Розділ 18: Майклу Афтону слід подати заявку до управління з охорони праці

Генрі вже спав. Майк випив склянку води, аби полегшити завтрашню мігрень після стількох банок пива.

— На добраніч, Вілле, — він попрямував до своєї спальні, але Вілл вильнув перед ним, не даючи зачинити двері. — Що?

— Чому ти робиш для мене щось хороше? — зажадав він не жорстко, та все ж наполегливо. Він безперервно цокав язиком об надколоте ікло, нестямно дивлячись на Майка.

Майк парирував:

— А ти чому? — було очікувано, що Майк допомагатиме Вільяму, — він мусить, — але Вільям допоміг йому у відповідь, — це цілковитий парадокс. Майк ніколи б не подумав, що першою, хто витягне його з панічної атаки, буде людина, яка є їхнім коренем.

Вільям розтулив рот, щоб відповісти, але затим його плечі обвисли.

— Все це так дивно.

— Що ти маєш на увазі?

Він сперся на дверну раму, притулившись до неї головою. 

— Ніхто… ніхто ніколи раніше не був до мене добрим, а тепер… а тепер таких людей аж цілих четверо. Я не можу цього збагнути.  

— Вважаєш, ти заслужив, щоб люди ставились до тебе жорстоко? Ти сам сказав: ніхто з нас нічого подібного не заслуговує…

— Батьки, які тебе б’ють, і весь інший світ — це абсолютно різні речі. Батьки зобов’язані тебе любити; решта світу — ні. Жоден із них не ставився б до мене по-доброму, якби… — він дозволив словам потонути, але Майк міг прочитати його думки: якби вони знали, що він хоче вбивати людей. Не питаючи дозволу, Вільям зайшов до спальні та зачинив за собою двері. — Чому ти це зробив, Фріце?

Майку не потрібно було просити пояснювати питання.

— Це був нещасний випадок. Невдала витівка, яка пішла не за планом, і… і це було випадковістю. Його… його розчавило в деякій техніці, і… і я не хотів цього, — він пояснював це батькові сотні разів, але татові було байдуже. Вільям, однак, кивнув, проте на його обличчі проступило розчарування, ніби він журився, що Майк не садист. — І це була моя провина. Ось чому… Ось чому я заслуговував на біль. Я вбив того, хто мав значення для мого батька.

— І тоді він просто продовжив жити та забув про тебе?

— Він не забув. Тато нічого не забуває.

Вільям з розумінням закивав головою.

— Фріце… дякую, що навчив мене плавати. Але розкажеш бодай комусь — і я відірву тобі голову, та все одно… дякую, — він скуто кивнув, побажав Майку доброї ночі й відчинив двері. — І, Фріце? — Вілл опустив голову. Його лице не могло вирішити, усміхнутися йому чи пригнічено нахмуритися. — Якби то був я, це не було б випадковістю, — він зачинив за собою двері.  

Кімната занурилася в темряву, і вже під ковдрою Майк пробурмотів у відповідь:

— Я знаю.

 

Наступного дня Генрі та Вільям привели Майка в майстерню. На щастя, принаймні для бідолашної голови Майка, Фредбер переїхав саме туди. Вочевидь, їхній викладач заохотив парочку вкласти всю свою жагу в цей проєкт, дозволяючи їм використовувати час пар для роботи над аніматронікою.

Майстерня знаходилась за кілька миль від кампусу, і насправді це був просто магазин для автомобілів, чий власник, очевидно, знав батька Генрі, що дозволило йому та Вільяму використовувати заднє приміщення для свого проєкту. Коли вони зайшли всередину, у Майка пробігли мурашки по тілу: він настрахано вирячився на всю цю техніку та інструменти, уявляючи, що знову дивиться на кімнату «Запчастини та обслуговування», чекаючи, поки Бонні розірве його на шматки.

