«Де я? Чи сплю, чи це вже не сон?»
Я намагаюся розплющити очі, але виходить тільки з третьої спроби. Повіки здаються такими важкими, що я ледве можу оглянутися довкола. Якась до болю знайома кімната, а навколо стільки блиску від золота, що в мене болять очі. Я хочу встати з ліжка, на якому, очевидно, весь цей час лежала, але не виходить. Замість цього вдаються тільки якісь нікчемні спроби сісти.
«Так, треба спробувати знову»
Проходить деякий час, перш ніж я нарешті повноцінно розглядаю кімнату, своє нове місце перебування. Чомусь мені здається, наче я тут була дуже багато разів, але в голову не приходить ніяких ідей, де я.
«Я хоч пам’ятаю, хто я?»
Я згадую, що народилася в Азґарді. Так, це вже добре. Напевно, і зараз я перебуваю десь тут, судячи з просторих, ледь не королівських кімнат, і виду з вікна.
Я оглядаю себе, відчуваючи дискомфорт десь в своєму тілі. Припіднімаю свій одяг так, щоб він відкривав живіт, і бачу бинт, яким перев’язане моє тіло. Всередині мене наростає страх і тривожність, але я проковтую ці почуття і знімаю бинт, щоб жахнутися: вздовж мого живота проходить величезний глибокий поріз. Очевидно, ще свіжий, бо й досі кровоточить. Я починаю панікувати. У кімнаті й досі нікого немає, та й геть близько не чути ніяких звуків. Так, ніби все вимерло. Не без зусиль встаю, підходжу до вікна і визираю: жодного живого створіння; нікого, хто підказав би мені, що сталося.
Коли я опиняюся на межі з панічною атакою, двері відчиняються. Я одразу ж розвертаюся, не знаючи, боятися мені чи ні.
На порозі стоїть він. Чи була я здивована? Ні, десь на підсвідомому рівні я одразу згадала, чиї це покої. Та проте, мої очі все ж розширяються від подиву і я просто мовчки витріщаюся на нього.
—Ти встала. — Просто помічає він.
—Чому ти в такому вигляді? — Це перше, що я запитую. Не «що зі мною?», не «чому я тут?», не «скільки я лежала без свідомості?». Перше, що я запитую, стосується його. Може, це і не дивно.
Я обводжу поглядом його тіло і він робить те саме, перед тим як відповісти:
—Не схвалюєш мого істинного образу?
Я мовчу, стискаючи губи, відводжу погляд. Ні, я не маю нічого проти його істинного образу, але коли він дивиться на мене цими червоними очима, я відчуваю себе вдвічі меншою, а це відчуття мені не подобається.
Він вишкірюється.
—Боїшся мене? — Запитує він, роблячи декілька кроків до мене. — Вважаєш мене звіром? Зізнайся, тебе лякали в дитинстві такими, як я.
—Ти знаєш, що це не так. — Твердо відповідаю я.
Він знову усміхається, але більше не робить спроб підійти ближче.
Мовчить.
Мовчить і просто дивиться на мене.
Я не бачу його погляду, але відчуваю на собі: відчуваю, як він пронизує мене очима.
Я наважуюся, і знову дивлюся на нього.
Локі.
Локі Одінсон. Чи Лафейсон. Чи як його називати тепер.
Локі в своєму істинному образі: великий, синій, холодний. Справжній льодяний велет. Син свого батька. Син короля Йотунгейму.
Але це не той Локі, якого я знаю.
Зовсім не той.
Щось у ньому змінилося відтоді, як він дізнався правду про своє минуле. Відтоді він зовсім не той Локі, якого я знаю. Чи знала.
Зараз це чужа для мене людина, яка свідомо відштовхнула мене від себе тоді, коли я найбільше хотіла бути поруч.
Тому я віддячила йому тим самим.
А що тепер? «Навіщо я тут?» Я хочу це запитати, але боюся почути відповідь. Боюся слів, які він може сказати.
Поруч з ним я відчуваю себе в клітці звіра, з якої мені не вибратися. Він буде наближатися до мене повільно, сміючись, аж поки не підійде настільки близько, щоб пошматувати.
Таким зараз постає він для мене. Таким він хоче бути. Незважаючи на те, що він не такий. Незважаючи на те, що ми обоє знаємо, який він насправді, що у нього всередині. Він хоче бути звіром, а отже, він ним стане.
Чи вже став.