На підготовку pop-up вечері йде 3 тижні, протягом яких Мінхо працює не покладаючи рук — як на кухні, так і з шефом, розробляючи меню та програму. Одного разу йому навіть довелося ночувати в ресторані, бо сил їхати додому просто не залишилося. Але це було того варте, адже їм вдалося привернути чимало уваги, як і до будь-якого іншого їхнього pop-up шоу. Усі побоювання Мінхо, що ферментація — не та тема, яка може зацікавити звичайних людей, виявилися марними.
— Ти неперевершений, — Фелікс із захопленням подивився на Мінхо в чорному кітелі. — Запевняю тебе, сьогодні ніхто не зможе відвести погляд від твоїх рук, — говорить він, беручи руки Мінхо у свої й підтримуюче стискаючи їх. Ледь помітні вени на зап’ястях і передпліччях Мінхо виглядають ще більш виразно. Вони завжди були такими, і він навіть визнає, що це красиво. Особливо у його справі, коли до його рук буде прикута вся увага.
— Дякую.
— Ти найкращий, і ти впораєшся, — Лікс обійняв Мінхо перед виходом у зал. Це не стає несподіванкою, але залишає приємне тепло в грудях. Завжди приємно знати, що ти для когось важливий і є кому тебе підтримати.
Мінхо видихає й відключає всі емоції, залишаючи лише думки про страви, щоб зайва тривога не заволоділа ним цього вечора. Його очі зосереджені, руки чітко і впевнено маніпулюють інструментами, поки він готує першу страву вечора — ферментовані гребінці.
Це блюдо стає серцем поп-ап вечері, адже гребінці — це делікатес, що вимагає уваги та терпіння. Мінхо ретельно підготовляє кожен гребінець, замочує їх у спеціальному розчині з цитрусів, ферментованих водоростей і кількох видів соєвого соусу. Він стежить за часом, адже для ідеальної ферментації навіть кілька хвилин можуть змінити все. Протягом кількох годин гребінці набувають особливого глибокого смаку, який поєднує свіжість морепродукта з умамі від соєвого соусу та кислинкою від цитрусів.
Коли прийшов час подавати, Мінхо оголошує про початок вечері. На столах з’являються маленькі порції — кожен гребінець акуратно викладений на тарілку, поруч розміщені маленькі шматочки ферментованої редьки та зелені, що доповнюють смакову палітру. Кожна порція виглядає як мініатюрна картина — елегантно, але з глибоким змістом.
Гості перші пробують страву. Їхні обличчя змінюються від подиву до захоплення. Гребінці здаються такими легкими, що майже тануть на язиці, але в той же час їхній смак має складні ноти ферментованих інгредієнтів, які додають глибини і нових відтінків знайомому смаку морепродукта.
Мінхо розумів, що цей момент — це не просто вечеря, а маленька історія, яка розповідається через їжу. Кожен інгредієнт на тарілці — результат його терпіння та експериментів. Ферментація дозволяє стравам розкриватися не просто через процес приготування, а через глибоке з’єднання з природними цикличними змінами, що змінюють навіть найпростіші продукти на шедеври.
Далі вечеря продовжується, але перша страва вже залишила свою яскраву пам’ять у всіх, хто тут знаходиться. Смак, який пробуджує цікавість і захоплення, залишає всіх в очікуванні наступних страв. Мінхо знає: цей вечір — це більше, ніж просто поп-ап вечеря. Це можливість показати світу красу ферментації, що поєднує давні традиції з сучасними уявленнями про гастрономію.
У фіналі вечора, коли зал наповнюється теплим світлом свічок, на столах з’являється десерт — ферментований чай з медом та спеціями, що додає неймовірну глибину смаку. Він гармонійно завершує вечерю, залишаючи гостям відчуття легкості та задоволення від того, що навіть у звичних речах можна знайти нове, приховане.
Мінхо стояв, спостерігаючи за реакціями. Його обличчя спокійне, але видно, що він задоволений: кожна деталь вдалася, і цей захід залишиться в пам’яті його гостей як незабутній досвід.
— Боже, ти був просто неперевершений, хьоне, я сам не міг відвести від тебе очей, — щебетав Фелікс, тихенько підкравшись до Мінхо після закінчення шоу, поки гості ділились враженнями від страв.
— Дякую. Іди працюй, — тихо шикнув він, ховаючи усмішку. Фелікса здуло з місця від його суворого тону, і той вже поспішив до одного зі столиків, відволікаючи увагу Мінхо від гостя, який підійшов до нього.
