Посеред майже білого дня

Вуха Санджі червоніють, поки він пошепки вмовляє себе, що, насправді, все це йому вчувається.

Він вдихає та видихає кілька раз, глибоко, заспокійливо, та знову береться до ножа. Треба готувати вечерю, бо скоро команда повернеться на борт, і вони точно будуть зголоднілими – бо хіба буває інакше? Одним словом, Санджі закурює та починає працювати. Він має особливо постаратися для дівчат, тому йому не можна відволікатись.

Ох, лунає з-за стіни, і ніж зі дзвоном падає з його руки, закочуючись кудись в дальній куток – наче навмисне, щоб остаточно вивести його з себе.

Кляті… капітан та його самурай, думає Санджі, поки жар люті крадеться його шиєю та змушує голову майже вибухнути. Він довго терпів їх одних, цілий день, протягом якого довелось ще й Луффі витягувати з води; але це вже не влізало ні в які ворота.

Санджі добре знає подібне ох, він ні з чим це не переплутає, і, чорт забирай, це його дратує. Вони – та за стінкою від кухні, де він насолоджувався солодкою тишею, яка переривалась тільки його приготуванням їжі.

Що можна такого робити посеред білого – ну, майже, дня? Що ж, Санджі на шляху дізнатися, адже терпіння його лопнуло, і він вже блискавично дістався до дверей їх каюти, піднімаючи кулак, щоб постукати. (Тобто знести ці двері повністю, мстиво посміхається Санджі, навіть усвідомлюючи наслідки).

Проте він застигає в повітрі, тому що Санджі, стоячи тут, чує те, що відбувається, навіть краще, ніж в кухні.

- Луффі, - чує він, та, чомусь, дуже важко ковтає.

Голос Зоро щось чіпляє в ньому, щось незрозуміле, і Санджі миттєво почувається так, наче йому в голову вдарив найсильніший алкоголь, який він тільки куштував. Тому, здається, навіть проти власної волі – проти голосу розуму, який вже шипить зміюкою, - він опускає руку та підступає впритул. В дверях немає жодної дірки або прогалини, але Санджі треба дізнатися, тому він припадає до дверей вухом.

- Ти ж не проти? – чується голос Луффі, і Санджі тихо лається собі під ніс.

Чому, чому ці двоє, раптом, почали говорити так привабливо, чому…

Санджі дзвінко дає собі ляпаса, вибиваючи з рота сигарету. Та знову налякано прикладає вухо до дверей: почули? Вийдуть перевірити, що сталося? Запідозрять у підслуховуванні?..

Санджі хочеться провалитися на місці, бо так, він підслуховує, але він і сам не розуміє, навіщо. Наче про це просить його тіло, яке застигає намертво. Санджі хочеться лаятись – гучно і з криками, а ще краще, якщо можна вимістити свою злість на комусь; тому що він, сам заледве дихаючи, чує надто голосне дихання в каюті, та прикушує губи, коли воно обривається на тихий стогін.

Жар розповзається по всьому тілу, як тільки в голову стріляє думка: «Та що ж вони там такого роблять?». Яка тобі різниця, що вони роблять? – намагається привести він себе до тями, проте, чорт-чорт-чорт, він починає… збуджуватися.

- Я буду обережно, - каже Луффі, дуже тихо, що Санджі намагається буквально втиснути себе в двері. Він не чує всієї фрази, тому намагається сам додумати все – їх позу та становище.

Санджі сердиться сам на себе, йому неймовірно соромно за те, що він коїть; він схрещує ноги, щоб кляте тіло не зраджувало його, тому що ні – ні! – йому ще треба готувати вечерю, а не слухати, як стогнуть його друзі.

Стогнуть його друзі?..

Санджі здається, що він оглух, і в мить, коли він чує голос Зоро, який, наче, ледве тримає себе докупи, він розуміє, що схрещені ноги роблять йому ще гірше. Зоро стогне не один раз, і навіть не двічі; наче Луффі почав грати на ньому, як на інструменті, вивчаючи, які звуки та тональності може з нього добути.

Вухо ниє від тиску на нього, і в звичайний час Санджі поцікавився б, чому ще двері досі тримаються (на відміну від нього) і чому ще не зламались. Проте зараз точно не звичайний випадок, тому він, зовсім тихо, ниюче видихає, коли до стогонів додаються хлюпаючі звуки.

Санджі – проти своєї волі, звичайно, - уявляє Зоро, уявляє Луффі між його ніг, уявляє, як Луффі схилився до нього, і, о, господи, як же Санджі тисне його вбрання, як же йому хочеться чогось теж, як же йому погано стояти тут і слухати це все.

Він уявляє, як тіло Зоро здригається, як Луффі міцно тримає його стегна, щоб той не звів ноги або не завадив, якщо б ненавмисне сіпнувся. Він знову важко ковтає слину, та заплющує очі міцно – до кольорових плям, щоб повністю перетворитись в слух. Він не сміє навіть торкнутись себе – як він може? – проте він розуміє, що і цього для нього вже дуже багато.

Стогони Зоро відкривають для Санджі багато нового – і про нього, і про Луффі; що Зоро може бути настільки чутливий, а Луффі – настільки вмілим. Санджі в розпачі проводить пальцями по дверях зверху вниз – він заздрить, як же він страшенно заздрить.

В якусь мить Зоро починає звучати, наче стогони народжуються від якої вібрації, і кров в вухах Санджі кипить настільки, що він нічого не побачить перед собою, навіть коли розплющить очі. Зоро звучить розлючено-присоромлено, і Санджі остаточно губиться в цьому світі:

- Луффі, не говори, поки твій язик всередині!..

Санджі більше не витримує, Санджі більше не може. Голову заполоняє фінальна картина того, що відбувається, і він уявляє, що може робити Луффі зі своїм язиком, володіючи здібністю розтягувати будь-яку частину свого тіла. Він уявляє, як задихається Зоро від задоволення, як піт стікає його грудьми, та як…

Санджі тікає до кухні та сповзає по стіні, щільно закривши за собою двері, якими ледь не хлопнув. В штанях мокро, і він опирається руками на коліна, ховаючи обличчя в долонях.

Хочеться курити.

На вечері Санджі старанно ховає погляд від усіх на світі. Його тішить думка, що він настільки присоромлений, що аж блідий, і думає тільки про те, щоб Чоппер не запитав, чи не захворів він.

Бо краще б захворів.

- О-ох! – тягне Луффі, й Санджі обертається до нього блискавично: в очах злість змішана зі спантеличеністю, і все його тіло напружується. Луффі завершує свою думку, сповзаючи по палубі: - Нудно!

І Санджі розуміє, що він збожеволів.