Кафе виявилося порожнім цього ранку. Мінхо спеціально обрав місце, де ніхто не звертав би уваги на таких, як Кріс. Тут не крутилася преса, не було знаменитостей — лише пара офісних працівників із кавою на виніс і офіціант, що сонно гортав меню за стійкою.
Мінхо прийшов раніше, як завжди. Він терпіти не міг запізнень і тих, хто запізнювався. Якби Кріс запізнився хоч на хвилину, він би просто пішов. Але рівно о 7:58 двері відчинилися, і знайома постать зайшла всередину.
Кріс виглядав так, ніби щойно повернувся з пробіжки: спортивні штани, футболка, кросівки. На обличчі легка усмішка — надто легка для такого раннього ранку. Мінхо насупився.
— Ти навіть не постарався, — кинув він, коли Кріс підійшов до столу.
— Що? — Кріс зупинився, розгублено подивившись на свій одяг. — А що мені було вдягнути? Костюм?
— Може, хоча б щось пристойне, — Мінхо схрестив руки на грудях, відчуваючи, як легке роздратування змішується з внутрішнім задоволенням.
Кріс усміхнувся ще ширше, проігнорувавши випад.
— Радий, що ти все-таки прийшов.
Мінхо не відповів, лише відкинувся на спинку стільця. Він уважно подивився на Кріса, ніби намагався зрозуміти, чого той хоче.
— І що тепер? Ми сидимо, п’ємо каву й обговорюємо, як у нас справи?
Кріс сів навпроти, поклавши лікті на стіл.
— Так, приблизно так. Якщо ти не проти, звісно.
Мінхо закотив очі, але в душі відчув дивне полегшення. Кріс усе ще виглядав таким же наївним і безпечним, як у старших класах. Жодного тиску, жодного натяку на щось більше. Це трохи заспокоювало.
— Ну гаразд. Розповідай, як справи, — сказав Мінхо з виглядом, ніби це був обов’язок, а не бажання.
Кріс засяяв усмішкою й почав розповідати: про тренування, адаптацію в новій команді, погоду, що нагадувала йому Австралію. Мінхо слухав впіввуха, час від часу киваючи, щоб підтримати видимість інтересу.
— А ти як? — раптом запитав Кріс.
— Нормально, — коротко відповів Мінхо, відвернувшись до вікна.
— Що нового?
— Робота, дім, коти, знову робота. Нічого цікавого.
Кріс кивнув, але не відступив.
— Слухай, я не хочу, щоб ти думав, ніби я намагаюся витягнути з тебе це силою. Але мені справді цікаво, як ти живеш.
Мінхо напружився. Усередині піднялася хвиля роздратування, змішана з незрозумілою тривогою.
— Ми бачилися менше тижня тому, і ти вже хочеш знати, як я живу? — Він усміхнувся, але голос звучав холодно. — У тебе свого часу мало? Чи тобі настільки нудно?
Кріс розгубився, але швидко опанував себе.
— Просто хочу надолужити згаяне.
— Згаяне? Ти зараз серьезно? — Мінхо подивився на нього, стиснувши губи. — Минуло десять років, Кріс. Тут нема що надолужувати.
Бан витримав його погляд, і це дратувало ще більше. Він не сердився, не здавався, просто дивився так, ніби намагався зрозуміти, де потрібно бути обережним.
— Я знаю, що минуло багато часу, — сказав Кріс спокійно. — І я знаю, що винен у цьому. Але я хочу, щоб ти зрозумів: я тут не тому, що мені нудно. Я тут тому, що ти для мене важливий.
Мінхо відчув, як у нього підступив клубок до горла. Ці слова не мали нічого значити. Вони були лише словами.
— Ти дивний, — сказав він, відвертаючись.
— Можливо, — усміхнувся Кріс. — Але я все одно тут.
Мінхо відчував, як щось всередині здригнулося від цих слів. Він хотів прогнати це відчуття, викинути Кріса зі своєї голови, як робив багато разів раніше. Але цього разу це було складніше.
Бо поки Кріс не намагався зайти надто глибоко, Мінхо почувався… у безпеці.
І це лякало його найбільше.
— Ти завжди призначаєш зустрічі на такий час? — Кріс запитав із усмішкою, відпиваючи з кружки.
