Зграя

Купка листя, що якимось дивом все ще звисала зі сухої, недоламаної блискавкою ясеневої гілки, надто вже нагадувала справжнього живого птаха. Особливо під напівтемрявою щільно запнутого густими грудкуватими хмарами неба. Омеляну все здавалось, що ще один порив крижаного вітру, і воно, затрусившись, немов у пропасниці, розпростає крила та полетить разом зі зграєю ворон клювати кутю, котру люди на Різдво залишають на могилах своїх мерців.

Марті те листя більше нагадувало якусь химерну мерехтливу гірлянду, котра могла б висіти на їх різдвяній ялинці — вона засміялась, а тоді твердо заявила, що раз ялинки цього року у них знову не поставлять, то той ясенець у внутрішньому дворику і стане їхньою різдвяною ялинкою, він-бо принаймні бодай трохи прикрашений.

Вона тихо, на пальцях, побігла до своєї кімнати. Повернулась у вітальню зі стосиком червоних стрічок, котрі купила якось аби пов’язувати у своє біляве волосся. Захихотіла в долоню, наче дитина, котра вигадала нове паскудство, накинула одну зі стрічок Омеляну на шию.

— Як тато шукатиме, придумай щось. Скажи, що сплю абощо.

І в самій лише піжамі вискочила надвір.

Омелян сів на підвіконні, здивовано потираючи очі. Зірвав з шиї стрічку, задумливо зімнув її в кулаку. Зліз, втупився у вікно, довго вдивляючись у вервечку слідів, котрі Марта залишила на снігу. Роздивився навсібіч, насупив брови — сліди закінчувались під молодим ясеном. На саму Марту ані натяку.

— Що ти тут робиш? — прогуркотів позаду батьків голос.

Омелян навіть не чув, коли той повернувся з роботи. Відлип від скла, залишивши по собі на шибі слід долоні. Ковтнув в’язку слину, пройшовшись шорстким язиком по піднебінню — від страху у горлі пересохло так, що й дихати стало важко. Захотілось втекти на кухню та випити води, але проігнорувати батька, пробігти повз нього не наважувався.

— Нічого, — тихо промимрив і, зчепивши руки за спиною, ховаючи стрічку між плетивом пальців, став так, аби затулити собою вікно. — Здалося, що щось грюкнуло, пішов подивитись, — збрехав він.

Куточок губ нервово сіпнувся, як і завжди, коли він бреше. Омелян сподівався, що той не помітить. А ще сподівався, що Марта встигла десь сховатись. Та батько на нього навіть не глянув, жестом дав зрозуміти, аби той посунувся — Омелян хоч-не-хоч мусив поступитись.

Батько раптово весь виструнчився. Руки, стиснуті в кулаки, напружено звисали по боках, бліде обличчя, втім, не виражало ані крихти емоцій — він витріщався у вікно скляними вологими очима, лиш губи ворушились. Омелян заледве міг розчути, що той каже — нашорошивши вуха, прислухався у майже досконалій тиші, як зі зміїним шипінням повітря отруює лайка. Аж підскочив, коли у скло справді щось вдарилось. Рвучко повернувся, побачив на зовнішньому підвіконні мертву ворону.

Тоді батько вже не стримався.

— Кляті ворони! Та щоб вам, курва, провалитись! Коли ви всі передохнете?

— Можу піти викинути її, — запропонував Омелян.

Йому остогидло сидіти вдома. Йому хотілось бодай голову випхати на мороз, підняти та пожбурити кудись ту кляту пташку. Хотілось забратися геть, подалі від їдкого запаху диму з каміна та шурхотіння паперів у кабінеті. Аби не бачити матері, котра ходила біля нього мало не навшпиньки, та не чути буркотіння батька про «малого виродка, котрий сам мав би там здохнути, а натомість…». Від таких слів Омеляну завжди починало закладати вуха, пульсувати у голові — закінчення речення тонуло десь у цьому всьому немов у білому шумі зламаного радіо. Хотілось затулитись рукам від цілого світу, впасти обличчям у сніг, у темряву, у суцільне ніщо і сміятись-сміятись-сміятись.

