- О, міс Бланшар! Прошу, приєднуйтесь.
Рорі поверталась від Геґріда — того дня вони розселяли велику колонію бовтраклів — та побачила ідилічну картину: директор в компанії заступниці та мадам Пінс влаштували пікнік в одному із внутрішніх дворів під розлогим в’язом. Всі троє попивали щось підозріло червоне із розкішних срібних келихів. “Одначе. З викладачами я ще не налигувалась”.
- Добридень, директоре, професорко Макґонеґел, мадам Пінс.
Дамблдор кивнув, бібліотекарка усміхнулась кутиками губ, Макґонеґел ковзнула по ній прохолодним поглядом. “У вас до мене якісь претензії, професорко?” Ввічлива стриманість Макґонеґел останніми днями змінилась на якусь настороженість, причин якої Рорі не розуміла.
- Як ви призвичаюєтесь? Геґрід каже, ви дуже йому допомагаєте.
- Тут дуже… незвично.
Насправді Рорі непогано справлялась як для людини, на яку в одну мить звалилась цілком нова реальність. Вона вивчала замок та його жителів, хоча і ставилась до них насторожено. Вона знайшла спільну мову із Геґрідом — єдиним, хто не ставився до неї зверхньо, — і зі щирою цікавістю спостерігала за тим, як він справляється із неймовірними істотами, яких Рорі ніколи не зустрічала. Вона теревенила із лордом Драбеном, який виявився чудовим співрозмовником — як для того, хто сконав триста років тому — та з його протекцією познайомилась іще з кількома привидами. Рорі непогано проводила час в бібліотеці, допомагаючи мадам Пінс, з якою вони встигли потоваришувати — хто б міг подумати, дивлячись на ці стиснуті губи та холодний погляд. А днями вона завела іще одне вельми корисне знайомство.
Повернувшись до кімнати другого свого дня в Гоґвортсі, Рорі знайшла шоколадну жабу та записку там, де їх лишила вранці, і наступного дня — теж. І лише на третій день стіл виявився пустим. Ще день нічого не відбувалось. А на четвертий, повернувшись до спальні після обіду, Рорі побачила свого нового знайомого. Вухань мав не надто привабливий вигляд: обтягнуті сіруватою шкірою худі кінцівки стирчали з-під кухонного рушника зі шкільним гербом, мов сухі гілки, непропорційно велика голова ледве балансувала на тонкій шиї, круглі блюдця очей дивились недовірливо. І все ж було в цьому недолугому створінні щось дивно-зворушливе. “Це все Геґрід. Змушує по-новому дивитись на всяких почвар”.
- Вітаю.
- Лодлі знайшов записку та жабу.
- Так, дякую, що зазирнув. Хочеш ще?
- Лодлі не бере хабарів.
“Забагато гонору як на того, хто носить рядно, та нехай”.
- Та ні, мені просто прислали з Лондона цілу коробку, а ділитись мені ні з ким.
Рорі витягла кольорову коробочку з нерозпакованої валізи та простягнула новому знайомцю. Вухань набурмосився, але шоколад узяв.
- Ти… хто такий? - Рорі хотілось спитати “що”, але це видалось неввічливим.
- Лодлі, гоґвортський ельф-домовик, - прокумкало створіння, відгризаючи шоколадну жаб’ячу лапку.
“Господи милосердний, скільки ще всього водиться у цій школі?”
- А я Рорі.
- Аурелія Бланшар, - кивнув Лодлі, - на кухні говорять.
- Що говорять? Ти присідай, зараз зроблю чаю.
- Говорять, що новенька в школі, - знизав плечима ельф.
Справжнього чайника в кімнаті, звісно ж, не було, але Рорі призвичаїлась гріти воду в казані, а чаєм та цукром розжилася у Геґріда, який на додачу видав їй цілий пакет кам’яного печива власного виробництва — їсти його було неможливо, а от горіхи колоти було б якраз — якби у неї були горіхи.
- Я думала, ельфи високі і стріляють з луків, - сказала Рорі, підвішуючи казан на спеціальний металевий тримач.
- А хто сказав, що ми не стріляємо, - лукаво всміхнувся Лодлі, влаштовуючись на високому стільці.
- Ти тут працюєш?
- Лодлі домашній ельф, він належить школі. Лодлі прибирає, приносить свічки, чистить камін, носить речі до пральні.
- Належить школі? Як річ? - в голосі Рорі здивування змішалось з обуренням.
- Ні, як домашній ельф. Ми належимо школі, а школа належить нам.
Рорі не знала, що сказати. Місцеві порядки вражали її все більше.
- А скільки ельфів у школі?
- Десь сотня, може, більше.
- Тоді чому вас ніде не видно? - запитала Рорі, всідаючись на ліжку.
- Бо панна не знає, куди дивитись, - ельф видавася вельми задоволеним собою. - Ельфи вміють бути непомітними.
- Це ж як?
Рорі витягла подарункову коробочку із барвистими цукровими перами, взяла собі одне і простягнула решту домовикові. Цього разу він не вагався.
- Ельфи являються нізгірш за чарівників.
