Пролог

Я перед цим походом погодувала свою домашню тварину яблуками і дровами.
І якось забула, що корова не їсть дров, їх рубають для вогню. Я тоді ще подумала, ну раз я їй поставила два відерця, яблука і дрова, то вона сама вибере що буде їсти. Зато я знала, що вона любить воду.
В мене був маленький будиночок, відколи я тут жила. А ще в мене був сад з яблук. Величезний. Жаль, що вишні і агрус не плодоносили. Смородиновий кущ, з найкращими в світі ягідками з’їла й затоптала моя корова. 
Знаєте як ми з нею познайомились?
Вона якось стояла в кар’єрі і пила воду. Я довго тоді тирчала над її душею і чекала поки вона вийде. Мовчки витріщалась на неї, і жувала травинку, бо  ну а куди нам поспішати, день ще довгий, а вовки сплять.
І от коли вона втомилась пити воду, а я вкусила яблучко, що було з канавки біля мого садку — ця корова кинулась на мене, як дика тварина.  Я тоді тоді не знала як сильно ця плямиста істота хоче мене з’їсти, тому трималась на відстані. Так от, я, дивлячись на цю купу м’язів з рогами, взяла ноги в руки і навтьоки, бо бути мертвою в такому віці мені дуже не хотілося. Я незграбно біжу, перечіплююсь через якусь коріняку, падаю, а яблуко випадає з рук, і його підбирає корова, як тільки затормозила копитами. Вона його зжерла, а я була щаслива і сміялась, бо жертвою стало яблуко, а не я. 
Потім ще одним яблуком я заманила її до своєї оселі.
Ось так ми почали жити разом.
Я їй давала яблука і дрова, а вона просто жила в канавці, де густа лоза захищала її від природніх незгод. але то було не довго, бо я швидко побудувала їй хлівчик.
Вони стояли поруч: мій будинок, її хлів, будинок собаки, яка прибігла до мене ще цуценям. Може то була не собака, а дитина вовка, але яка різниця, якщо ми з ним дружимо.

Вже потім, коли ми пережили зиму, прийшов цей молодий хлопець і просив взяти його до себе.
Я його пару разів відлупцювала, щоб знати як сильно він мене буде потім бити. Ударів від нього не послідувало, він просто терпів мої лупцювання.. Цей хлопець був хороший чоловік і не агресивний. Він в якийсь момент просто заплакав. «На його літа хлопці вже не мають плакати» — сказала я сама собі, як завжди. «На мої літа не мають, але я плачу і через це мене лупцюють інші чоловіки» — відказав він, поки я таращила очі від здивування.
«Ти знаєш мою мову?» — з пересторогою запитала я.
Він відказував, що так і в нього доволі величезна купа слів в голові. Але мені було однаково що, він знає. Все, що турбувало це  лиш звідки його принесло.
Я тоді вполювала одну змійку на вечерю, два щури, забрала сік, що накрапав з дерева і дістала минулолітніх корінців, які ще в мене лишались. Під шум голодних шлунків дуже незручно розмовляти про те, хто звідки примчався. А далі вже можна було вирішувати, залишити його чи прогнати геть.

Можна без кінця дивитись на те, як горить вогонь. І поки я дивилась мені розказував історію цей парубок. Про те, де він жив, чому втік і як втік. Я послухала і подумала, що гірше не буде, якщо лишити його тут. Бо мені достобіса нудно навіть з коровою і собакою. 
Я розказала йому деякі правила, щоб жити зі мною:
1. Не вбивати задарма тварин і не приносити жертви, бо це від лукавого.
2. Не торкатися мене.
3. Не бити і не вбивати мене поки я сплю.
4. Не красти корінці з нори. 
— Ми тепер живемо разом і нам треба триматися одне одного, бо якщо будемо окремо, то з ким говорити — я завершила свою проповідь з правил спільного існування.

— Так — сказав він — з тобою в команді весело і ніхто не б’є. Обіцяю не чинити щось, що тебе засмутить.