Мінхо знизав плечима, намагаючись приховати роздратування.
— Просто вранці менше шансів натрапити на натовп.
— Натовп? — Кріс виглядав здивованим, але потім його обличчя прояснилося. — Ти про мене?
— Про тебе і про тих, хто може за тобою ув’язатися, — Мінхо схрестив руки на грудях. — Думаєш, я хочу потрапити на якусь фотографію з позначкою «загадковий друг футболіста»?
Кріс хмикнув, але, здається, зрозумів натяк.
— Ти не такий уже й загадковий.
Мінхо примружився.
— Як ти потрапив сюди? — запитав він, щоб змінити тему.
— Ну, це довга історія, — Кріс почухав потилицю, задумавшись. — Після Австралії я думав, що гратиму там усе життя. Це була моя зона комфорту. Але потім мій агент вхопив крутий контракт для мене із Сеулом, і ось я знову тут.
— І тепер граєш за FC Seoul?
— Так. Це була найскладніша частина — адаптація. Я ж не був у Кореї з тих пір, як поїхав. Ніби й багато не забулося, але підхід до гри в мене на батьківщині й тут зовсім різний. Усе тут інше, усе відчувається інакше. Я навіть мову підзабув, думаю, ті чуєш акцент.
— Хван Хьонджин теж із «інакше»? — різко запитав Мінхо, намагаючись надати голосу якнайбільшої байдужості.
Кріс трохи опустив погляд, але кутики його губ піднялися в легкій усмішці.
— Хьонджин… він підтримав мене, коли я повернувся сюди. Мені здається, я не впорався б так добре без нього.
Мінхо кивнув, намагаючись приховати роздратування. Його боляче вжалило те, з якою м’якою усмішкою Кріс говорив про свого хлопця. І він ненавидів себе за те, що йому було не байдуже.
— Радий за тебе, — сказав він, хоча всередині все закипало.
— Дякую, — відповів Кріс, і його погляд став м’якшим. — А ти? Хто підтримує тебе?
— Мені не потрібна підтримка, — різко відповів Мінхо.
Кріс зрозуміло знизав плечима, але в його очах була якась суміш співчуття та розуміння.
— Не завжди так має бути, Мінхо, — сказав він м’яко. — Ти можеш дозволити собі трохи допомоги. Ти ж не завжди повинен тримати все в собі.
Мінхо відвернувся, намагаючись приховати емоції. Йому не подобалося, як Крис здогадувався про те, що він намагається приховати. Це ще більше дратувало, що Крістофер ліз туди куди його зовсім не запрошували.
— Я справляюсь, — сказав він коротко, намагаючись зробити голос якомога твердішим. — Чому Хван Хьонджин кличе тебе Чаном?
— Не кажи мені що ти забув моє повне ім’я, — жахнувся Крістофер.
Мінхо пирхнув, авжеж він пам’ятав, що бісового Крістофера Чан Бана звуть бісовим Крістофером Чан Баном.
— А що, це зачіпає твоє его? — Мінхо з викликом подивився на нього.
— Ні, Хо, — весело розсміявся Кріс. — Ладно, насправді Хьонджину дещо складно було вимовити моє ім’я напочатках, він робив це як всі типові корейці: Ки-ри-си, — він спробував мавпувати акцент. — Поки його англійска не покращилась, але Чан в нього прижилось.
Мінхо задумливо нахмурився, дивлячись на Кріса, і в ньому боролись кілька емоцій. Ця легка, безтурботна розмова не зовсім підходила до того, що він відчував, щей ревнощі з’їдали від розуміння, з яким теплом цей новоспечений Чан казав про свого хлопця.
— Ну, це насправді мило, — сказав він, трохи відсторонено. — Якщо ти не проти.
Кріс відкинув голову назад і засміявся.
— Проти? Насправді мені більше подобається коли він називає мене коханим, чи милим.
— Боже фу, можна без подробиць, — щиро скривився Мінхо від огиди. Він терпіти не міг всі ці милі звертання.
— Вибач, — з посмішкою відповів Кріс, — але мені це подобається. І, зрештою, я ж тобі не про це розповідаю. Просто інколи буває цікаво подивитися, як змінюється сприйняття і ставлення до всього, коли твій світ вже не такий, як раніше.