Мінхо аж здригнувся, почувши звернення до себе надто знайомого голосу. Він нарешті сфокусувався на співрозмовникові, відчуваючи, як блоки у його голові, що стримували почуття, аби ті не зіпсували цей вечір, руйнуються. Перед ним стояв ніхто інший, як клятий Крістофер Бан. Блять.
— Вау, привіт. Це було щось! Я, мабуть, звучатиму, як невіглас, пробач, але я вперше на такому шоу, і мені дуже сподобалося! Я навіть не знаю, як висловити свій захват і не хочу тебе образити, Мінхо, — Кріс виглядав таким схвильованим і говорив так швидко, що Мінхо не встигав обробляти його слова, аж поки той не вимовив його ім’я. Тоді у вухах Мінхо почався дзвін, а потім настав порожній білий шум.
Він щипнув себе за руку й кілька разів кліпнув, щоб не виглядати дурнем. І не думати про те, що бісів Крістофер саме такий чарівний, яким він його і пам’ятає. Хіба що волосся тепер пряме і русяве, але, принаймні, ямочки на щоках залишилися.
— Привіт, — нарешті вийшов із заціпеніння Мінхо. — Дякую за оцінку. І ти мене не ображаєш. Тобі справді сподобалося? Це ж не стандартне меню для кожного. І ти не їси гостре.
Мінхо навіть не зрозумів, як це вже вирвалось в нього з рота, але йому вдалось зупинити руку, яка хотіла в ту ж секунду вдарити його по губах. Що він верзе?!
— Ти пам’ятаєш? З тих пір мій шлунок дещо зміцнився! — Крістофер похлопав себе по животу. — І мені щиро сподобалося. Гребінці — це неймовірно, а те, що ти додав до них… Не змушуй мене повторювати, я не запам’ятав, але це було красиво й смачно. І, боже, я так радий тебе бачити! Я не знав, що ти тут працюєш. Хьонджин сказав, що в цьому ресторані буде pop-up вечеря, і що він дістав запрошення. На ньому було твоє ім’я, але я й подумати не міг, що це будеш ти. Насправді я хотів написати тобі, що повернувся до Кореї, але не знав, чи варто.
— Хотів написати? Навіщо? — Мінхо, не приховуючи здивування, дивився на Криса, як на прибульця.
«Привіт, мій колишній, якого я покинув майже 10 років тому, я повернувся?» Мінхо ментально фиркає, усвідомлюючи, що навіть так це звучало б тупо. До того ж Кріс тут із Хьонджином. Сумнівів, що вони пара, більше немає.
— Не знаю… Це дурість, пробач, — Кріс невпевнено знизив плечима. — Але раз ми вже зустрілися, можна запросити тебе на каву? Якось.
— Твій хлопець не буде проти? — Мінхо підняв брову, із певним задоволенням помічаючи, як сіпнулося обличчя Крістофера й на мить зникла його усмішка. О, він потрапив у ціль.
— Не буде, — просто відповів Кріс, знову повертаючи усмішку. — То що? Даси свій номер?
— Він не змінився, — Мінхо ледь нахиляє голову, очікуючи на реакцію. Малоймовірно, що у Бана зберігся його контакт, але той лише киває, дістаючи телефон.
— Знайшов, чудово. Я напишу, добренько? Я справді радий тебе бачити, — він зробтв крок до Лі, ніби хотів торкнутися, але Мінхо інстинктивно відступив назад. Тоді Кріс зрозуміло відійшов, ще раз посміхнувся й пішов до свого столу.
Мінхо дивився йому вслід, нарешті помічаючи Хьонджина. Той виглядав просто вражаюче, як завжди. Мінхо ніколи не стати таким, як він. Мінхо ніколи не бути з Крисом, і варто просто забути про нього нарешті.
***
Мінхо переконав себе, що зовсім не чекає на повідомлення від Крісa, що йому це не потрібно і що його серце не билося частіше в той момент, коли Кріс підійшов до нього. Ну добре, билося, але від стресу, а не від любові. Ніякої любові більше немає.
Довелося навіть трохи збрехати Феліксу, який бачив їхню розмову, мовляв, Кріс Бан просто вперше був на такій вечері, залишився в захваті й вирішив поговорити з шефом особисто. Мінхо знав, чому не хотів розповідати Феліксу всю правду: це не мало жодного відношення до його теперішнього життя. Кріс давно став частиною минулого, і більше не мало значення, хто вони одне для одного, особливо коли у нього є хлопець. Клятий Хван Хьонджин.
