Дівчина-щорічна-жертва

Як тільки ноги нас принесли до села, нам зав’язали очі, зв’язали руки і як в них заведено — побили. Про всяк випадок. Потім провели центром села, де я краєм ока побачила своїх родичів. Краєм ока, бо воно було синім і набряклим. Сподіваюсь ті демони мене не впізнали. 
Коли ми прибули в маєток Головного дядька, тобто Бога, ці славні тупоголові воїни були змушені нас кинути прямо під парканом в його маєтку.  Все тому, що одна сім’я скоріш за все притарабанила дівчатко. 
Ритуал там дивний. Щороку обирають молоду юницю і одягають в нові шати. Малюють їй очі чорним, а потім їх перев’язують стрічкою. Щоб не запам’ятала дорогу назад, бо якщо буде знати, то не зможе стати щасливою. Все те, чим себе прикрашають дівчата передається наступним дітям в сім’ї, бо їй воно вже не знадобиться. В неї буде набагато більше. Батьки тоді дуже задоволені і щасливі, бо то така честь, подарувати дитину Богові. Спочатку він подарував, а потім йому подарували. Це щоб титани не гнівались. 
Мені  малій розповідали, що такі дівчата щасливі, бо спробують їжу в маєтку Голови, бо їх там будуть пестити, бо вони там отримають щастя. Тільки чомусь мене дивувало, що жодна з дівчат не повертається і взагалі зав’язувати очі це дивно.  Мені хотілося поглянути як шанують щорічних дівчат, як там все гарно і  щиро сподівалася, що мене теж туди візьмуть. І одного разу я продерлась в маєток через дерево, яке росло вище за огорожу. Але злізти з нього було так страшно, що я аж заціпеніла з самого вершечку і не рухалась, поки сонечко не пішло спати. 
Вже за цим я побачила, що трапляється з дівчатами, які потрапляють сюди. Після такого видива ще досі прокидаюсь від жахів, а вже минуло багато літ. Коли я розказала про це своїм батькам, вони назвали мене брехухою і наступного літа принесли мене в жертву Голові. До мене тяжко доходить, я сама дурна серед братів. Але якось я почула як чоловіки своєю мовою говорять про щорічних дівчат. Там був мій батько і він знав, як там все відбувається. Тому я від них втекла. Хай пасуть жабу. 
Так я і сиділа під огорожею згадуючи як все почалося, Адам вже не рюмсав. У нього на обличчі давно росла велика борода, але навіть з нею було видно, що хлопця переповнює лють. Він був злий. Скоріш за все на мене. Бо коли я зв’язана і квола спробувала щось мугикати, то він не оцінив оптимізму і штурхнув мене ногою. 
— Дідько, Адаме, у нас є певні домовленості,  га, друже? — видала я з викликом піднявши цілу брову.
— Вони діяли на твоїй території, а тепер завдяки тобі, ми загинемо тут. Знаєш, що це за дім? — голос аж бринів від злості.
— О так, прекрасно знаю, я тут вже бувала. — сказала я і посміхнулась на всі зуби, що залишились. 
— Ніфіга ти не знаєш! — викрикнув Адам. — Це дім мого батька! Як тобі таке? — нотки розпачу і зневіри вже танцювали в його мові, а я зрозуміла, що веселощі ще тільки починаються, бо вибратись звідси буде не легко.
— Адаме, якщо ти зараз не заспокоїшся, то я   розкажу всім ким ти є насправді і тоді вже дійсно буде пора для паніки — спокійно вела я мову дивлячись на нього з-під лоба. — Хіба ти, хлопче, не міг мені це розказати, перед тим як ми сюди прийшли? 
— На хіба, дівчино? — зверхньо спитав Адам.
— А щоб ти скис, хлопче. — вже почала дратуватись я. — нам тепер буде важко втекти, бо ти виявляється, людина з привілегіями. Казала я собі з такими не водитись, казала, а тепер що?  — я злісно плювалась в сторону друга і марудилась словами, бо більше нічого зробити не могла. 
Було образливо не те, що ми в безвихідній ситуації, а те, що він мені не довіряв на стільки як я йому. Я поділилась будинком і тихим місцем. А він видав таку важливу інформацію в самому кінці. Тому я вирішила поплакати, щоб менше злитись.