— Ні, я пізніше сам. Йди до своєї кімнати, скоро прийде медсестра.

Натомість він з дня на день мусив лежати у ліжку та пити пігулки.

— Іди до себе, — роздратовано повторив батько та пішов, залишивши його самого.

Омелян, примруживши очі, вдивлявся просто перед собою. Сіпнувся, коли помітив Марту, що стояла перед льодовнею — певно, заховалась всередині.

Зайти туди завжди було легко, прогнилі двері давно злетіли з заржавілих петель, й тепер всередині бігали щури та гніздувались ворони. Чорне крилате кодло густо обсіло і саму льодовню, і землю довкола неї. Марта стояла серед них, незворушна — ворони ніколи її не боялись. Її широка білозуба посмішка на хворобливому обличчі виднілася б, певно, з іншого кінця світу. Дівчина аж мерехтіла вся з радості. Омелян знову прилип до вікна. Всміхнувся їй у відповідь.

Тоді Марта кивнула підборіддям у протилежний бік. Омелян ледве відірвав від сестри погляд, глянув куди вона показувала. Аж рота роззявив. Знову глянув на Марту, тоді на деревце, з маківки до кореня обвішане гладенькими тріпотливими стрічками. І коли вона тільки встигла?

Коли він вкотре перевів погляд на льодовню, Марта звідти мов випарувалась.

Радість одразу зів’яла.

До самого вечора Омелян її так і не зустрів. Він сновидою тинявся з кімнати до кімнати, сподіваючись її побачити, суплячись у роздумах, де вона ходить в самій лише піжамі та капцях на босу ногу. Хотів би вдягнути куртку та піти покружляти навколо дому, залізти до кожного закапелка, знайти Марту та затягнути її досередини, в тепло. Або побігти разом з нею до сусідів і там нишком заглядати у вікно вітальні, милуватись на майже триметрову, рясно поцятковану вогниками та прикрасами ялинку. Але надвір йому навіть з вікна голову витягати суворо заборонено. Тому він чекав.

Довго чекав, сидячи над своєю захололою, нерушеною вечерею за кухонною стійкою, витріщався у непривітну темінь коридору, намагаючись розгледіти вхідні двері, розчути звук, з яким спрацьовує механізм замку, повертається клямка та ледве шурхотять недавно змащені завіси. А вдосталь насидівшись на кухні, пішов сидіти до своєї кімнати, ледве не засинати та чекати там, дослухатись, коли нарешті тихенько рипне дошка у підніжжі сходів. Марта сказала колись, що воліла б зробитись примарою, бо примару ані не видно, ані не чутно.

— Уже стала, — хотів відповісти їй Омелян, та чомусь змовчав.

Так, вона вже стала — ходила так тихо, що навіть у глупій, педантично вичищеній від звуків, ночі її кроків ніхто ніколи не чув. І як же йому було солодко від того, що Марта завжди забуває про рипучу дошку, коли підіймається до себе, і що лиш він один той скрип чує.

— Міг би й підіграти, — закопилила вона губи, коли замість цього він якось сказав, що їй треба дивитись уважніше й не наступати стільки разів на одні й ті ж граблі.

Він схилив голову набік, прицінюючись: справді образилась чи жартує? Спробував обійняти, пробігтись пальцями по волоссі, як завжди робив у дитинстві — вона вертілась, як вуж на сковорідці, але врешті-решт здавалась, тулилась до нього. Тоді він цілував у її ямочку на щоці, а хотілося б так, як роблять дорослі — у губи. Вони падали на підлогу, безбожно регочучи, і той її сміх ще довго безконечно ясним світлим відлунням дзвенів йому у вухах. Та натомість вхопився за саме повітря — вона викрутилась задовго до того, як він навіть встиг би її торкнутись, не те що оповити руками.

Того разу дошка не скрипнула. Омелян сидів, смиренно склавши руки на колінах, вдивлявся у птаство, що ніяк не хотіло покидати їх подвір’я, коли Марта впурхнула досередини, мов маленьке швидкокриле вороненя. Омелян відчув її появу — вона дзижчанням прокотилась його потилицею, сиротами заповзла за комірець сорочки. Омелян обернувся, зіскочив з крісла аж те мало не впало.

