливого — дати їй наркотики? Фріце, я очікував, що у тебе буде більше клепок! Може, не в нього, але хоча б у тебе!

— Гей! — надувся Вільям. Майк ще не до кінця відійшов від вчорашнього, однак розсерджений вираз обличчя його улюбленої людини хутко розвіяв залишки кайфу.

— Вибач, Генрі, — пробурмотів Майк. — Це більше не повториться.

— Дуже на це сподіваюся!

— Зате вона добре провела час, — вставив пару слів у свій захист Вільям. — Я в житті ніколи не бачив її настільки щасливою.

Плечі Генрі трохи обвисли. Він не міг вирішити, насупитися йому чи всміхнутися.

— Ч-чесно?

— Ага, чесно-пречесно. Скажи йому, Фріце.

Майк знизав плечима:

— Так. По-моєму, вона дуже добре провела час.

Генрі зітхнув.

— Добре. Добре. Я вже дещо менше злий. Добре. Гаразд, окей, добре. Дякую вам обом.

— Раді старатись, — усміхнувся Вільям, на що Генрі лиш закотив очі. Майк простежив, як його друг встав і різко вдихнув повітря, чого не зміг приховати. У Вільямових очах мерехтіло щось, чого не було, коли вони обдовбалися, або протягом панічної атаки, або в будь-який інший період часу. Хоча, можливо, це щось було в них, коли він тримав ножа.

Очі Вільяма абсолютно порожні, ніби він не присутній в кімнаті, ніби він у 1985-му, вбиває маленьких дітей. Всередині пустоти панувала темрява, і, схоже, він тримався з усіх сил, щоб не засміятися з чогось жахливо несмішного.

Майк закляк від страху, адже перед ним тато, коли він повернувся додому в 1985-му, тато, коли він повернувся в 1993-му, тато, коли він повертається знову і знову, тому що тато завжди перемагає, навіть коли програє.

Генрі нічого цього не помітив, як не помічатиме ще десятиліття й десятиліття, аж доки діти не зникнуть. Він запропонував Вільяму один зі своїх фірмових міцних обіймів. Той прийняв їх, і коли Майк глянув на нього краєм ока, губи Вільяма скривилися в мерзенній посмішці. Майк відчув, що знову там, тоне.

Він гадав, що їм стало набагато краще.

Що в біса сталося?

 

— Фріце, — крикнула Клара, витираючи руки об фартух, — тебе до слухавки. Це Генрі, звучить досить терміново.

— Чорт, дякую, — Майк протер руки рушником і підійшов до телефону. — Генрі, що сталося?

— Ф-Фріце, ти бачив Вілла?

Майк став білим немов крейда.

— Ні, чувак, я на роботі. Все гаразд?

— Ні, я просто… він цілий день був у майстерні. Через це він пропустив пари. Я не можу витягти його звідти. Не знаю, що сталося, Фріце, але він весь час сміється, а я не можу… я не знаю, що…

— Генрі, алло, алло, усе гаразд. Заради мене, просто дихай, добре?

— Фріце, якщо я не можу йому допомогти, тоді я ніяк не зможу…

— Дихай, приятелю.

— Я…

— Вдих і видих. Все буде добре. Я обіцяю, — Я обіцяю, обіцяю, обіцяю, обіцяю. — Я обіцяю.

— Я… Гаразд, — Майк вдихав та видихав на пару з Генрі, міцно стискаючи трубку телефону в руках, доки не відчув, що вона ось-ось трісне в його хватці.

— Він у майстерні, так? Він нічого поганого не робить?

— Ні, але… але я переживаю за нього, — Не переживай за нього. Бійся його. Бійся його та тікай далеко-далеко. — Дякую, Фріце. Мені вже краще. Просто… ти зможеш сходити? Я знаю, що багато прошу, але він тебе слухає. Він поважає тебе.

— Він… що? — Бути такого не може, що він мене поважає.

«Ти мій найкращий друг».

«О, я в курсі, придурку».