— А я обіцяю не чинити того, що тебе засмутить. — відповіла я дивлячись на синець, що розцвітав у нього біля ока.
Далі ми спокійно жили разом вже без рукоприкладства, яке стало нашим способом знайомства.
Поки нас не вкрали назад.
***
Сталося літо, ми вже пережили перший врожай, запасли в нору багато корінців і побудували ще декілька нірок, щоб зима була не такою голодною.
Ми ще навчились разом робити всілякі штуки з коров’ячого молока. Типу сир, який довго лежить і не псується. Ми просто зварили зіпсоване молоко. Ох і круто було жити ще з кимось, навіть якщо він із секти.
Якось цей хлопець прибіг з полювання на щурів, і сказав захеканим голосом: «Там чоловіки сектанти і вони йдуть сюди, але я швидко бігаю, тому може не доженуть». А я от була певна, що доженуть.
І спалять мій дім, мою корову і мого друга. І пса теж спалять. І мене. Тому я не захотіла, щоб ці істоти побачили мою домівку.
Я подумала, що нам з цим хлопцем треба відвести їх подалі від дому. Цей хлопець погодився. І ми пішли вперед, де ходили чоловіки. Взяли з собою купу сиру, може пощастить їх не зустріти, щоб довелося з’їсти його самим.
Ми йшли по лісу, вже починало сутеніти. Доволі довго топали і здавалося, що нам нічого не загрожує і ці люди(фу) повернулись в секту.  Хлопець почав розводити вогник, щоб запекти впольованих щуриків, а я погодилась, бо таки була голодна. Але хто сказав, що це була гарна думка?
Під час вечері нам було як завжди весело і смішно, ми говорили, планували як ліпше заготовити запасів, жартували. Аж раптом збоку затріщали сухі гілки, хтось рухався до нас. Я молилась, щоб це був вовк, чесно. Вовк тихенько вкусить шию і не буде знущатися з мене після смерті. А от люди то вже, знаєте, біда.
Так от, молитви мої не були почуті. То були чоловіки. І вони, виявляється, знали мого друга. 
— Як ся маєш, Адаме? — видав гучний звук здоровань.
А мій друг, як виявляється, Адам, просто почав плакати. Я, ошелешена таким поворотом подій, переварювала новини про те, що в нього є таке ім’я, бо думала що його звуть Хлопець, от і все.
— Добридень шановне панство, як добре, що ми вас знайшли — почала я вести мову. — Я і мій друг ідемо на пошуки людської зграї, там мої і його батьки. Ми несемо дарунок вашому Богу.
Адам вельми здивувався таким словам і заридав наче мала дитина, а купка цих чоловіків ошаліло таращила на мене свої оченята. Вони ж бо не думали, що жінки вміють говорити. Чоловічими словами, тобто. В місті де я жила, до того як знайшла собі нову домівку, люди говорили різними мовами. Чоловіки — чоловічою. Жінки — жіночою. Коли потрібно було мешкати разом — жінкам дозволено було говорити чоловічою, але не багато, щоб не паплюжити слова. Чоловікам заборонялося вчити жіночу, бо це мерзенно. Якщо хтось вимовить криве слово, то йому доводиться йти і мити рота. А ви знаєте, як чоловіки не люблять митись? Це майже забороняється законом.

Який дарунок, дівчино? — спитав у мене той, кого я охрестила найголовнішим. — Найкращі дарунки, це ваші паскудні втікацькі голови, на столі в нашого Бога.
— От і чудово — сказала я. — Ви збираєтесь нас вбити прямо зараз?
— Ну так — знову здивовано видав цей чоловік, не змігши підібрати слів.
— У мене є пропозиція — не давала я мовчанці затягнутися. — Ви всеодно нас вб’єте, а потім нас оце тягти на собі, далеко-далеко. Наші тушки задубіють, м’ясо буде негарним і не смачним. Подайте Богові свіжі дарунки, га? Давайте ми прийдемо своїми ногами, чом би й ні?
— Що скажете, чоловіки? — звернувся дядько-здоровило до своєї компанії — Це наче й жінка, а говорить як складно.
— Гарна думка, як я й сам до такого не допер — озвався один бородань — В мене вже спина болить від того, що маю їх на собі тягти, а тут все так просто.
— А ви не втечете? — подав голос ще один.
— А куди його втікати, у нас не єдиного шансу. Та й ще по дорозі.
— Воно то правда, правда — погодились між собою сектанти. Вони загасили вогник, відібрали в нас печених щурів і вельми раді цьому злодіянню потягнули нас в дорогу до Раю.

— Агов, Хлопче, перестань рюмсати, побережи сльози. Ми якщо і помрем, то не сьогодні. — прошепотіла я своєму другу. Він подивився на мене своїми очима, які блистіли від сліз і місячного світла і запитав:

—Чому ти так зробила? Я не хотів туди повертатися?
— Той хто вибрався з секти один раз, вибереться і ще раз. Я теж звідти, знаєш? Просто мої батьки трошки шизануті і захотіли мене спалити. Чесно-чесно. Спочатку порізати, а потім спалити. Їм не сподобалось, як я сварилась на Бога, котрому кожного року дарували дівчину, яку він різав. А ще я сварила всіх за жертви. Для чого ото вбивати тваринок і дітей, яких навіть не їдять. В Бога достатньо їжі, правда ж? У нього цілий яблуневий сад, хоч вино вари, хоч просто жуй.
— Не говори його ім’я, прошу тебе — сказав Хлопець Адам. Вони зараз почують і біда буде.
—Добре, друже. Знай тільки одне, ми не лишимось в секті, живі чи мертві — не лишимось.»

Чоловікам було однаково на наші балачки, бо за час проведений разом, більшість слів ми придумали не такими, як то було в них. Іноді хтось з них нашорошував вуха, щоб зловити знайомі звуки, але жіноча мова з нашим діалектом не давала їм і шансу зрозуміти хоч щось. Ми йшли довго й нудно, але всеодно з’явилися в місці, яке було колись домом. 
Якщо коротко, то нас не з’їли. Не те, що б ми були не смачні, може просто маємо крапаль гарної вдачі?