— Гаразд, Фріце, — сказав Генрі, відтягуючи своє кудлате волосся назад, — я дійшов до невтішного висновку, що Фредбер просто не працює.

— Як так? — Будь ласка, тільки не кажи мені, що збираєшся зробити з нього костюм…

— Він занадто… нормальний. Або відстійний, якщо казати напряму. Мені не вистачало духу зізнатися в цьому самому собі. Хочу сказати, технічно він вражає, але це не співвідноситься з тим, що я хочу. Отож, у Вілла виникла ідея зробити щось нове, те, чого ніхто раніше не бачив. І я подумав, що міг би зробити з нього щось на кшталт аніматроніка та костюма.

Чудово.

— Чудово! — Ти — скотина! Майка здригнувся, коли рука робота забарабанила пальцями на його плечі. Він був ладен зомліти, — з ним траплялося занадто багато близьких зіткнень з аніматроніками: від Манґл, яка ледь не дібралася через вентиляційні отвори, до Спрінґтрапа, який увірвався через відчинені двері, майже не звертаючи увагу на аудіо дитячого сміху, яке мало б його відволікати (Майк збився з ліку скільки разів батько та Генрі порушили правила охорони праці, що мало не призвело до його смерті)). Коли він повернувся, щоб поздороватися зі своїм роботом-катом, його зустрів всього-на-всього Вільям, який носив ендоскелетну руку. Він розривався від реготу.

— О, Фріце, ти би бачив свій писок! — він захихикав ще дужче, махаючи Майку роборукою.

— Не роби цього, — попередив Майк, але Вільям продовжував кпинити.

— Що ж, це те, що ми хотіли тобі показати, — сказав Генрі, — але, очевидно, у більш приємний спосіб. Вілле, зніми це, ти його лякаєш.

— Що, боїшся кроликів, Сміте?

— Це не кролик. Це їбаний робот.

Вільям ображено нахмурився. 

— Аніматронік, зауважу. Навіть не повний комплект. Лише пружинні замки, — він ще раз поклав пазуристу руку на Майкла, перш ніж піддатися серйозному погляду Генрі, розкручуючи пружину на зап’ясті, обережно прибираючи пальці й відводячи руку. Він продемонстрував винахід Майку. — Бачиш? Розставляєш пружини — і можеш носити як костюм. Потім, коли буде завершений, він також зможе функціонувати як звичайний аніматронік. Вони виступатимуть самі, а коли нам знадобиться, ми їх одягатимемо. Вдало придумано, еге ж? — він виглядав до абсурду гордим собою.

— Виступатимуть? — запитав Майк, ніби не знає відповіді.

— Ресторан, — відповів Генрі. — О Господи, я ж ще не згадував тобі про ресторан, друже? Вибач! — Вільям самовдоволено надув груди, ніби те, що він знає про ресторан і ніхто більше — є його перевагою. Саме через це Майк страждав — від того, що він не всевіда. Стосунки Генрі та Вільяма стрімголов прогресували не перед ним, а в коледжі (можливо, вночі, коли Майк спить, але блять, він не хотів про це думати). Повз нього проминули найключовіші моменти — коли вони запланували закусочну, коли винайшли Пружинного Бонні та Фредбера, навіть те, що зізналися, що люблять один одного. А якщо щось станеться з татом, поки мене немає? — У Вілла другий предмет — це бізнес, а я завжди просто хотів створювати щось, що робитиме людей щасливими, тому ми придумали свого роду ресторан, типу закусочну, де будуть ці кролик та ведмідь.  

— Ага, так, це… це справді цікаво. Я ніколи раніше не чув про щось подібне.

— Це не цікаво; це блискуче, — заперечив Вільям. — Хоча ти й був нашим критиком, подивись на це та скажи, що думаєш, — він поплескав себе по всьому тілу і роздратовано зітхнув. — Я залишив цигарки в авто. Хвилинку. А хоча, Фріце, не можеш сходити по них для мене? Мені потрібно ще раз випробувати пружинні замки.