— Він згадував про це мені: «От Фріц вміє розмовляти з людьми, не те, що я». Я сказав йому, що він не гірше зачаровує людей, що він уміє з ними знаходити спільну мову, а він відказав: «Не так, як він». Не знаю, не знаю. Не міг би ти спробувати, Фріце?

Майк відчув себе так, ніби переродився заново, адже батько буквально ніколи в житті не зробив йому компліменту. Зовсім інакше чути, що Вільям Афтон ласкаво відзивається про нього за зачиненими дверима, ніж йому в очі. Брехати в обличчя в нього є причини, але не тоді, коли Майк не чує його слів.

— Я піду за ним, Генрі. Я буду там.

— Дякую, Фріце. Дякую, мільйон разів. Я лю… — Генрі замовк, і Майк практично почув, як той почервонів з іншого боку дроту. — Ви обоє мої найкращі друзі, тож для мене це справді багато значить. Дякую.

— Так. Я тобі подзвоню, коли все владнається, — Майк хвилинку затримався коло телефону, перш ніж повісити трубку. Він глибоко зітхнув, сперся на стіну і поглянув на годинник. Ще дві години до кінця зміни, але він навряд чи їх витримає, знаючи, що Вільям коїть щось настільки жахливе, що навіть Генрі перелякався до смерті.

Він кинувся до Клари. Добре, що сьогоднішній день досить монотонний, мабуть, через те, що ніхто не хоче виходити надвір у таку бридку погоду.

— Кларо, мені потрібно піти раніше.

— Ти якийсь блідий, Фріце. Все гаразд?

Майк похитав головою. 

— Вільям…

— Можеш не продовжувати. Бери мої ключі та їдь до нього. Чорт, Фріце, повірити не можу, що ви всі разом закинулися кислотою. Ми ж не в курсі, що не так з мозком Вілла, то звідки нам відомо, як на нього вплинуть наркотики, — Майк нажахано ковтнув. Йому навіть думка про це не спадала. — Дзвякни мені, коли приїдеш до нього.  

— Так точно.

— Я передам Джуніору. Давай-давай, ніжками, ніжками, — Майк відсалютував їй, жбурнув свого фартуха на стільницю, перестрибнув через неї та кинувся до машини, намагаючись ще раз порушити пророцтво, яке, як він знає, завжди збувається. Він сподівався на Христа і навіть на довбаного диявола, що хай пророцтво й правдиве, воно не справджується само собою.

Він просто збожеволіє, якщо це так.

 

— Кажу ж, я зрушу гори, — Майк дозволив дверям за собою зачинитися. — І я їх зрушу далебі, — вся кімната потопала в темряві. Він ступив вперед, під черевиком щось зашуршало. — Ти лиш бажання повтори, — Майк здригнувся, коли серед пітьми полетіли в різні сторони яскраві іскри, освітлюючи ендоскелет Пружинного Бонні та його друга. — Божевільна, кличеш знов, ну звісно ж божевільна…

— В-Вільяме?

— Гм? — Вільям перестав мугикати та наспівувати собі під ніс. — О, Фріце, я на сьомому небі від щастя бачити тебе тут.

— Друже, що ти робиш?

— Нічого, нічого, не будь дурником, — Майк відступив на дюйм і помацав стіну, доки не дістав до перемикача. Він увімкнув його, і після того, як тьмяне світло ожило, кімната розвиднілася. Вільям стояв на колінах перед ендоскелетом — його руки одягнені в гумові рукавички, у долонях лежить паяльник, а на очах — велетенські захисні чорні окуляри.

Але не його механічне спорядження вразило Майка. То була бентежна другова посмішка, чума на тлі спокійного виразу обличчя. Тріщина в кризі, промінь у небі, в’юнка печера в землі.

Майк глянув на підлогу. Тремтливими руками — Вільям помітив їх периферичним зором та зауважив: «З тобою все гаразд? Глипаєш на мене, наче я вар’ят» — і продовжив, блять, сміятися — він підняв те, що намацав під ногою — папірець, вирваний із щоденника.