Адам зніяковіло дивився на дерево, що росло біля огорожі, типу мене тут нема і все таке, але в один момент, коли я кинула на нього погляд зі злобними стрілами, щось сталося з його обличчям. Так, ніби він щось втямив. 
—Адаме? Знаєш, що я зрозуміла? — сказала я відстороненим голосом.
— Що? —втомлено перепитав він.
— Корова не любить дрова, а лише листочки.
І ми обидвоє почали  хихотіти з цього, щоб нарешті заспокоїти свою злість.
Поряд бігали туди-сюди люди, іноді звертали увагу, але не дуже прискіпливо. Я думала, що ми смачний десерт, до того дикого святкування, яке має відбутися сьогодні. На вулиці лунали співи народу, що хвалили сім’ю щорічної дівчини, хтось водив хороводи і танцював. Я цього не бачила, але знала, що це стандартний ритуал, що трапляється кожного року. Поки вулиця гуділа наче бджолиний вулик — всередині лаштували місце для майбутнього вогню. Але з тих, хто весело проводив час, нікому не доведеться побачити для чого його запалять. 
Прислуга була зайнята і нервова, тому я з Адамом обдумувати тихенько як звідси вибратись, може все таки встигнемо під загальний шум. Хоч ми і нашорошили вуха і затихали коли хтось був поряд, нам не вдалося помічати все. Коли я вже перекрутила руки з-за спини, щоб хоч якось діяти і почала по трошечки розплутувати вузли на руках Адама, до мене в голову прокрадалась думка про те, що мій друг може мене віддати своєму батьку, аби врятувати своє тільце. Але я гнала це надіями на те, що все таки, я більш цінна для нього, ніж мені зараз здається. Ми в однаковому положенні, може він навіть в гіршому. 
Мої роздуми перервав людський голос, який підкрався до нас нізвідки. 
«—Привіт, братику» — мовив солодко невидимий чоловік. — Радий тебе бачити братику»
Адам в цей час злякався і шокований хапав повітря ротом, як та рибка, що випадково вискакує на сушу. 
— Привіт Дівчино, в тебе доволі знайоме обличчя — звернувся він вже до мене. 
— Добрий час і тобі — вимовила я, — Не можу похизуватися таким самим, бо твого обличчя не бачу.
— А, так, моя помилочка — засміявся володар голосу. 
Обабіч нашого місця перебування травичка почала здійматися і раптово замість неї з’явилась нора з кришкою, так наче то місце для корінців на зиму. З неї виліз чорнявий хлопчина з кучерявим волоссям. На його замурзаному обличчі так яскраво світилась посмішка, що я навіть спочатку не могла побачити якого кольору в нього очі, бо вони  були заховані в радості. 
— Я тут щоб врятувати вас, нещасні — далі посміхався парубок.
— Тільки тебе не вистачало для повного щастя, Люцифере — відізвався знесилений Адам.
— Мені подобається та частина про порятунок — вимовила я зацікавлено — продовжуйте, пане Люцифере. 
—Я правильно сказала ім’я?— вже напівпошепки спитала в свого друга, на що Адам кинув на мене тривожний погляд, а чорнявий хлопець розреготався на весь голос.
— Так так так, дівчино, все правильно. Добре, що ми тепер  дійсно знайомі. Як тебе звуть? — запитав Люцифер.
— Не думаю, що бачила вас до цього моменту. — спробувала я перевести тему. 
— А я тебе добре бачив, он на тому дереві.— вказав він рукою на те дерево, де я колись спостерігала жахи.
Я від подиву не знайшла, що відповісти, тому просто хмикнула, на що він далі продовжив говорити:
— Бачу ти знаєш про що я.
—Так, але мені здалося, що мене ніхто не бачив.
— Ооооо, свята наївність. — з награним співчуттям промовив Люцифер. — Я тобі більше скажу, тебе бачили навіть чорти з прислуги. Як думаєш, хіба випадково ти наступним роком стала тією Обраною? — запитав він і злобно захихотів.