До того ж було соромно перед Ліксом, якому Мінхо зовсім нещодавно скаржився. Йому не хотілося, щоб примарний «колишній» отримав особу в обличчі Крістофера. Та й Мінхо був переконаний, що їхня зустріч за кавою ні до чого не призведе. Кріс не захоче знову ставати частиною його життя, щоб потім, раптом що, довелося знайомити його з Ліксом. Мінхо ігнорує слабкий внутрішній голос, який скавулить, що він сам хотів би, щоб Кріс повернувся.
Замовкни.
Йому знову вдається завантажити себе роботою, щоб не звертати уваги на телефон, тому він навіть не помітив, що Кріс усе-таки написав йому. Він відкриває чат, відчуваючи, як перехоплює подих від хвилювання.
18.08.2018
Фото 9:14 PM
«Я вирішив змінити колір, як тобі?» 9:14 PM
23.10.2024
Стікер
«Привіт! Пробач, що не написав одразу, тренування виснажують до втрати пам’яті 😅 Напиши, будь ласка, коли будеш вільним, щоб я міг підлаштуватися.»
Мінхо із жахом розуміє, що не пам’ятає, як, чому й про що вони тоді, шість років тому, спілкувалися. Чому Кріс надіслав йому фото своєї бірюзової зачіски, чому після цього не було жодного повідомлення від обох сторін. Прогорнувши переписку вище, він так і не зміг зрозуміти, чому це стерто з пам’яті.
Виявилося, до того повідомлення про волосся вони переписувалися два місяці — нічого серйозного, просто дружні балачки, фото котів, кілька голосових… Мінхо відкриває одне з них і, заплющивши очі, слухає. Хриплий сміх Крісa, коротка розповідь про те, як Беррі, його собака, вимазала його в багнюці, бо шалено зраділа його поверненню. Під голосовим — фото Крісa з брудним, але щасливим обличчям.
Вони спілкувалися. І Мінхо цього не пам’ятав.
«Скільки я забув? Чи було щось ще? Чи пам’ятає Кріс?»
Мінхо невпопад пише швидку відповідь і кидає телефон у сумку, опускаючись на лавку біля своєї шафки, щоб перевдягнутися й вирушити додому.
— Устав, хьоне? — Лікс з’явився за його спиною, такий же втомлений і трохи пом’ятий. Сів поруч. — Мені ось терміново потрібні нові ноги.
— І нові пальці, — пирхнув Мінхо, показуючи руки з новим опіком і невеликим порізом. Сьогоднішній день явно не задався.
— Тяжка наша доля, — Фелікс взяв руки Мінхо у свої та обережно провів пальцями по маленькому опіку.
— Що будеш робити на вихідних? — запитав Фелікс у машині, як завжди зручно вмостившись на сусідньому сидінні.
— У перший день спатиму, а на другий, можливо, піду на каву з колишнім однокласником. Він нещодавно приїхав у Сеул і з якоїсь причини запросив мене зустрітися, — Мінхо не бачить сенсу вигадувати щось. Урешті-решт, Фелікс його друг, і, можливо, з цієї ситуації з Крісом вийде щось смішне, щоб розповісти молодшому чи попліткувати.
— Ого! Я за своїми ще не встиг скучити. Хоча зі своєю компанією спілкуюся регулярно, навіть якщо бачимося рідко. А ти скільки років тому школу закінчив? Двадцять? Сорок?
— Ха-ха, дуже смішно, — закочує очі Мінхо. — Усього лише десять. Ми бачилися з ним років шість тому. Але, якщо чесно, я майже нічого не пам’ятаю. Відкрив сьогодні переписку, а там останнє повідомлення в 2018-му. Хоча, якщо подумати, я взагалі погано пам’ятаю той рік. У мене було стільки роботи й навчання, що я просто сподівався не померти від виснаження.
— Ти й зараз себе не шкодуєш, хьоне, — говорить Фелікс із ноткою докору.
Мінхо лише фиркає у відповідь. Можливо, Фелікс правий, але наразі Мінхо все влаштовує.