Мінхо відчув, як важкі слова просто застрягли в горлі, коли він дивився на Кріса. Він розумів, що цього моменту він не може повернути назад — Кріс зараз був із Хьонджином. І хоча все це виглядало так нормально, такі розмови боліли. Боліли настільки, що Мінхо мав бути дуже обережним, аби не втратити контроль над своїми емоціями.
— Що ж, у тебе добре йде, — з невиразним тоном відповів Мінхо. — Радий за тебе.
— Знаєш, я не очікував, що ти погодишся зустрітися, — врешті зізнався Кріс після паузи.
— Я й сам не знаю, навіщо це зробив, — пробурмотів Мінхо.
Кріс усміхнувся.
— Але я радий, що ти тут.
Мінхо відвів погляд до вікна, не знаючи, що відповісти. Усередині нього знову піднімалося те саме дивне, лякаюче почуття. Він ненавидів його, але водночас не міг змусити себе піти.
Мінхо знову глянув на Кріса, поки той говорив про свою нову команду й життя в FC Seoul. Він розповідав про тренування, про несподівано суворий режим, до якого довелося звикати. Слова Кріса ковзали повз свідомість Мінхо, мов дощ по склу. Він чув їх, але не вслухався.
Кріс виглядав таким спокійним, таким впевненим у собі. Це дратувало.
— Чому ти обрав це місце? — запитав Кріс, ніби відчув, що Мінхо його зовсім не слухає.
— Тут тихо, — коротко відповів Мінхо.
— Це так. Здається, навіть музика не грає.
— Здається? — Мінхо нахилив голову, трохи усміхнувшись.
— Ну, на тренуваннях я часто в затикачках у вухах. Іноді здається, ніби десь завжди є ритм. Знаєш, наче від шуму неможливо позбутися.
Мінхо подивився на нього з легким примруженням.
— Ти зараз намагаєшся сказати щось глибоке?
Кріс розсміявся, і цей звук на мить вибив Мінхо із рівноваги. Чортова бановська усмішка, у яку він закохався колись давно, і яка досі переслідує його уві сні. Ці ямочки, рівні ряди білих зубів, пухкі губи, смак яких він майже забув. Чи залишилися вони такими ж м’якими?
Чорт забирай, про що я думаю?! Заспокойся
— Ні. Слухай, а як у тебе на кухні? Ти ж завжди любив придумувати щось нове, експериментувати.
— Це моя робота, — відгукнувся Мінхо, трохи здивувавшись зміні теми.
— Ти просто сяяв на тому поп-ар вечері, Хо, це не просто робота! Я не очікував тебе побачити, але весь вечір не міг відвести очей. Я так щиро радий, що у тебе все склалося!
— Точно не завдяки тобі, — фиркнув Мінхо з належним байдужістю та холодністю. Хай навіть комплімент Кріса й звучав щиро, Мінхо міг думати лише про те, що він досяг цього сам — без підтримки, без стосунків, без Кріса, чорт забирай.
— Такі вечері ще будуть? — Кріс зробив вигляд, що не помітив напруження Мінхо.
— Це частина моїх обов’язків. Я незабаром готую ще кілька званих вечерь і відкритих гастровечорів.
— Звучить вражаюче, — сказав Кріс, і в його голосі було лише щире захоплення.
Мінхо відчув, як щось у ньому здригнулося.
— Тобі потрібно йти? — запитав він, помітивши, як Кріс крадькома глянув на телефон.
— У мене тренування за годину, — зізнався хлопець, винувато всміхнувшись. — Мені треба бути на полі о 9:30.
— Тоді тобі пора, — сухо кинув Мінхо, хоча сам не поспішав підводитися.
— Так, напевно, — Кріс підвівся, затримавши погляд на Мінхо. — Дякую, що прийшов.
— Нема за що, — відповів той, роблячи вигляд, що зайнятий своєю кружкою.
— Я напишу, — додав Кріс, перш ніж розвернутися й рушити до виходу.
Мінхо дивився йому вслід, відчуваючи звичну порожнечу.
Чому ти повернувся?
Це питання знову і знову звучало в його голові.