— Не хехе, не подобається мені ця розмова. Я, звичайно, рада, що мене хтось знає, але це не грає зараз мені на користь. Хіба не так?
— Ох, бідося, прямо мед ллється з уст. Але добре, давайте, викладайте ваш план втечі, який не спрацює, а я розкажу свій. — вимовив Люцифер. Адам тим часом почав на нього гиркати, щоб він йшов геть, але виглядало це досить жалюгідно, бо саме в такому становищі ми були. 
Мені здалося, що виходу не було, тому я видалила запасний план Люциферу, поки він нас розв’язував. Адам тим часом не розумів, чого очікувати від брата, а я не розуміла, чому він такий знервований.
В кінці ми домовились до того, що ми звідси виберемось, але задля цього варто прихопити когось ще. 

***
Погоня за нами не була послата, бо всі хотіли дати триндюлів Люциферу, який прогнівив свого батька. Думаю, йому не сильно дісталося.
Ми просто трошечки понищили яблучний садок. Ну як, понищили? Ми наїлись наче востаннє в житті. хоча по правді це саме так і відчувалося.  А чіпати священні яблучні дерева — забороною смерті, якщо щось. Ті яблучка навіть дітям Бог забороняв чіпати, а простим істотам, таким як люди,тим паче. Але хто знав, хто знав…
Сподіваюсь він втече.
Так склалося, що та дівчина-щорічна-жертва-обрана припала до душі Люциферу, і він ніяк не хотів, щоб вона померла.
В нього був секретний тунель під батьківським маєтком, по якому ми й вилізли до садочку. Люцик прихопив дівчину, як тільки святкування завершилось. Сказав чортам-слугам, що по спеціальному дорученню від батька її потрібно відвести на приготування до ритуалу. Чорти зазвичай дурні, але плюси в тому, що вони ніколи нічого не патякають про те, що відбувається всередині будинку і слухають важливих осіб та виконують  накази. Вони спокійно віддали дівчину, а Люцифер спокійно привів її в яблучний сад, де ми з Адамом тихенько об’їдали дерева. Там ми сиділи і травили байки. Адам нарешті почав приязніше ставитись до нашого рятівника. Я розпитувала у них, чому їхні братерські відносини мають таку серйозну тріщину. Адам відмовчувався, а Люцифер розказував як кепкував з молодшого брата все їх спільне дитинство. Поки він говорив, я все дивилась в його сині очі, які більше часу були примружені, бо він постійно сміявся. Дівчина-жертва більше часу мовчала і не розуміла як взагалі ставитись до нашої гоп-компанії, але чим темніше ставала ніч, тим більше часу ми гуляли в саду поруч. Коли місяць почав виходити з-за хмари, ми сиділи глибоко в садочку, заховані від чужих очей і тільки вітерець доносив до нас уривки переполоху зчиненого зникненням Обраної. А може помітили й нашу з Адамом відсутність. Люцифер потягнув руку по яблуко, що звисало з гілки, маючи наміри його покусати, але ця юна оказія вирішила погратися в гру «Хто перший» і зірвала фрукт сама. В той момент, коли вона хотіла похизуватись свом досягненням, ми побачили, що руку в якій знаходться майбутня їжа — швидко обплутала зміюка. Може отруйна, а може ні, але все закінчилося тим, що змію скинули, а дівчина встигла добряче покричати. Саме так хтось з чортів та охорони зрозумів, де шукати втікачку і зрадника Люцифера. І вже коли всі почали бити на сполох, ми троє звалили по підземному тунелю в місто, де закутані в роби пролізли через натовп до виходу.  Троє, бо Люций мав якісь супер-важливі справи вдома. Адам допустив, що він просто хоче постіятися з пики батька.

 На вулиці вже я скористалась своїми старими втікацькими ходами, які досі ніхто не помітив. Славно, що їх не закопали. Ще краще, що в мене не водиться багато їжі, і я можу пролазити всюди де необхідно.
Ми бігли всю ніч, і боялись кожного шурхіту. Не було часу на перепочинок, а вже коли прокинулось сонечко, ми були далеко-далеко від Раю. Місця де не можна їсти яблука і тяжко вижити, особливо, якщо ти дівчина, або добрий хлопець.