***
Мінхо відчував себе так, ніби потрапив у якесь Задзеркалля, бо Крістофер Бан сидів просто перед ним, пив сік і розповідав про своє ранкове тренування так, ніби вони друзі й просто вкотре вирішили разом пообідати. Мінхо щиро не розумів, що він тут робить, чому взагалі погодився, намагаючись ігнорувати свою 17-річну версію, яка буквально танула від усмішок Крісa і його довбаних ямочок.
— Чорт, вибач, я хвилююся й тому багато говорю. Тобі, мабуть, нецікаво слухати про мій футбол, — Кріс потер мочку вуха пальцями, як завжди, коли нервує. Мінхо раніше обожнював цю його звичку, вважаючи її дуже милою.
— Чому ти хвилюєшся? — Мінхо посміхнувся, спостерігаючи, як Кріс кинув на нього осудливий погляд, мовляв, навіщо одразу лізти в душу. А йому просто хотілося зірвати цей пластир, роздерти рану й піти, забувши про все.
— Ми не бачилися багато років… — Кріс виглядав невпевнено, знову тереблячи вухо й втупившись у стіл. — Просто… я підписав контракт на один сезон, це майже рік. І я подумав, що міг би… налагодити зв’язки зі старими друзями. Я справді думав написати тобі першим, але все якось не вистачало сміливості. А коли побачив тебе на тій вечері, подумав, що це доля, — Кріс ніяково засміявся, зминаючі серветку в руках і знову її розправляючи від хвилювання.
— Ми не розійшлися друзями, щоб зараз ними бути, — відрізав Мінхо, відчуваючи, як його затоплює холодний, неприємний біль.
Кріс прирівняв його до інших — до Чанбіна й Лукаса, з якими він дружив у школі, поставив на один рівень зі шкільними приятелями, ніби Мінхо ніколи нічого не значив для нього. Ніби він не був чимось більшим. І Мінхо не збирався це приймати.
Кріс підняв на нього здивований і трохи розгублений погляд, що принесло Мінхо певне задоволення. Він холодно подивився у відповідь, сподіваючись, що змусив хлопця задуматися над своїми словами. Ця заминка навіть сподобалася Мінхо. Він однією фразою змусив дружелюбність Крісa зникнути з його обличчя, не дозволивши йому маніпулювати собою.
— Ми могли б ними стати, — тихо каже він, знову опустивши погляд до столу.
— Навіщо це мені? Навіщо це тобі? Ти мене покинув, ти поїхав, ти майже десять років не з’являвся в моєму житті. Ти не можеш раптом повернутися і вирішити, що я тебе знову прийму, — Мінхо сам не очікував від себе таких різких і злих слів. Здавалося, вся та образа, що роками накопичувалася в ньому, нарешті вирвалася назовні.
— Ти правий, не можу, — Кріс замовкнув, відкинувшись на спинку крісла й відводячи погляд у вікно.
Який він, чорт забирай, гарний зараз, який у нього гарний профіль, навіть зараз, коли я так сильно на нього злюсь.
Мінхо ненавидить це.
— Але я хотів би, — додав він. — Загладити свою провину, справді стати друзями.
— Бляха, Кріс, навіщо? Тобі ні з ким поговорити? Я не підходжу на роль друга, залученого в чиєсь життя. Я дуже багато працюю, їжджу на навчання, у вільний час сплю і ледве знаходжу час на тренування, щоб моє тіло витримувало навантаження на кухні. У мене немає часу на особисте життя.
— У тебе немає друзів? — здивовано підняв брови Кріс, ніби не почув решту його слів.
— Доводиться чимось жертвувати, — Мінхо трохи злукавив, адже у нього є Фелікс, є Чонін, навіть є Ерік, із яким вони разом ходять до зали. Ба більше, він добре спілкується зі своїм тренером. Соціальних контактів йому цілком вистачає, щоб правильно розподіляти свій обмежений ресурс. Ще один друг йому не потрібен.
— Але це ж так сумно!
— Ти зараз, блять, з мене прикол тягнеш? Я су-шеф у ресторані, який входить до двадцятки найкращих закладів Кореї, я обрав кар’єру і улюблену справу, ти, бляха, зробив те саме! — люто зашипів Мінхо. Йому шалено хотілось накричати на Кріса і вигнати його звідси. І він справді це зробив би, якби вони не були у пристойному закладі.
— Вибач, тихіше, Хо, пробач, я не хотів тебе образити, я нічого поганого не мав на увазі, я просто хочу виправити свої помилки, — Кріс примирливо підняв руки долонями догори і слабо посміхнувся.
Мінхо дратує це Хо .