Із серцем, що б’ється зі швидкістю мільйон миль на хвилину, Майк почав читати:

ГЕНРІ ГЕНРІ ГЕНРІ ГЕНРІ НАСКІЛЬКИ ВІН ДОХУЯ РОЗУМНИЙ ВІН ВРЯТУВАВ МОЄ ЖИТТЯ У ВОДІ ВІН ЗАВЖДИ ВРЯТУЄ МЕНЕ ВІН ТРИМАЄ МЕНЕ ВНОЧІ І ЗМУШУЄ ПОЧУВАТИСЯ ЛЮДИНОЮ Я ХОЧУ РОЗРІЗАТИ ЙОГО ТА ПОДИВИТИСЯ ЯК ТЕКТИМЕ ЙОГО КРОВ Б’ЮСЯ ОБ ЗАКЛАД ЙОГО КРОВ ДО БІСА СЛАВНА ВІН ПОВИНЕН ПОКЛОНЯТИСЯ МЕНІ ЯК БОГУ БО ДІЙСНО ЦЕ ТЕ КИМ Я Є ХІБА ВОНИ ЦЬОГО НЕ БАЧАТЬ ХІБА ВОНИ НЕ МОЖУТЬ ЦЬОГО СУКА ПОБАЧИТИ АЛЕ ГЕНРІ ОЙ ГЕНРІ ВІН ТАКИЙ КРАСИВИЙ І ГЕНІАЛЬНИЙ КРАСИВИЙ КРОВСИВИЙ К Р О В МЕНІ СТРАШЕННО ПОТРІБНО ПОБАЧИТИ КРОВ Я ОБОЖНЮЮ ЙОГО Я БЛЯТЬ ПОКЛОНЯЮСЯ ЙОМУ А ЯКЩО САМ БОГ ПОКЛОНЯЄТЬСЯ ЙОМУ ТО ВІН ДІЙСНО ОСОБЛИВИЙ ВІН ТАКИЙ ЧУДОВИЙ Я ХОЧУ ЙОГО НІ ВІН МЕНІ ТАК СИЛЬНО ПОТРІБЕН Я ЗРОБЛЮ ЦЕ ЩОБ ВІН НІКОЛИ НЕ ЗМІГ МЕНЕ ПОКИНУТИ ГЕНРІ ГЕНРІ ГЕНРІ АФТОН
 

Інша  сторінка:

КЛАРА ДЛЯ МЕНЕ ПИЗДЕЦЬКИ ІДЕАЛЬНА Я ХОЧУ ПЕРЕКРОЇТИ ЇЇ В УСЕ ЩО МЕНІ ПОТРІБНО БО ВОНА МОЖЕ ДАТИ МЕНІ СВІТ Я МОЖУ ДАТИ ЇЙ СВІТ МИ МОЖЕМО ЙОГО СПАЛИТИ РАЗОМ ДОТЛА ЇЇ КРОВ БУЛА Б ТАКОЮ ПРЕКРАСНОЮ ЯКБИ Я НЕЮ НАМАЛЮВАВ НА ЇЇ ШКІРІ ВОНА НЕ МАЄ НАЛЕЖАТИ НІКОМУ ОКРІМ МЕНЕ ВОНА МОЯ ТАК САМО ЯК ВОНИ ВСІ МОЇ Я ВІДЧУВАТИМУ КОЖЕН ЇЇ ДЮЙМ І ЛЮБИТИМУ ЇЇ І НЕНАВИДІТИМУ І ОБЕРІГАТИМУ І В И П Р А В Л Я Т И М У Я МОЖУ ЇХ УСІХ ВИПРАВИТИ Я МОЖУ ВОНИ Ж ДОЗВОЛЯТЬ МЕНІ ЇХ ВИПРАВИТИ Я НЕ ДАМ ЇМ ЗЛАМАТИСЯ Я НІКОЛИ НЕ ДАМ ЇЙ ЗЛАМАТИСЯ КЛАРА АФТОН МОЯ ПРЕКРАСНА БАЛЕРИНА
 