— У тебе прогрес, — він пхикнув та повільно сів назад.

Щось хитнулось на краю його свідомості. Якась тінь, поклавши голову на лапи, глянула з-під напівзаплющених, опухлих від дрімоти повік. Омеляну та тінь здалась якоюсь достобіса знайомою. Вона розтулила рота, щось зашепотіла. Та тут, просто коло нього, стояла Марта, отже і тінь, і решта цілого світу можуть зачекати.

Марта підходити не спішила. Лампи денного світла робили кімнату Омеляна схожою на лікарняну палату. Під цією сліпучою білизною синці під її очима здавались набагато темнішими, а шкіра — блідішою, ані будь-коли до того. Наче у мерця.

— Поїж щось, — він напружився, глянув стурбовано, на що вона лиш стиснула губи та похитала головою. — Тобі треба їсти.

Тінь всередині нього встала, випросталась. Загуділа бджолиним вуликом. Голову Омеляна мов списом проштрикнуло. Ногу одразу ж звело судомою. Він вхопився за литку, стиснув закляклий м’яз аби бодай трохи полегшити біль. Тоді згадав, що треба витягнути ногу і потягнути пальці на себе. Він відчував на собі пекучий Мартин погляд аж допоки приступ врешті не минувся — вона вивчала його як жука у банці. Та коли підвів очі, Марта щезла. Відчуття погляду залишилось. Ніби вона, знущаючись, продовжувала мовчки, зачаївши подих, спостерігати за ним із неосвітленої глибини коридору.

Він давно не бачив, як вона їсть, і дуже рідко чув, щоб вона щось говорила, а так багато, як сьогодні — взагалі ніколи. Можливо, думав він, медсестра, що приходить до нього, приходить заразом і до Марти, ставить їй крапельниці з вітамінами чи із чим там їх ставлять. Можливо, навіть займається із нею в якості логопеда, вчить її говорити. Можливо, Марта просто соромиться своєї картавості. А можливо, Мартина хвороба серйозніша, аніж він думав.

Батьки про це не говорять. Коли він якось запитав їх про це за сніданком, матір винувато відвела очі, батько почав тихо скаженіти — кісточки пальців випнулись, натягуючи суху шершаву шкіру, щелепи стиснулись, аж проступили м’язи. Дзенькіт виделок, що й так лунав доволі глухо у пустці обідньої зали, щез узагалі. Незручна тиша затягнулась. А тоді за батьковою спиною пройшлась Марта — наставила батькові ріжки, зробила страшний вираз обличчя. Омелян пирснув. Батькові пальці мало не пробили газету наскрізь. 

Марта сіла на пустий стілець, але ніхто не запитав, що покласти у її тарілку — певно, знали, що вона й так не їстиме. Після цього батько майже одразу зірвався з місця та пішов геть, похапцем натягуючи на себе шарф та пальто, грюкнувши по собі вхідними дверима. Матір, поскаржившись на мігрень, замкнулась у своїй майстерні. Омелян із Мартою залишились самі у великому занапащеному домі, кричали у холі, мало не захлинаючись від того, наскільки бездушно відповідало їм самотнє відлуння, й слідкували за камерами, поки ті слідкували за ними.

Майже пів року пройшло. Марта вже тоді потроху замикалась у собі. Тепер вона стала відлюдькуватою настільки, наскільки й Омелян. Наскільки це взагалі можливо. Тепер би він із нею так не покричав.

Омелян знову повернувся до споглядання ворон. Вони вабили його так само сильно, як відлякували батька — він міг би годинами дивитись, як ті злітаються гурбою, як б’ються, видираючи кігтями пір’я, клюються, галасливо здіймаючи крила, зливаються в одну мерехтливу матерію. Як здіймаються в повітря, кружляють недоладно, врізаються одна в одну і каменем зриваються вниз.