- В Гоґвортсі?!
В “Історії Гоґвортсу”, яку їй порекомендувала мадам Пінс, було чітко вказано, що через цілу купу захисних чарів, накладених на школу, на території замку неможливе явлення — місцевий вид телепортації, який Рорі відразу ж вирішила освоїти щонайшвидше.
- Домовики можуть, - гордо сказав Лодлі. - А ще в замку сотні таємних ходів.
“Бінго”. Вперше побачивши замок, Рорі відразу ж подумала про десятки таємних коридорів та галерей, які сто відсотків мали б тут бути, але досі їй не випадало в цьому пересвідчитись — Геґрід про таке не знав, лорд Драбен ледве зважав навіть на перекриття між поверхами, а у директора про таке не спитаєш.
- Отже, ви знаєте замок як свої п’ять пальців?
- Краще за домовиків Гоґвортс знає хіба, може, Дамблдор, - підтвердив Лодлі.
Рорі подумки потерла долоні. Отже, вона недарма годувала цього вухатого шоколадом.
- А де ви живете?
- У ельфів спальні біля кухні.
- Це де?
- У підземеллях, - відповів Лодлі з таким виглядом, наче Рорі спитала, звідки падає дощ.
- А мені туди можна?
- Студенти весь час пробираються до кухні. Доводиться годувати. А ще Аурелію Бланшар відправлять до ельфів відробляти покарання, якщо буде порушувати правила.
“Щоб ти навіть не сумнівався”.
- Проведеш мені екскурсію?
Лодлі сумнівався. Вочевидь, терпіти студентів, що вештались замком, і притягти одного з них власноруч — то все-таки були різні речі. Але зрештою Рорі вдалося його переконати. Покинувши кімнату, вони спершу попрямували вже знайомим коридором в напрямку головних сходів, але за кілька метрів ельф раптом звернув до великого пошарпаного гобелену із мисливською сценою — мисливці, собаки, коні та птахи були такими древніми та витертими, що ледве рухались та шелестіли замість говорити. За гобеленом виявились вузькі та круті гвинтові сходи. “От і перший таємний хід”. Вийшли вони вже у підвалах.
Рорі ще не доводилося спускатись до гоґвортських підземель. Вони явно належали до найдревніших частин замку — стелі тут були низькі та склепінчасті, стіни товстезні, а важке задушливе повітря відразу ж наповнило легені.
- І наскільки тут глибоко?
- Ніхто допіру не знає. Ті, де бувають люди, домовики чи привиди, займають кілька поверхів. Але кажуть, що найстаріші підземелля спускаються під землю на кілометри.
- Тут бувають люди? - здивувалась Рорі.
- Ге? Авжеж. Недалеко від кухні Гафелпафський гуртожиток. У них навіть прямий хід до нас є. Тільки не кажи нікому, - похопився ельф, - не всі студенти про те знають. А на нижньому ярусі під озером — Слізерин.
- Це ті, що чистокровні?
- Мугу.
“Ну хоч в підвалі жити не доведеться, і за те спасибі”. Втім, Рорі у всякому разі не планувала вибиратись зі своєї кімнати.
Звернувши з широкого коридору у непримітне відгалуження, Лодлі зупинився перед великим натюрмортом з фруктами. “І багато в цьому закапелку поціновувачів мистецтва?” Ельф встав навшпиньки і потягся худорлявою рукою до пузатої зеленої груші та раптом полоскотав її. Перш ніж Рорі встигла здивуватись, зі стіни виїхала дверна ручка. “Секретний вхід, ну звичайно”. Рорі вже знала, що входи до гуртожитків та до директорського кабінету заховані та охороняються, тож не дивно, що вхід на кухню теж був незвичайним. Лодлі взявся за ручку та потяг її на себе.
За дверима виявилась тепла, заповнена жовто-помаранчевим камінним світлом та ароматами їжі зменшена версія Великої зали. Такі ж безкінечні столи, лише позаду вчительського замість велетенського вітражного вікна був гігантський камін, що палахкотів жвавим багаттям, немов жерло вулкана. Попід стінами розташовувались кілька печей для готування, низенькі столи та стелажі з кухонним приладдям, в кутку стояв височезний буфет з горами золотих та срібних тарелей, кухлів, глеків та різного посуду. Усюди сновигали заклопотані ельфи, тож спочатку їхньої появи ніхто не помітив.
- А тут затишно, - сказала Рорі.
- Студентам заборонено вештатись по кухні!
Перед ними раптом матеріалізувався товстенький, страшенно суворий на вигляд ельф. Рорі ледве втрималась, щоб не потерти на щастя його лису макітру.
- Пробачте, пане, я не знала, - Рорі спробувала зобразити розкаяння. Лодлі завбачливо зник десь у натовпі. - Я тут новенька.
- Аурелія Бланшар? - лице ельфа витягнулось.
“А хіба тут є інші студенти?”
- Саме так. А ви, пане?
Схоже, домовиків нечасто кликали “панами” та “пані”, тож обличчя ельфа витягнулось ще більше.
- Я Піттс, головний ельф на кухні.