Ще одна:

Ізабелла помре ще один труп я не зможу витримати ще один труп я не можу цього прийняти я не хочу щоб хтось ще помер вона така добра до мене чому люди вмирають чому люди навколо мене завжди вмирають все нормально ВСЕ ГАРАЗД Я ВИПРАВЛЮ ЇЇ Я ВИПРАВЛЮ ЇХ УСІХ Я НАРЕШТІ БЛЯТЬ ВРЯТУЮ КОГОСЬ ФРІЦ МАЄ РАЦІЮ Я МОЖУ ДАВАТИ ЗАМІСТЬ ТОГО ЩОБ ЗАБИРАТИ Я МОЖУ ДАТИ ЇМ ВСІМ НОВЕ ЖИТТЯ Я ПЕРЕКОНАЮСЯ ЩОБ НІХТО З НИХ НЕ ПОМЕР Я ЗБЕРУ ЇХ ЗАНОВО 

 

Остання:

20 жовтня 1956 року

Вага – 79,9 кг

Фріц сказав мені, що я можу давати замість того, щоб забирати. Попросив, щоб я перестав бути егоїстом. Хіба так егоїстично бажати світу, не отримавши його? Невже це так егоїстично хотіти, щоб мої нові близькі ніколи не померли? НЕВЖЕ ЦЕ НАСТІЛЬКИ ЕГОЇСТИЧНО БАЖАТИ ВБИТИ ВСЕ, ЩО МЕНЕ ОТРУЮЄ? Фріц не розуміє. Він прокляв себе бути героєм. Я покажу йому, що він неправий. Я можу давати, як він сказав; однак я можу й забирати . Я МУШУ.

Я ПОВИНЕН ПОКАЗАТИ ФРІЦУ ЩО ВІН МОЖЕ ЗАБИРАТИ.

ВІН СКАЗАВ ЩО Я ЙОГО НАЙКРАЩИЙ ДРУГ

ТОМУ Я РОБИТИМУ ТЕ ЩО РОБЛЯТЬ ДРУЗІ

Я ПОКАЖУ ЙОМУ ЯК ЗАБИРАТИ

 

Тремтячими руками Майк вчепився за сторінки, аж поки вони не порвалися в його долонях.   

— В-Вільяме, — запинаючись сказав Майк і відступив до дверей, бож все повторюється знову, але цього разу… ні, не цього разу, ще раз, заново, це Майкова провина, тому що тато братиме, щоб довести Майку, що він може, щоб довести, що сам Майк може, що Фріц Сміт — монстр, Майкл Афтон — монстр, усі вони монстри…

— Ти сказав мені, — м’яко зауважив Вільям, знімаючи захисні окуляри з обличчя. Кола під очима стали як ніколи темними, — що це не було неприємно. Що це егоїстично — хотіти брати, — він злегка захихотів та поставив паяльник на землю. Він тихо присвиснув, милуючись своєю роботою: ендоскелет Пружинного Бонні готовий. Не звертаючи особливої уваги на Майка, Вільям зняв ліву руку робота, розкрутив пружини та засунув в неї свою власну. Майк здригнувся всім тілом, коли пружина встала на місце, і невдовзі механізми повністю обхопили Вільямову руку. Він помахав Майку, не дивлячись на нього напряму. — Ти знаєш, що то було приємно, Фріце. А якби ти вбив свого старого, це було б краще за все на світі.

— Вільяме, ми всі хвилюємося за тебе…

— Не варто. Ні, ні, не переживайте. Я почуваюся блискуче. Ми були під кайфом, і я побачив стільки чудових кольорів. Ці кольори я можу створити, лише якщо заберу, — він крутнувся на п’ятах і поглянув на Майка з маніакальним виразом. — То був такий неймовірний відтінок червоного, Фріце. Мені потрібно його побачити. Коли ти його узрієш, я знаю, ти зрозумієш.

