Я роблю випад, потім ще один, іще, іще. Аж поки в легенях не починає бракувати повітря.
Моє тіло вкривається краплями поту, я відчуваю його скрізь: на лобі, на руках, колінах, шиї. Дивлюся в дзеркало: декілька волосинок прилипли до обличчя. Забираю їх, знову туго затягую хвіст і починаю ще раз.
Один випад, другий, третій, п’ятий. Моя голова чиста від думок — у ній немає нічого. Порожньо.
Проходить година, перш ніж я знесилено падаю на лавку.
Хапаю стакан з водою і спустошую його одним ковтком.
Рукою витираю губи.
Відколи я востаннє була в Йотунгеймському палаці, пройшло декілька тижнів. Моя рана вже повністю загоїлася. Я опускаю погляд і проводжу рукою по шраму.
«Певно, це те, що залишиться зі мною назавжди».
Згадуючи день, коли я прокинулася, мене кидає в дрижаки. Я стискаю руку в кулак, намагаючись вгамувати свої емоції, але моя нижня губа все одно несвідомо тремтить, а до очей підкочуються сльози.
Ненавиджу. Ненавиджу. Ненавиджу.
Розлючено гамселю стіну поряд, від чого фаланги моїх пальців кровоточать. Тихо лаюсь, дивлячись, як з руки скрапує кров.
І знову пригадую, як це було.
***
—Чому я тут? — Нарешті наважуюся запитати, дивлячись йому в очі.
Локі робить вигляд, ніби задумується.
—Дай-но подумати…Ах, звісно. — Він підходить так близько, що я мимоволі втискаюся в стіну позаду себе. — Я присягнувся.
Він дивиться на мене ледь не з ненавистю.
—Присягнувся? — Перепитую я, не розуміючи.
—Хіба ти нічого не пригадуєш?
Я декілька секунд мовчу, намагаючись зрозуміти, про що він, але моя пам’ять ніби відмовляється підкидати мені спогади.
Тому я тільки заперечно хитаю головою.
Він відхиляється від мене.
—Ох, Лу, як пощастило тобі забути. — Повільно промовляє він, дивлячись кудись у вікно, а потім знову на мене. — Подбати про тебе було останньою волею твоїх батьків.
Я дивлюся на нього, зовсім забувши про відстань між нами.
—Що?
—Що? — Відповідає Локі. — Твої батьки померли.
—Ти брешеш. — Твердо відповідаю я.
Він усміхається.
—У тебе немає підстав для того, щоб вірити мені. — Його очі зустрічаються з моїми. — Я ж нещадний бог обману. А проте, можеш сама піти і впевнитися у правдивості моїх слів.
Я мовчу, не знаючи, що сказати. Я не хочу вірити його словам.
—Звідки у мене це поранення? — Натомість запитую.
Він дивиться на мій живіт, ніби крізь одяг бачить усе.
—Ми билися у Ванагеймі. Усі ми, Лу. І твої батьки у тому ж числі.
Я злюсь.
—Не називай мене так. — Кажу.
Я не хочу, щоб це звертання знову звучало з його вуст. Те, як він говорив це колись, і те, як він із насмішкою говорить це зараз, — геть різне. Мені не подобається, як ті теплі спогади про нього затьмарює сьогодення. Я більше не хочу, щоб він говорив до мене так.
Локі шкіриться так, ніби знає хід моїх думок.
—Як скажеш, Люсетто.
І я уже шкодую, що зробила йому зауваження. Невдоволено скрегочу зубами.
—Я не вірю жодному твоєму слову. — Продовжую я.
Локі знизує плечима.
—Твоє право.
Ми мовчимо. Мовчу я, мовчить і він.
Мені не хочеться думати про те, що мої батьки справді могли померти, але судячи з того, який глибокий поріз у мене на тілі, Локі цілком міг говорити правду. До того ж, яким би він не був «брехуном» на словах, раніше він мені не брехав. Хоч, можливо, зараз усе змінилося.
***
Я заплющую очі, поки моїми щоками течуть сльози. Як я не хотіла тоді, щоб його слова були правдою. Та це була правда. Моїх батьків більше немає. Тепер вони, як полеглі боги, десь далеко у Гельгеймі. А я тут. Одна. У величезному палаці. З важким тягарем на плечах. Без розуміння, як жити далі.
Я знову і знову гамселю стіну руками, поки не стає нестерпно боляче.
Зараз я не знаю, кого чи що ненавиджу більше: себе, життя, або Локі.
***
—Я не такий монстр, яким ти мене бачиш. — Каже він.
—Я не вважаю тебе монстром. — Це майже правда. Я не вважала його монстром до того моменту, поки він сам не захотів ним стати.
***
«Треба було тоді погодитися з ним. Так. Так, він дійсно монстр. Від колишнього Локі не залишилося нічого, тільки оболонка.»