— Ага, так, — Майк попрямував до машини, а коли повернувся з коробочкою в руках, на мить подивився у вікна. Окрім трійки навколо майстерні не було ані душі, тому проблем зі шпигунством ззовні у нього не виникало. Генрі допоміг Вільяму вставити ногу в аніматроніка, поки другий тримався за його плечі, щоб утримати рівновагу. Досягши успіху, Генрі радісно засяяв, а тато покрутив ногу всередині пристрою, щоб продемонструвати його ефективність. Потім він запустив руку у волосся Генрі, притягнув його до себе і поцілував. Коли вони обидва відсторонилися, в їхніх поглядах була лиш одна теплота.

Ну, в очах Вілла, можливо, ховалося дещо більше. То тепло не від гарної свічки, а від люті сонця. Нічого природного. Сама одержимість.

Проте Генрі не звертав на це увагу, посміхаючись до Вільяма, наче він єдиний у всьому світі. Майк погано читав по губах, але йому здалося, що Генрі сказав щось на кшталт: «Я вважаю, ти красивий», — а Вільям відповів: «Я вважаю, що ти красивий». Майк так до нестями бажав, щоб ресторан ніколи не реалізувався, щоб вони обидва могли бути нормальними, але цьому ніколи не судилося статися, тільки не так.

Хіба що Майку є що сказати з цього приводу.

Він попередив їх про свою присутність, постукавши в двері. Майк кинув Вільяму його сигарети, а Генрі пробрався через частину їхнього складу. Після деякого копирсання в гармидері він підвівся і витягнув з собою г о л о в у.

і голова стискає Евана, і він помирає, і Майк вбиває його…

— Фріце, — прозвучав збоку Вільям. Дивлячись, що дихання Майка не заспокоюється, він підійшов до нього, незграбно кульгаючи ногою, обмеженою елементарними пружинними замками. — Вона нагадує тобі про те, чи не так? — Майк ледве кивнув. — Генрі, ми скоро повернемося. Подихаємо свіжим повітрям.

— Гаразд, але не на довго. Пружинні замки ще не надто часто бували на вулиці.

— Так точно, — Вільям вийшов до дверей головної зали магазину, тягнучи Майка за комір, і пильно поглянув на нього. — Оце тобі пощастило жити із парою хлопців, які постійно крутяться біля техніки, еге ж?

— Я… ага. Так, мабуть.

— На, — Вільям простягнув йому сигарету. — Думаєш, я курю, ніби від цього залежить моє життя? Бери, — спочатку Майк збирався відмовитися, але він хотів мати можливість існувати навколо цих ендоскелетів, тому неохоче і незграбно схопив цигарку та вставив її між зубів. Вільям запалив йому кінець, і коли Майк вдихнув… чорт, тато правий: воно миттєво заспокоює. — Ось так.

— Чому ти…

— Скажи мені правду, Фріце, — Вільямові очі замерехтіли темрявою. — То був не просто нещасний випадок, чи не так?

— Ні, це він і був, це…

— Фріце, — Вільям посміхнувся. — Можливо, ти не мав наміру цього скоювати, але коли все було сказано і зроблено, для тебе все стало інакше, правда? Тримати життя і смерть у своїх руках? — тепер же він здавався відчайдушним. — Фріце, будь ласка, мені потрібно, щоб ти…

— Я знаю, Вілле, ти думаєш, що ми однакові, але я не можу сказати, що ті відчуття були приємними. Це найгірше, що зі мною траплялося.

— Ні, не вони — твій старий був найгіршим, що з тобою траплялося. Фріце, ну ж бо, я знаю, ти хочеш вбити цього виродка. Ти хочеш спалити його живцем. Ти б не зміг цього сказати, якби Еван не помер. Ти вбив когось, Фріце. Навіщо все життя за це себе картати?