Майк застиг на місці, не в змозі поворухнутися. Вільям дуже схожий на тата. Страх скував його. Не слід було приходити сюди, він мав убити тата, ще тоді, коли потрапив у цю нову шкалу часу, але він ніколи не зможе вбити тата, він ніколи не переможе.

— Скажи мені, що відбувається у твоїй голові, Вілле, — зажадав Майк, намагаючись набрати хоробрості у голосі та повітря в легені.

— Знаєш, що? Я не розумію, у чому взагалі проблема бути егоїстом. Особливо для нас з тобою, друже. У нас забрали все, то нумо повернемо. Нумо повернемо все, сука, назад. Нумо зробимо це так, щоб ніхто з них не помер. Нумо зробимо це заради Генрі, заради Клари, заради Белли. Нумо зробимо це заради себе, — Вільям ковзнув вперед, його механічна рука хиталася з боку в бік. Він крутив нею, немов це новий протез, і він нарешті готовий.

— Я не можу брати, Вілле, я не можу…

— Його звали Еван, і, можливо, він, блять, заслужив смерті, Фріце.

Очі Майка розширилися. Лють током прийняла кожну клітинку його тіла.

— Сука, не кажи цього. Не смій казати цього.

— Чому ж? Він щось значив для твого старого. Тобі слідувало забрати в нього Евана. Треба було забрати в нього все…

— ВІН БУВ МОЇМ БРАТОМ! — закричав на все горло Майк, очі налилися сльозами, він не міг дихати. — Він був моїм братом! Це була помилка, він був моїм братом, я його так люблю, і я його вбив! Це не приємно — чому, блять, ти не можеш цього зрозуміти? Це жахливо. Те, що ти егоїстичний виродок, не означає, що всі ми такі! Ти не можеш мене виправити!

— Я можу виправити все і всіх.

— Ні, не можеш! Що трапилось? Я думав, ми вже це приходили, а тепер ти так себе поводиш? Я прийшов сюди, тому що хвилювався, і все, що ти мені показав — це те, що не знаєш, як віддавати.

Вільям моргнув, взагалі не переконаний.

— Я бачу, що наші визначення «давати» та «брати» протилежні одне одному, Фріце.

— Вбивати — це не давати…

— Для мене — так, — Вільям взявся за Майкове плече механічною рукою й обережно її стиснув. Його зуби здавались такими ж гострими, як і у Бонні, коли той співає на сцені. Вільям нахилив голову набік. — Я лиш хочу зробити всіх вас безсмертними. Невже це таке жахливе бажання — щоб твої речі ніколи не ламатися?

— Ми не речі — ми чортові люди!

— О, Фріце, — Вільям посміхнувся. — Ми всі просто трупи.

— Це ти про бомби? Про те, як тонеш? Вілле, ти…

— Я не тону. Я ніколи не потону. Я ніколи не помру, — він стис Майкове плече, доки на ньому не почав розквітати біль. — Я не дозволю вам померти…

— Ми всі помремо, Вільяме, — Майк так втомився, вже дуже-дуже давно, ще з дитинства. — Хіба це не чудово, коли речі можуть добігати свого кінця? Без нього не буде й початку. Якби все не закінчувалося, я б не зустрів тебе. Я б не знайшов нарешті друзів. Гадаю, завдяки цьому я зможу померти щасливим.  

— Я не дозволю тобі померти…

— Я помру, Вілле, — крізь невпевнену усмішку в Майка потекли сльози. — Ми всі помремо.

— Я не помру…

— Ти помреш. Але це нормально. Ти ще не труп, ні. Ми всі живі. Хіба це не чудово — бути живим? — він звучав настільки впевнено, що йому майже вдалося переконати себе в красі смертного життя. — Хіба ні? Ти найрозумніша людина, яку я знаю; скажи мені, що це так. Я так втомився, Вілле, я так втомився. Я хочу, щоб життя було прекрасним, але це не так, воно ніколи таким не було, і я… — він мимоволі схлипнув.