Коли до кімнати зайшла медсестра, він почув кожен її крок, кожен її вдих і порух. Почув, як шелестить тканина її довгого светра, як хлюпає антисептик, котрий вона лиє на й так стерильні одноразові ґумові рукавички.

Вона з ним не надто панькалась  — одразу розкрила свою валізку, витягла звідти шприц із голкою, якусь ампулу, перев’язала йому плече джгутом та зробила укол у вену. Тоді витягла маленький пластиковий стаканчик для ліків, насипала туди певно зо три жмені різнокольорових «цукерок». Прослідкувала, аби він їх випив — дивилась, зціпивши зуби, як він п’є воду, проковтуючи пігулки, як відставляє пляшку убік. Як і кожного вечора до того, вона перевірила, чи не виплюнув він усе в мінералку, потім обдивилась кожен куточок його рота. І лише коли її повністю задовольнив результат — човгаючи ногами, попрямувала геть. У дверях, вже коли зачиняла їх, звела на нього погляд. Закусила губи, ніби хотіла щось сказати, та не могла вирішити, що саме. І, перш ніж її окликнув Омелянів батько, у скрипі погано змащених завіс Омеляну почулось слова «зграя» та «допоможи». Почулось одночасно чітко та якось здалеку, ніби слова вилітали не з її рота. 

Він хотів перепитати, яка ще зграя і кому допомогти. Та, очевидно, вона дала йому якісь нові ліки, бо ті почали діяти майже одразу. Язик неначе набух, повертати ним стало важко. Повіки обважніли, ногами й руками починала ширитись втома, клейка та гнітюча.

Подумалось, що зараз йому прилетить від батька, бо одне з правил, котрих він має неухильно дотримуватись — двері до його кімнати ніколи не повинні зачинятись. Винна, звісно, медсестра. Але хто його питатиме?

Омелян неохоче відчинив їх, а тоді вирішив розрухатись. Скривився — це йому навряд чи допоможе, бо кінська доза антидепресантів та снодійного швидко візьме своє. Проте йому хотілось робити бодай видимість, що нічого не змінилось, що все в порядку і що він здоровий. Він присів разів зо п’ять, помахав руками, мов лопатями вітряка, став у планку. В голові почало паморочитись, по тілу пустились мурахи й непрохане тепло. Лікті підігнулись, Омелян мало не впав на килим, від якого тхнуло пліснявою та вогкістю.

На одну коротку мить він знову перенісся у час, коли у свій тринадцятий день народження замість вечірки пішов на цвинтар. Згадав, як кидав жменьку землі на опущену в яму труну, як потім вдома довго мив руки, бо ніяк не міг позбутися запаху сирої глини.

Омелян різко встав, аж в очах потемніло. Ледве тягнучи ноги, дошкандибав до свого ліжка. Зупинився перед ним, похитуючись, скинув капці. Потер носа, проганяючи запах плісняви, та той нікуди не подівся. Навпаки, стало тільки гірше, бо долоні просмерділись килимом наскрізь.

З кожною миттю спати хотілось все більше. Світло у кімнаті тепер не здавалось таким яскравим, стіни та дерев’яна віконна рама ніби потьмяніли та ще більше облізли — Омеляну часто вилітало з голови, наскільки їх маєток змиршавів за останні роки.
Під дією ліків він здавався собі таким самим миршавим, облупленим непотребом, котрого ані матір, ані батько не збирались полагодити як годиться, відбуваючись час від часу косметичним ремонтом.

А ще під дією таблеток голову знову підіймала та сама тінь. Вона вперто говорила й говорила, і до Омеляна щось починало доходити, якесь розуміння — воно шкребло йому горло, туманило мізки, скреготало десь у грудях, вертілось на кінчику язика, проте Омелян за те розуміння поки ніяк не міг вхопитись.

Він ліг у ліжко, витягнув руки по боках, аби тримати їх якнайдалі від себе, аби не чути могильного запаху. Дивився у стелю, вишукуючи відповіді у тріщинах, бо добре знав, що у власній голові їх шукати марно.