— Тому що він був ще дитиною! — різко заперечив Майк, але самовдоволений вираз Вільяма нікуди не зник.

— Колись ми всі були дітьми. Ти був тим, хто вижив. Ти сказав, що сумуєш за ними всіма, так? Вони не сумують за тобою. Живи для себе. Немає нічого більшого, що ти можеш зробити для себе, ніж забрати…

— Перестань бути таким блядським егоїстом! — зірвався Майк, і коли очі Вільяма спалахнули гнівом, він одразу пошкодував (але ні. він роками чекав, щоб висказати це батькові). — Зупинись. Ти не можеш забирати все життя…

— А чому б і ні? Жоден із нас ніколи нічого не отримував за все наше життя, то чому б і ні? Я заслужив це, Фріце! Ми заслужили. Нумо, ти повинен признатися мені, що ті відчуття були приємні, що воно нарешті звільнило якусь частину тебе, що бути егоїстом — це найкраще, що ти міг зробити…

— Навіщо, тому що тобі потрібен дозвіл?

— Так! — Вільямові очі розширились після усвідомлення, що він щойно сказав. — Фріце, я… я лиш хочу тобі допомогти. Останнім часом ти мені дуже допоміг, тому я просто хочу віддячити. Я хочу тебе зрозуміти.

— То був нещасний випадок. То був нещасний випадок, то… — Якщо бути чесним із собою, відверто чесним, мені було приємно не чути, як Еван не плаче хоча б раз у своєму бісовому житті.

Вільям звузив очі, ніби проникнув у розум Майка і прочитав його думки. 

— Бачиш? Я казав тобі, казав. Ми однакові. Фріце, ми повинні брати самі, бо ніхто інший не дасть.

— Я буду. Я завжди віддаватиму. Я не можу по-іншому.

— Мені нема що дати…

— Так, так, у тебе є що дати! Ти чортів геній, і ти зачаровуєш всіх, кого зустрічаєш, і люди люблять тебе, вони дійсно люблять, і ти міг би бути таким добрим, якби дозволив собі, і… — Майк глибоко затягнувся сигаретою та відвернувся від батька. — Я більше не можу брати, Вілле. 

— Тому що не можеш, чи тому що думаєш, що не заслуговуєш?

І те й інше, якщо зізнатися.

— Я б забрав заради тебе, Фріце, — поклявся Вільям. — Я забрав би все заради тебе, заради Генрі. Я б забрав усе, і я б використав це, щоб виправити тебе…

Майк жбурнув сигарету і штовхнув Вільяма об двері.

— ПРИПИНИ НАМАГАТИСЯ ВСЕ ВИПРАВИТИ! — йому здалося, що в нього вселився привид матері, коли крик вирвався назовні. Вираз обличчя Вільяма перетворився на шок, дивлячись, як Майк притис його до дверей і одразу ж відпустив. — Припини намагатися все виправити, припини…

— Господи, Фріце, я… — Вільям захитав головою, а затим нахмурився. — Ти справді в це віриш?

Майк підвів погляд.

— Вірю в що?

Вільям ніяково посунувся вбік. 

— Що люди люблять мене, і що я хороший, і що я міг би дати… дати їм…?

Це воно. Це найважливіша відповідь, яку я коли-небудь дам у своєму житті.

— Так. Я знаю, що ти можеш.

Вільям так сумно всміхнувся, що Майкове серце обливалося кров’ю.

— Хотів би я тобі вірити. Але ти брехун, Фріце, — Вільям повернувся до дверей. — Наступного разу, коли гортатимеш мій щоденник, друже, не забудь повернути його на те саме місце, де знайшов.

Майка кинуло в холодний піт, і він зрозумів, що татові потрібен не просто друг: йому потрібен хтось, кому недвозначно треба вбити так само сильно, як і йому, хтось, хто дасть дозвіл, скаже, що він не монстр за свої лихі думки.