Вільям розтлив рота, щоб щось сказати, але почувся скрип пружинних замків. Він відпустив хватку з Майкового плеча та промовив:

— Я не хочу, щоб ти помер, я так боюся смерті, Фріце… 

і пружинні замки з і р в а л и с я

руку Вільяма пронизало десятками й десятками пружинними замками від плеча до зап’ястка. Він мляво відвів її від Майка й подивився перед собою, не морщачись від болю, не кривлячись від страху, лише вивчаючи кров.

— Т… трупи… вони не кровоточать, — видихнув він і широко розплющеними очима поглянув на Майка, опускаючись на коліна, чіпляючись за сорочку друга. — Фріце, допоможи, — він схопився за своє волосся металевою рукою. — Я не знаю, що з моєю головою, у мене всі ці страшні думки, вони штовхають мене на такі жахливі вчинки, і…

— Вілле, твоя рука! — скрикнув Майк, опустився на коліна та зайшовся розкручувати пружинні замки й обережно витягувати руку, намагаючись зберегти її цілою. Він знав, що Вілл може її втратити, якщо не триматиме пружини всередині. Він зібрався кинутися до стаціонарного телефону, щоб викликати швидку допомогу, але Вільям вчепився за нього, змушуючи Майка опуститися з ним на підлогу. Вільям сміявся, однак тепер всього-на-всього жалісливо, більше не маніакально.

— Я навіть не знаю, як плакати, — сказав він, видаючи жалюгідні звуки, які маскувалися під горе. — Я не хочу помирати, Фріце. Я не хочу, щоб ти помер. Я не хочу, щоб Генрі або Клара, або Белла померли. Я не можу дозволити їм померти. Я зламаюся, і вони зламаються, завжди все ламається і тоне, моя голова зламана, я не знаю, як її полагодити, якщо я вас виправлю, я зможу виправити й себе, і я… — він впав на чоло біля колін Майка. — Мені страшно.

— Вілле, ми повинні викликати тобі допомогу…

— Мені потрібна допомога, — повторив Вільям, але з коливанням у голосі. Майк зрозумів, що він має на увазі зовсім інше. — Мені потрібна допомога. Коли я був під кайфом, Фріце, я бачив себе, і я був старшим. Я виглядав таким нещасним. Я не хочу закінчити таким. Я не хочу, щоб ти помер. Я не можу померти. Фріце, будь ласка, мені потрібно брати, всередині мене є щось, через що я потребую цього більше, ніж будь-хто з вас, проте ти мені досі потрібен, мені досі потрібні ви всі, але мені необхідно брати понад усе на світі…

— Ні, Вілле. Тобі не потрібно брати. Просто дихай.

— Я не можу…

— Голова над водою. Давай. Ходімо по допомогу.

Вільям кивнув, сидячи на підлозі, і після того, як Майк нарешті допоміг йому підвестися, він вхопився за друга й поклав голову йому на плече. Його рука продовжувала кровити.

— Мені… мені потрібна допомога з головою, — пояснив він. — Фріце, те, що я хочу зробити для Генрі, Клари, Белли та для тебе, я… не думаю, що зі мною все гаразд.

— Тримай голову над водою, добре? Ходімо до…

— Ніяких лікарень! — раптом вигукнув Вільям. — Клара, відведи мене до Клари, — Майк завагався, але зрозумівши, що з його другом знову стався епізод, він відмовився від початкового плану та провів батька до автівки, залишаючи Пружинного Бонні позаду. — Фріце, ти справді вважаєш, що я не можу анічогісінько виправити? Якщо я не можу, то як я перестану тонути?

— Просто тримайся за мене, Вілле. Просто тримайся за мене.

Вільям жалісно захихикав.

— Ти не відповів на моє запитання.

— Я знаю.

Сівши в машину, Вільям притис руку до грудей. Майк виїхав зі стоянки до Клари. Дивлячись у вікно на сіре небо, Вільям пробурмотів:

— Я укладу з тобою угоду, Фріце.

