«Був один мужчина», – згадує Еллі.
На прощання він їй так посміхнувся, і всі навколо на них витріщались.
А Гарді не посміхається, ніколи. Іноді сміється глухо з її жартів. Глухо і зовсім не весело. Але не посміхається.
Напевно, якби посміхнувся, вона попросила б його більше так не робити.
Бо Гарді драматично падає і пише заповіти. Гарді гарчить і змушує бути на побігеньках. Кричить на обидвох «думай», злиться на себе в її персоні, злиться на весь світ. Шпурляє ключі, перевертає її життя і вчить нікому не довіряти.
Тож коли Еллі помічає погляди, сповнені тепла, вона повертається спиною.
Бо це тепло – не її начальник. Це якийсь збій. Розладнаний механізм. Побічна дія несправного серця.
Як би там не було, Еллі не хочеться вірити в те, що це жалість.
Хай краще він буде таким, як раніше. Відлюдькуватим і злим. Таким, якою хочеться побути самій Еллі. Вигорювати все дотла. Не бути терплячою, кричати на кожного, хто вжалить її ненавистю, хто скаже хоч слово за її спиною так, щоб вона почула.
Еллі не хоче заповнити цю діру в собі, вона хоче її ігнорувати.
Еллі не хоче, щоб він її обіймав. Вона боїться. Боїться зірватись, і впасти і тоді вже точно потягнути всіх із собою на дно.
Хай краще Гарді завантажує її роботою. Хай вона злиться: на безкомпромісні накази, хоча вона більше не його підлегла; на безцеремонність і впертість, на те, що він знову забув, як звати Фреда. Хай їй буде приємно від його довіри і поваги, а не його жалості й неприроднього тепла від перегрітої старої помпи у грудях.
Може, спокій, який вони шукають для двох дівчаток, наведе лад у їхніх власних душах?
Може, одне ліжко на двох – це на краще?
Еллі злиться на Клер. Еллі питає Гарді про їхню інтрижку. Еллі сміється – бо їй смішно: трохи із себе, що вона таке питає, трохи від того, що він дратується.
Чортові адвокати зі своїми неймовірними версіями.
Чортове Алекове серце. Чортів байдужий до себе і небайдужий до інших Алек.
Боже, як же Еллі стомилася.
Вона повертається на бік, вимикає світло, і ніч у Сендбруці минає спокійно.