Мінхо залишився сидіти за столиком навіть після того, як Кріс пішов. Тиша в кафе, яка раніше здавалася затишною, тепер здавалася важкою й тиснула. Він втупився у свою майже порожню кружку, відчуваючи, як усередині піднімається хвиля роздратування й тривоги.
Чому він погодився на це? Чому дозволив Крісу повернутися, навіть на такій відстані? Кріс виглядав таким спокійним, ніби він ніколи не ламав Мінхо, ніби все, що сталося між ними, було лише паузою, яку можна було просто зняти. Але Мінхо знав, що це не так. Це не було так.
Він хотів ненавидіти Кріса, намагався викликати ту саму злість, яку відчував, коли той поїхав, не запропонувавши залишитися, залишивши його в самоті розбиратися з наслідками. Але з роками все стало тьмяним. Почуття притупилися, залишилася лише втома.
Навіщо йому Кріс? У нього вже було своє життя: робота, ритм, звичний розклад, Фелікс, коти, хай навіть небагато друзів. Він відчував, що цей хлопець із минулого більше не має жодного значення, бо він був не тим, кого Мінхо знав, і сам Мінхо став іншим.
Він зробив ще один ковток, поморщившись. Чай був огидним, а місце, хоч і хороше, не могло заглушити його думки.
Вибачити? Навіщо?
Це означало б визнати, що йому не було боляче, що він не провів роки, витягуючи себе з тієї ями. Вибачити — означає знову відкрити двері, а він не хотів цього. Він не хотів, щоб Кріс знову увійшов у його життя.
Він відчув, як пальці стиснули чашку сильніше, ніж слід було.
Може, він і хоче цього? Чого він боїться? Що Кріс знову піде? Що залишиться? Що він виявиться тим, хто вже нічого не відчуває? Чи тим, хто відчуває занадто багато?
Кріс запропонував дружбу. Це мало би заспокоювати. У нього є Хван Хенджін, успішний і бездоганний. Мінхо більше не був потрібен Крісу так, як колись. Мінхо завжди вмів контролювати свої емоції, свою роботу, свої рішення. Але тепер цей контроль ніби став слизьким.
Чи варто витрачати зусилля на Кріса? Чи варто витрачати час, енергію, нерви? Якщо так, то чому? Тому що він досі чекав відповіді, якої так і не отримав десять років тому? Чи, можливо, тому, що він досі хотів його?
Ця думка була болісною, і Мінхо різко підвівся, вирішивши піти. Він не хотів цих почуттів, не хотів повертатися в минуле.
Він залишив гроші на столі й, не чекаючи офіціанта, вийшов на вулицю. Прохолодне повітря вдарило в обличчя, змусивши на мить завмерти.
Може, він і пробачить колись. Але не зараз.
Мінхо засунув руки в кишені й швидким кроком попрямував додому.
***
Крістофер прийшов до ресторану майже перед самим закриттям, і, як на зло, саме сьогодні Мінхо репетирував свою майбутню презентацію і працював у залі. Кухня вже не працювала, лише бар, за яким ледь рухався по стільниці ганчіркою Синмін. Усі вони були втомлені. Відвідувачів уже не було, але формально ресторан мав залишатися відкритим ще десять хвилин, тому Кріса все ж пустили. Мінхо це зовсім не порадувало. Він прибирав і був дуже зайнятий.
Лі помітив його здалеку — яскраві кучері, впевнена постава, погляд, що сканував залу. Кріс знайшов його майже одразу. Мінхо вже хотів відвернутися, удавши, що надто зайнятий, але вже було пізно: колишній усміхнувся і підняв руку в привітальному жесті.
— Що ти тут робиш? — запитав Мінхо, коли Кріс підійшов ближче. Його голос звучав холодно, але він продовжував зосереджено натирати поверхню столу, не піднімаючи погляду.
— Думав, може, ти захочеш щось перекусити після зміни. — Кріс поклав на стійку паперовий пакет.
— І вирішив прийти без попередження?
— Пробач, — усмішка Крістофера трохи зів’яла, але він намагався триматися впевнено. — Я хотів тебе здивувати.