- Рада познайомитись. У вас тут смачно пахне, - Рорі вдихнула ароматне повітря. Пахло дійсно приємно.
- Знов голодний студент, - пробурмотів Піттс та потупцяв углиб кухні.
Рорі прийняла це за запрошення та послідувала за ним. Піттс махнув пухкою ручицею та гукнув щось нерозбірливе одному з домовиків, що чаклував над вечерею для нечисленних замкових мешканців, а тоді знов повернувся до Рорі.
- Студентам не дозволено вештатись по кухні коли заманеться…
- Так, я це вже засвоїла.
- …. але тобі можна.
Рорі згадала, що Лодлі сказав про студентів, які постійно пробираються на кухню, тож удостоєною якоїсь особливої честі себе не почувала.
- Ем, дякую.
- Піттсу не треба замучених голодом студентів.
“Їх тоді не хочуть їсти місцеві почвари?”
До них підійшов зовсім низенький ельф із булькатими блакитними очима. Рорі подумала, що то був товариш Лодлі, що тікав із ним від полтергейстового бомбардування, але вона не була певна — ельфи в цілому були досить схожі між собою.
- Їжа для Аурелії Бланшар, - пропищав він, вказуючи на сервіроване до обіду місце на одного за одним зі столів.
- Дякую. І мене звати Рорі.
- Я Токі, - непевно писнув малий, щулячись від суворого Піттсового погляду.
Рорі влаштувалась за столом та взялась до ще теплого ростбіфа.
- Рорі припала Піттсу до душі.
Невідомо звідки поряд виріс усміхнений Лодлі.
- Еге, гостинністю аж перло.
- Піттс завжди такий. Піттс думає, що має бути суворим, щоб його всі боялись та слухали.
- Працює?
- Тільки з першокласниками.
Рорі пробула на кухні майже до вечері. Вона познайомилась із кількома домовиками, потеревенила з Лодлі, а побачивши свого нового знайомця Токі, перед яким висилась ціла гора нечищеної моркви для вечері, не вагаючись, запропонувала допомогти. Пересвідчившись, що Піттса немає поблизу, ельф погодився. Покидала кухню Рорі, навантажена шоколадним бісквітом, крекерами та пакетом соковитих червоних яблук. Вона ледве протислась з усім тим до секретних сходів, видерлась на свій поверх та знов повернулась до кімнати. “Що ж, постійний доступ до їжі є, провідники по всіх шкільних закапелках та таємних проходах є. Для одного дня непогано”.
Отож, так, Рорі Бланшар непогано освоювалась у Гоґвортсі.
- Очевидно, тут все дуже відрізняється від вашої попередньої школи, - різкувато сказала Макґонеґел.
Рорі провела пальцем по вкритій крижаними крапельками конденсату скляній стінці кухля, в якому хлюпотів холодний гарбузовий сік.
- Менше, ніж вам здається насправді — моя остання школа також була в ісоричній будівлі, напханій привидами, а старші класи інакше як відьомським шабашем і не назвеш.
Директор схвально гмикнув.
- І все ж, є велика різниця між маглівськими навчальними закладами та магічними. Чому вас не віддали до Ільвельморні, до речі?
Рорі напружилась.
- Школа була задалеко, тож мене вирішили залишити вдома за станом здоров’я, - проторочила вона без запинки.
- Тоді дивно, що ваші здібності не зникли — вони зазвичай згасають до певного віку без відповідного тренування.
- Я не отримала формальної магічної освіти, - процідила Рорі, - але мені допомагала місцева община магів. Хоча, звісно, між мною та вашими студентами прірва, - в’їдливо додала вона.
- І наше завдання — цю прірву зменшити. Бодай до розмірів цього келиха, - сказав Дамблдор, піднімаючи срібний кубок. - До речі, завтра і почнемо. На щастя, міс Бланшар, майже усі наші викладачі ґречно погодились повернутись до школи трохи раніше цього року.
- Ви викликали викладачів за місяць до початку навчального року заради мене?
- Не за місяць, а за три тижні. І я, здається, говорив вам, міс Бланшар, — у Гоґвортсі той, хто потребує допомоги, завжди знайде її.
Він дійсно сказав цю фразу. Тільки не їй, а її матері — дивлячись так, наче знає про Рорі те, чого вона сама про себе не знає.
- Наші викладачі вельми вимогливі, - знову заговорила Макґонеґел, - це також нагадує вам вашу минулу школу?
- Професорко Макґонеґел, я вчилась у приватній школі з кількома нулями у квитанції про оплату — в таких місцях якщо дитина не потрапляє до лікарні із хронічною перевтомою ще до кінця зимового семестру, батькам здається, що вони марнують свої гроші.
- Тож у вас зовсім не лишалось часу на друзів та розваги?
- Ну, часом ми спалювали цапа на жертовному вівтарі та викликали духів на бенкет із м’ясом та вином, - задумливо відповіла Рорі.
Ірма Пінс пирснула, розхлюпавши вино по своїй вишуканій мантії.
- Наші студенти будуть від вас у захваті.
“Дуже я сумніваюсь”, - подумала Рорі.