— Що?

Він усміхнувся сам собі й подивився на Майка:

— Я перестану забирати, коли ти перестанеш віддавати.

— Не…

— От і домовились, — Вільям продовжив мугикати під ніс, кров текла йому на коліна. Він виглядав так, ніби намагався стримати сміх, його губи склалися в тонку лінію, голова хиталася. Він співав собі: — Любитиму я вічно, любитиму завжди…

Пісня лунала за ними аж до квартири.

 

Клара повідомила, що їм страшенно пощастило, бо ендоскелет не прорвався до м’язів.

— Вілле, якщо не підеш до лікарні, у тебе залишаться неприємні шрами.

Він знизав плечима, задоволений тим фактом, що на його передпліччі залишаться шрами у вигляді кілець. Кровотеча зупинилася. Белла практично силоміць згодовувала йому на дивані знеболювальні з водою.

Клара вказала на свій підручник на кухні, натякаючи Майку слідувати за нею.

— Фолрет публікувався ще у 1800-х роках, він назвав це «кругове божевілля». Маніакальне збудження, депресія, дисоціація… мабуть, воно. У нас не так багато назв для того, що відбувається з людьми, Фріце, — вона зітхнула і згорнула книгу. — Дякую, що приглянув за ним. Незважаючи на мої найліпші наміри, я люблю цього британського придурка.

Майк нахмурився, дивлячись, як Белла дістала морозиво з морозильної камери та подала його Вільяму.

— Як ми йому допоможемо, Кларо? Мені це потрібно.

— Я… я не знаю. Слухай, я пориюся в деяких речах — звісно ж, збережу імена анонімними. Я триматиму тебе в курсі, гаразд?

— Добре. Дякую, Кларо. Я… я думав, що йому вже краще.

Клара знизала плечима:

— Немає ніякої прямої лінії, Фріце. Це… це як американські гірки, тямиш? Злети та падіння, — вона журливо всміхнулась. — Однак я б не хотіла, щоб хтось сторонній став пасажиром у цій поїздці. Я залишу його тут, добре? Мені потрібно поспостерігати за його рукою і переконатися, що немає пошкоджень нервів.  

— Я піду подзвоню Генрі. Я залишусь. Буду спати на підлозі.

Клара кивнула та підійшла до Вільяма на дивані. Він поклав голову їй на плече, а вона ніжно водила пальцями по його ранах, намагаючись не заплакати.
 

Відпросившись з проміжних курсів, Генрі прийшов до квартири та закув Вільяма в обійми, обережно, щоб не зачепити поранень. Він міцно притискав його до себе, наче решти кімнати не існувало. Майк знав, що якби й справді квартира пустувала, вони б обоє обіймалися, шепочучи один одному на вуха всілякі ніжності, бажаючи, щоб увесь світ зник, і залишилися лиш вони вдвох.

Генрі спав у кімнаті Белли, а Вільям — у Клари. Майку дістався диван, але сон не йшов. Прокинувшись посеред ночі, Вільям пішов до ванної кімнати. Його скалічена рука була вся обмотана марлею та бинтами. Він подивився на Майка крізь темряву й прошепотів, щоб ніхто з решти квартири не міг їх почути:  

— Здається, я люблю їх обох. По-різному, але однаково. Не знаю…

— Я знаю, Вілле, — пробурмотів Майк.

— І Белла змушує мене хотіти віддавати.

Майк кивнув.

— А ти… — Вільям похитав головою та скуйовдив здоровою рукою Майку волосся. — Ти мій найкращий друг, Фріце Сміте.

Між ними в кімнаті стояла одна темрява. Майкове серце так втомилося, однак лише ці шість слів пробудили у грудях щось давно забуте, і перш ніж встигнути зупинитися, він заплакав. Вільям сидів поруч із ним на дивані, наспівуючи невідому Майку пісню.

Хоча, як йому здалося, вона звучала досить мило.