— Ти здивував, — Мінхо кинув погляд на пакет. — Але я зараз зайнятий. Я страшенно втомлений, цей день висмоктав із мене всі сили, і я зовсім не налаштований віддавати тобі свої ресурси. Будь ласка, надалі питай, чи хочу я тебе бачити, перш ніж приходити без попередження.
Кріс зам’явся. Він виглядав розгубленим і абсолютно недоречним посеред порожнього ресторану. Шеф, мабуть, убив би його за таке спілкування з гостем, але, з іншого боку, він не офіціант, а Крістофер — не гість, він — небажаний елемент декору.
— Пробач, я розумію, що невчасно… Я хотів тебе порадувати, не сердься, Хо, — Кріс намагався виглядати м’якшим, а Мінхо зачепило це старе, миле прізвисько. Знову він так його називає.
— Я не радий, пробач, що змушений бути різким, але я справді жахливо втомлений, — Мінхо й справді випромінював втому всього світу, і Крісу довелося відступити.
— Гаразд… я був неправий, думав, тобі сподобається…
— У тебе звичка робити висновки про людей, яких ти майже не знаєш?
Кріс завмер, його усмішка потьмяніла.
— Мінхо, я не…
— Ти не що? — Мінхо схрестив руки, його голос був крижаним.
Крістофер опустив погляд.
— Вибач. Я не хотів тиснути. У пакеті пиріг. Якщо захочеш спробувати, — додав він трохи затримавшись, ніби хотів ще щось сказати, але передумав.
— Побачимось.
Він пішов, а Мінхо залишився наодинці з пакетом, який випромінював аромат свіжої випічки.
— Єбать, да ти його просто розмазав! Він виглядав як нещасне голодне цуценя! Що він тобі зробив? Це твій колишній? Мінхо-хьон, ти зустрічався з Крістофером Баном? — Фелікс майже верещав від захвату. Він мало не стрибав навколо Мінхо, попри втому, скинувши формений фартух, адже охорона їхнього закладу вже зачинила двері.
Мінхо тихо видихнув і, опустивши погляд, продовжив витирати стіл. Він явно не хотів говорити.
— Феліксе, перестань, — його голос звучав втомлено й стримано. — Я втомлений. Мені потрібно завершити роботу.
— Ах, так, звичайно! Робота, робота… — Фелікс притворно зітхнув, піднявшись на носочки й зобразивши ображеного. — Але ти не можеш просто сказати мені, що це було? Ти справді так із ним розмовляєш? Цей хлопець прийшов, щоб порадувати тебе, а ти поклав його на лопатки тупо без бою! Я шокований!
Мінхо нахмурився, але не відповів. Він намагався залишатися стриманим, але Фелікс не відставав.
— Ти взагалі слухав його? Він шукав твого тепла, а ти був таким холодним, ніби він тобі ворог! Не скажу, що це не було гаряче — ти виглядав просто, ух, — але, хьоне… Він тобі зробив боляче? Тому ти так із ним?
Мінхо важко зітхнув. Втома давила на нього, але мовчати він більше не міг. Він різко повернувся до Фелікса і подивився йому прямо в очі. Проникливість цього хлопця вражала, але саме йому Мінхо міг довірити свої почуття.
— Я знаю, що ти думаєш, — сказав він, і його голос був майже хрипким від втоми. — Я не хочу говорити про це. Я не хочу думати про нього. Все надто складно і важко для мене.
— Але ти думаєш, — Фелікс насупився, зустрічаючи його погляд. — Через нього ти такий самотній, так? Чорт, я вже не люблю цього Крістофера Бана! Ти такий роздратований і втомлений останнім часом. Тепер я розумію, що це через нього! А я повівся на його ямочки!
Я теж свого часу повівся на його ямочки
Мінхо з сумом пирхнув.
Фелікс був таким щирим. Таким яскравим і емоційним — його обличчя виражало непідробне хвилювання і обурення. Фелікс справді найкращий хлопчик у світі. Мінхо не знав, із чого почати.
Він похитав головою, прибрав усі засоби для прибирання і попрямував до роздягальні.
— Це не просто втома, Феліксе. Він… Він завжди такий. Надто наполегливий, але водночас турботливий. Я не хочу, щоб він знову був частиною мого життя. Я не хочу знову відкриватися перед ним. Це надто боляче. Він кинув мене, і я… я не хочу повторювати старих помилок.