Прокинувся, коли тьмяне ранкове світло тільки-но почало розганяти привидів у кутах. В домі все ще панувала тиша, не кипіла кавоварка, ніхто не гримів горнятами. Покоївка іще не прийшла — коли прийде, він попросить її краще прибрати його кімнату та вичистити килим до пуття.

Омелян відкинув ковдру, потер очі, потягнувся, підвівся, як і кожного ранку — сів на крісло, поклав руки на підвіконня і, наче тінь у його свідомості, вмостив на них голову. Заплющив повіки, намагаючись доспати ще хвилю-другу, а коли розплющив їх, мимоволі втупився в льодовню — місце, де кілька років тому дещо залишив. Дещо дуже для себе цінне. Досі пам’ятав звук, з яким воно падало туди, вдаряючись до кожної сходинки, поглинуте роззявленою вогкою чорнотою. Пам’ятав воронячу зграю, що вилетіла просто йому в обличчя, свій страх, ядучий відчай і те, як він не міг наважитись спуститись і забрати це, не міг наважитись розказати комусь, аби допомогли, аби забрали за нього…

З льодовні хтось вийшов — дівчина, котру обсіли ворони зі всіх сторін. Рухалась поволі, ніби щось їй заважало. Ніби поламав хто, а зремонтувати іще не встиг. Вона кинула на землю щось біле, схоже на хлібину чи шмат плоті. Птахи злетіли у повітря, чорним вихором закружляли високо у неї над головою, потім наввипередки кинулись за здобиччю. Одна ворона залишилась сидіти на її піднятому передпліччі. Дівчина повернула голову до неї, пальцями іншої руки обережно провела по її дзьобу, по голові, по крилах, перебираючи жорстке пір’я. Ворона підставлялась під дотики, підсувалась щораз ближче до шиї. В якусь мить вона потягнулась вперед і клюнула дівчинку в око, проте та навіть не ворухнулась, продовжувала гладити птаху. Ворона клюнула її знову, а тоді ще раз, і ще раз, і ще раз…

Омеляна аж дрижаки вдарили, мало не впав, нажахано спостерігаючи за розгорнутим перед ним дійством. Хотів закричати, та крик застряг глибоко в легенях.

Вхопився у відросле нижче вух, нерівно обстрижене матір’ю волосся, намагаючись згадати, як же, чорт забирай, працюють м’язи. Це неможливо! Такого просто не буває. Омелян мав би заслонити штори, помолитись та піти сказати комусь, що нові ліки дивно на нього впливають. Та натомість він зачаровано, намагнічено дивився, як по обличчю дівчини стікає цівка чорної крові, майже відчував солодкавий гнилий запах, майже чув дзюрчання і звук, з яким шматують її тіло — неначе сонний параліч, що один і той самий приходить кожної ночі, нарешті спіткав його просто серед білого дня.

Оком не встиг змигнути, як дівчина опинилась за вікном, майже поряд. Вчепилась руками за ґратки, облизала сині потріскані губи — безока, уся вкрита інеєм і мало не напівпрозора.

І Омелян впізнав її.

Впізнав синю флісову піжаму, коричневі у клітиночку капці-чобітки.

Впізнав темне ластовиння на обличчі та шиї.

Впізнав червону атласну стрічку в русявій косі.

У нього за спиною, десь у нутрощах дому, щось впало та з гучним відлунням розбилось. Омелянові було байдуже. На душі йому стало млосно та спокійно.

Він розслабився весь, куточки губ самі потягнулись вгору.

Вона чомусь трохи змінилась. Виглядала вищою, старшою. Худішою. Риси обличчя загострились, волосся трохи потемніло та відросло. Та він знав — це вона. Його Марта.

Вона спершу не рухалась, пильно вдивлялась у щось позаду нього своїм єдиними, чорним, точнісінько як вороняче, оком. А тоді засміялась дзвінко, відштовхнулась і рвонула до дерева — туди, де висіли червоні стрічки разом із купкою листя, що якимось дивом все ще трималась сухої, недоламаної блискавкою гілки, і котра надто вже нагадувала справжнього живого птаха.