Тиша після нього

Вона стояла біля вікна, не рухаючись.

За склом — його постать розчинилась у вечорі, як розчиняється останній абзац після сторінки, яку не хочеш перегортати.

В повітрі ще тримався запах чаю, мов слід від присутності. Теплий. Недоторканний. Невипитий до кінця.

Вона не плакала. Просто стояла.

Дивилася туди, де щойно був він.

І щось у грудях стискалося, повільно, вперто. Не від образи. Не від гніву.

А від тиші, яка залишилася замість нього.

Її руки тремтіли, але не з холоду.

Це було щось інше. Щось, що давно в ній жило — під шарами стриманості, розуму, захисту.

Вона кохала.

Ще. Попри все.

«Як ми стали чужими?»

Її розум заповнили голоси минулого. Погляди. Півжести. Його мовчання, що часто звучало ближче, ніж слова.

Як він сидів у читальній залі, ніколи не питаючи зайвого, але завжди — поруч.

І як вона сама відштовхувала. Тихо. Повільно.

Не з байдужості. А зі страху.

Її холодність — була бронею.

І водночас — пасткою, в яку вона сама себе замкнула.

«Я боялась бути слабкою.

Я боялась бути щасливою.

І тепер боюся, що вже запізно.»

Вона стискала чашку. Ту саму, з якої він пив кілька хвилин тому.

Ще тепла.

«Він досі мені потрібен…»

Ці слова звучали у неї в голові тихо, але нестерпно.

Бо вона знала — любов не зникає, навіть якщо на неї накласти мовчання.

І все ж…

У глибині цієї тиші жевріла крихта світла.

Не віра — ще ні.

Але надія.

Як крихітна щілина в темній кімнаті, крізь яку впускається день.

«Можливо, ми ще говоритимемо.

Не як ті, хто розійшовся.

А як ті, хто не встиг.»

Вона вдихнула глибше.

Ніби вперше за довгий час.

Це кохання вже не вимагало відповіді.

Воно не кричало. Не просило. Не благало.

Воно — було.

Тихе. Як тінь за плечем.

І вона — дозволила йому залишитися.

Бо знала: ця історія ще не написана до кінця.

Він вийшов і зупинився.

Не одразу, але вже через кілька кроків.

Просто став, оперся плечем об холодну стіну будинку навпроти книгарні й заплющив очі.

Ніч була вогка. Місто — мовчазне.

Але у ньому все ще звучала її тиша.

Не голос. Не фраза. А саме тиша — та, що була між ними, коли чай був ще теплим.

Він не міг змусити себе йти.

Ні, не тому, що сподівався на щось.

А тому, що кожен крок від дверей здавався зрадою.

Не їй.

Собі.

«Можна було сказати щось. Що завгодно.

Можна було попросити. Вибачитись. Торкнутись її руки.

Чорт забирай, навіть просто спитати — “чи ще є той чай із липою”…»

Але не сказав.

Бо вона мовчала.

А її мовчання — було дозволом мовчати йому.

Та водночас — покаранням.

Світло з вікна її кабінету ще горіло.

Він бачив її силует.

Тонкий, нерухомий.

Вона стояла біля вікна.

Дивилась на нього?

На себе?

На щось, чого між ними більше немає?

Йому хотілося крикнути. Постукати.

Повернутись.

Та не було сил.

Ні гідності.

Ні певності, що вона не відвернеться знову.

«Час лікує», — колись сказав він їй.

Але час нічого не лікує.

Він лише навчає звикати до болю.

Робить його фоновим. Постійним. Як серцебиття.

Він стояв так ще хвилину. Може — дві. Може — вічність.

Потім — опустив погляд, ковтнув холодне повітря і рушив.

Повільно, але вже без зупинок.

І коли двері книгарні залишились далеко позаду,

він усе ще відчував тепло чашки в руці,

і її погляд — там, за склом,

який, можливо,

все ще

спостерігав.