Фелікс замовк на мить, усвідомлюючи, що реакція Мінхо небезпідставна. Він підійшов ближче і обійняв Мінхо за плечі.
— Ти боїшся, що він знову тебе покине, чи не так?
Мінхо похилив голову, піддавшись ніжності Фелікса. Його голос став тихішим, майже приглушеним:
— Я не знаю, що з цим робити. Він мені сниться. Я розумію, що почуття до нього, хоч і потьмяніли, але досі в мені. Образа, злість і… туга. Я не можу просто вимкнути їх, хоч як би намагався. А він, чорт забирай, не дає мені спокою! Щоразу, коли я думаю, що можу залишити це в минулому, він з’являється, і… все повертається.
Фелікс мовчки слухав. Мінхо подивився на нього і продовжив:
— Я не хочу, щоб він знову щось зруйнував. Я не знаю, чому я такий злий. Може, я просто не готовий до цього. Може, я не готовий бути з ним. Та й, зрештою, про що ми говоримо? У нього є Хван Хьонджін. А зі мною він хоче дружити. Як раніше вже не буде, і мені здається, це розчарує нас обох.
— Але ти все одно не можеш його забути, чи не так? — обережно уточнив Фелікс.
Мінхо стиснув губи і кивнув.
— Так. І тому я його відштовхую. Бо якщо я не буду так поводитися, він повернеться. А я не хочу, щоб він повертався. Не хочу дружити з ним і бачити його з Хван Хьонджіном.
Фелікс трохи помовчав, а тоді м’яко сказав:
— Може, тобі варто дозволити собі просто відчувати, хьон. Може, не потрібно відразу вирішувати, що буде. Ти не повинен одразу приймати рішення про майбутнє. Просто… дозволь собі це. Може, коли ти його пробачиш, якщо він дійсно це заслужить, дружба з ним не буде такою тягарною для тебе? А якщо він козел і переслідує лише свою вигоду, я повішу його яйця на люстру в нашому холі!
— Феліксе! — Мінхо слабко штовхнув його в плече, але втомлено усміхнувся. — Дякую, я подумаю.
— Не «подумаю», а «відчую»! Вимкни машину у своїй голові! І якщо що, я завжди поруч, хьоне.
Мінхо піднявся, вирішивши нарешті переодягатися.
— Дякую, Феліксе. Мабуть, поговоримо про це ще. Але не сьогодні. Мені потрібно подумати… тобто відчути.
Фелікс розсміявся, зникаючи за своїм шкафчиком:
— Як скажеш, Мінхо-хьон.
Вони обидва покинули ресторан із посмішками. Фелікс узяв принесений Крісом пакет і з насолодою жував найсмачніший пиріг із вишнею та шоколадом. Мінхо ж шматок до горла не ліз, тому пиріг так і залишився в руках Фелікса, коли Мін висадив його біля його квартири.
Це був довгий день, і все, чого хотів Мінхо, — це заснути і забути про візит Кріса.
***
Цього разу Кріс запропонував зустрітися за обідом. Мінхо хотів відмовитися, але щось у голосі Кріса під час телефонної розмови змусило його погодитися. Він переконав себе, що просто хоче подивитися, скільки ще помилок той встигне зробити, перш ніж відступить.
Коли Мінхо прийшов, Кріс уже чекав його за столиком у невеликому кафе неподалік від ресторану..
— Ти знову прийшов завчасно, — сказав Мінхо, сідаючи навпроти.
— Звичка, — Кріс усміхнувся, підсуваючи йому меню. — Я замовив чай, але ти можеш вибрати щось інше.
Мінхо проігнорував меню, схрестивши руки на грудях.
— Те теперь офіційний? — натякає Мінхо на те, що тепер Крістофер сидів перед ним в темно зеленій. майже смарагдовій сорочці та вільних чорних брюках.
— Просто намагаюся відповідати твоїм очікуванням та бути ввічливим, — відповів Кріс .
— Ввічливість — дивна риса для людини, яка кидає інших без пояснень, — сухо кинув Мінхо, спостерігаючи, як усмішка на обличчі Кріса затремтіла. — Дуже відповідає моїм очікуванням, дякую.
