Крига холодності

Вона стояла біля вікна, відчуваючи, як холодне осіннє повітря просочується крізь щілини рами, змішуючись із теплом затишку книгарні. Зорі починали мерехтіти на небі, але її погляд був прикований до чоловіка, що стояв осторонь, біля дверей бібліотеки.

Як він вагався… Його рухи були напружені, невпевнені. Він то робив крок уперед, то відступав назад, якби намагався перебороти внутрішню бурю, що бушувала всередині. Вона бачила, як його руки тремтіли, як він кілька разів торкався дверної ручки, але не міг зібратися, щоб увійти. Цей маленький бій із самим собою відображав те, що вона давно приховувала від світу і від себе.

«Ось він — справжній він, — думала вона, — не міцний і бездоганний, як я уявляла, а вразливий, боязкий, сповнений сумнівів і страхів.»

Її серце стискалося від болю, ніби камінь лягав на груди. Не від гніву, не від образи — а від розуміння, що вони обидва терплять, обидва бояться, обидва люблять по-своєму, але не можуть переступити через власну гордість і страх.

«Я теж люблю його… — промовляла вона тихо в душі, — і це кохання не зникло, просто сховалося глибоко, за тінню минулого, що я боялася визнавати.»

Вона згадала їхні розмови, погляди, моменти, коли він зважувався щось сказати, але замовчував. Вона пригадала, як виганяла його зі своєї бібліотеки, як сама потім не могла відповісти на його листи. І тепер — дивилася на нього, що стоїть там, як герой, який боїться зробити свій найважливіший крок.

«Як же я боялася втратити його, що заховала свої почуття під кригою холодності,» — думала вона, — «а тепер бачу, що і він сам страждає, і не менше за мене.»

Відчуття жалю змішувалося з надією — не такою, що сліпо освітлює шлях, а тихою, що дає сили йти далі.

«Можливо, ми ще не закінчили нашу історію, — шепотіла вона, — можливо, ще є час сказати все, що залишилось несказаним.»

Вона відступила від вікна, вдихаючи глибоко, наче знову занурюючись у світ книг, де слова мають силу лікувати рани. Вона відчула, як це кохання живе всередині, як тихий, але незламний вогонь.

«Я не боюся більше. Я готова зустріти його. Готова відкритися і прийняти його таким, яким він є.»

Її думки плелися у мрію, в надію, в бажання, що все ж колись цей місток між ними знову з’явиться — міцний, світлий і справжній.