—Чому ти?
Він усміхається.
—Впевнена, що відповідь варто шукати у мене?
Чомусь від цих слів мені хочеться розчервонітися. Замість цього я розвертаюся від нього, щоб він не побачив мого хвилювання.
Правильно. Мені варто було б запитати це в батьків, або у свого серця.
«Чому вони попросили подбати про мене саме його? Чому саме він опинився поруч? Чому це завжди він?»
Вони знали. Звісно, знали. Вони так добре знали все. Здається, навіть краще за мене.
—Навіщо це тобі? Ти не зобов’язаний дотримуватися обітниць. — Я знову повертаюся лицем до нього. — Хоча ні, ти і так не дотримуєшся обітниць.
Локі гмикає.
—Око за око. — Просто відповідає він.
Я замовкаю і деякий час нічого не говорю.
Так, я знаю, що це означає. Око за око. Я була поряд усе життя; те, що він робить зараз — лиш найменше, що він міг би зробити у знак подяки.
Дивно, що такі речі його взагалі хвилюють. Та я не запитую. Не хочу здатися занадто зацікавленою.
Він дивиться на мене. Від його погляду тілом ніби проходить електричний розряд. На цей раз я насмілююсь зустрітися з ним очима. Колись я ладна була втопитися в їх глибині. Та певно, нічого не змінилося й досі.
Здається, ми стоїмо так декілька годин, хоч проходить лиш хвилина. Кожною частинкою себе я відчуваю, як він пожирає мене поглядом. Мене пробирають дрижаки і я перша відводжу очі.
***
Я прокидаюся пізно. Занадто пізно, ніж зазвичай. Та мені байдуже. Повільно встаю і йду до ванної. Великі темні кола у мене під очима говорять самі за себе про те, що я давно уже забула про здоровий сон. Останнім часом я навіть не їм. Лише тренуюся, тренуюся, і тренуюся. Хочу навантажити себе до того моменту, поки не впаду додолу, вже не в силах підвестися.
«Навіщо все це?» Я нікому не потрібна. Ті, хто завжди були поряд, загинули. І від мене самої майже нічого не залишилося. Велика частина мене так само загинула десь разом з ними. У мене немає друзів, немає колег, немає нікого. Людина, яку я кохаю, перетворилася на монстра, якого я ненавиджу. Навіщо жити так? Ця ненависть — єдине, що тримає мене у цьому світі. Вона єдина змушує почуватися живою і причетною до навколишнього середовища. Але я не хочу жити лиш з єдиною ненавистю у серці. А більшого я відчувати не ладна. Де мені віднайти любов у серці, коли немає кого любити? Коли немає з ким ділитися цією любов’ю?
Я от уже три тижні, відколи покинула палац у Йотунгеймі, не бачила нікого, не розмовляла ні з ким. Самотність пригнічує мене і розраду я знаходжу в тренуванні.
Не знаю, навіщо воно мені зараз. Але так мене вчили. Так мене виховували. Так виховували всіх знатних асґардійців.
Я вмикаю душ і якусь хвилину просто стою, відчуваючи, як вода тече моїм тілом. Заплющую очі і дихаю. У голові зринає далекий спогад: блакитне небо без жодної хмаринки, пекуче сонце, зелена трава, він. Він так близько, що я боюся звучання власного серця. Воно гупає гучно, так, що, здається, готове от-от вистрибнути з грудей. Та він лише сміється, розповідаючи чергову історію з розіграшем, а я, як завжди, слухаю.
А потім усе це затьмарюють мертві обличчя моїх батьків. Ні, я досі не можу пригадати цього, але так часто уявляю, що це вже не складно. Вони лежать там, на землі, не дихають, але їхні очі дивляться на мене.
—Ти нас не захистила. — Говорить моя мати з неприродно відкритим ротом. Її губи не ворухаються.
—Це твоя провина. — Каже батько.
Збоку від мене стоїть Локі, я переводжу погляд на нього: його очі чорні, лице сіре, з темними, виступаючими, венами на шиї.
Він відкриває рота, але так само не ворухає губами:
—Ти завжди будеш сама.
Я задихаюся, а тоді розплющую очі. Біла плитка, душ, вода. Я знову вдома. Глибоко вдихаю, намагаючись заспокоїтися. Моїм тілом пробігають мурашки. Я вимикаю душ.
У цей момент мені дуже хочеться з кимось поговорити, але поряд немає нікого. Колись поряд був Локі: він слухав, запитував, розповідав. Він був єдиним моїм другом за все життя. Можливо, таки щось треба змінити в собі. Але я не хочу змінюватися: я йому подобалася. Власне, йому подобалося розмовляти зі мною. Я була його подругою. Або вважала, що була.
Зараз я залишилася ні з чим.
Не знаю, на скільки ще мене вистачить. Самотність завжди ходила тінню за мною, але ще жодного разу не підбиралася так близько. Я боялася її підпускати до себе, а зараз вона єдина поруч зі мною.
Так мені судилося. Я не заслуговую на краще. Я заслуговую в кінці залишитися самотньою. Локі з моєї голови говорив правду.
Це єдино правильний варіант.