— Я заслужив це, — визнав Кріс, злегка кивнувши.
Мінхо очікував, що той почне виправдовуватися, але Кріс лише глибоко зітхнув і відвів погляд.
— Знаєш, я багато думав про той час. Про нас.
Мінхо напружився, хоча намагався цього не показувати.
— Не думаю, що це відповідне місце для таких розмов.
— Можливо, але я хотів сказати… — Кріс замовк, ніби шукав потрібні слова. — Ти був важливою частиною мого життя. І я досі шкодую про те, як усе закінчилося.
Мінхо подивився на нього з відвертим скепсисом.
— Дивно чути це через десять років.
— Я знаю, — Кріс нахилився ближче, і його голос став тихішим. — І я знаю, що заслуговую на твою злість. Але я хочу, щоб ти зрозумів: тоді я думав, що чиню правильно.
— Правильно? — Мінхо глузливо посміхнувся, але в його голосі не було тепла. — Поїхати на інший континент, навіть не запитавши, що думаю я?
Кріс зам’явся, і цього разу його погляд дійсно виглядав винуватим.
— Я був молодим і дурним, — сказав він. — Я не знав, як правильно вчинити.
— А тепер знаєш, так? — Мінхо нахилив голову, дивлячись на Кріса, як на школяра, який відповідає не на те питання.
— Тепер я намагаюся, — тихо відповів Кріс.
Мінхо замовк. Він помітив, як офіціант поставив на стіл чайник і чашки, і потягнувся за своєю, щоб дати собі час.
— Ти надто поспішаєш, — сказав він нарешті, не підводячи погляду.
— Що?
— Думаєш, я просто забуду все, що було, якщо ти кілька разів пригостиш мене чаєм і вибачишся гарними словами? — голос Мінхо був рівним, але холодним.
Кріс не одразу знайшов, що відповісти.
— Ні. Я не думаю, що це буде легко.
— Тоді навіщо? — Мінхо поставив чашку на стіл. — Навіщо ти взагалі тут?
Кріс подивився йому прямо в очі, і Мінхо відчув легке занепокоєння.
— Тому що я хочу бути частиною твого життя.
Мінхо хотів би розсміятися, але натомість відчув, як всередині все стиснулося.
— Ти запізнився, Кріс, — сказав він, відвертаючись.
Кріс мовчав, а потім несподівано зітхнув і трохи нахилився вперед.
— Можливо. Але я не збираюся здаватися.
Мінхо не сподобалася така відповідь, але щось усередині зрадницьки здригнулося.
Можливо, у Кріса вийде? Може, з цього щось вийде?
Мінхо струснув головою, ніби намагався позбутися цих дурних надій.
***
Мінхо ніколи не любив великі магазини. Забагато людей, забагато шуму, забагато вибору. Але холодильник у його квартирі був майже порожній, і йому довелося визнати реальність: потрібно піти за продуктами.
Він повільно пробирався вузькими рядами, вибираючи овочі для чергового кулінарного експерименту, який планував на вихідні. Усе йшло за планом, поки знайомий голос не змусив його завмерти.
— Мінхо?
Він різко обернувся, наче його спіймали за чимось забороненим. І ось він, Кріс, стояв за кілька метрів із кошиком у руці, виглядаючи так, ніби його ранок почався з пробіжки.
— Ти що, мене переслідуєш? — запитав Мінхо, перш ніж встиг подумати.
Кріс розсміявся, і цей сміх із якоїсь причини викликав у Мінхо роздратування.
— Звісно, ні. Просто збіг. Тобі ж теж треба їсти, правда?
— Як бачиш, — сухо відповів Мінхо, повертаючись до овочів.
Кріс не пішов. Він підійшов ближче, кинувши погляд на вміст його кошика.
— Зелена полуниця? Це нова страва?
— Ні, просто захотілося, — кинув Мінхо, і це була відверта брехня.
— Якщо це рецепт, я б спробував, — продовжив Кріс, ніби не помічаючи його тону.
Мінхо важко видихнув, відчуваючи, як всередині все закипає. Він не хотів цієї зустрічі. Він не був до неї готовий.
— Ти завжди такий — починаєш розмови без запрошення?