Майк не міг бути цією людиною.
 

 

Він майже забув, який вправний актор його батько. Коли вони обидва повернулися до кімнати, здавалося, нічого до цього не трапилося. Вільям мугикав собі під ніс, знімаючи механічну ногу.

— Фріце, — запитав Генрі, — що ти думаєш?

Фредбер майже завершений — щонайменше його ендоскелет. Той спозирав згори на Майка, мов похмурий жнець.

— Його дійсно безпечно носити?

— Безперечно. Принаймні так буде.

— Хіба пружини не можуть вас розчавити? — Майк згадав про те, як уперше помер батько.

— Ну, теоретично…

— Зроби їх безпечними, — попросив Майк, перед очима стояла картина Евана в пащі Фреда. — Зроби їх безпечними, наскільки можеш.

— Все буде добре… — Майк досі злився, досі боявся. Він підійшов до рота Фреда, заглянув у темряву його порожніх очей і просунув руку між зубами. Коли нічого не сталося, Майк плюнув на зуби робота та розтер слину,

і тут почувся жахливий скрегіт, і

Генрі схопив Майка і відштовхнув назад — Фредові зуби блискавично зімкнулися.

— Фріце! — з переповненим тривогою обличчям вигукнув Генрі.

Майк з усією серйозністю зиркнув на механізм.

— Зроби їх безпечнішими. Коли подумаєш, що вони безпечні, зроби їх ще безпечнішими. Від води, різких рухів, будь-чого — зроби їх безпечними.

Генрі все ще стояв вщерть охоплений тривогою, але блимнувши очима на стиснуту щелепу Фреда, він кивнув.

— Я зроблю їх безпечнішими. Обіцяю. Я… даруй, Фріце, я просто занадто захопився, і… ти маєш рацію.

— Генрі, це… — він не хотів надто розбивати йому серце. — Це все одно чудово. Ви молодці. Я просто не хочу, щоб ти — чи хтось — постраждав. Чесно.

Схоже, це трохи підняло Генрі дух.  

— Гаразд. Добре! Ти теж можеш нам допомогти, якщо хочеш. Ти, здається, знаєш, що робиш, принаймні трохи. Правда, Вілле?

— Правда, — відповів Вільям, але коли Майк повернувся в його сторону, друг дивився не на нього, а на Фреда.

Генрі зібрав свої речі, бурмочучи про змащування пружинних замків та додавання водостійкого клею. Вільям відтягнув Майка вбік.

— Не… не роби так знову.

— Чому, бо так пишаєшся тим, що зробив?

Вільям поглянув на нього з усією серйозністю.

— Я не хочу, щоб ти помер так, як він.

Генрі першим вийшов з кімнати, возячись з ключами. Вільям був готовий піти слідом, але Майк притримав його.

— Я… я не брехав. Мені шкода, що заглядав у твої речі, у твій щоденник, але… але я знаю, що ти можеш віддавати, Вілле. Вибач.

Вільям коротко кивнув.

— Це… не було приємно, чи не так? — Майк ствердно похитав головою. — Ти… ти теж мене вибач. Можливо, я трохи перегнув палицю, — Вільям задумливо вивчав поглядом Фредбера. — Колись, коли я був малим, на дорозі лежав кролик. Він був вже однією ногою в могилі, смикаючись в конвульсіях. Я взяв того в руки й посміхнувся, бо думав, що якби зміг його вбити, то відчув би себе Богом, — він говорив так, ніби в кімнаті нікого немає. — Господи, мені навіть думка не прийшла врятувати його, — Вільям повернув погляд до Майка. — Наскільки це жахливо? — він запалив сигарету і видихнув дим на ендоскелет. — Я б убив за вас обох. Я дійсно, правда вбив би.

— Я знаю, Вілле. Давай. Пішли додому.

Фредбер залишився позаду, жнець, що очікує, коли батько і син падуть, як і завжди, врешті-решт.