— Вибач, — сказав Кріс, але усмішка з його обличчя не зникла. — Просто радий тебе бачити.
Мінхо взяв свій кошик і попрямував до наступного ряду, сподіваючись, що Кріс не піде за ним.
Але, звісно, Кріс пішов.
— А як часто ти сюди ходиш? — запитав він, намагаючись зав’язати розмову.
— Коли холодильник порожній, — відповів Мінхо, не дивлячись на нього.
— Логічно. У мене, до речі, є улюблене місце. Якщо хочеш, можу показати.
— Не хочу.
Тиша зависла між ними, але Кріс не виглядав ображеним. Натомість він уважно подивився на Мінхо.
— Ти не дуже любиш сюрпризи, так?
Мінхо зупинився й повернувся до нього, схрестивши руки на грудях.
— Ти ж не думав, що після десяти років мовчання я буду зустрічати тебе з радістю, правда?
— Ні, не думав, — спокійно відповів Кріс.
— Тоді чому ти продовжуєш це?
— Бо хочу пізнати тебе заново, — сказав Кріс, дивлячись йому прямо в очі.
Мінхо хотів би сказати щось різке, але замість цього відвернувся, відчуваючи, як усередині все змішується: роздратування, тривога, дивне тепло.
— Побачимося пізніше, Крісе, — кинув він через плече і попрямував до кас.
Крістофер не пішов за ним.
Мінхо розрахувався, зауваживши, що Кріс усе ще стоїть біля овочевого ряду й дивиться на нього. Він намагався ігнорувати цей погляд, але десь глибоко всередині відчував, що, можливо, уникати Криса ставало дедалі складніше.
Мінхо повернувся додому, машинально розклав продукти в холодильник, намагаючись зосередитись на кожному русі. Але думки про несподівану зустріч із Крісом все одно поверталися, як нав’язливий свербіж.
Він сів за кухонний стіл, схрестивши руки на грудях, і задумався: чому Кріс продовжує з’являтися? Що він намагається довести?
Він сказав, що хоче пізнати мене заново. Але навіщо? Він мене вже знав. Колись.
Ця думка залишила неприємний осад. Кріс не просто знав Мінхо, він був єдиним, хто колись бачив його повністю. І цю довіру Кріс зруйнував, поїхавши, навіть не оглянувшись.
Мінхо відчув, як усередині піднімається хвиля роздратування.
Ти зламав мене, Кріс. Ти перетворив мене на того, хто не може нікому довіряти. А тепер повертаєшся й робиш вигляд, що нічого не сталося. Ніби всі ці десять років я просто чекав на тебе.
Він провів пальцями по краю столу, намагаючись заспокоїтися.
Але ж я не чекав, правда? У мене було життя. Я збудував його з нуля. Без нього. Без його допомоги, без його підтримки. Я не потребую його.
Та чомусь ця думка не приносила розради.
Мінхо зітхнув і встав, щоб налити собі води. Зелена полуниця, куплена в магазині, все ще лежала на столі. Він узяв одну ягоду, покрутив її в руках.
Якби я сказав йому, що це для ферментації, він би точно запитав, як це працює.
Мінхо відчув, як кутики його губ трохи смикнулися вгору, але одразу змусив себе зупинитися.
Ні. Не треба. Я не можу дозволити йому знову стати частиною мого життя. Це не закінчиться добре.
Та все ж питання не давало спокою. Чому Кріс не здавався? Що ним рухало? Бажання загладити провину? Ностальгія? Чи щось більше?
Мінхо озирнувся, помітивши, що за своїми думками зовсім не звернув увагу, що ніхто з трьох котів його не зустрів. Він уже хотів було висловити обурення, як почув легке муркотіння Амадея. Слідом Совіньйон стрибнув на стілець поруч із його стегном.
— Де Йожика поділи? — Мінхо розплився в задоволеній усмішці, починаючи гладити Сові по голівці, а Амадея взяв на руки. Той замуркотів ще голосніше, притискаючись мордочкою до підборіддя господаря.
— Ви такі в мене солодкі булочки. Знаєте, мені справді ніхто, крім вас, не потрібен, — Мінхо поцілував обох котів у маківки й пішов шукати найстаршого, щоб і його обійняти та приголубити.