У голові щось клацнуло, і перед очима замайоріли моменти, як йому подобалося, коли його ім’я вимовляли цим голосом. Чорт забирай, невже саме зараз найкращий час для розблокування всіх цих спогадів?
— Як ти збираєшся виправляти те, що сталося десять років тому? Чи не занадто самовпевнено?
— Дай мені шанс, будь ласка.
Кріс виглядав майже благальним і потребуючим згоди Мінхо, чого той зовсім не очікував побачити.
Що ти задумав?
— Навіщо? Ти відповіси на це питання, чи ні? Навіщо? Щоб ти за рік знову поїхав до своєї Австралії, залишивши мене знову розгрібати все те лайно, що залишиться після тебе?
Мінхо скривився, відчуваючи, як неприємно стискає нутрощі від хвилювання та болю. Кріс своїм клятим «Хо» змусив його знову згадувати, як йому було боляче та самотньо. Йому досі неймовірно самотньо, і все через цього хлопця навпроти. Він більше не впустить його у своє життя, особливо коли сподіватися нема на що. Сумнівна перспектива бути друзями його зовсім не радувала, адже він буде ревнувати до Хван Хьонджина, це Мінхо про себе знав. Він буде злитися, захоче знову привласнити собі Кріса, стати для нього номером один, але це неможливо. Просто нездійсненно.
— Я був радий тебе побачити, щиро радий. Коли побачив тебе, подумав, що хотів би знову спілкуватися. Мені соромно за те, як я поводився тоді, Хо, але мені вже не сімнадцять. Я дорослий і беру відповідальність за свої вчинки та слова. Ти говориш так… Я розумію, що ти досі ображений на мене, і я хочу це виправити. Я можу зараз вибачитися, піднятися й піти, але я продовжуватиму думати про це, захочу зустрітися знову. Зрештою, я знаю, де ти працюєш, і це не загроза, вибач, просто… Я думаю, нам обом стане легше, якщо ти даси мені шанс.
Вау.
Мінхо пирхнув, відвертаючись до вікна після їхнього першого за довгий час тривалого погляду очі в очі. Кріс і справді такий самовпевнений, такий переконаний, що це потрібно Мінхо. Хоча, якщо чесно, слова про те, що Кріс був радий його бачити, приємною вібрацією розійшлися по грудях.
— Я не втечу до Австралії, залишивши тебе знову ні з чим.
— Кріс, я твій колишній хлопець, як ти взагалі уявляєш спілкування зі мною зараз?
— Колишні не можуть почати дружити?
— Я б сказав ні, тому що ми розійшлися жахливо, і мене не надто вразили твої слова про те, що ти подорослішав. Вау, я теж. І я більше нікого не впускаю у своє життя. Чому тебе повинен? Тільки тому, що ти був радий мене бачити? Щось там відчув?
— Так?
— Що скаже твій хлопець, коли дізнається, що ти так завзято набиваєшся в друзі до свого колишнього?
Мінхо знову святкував свою перемогу: Кріс знову збентежено відсахнувся. Може, все ж варто почати спілкуватися з ним? Дозволити собі самоствердитися за його рахунок і кинути самому? Це була б красива помста.
— Хьонджин частково… Він думає, що я повинен вибачитися перед тобою. Насправді я вислухав цілу лекцію про те, як був неправий, і не зміг не погодитися.
— Твій хлопець заступився за мене? — цього Мінхо точно не очікував. Він навіть не знав, як реагувати, дивлячись на Кріса так, ніби побачив його вперше. Хван Хьонджин вичитував свого хлопця за те, як він кинув свого колишнього?
— Щось типу того. Тільки не думай, що я тут через нього. Усе, що я сказав раніше, правда. Я думаю, що ми заслуговуємо на другий шанс, і, можливо, другом я буду кращим, ніж хлопцем.
Мінхо хотів сказати, що Кріс уже поводиться гірше: він не думає про бажання самого Мінхо, покладаючись лише на свої. Кріс ігнорує всі слова Мінхо, зациклившись на своїй ідеї спокутувати провину. Але слова про Хван Хенджіна вражають його до глибини душі. Він же просто колишній, перше шкільне кохання, хтось із далекого минулого, чиї почуття давно неважливі. Чому ж саме він став причиною, через яку Кріса вичитував його теперішній хлопець? Це, чорт забирай, ненормально.
— Не думай, що це буде легко. У мене немає часу, ця вся затія мені не подобається, і клянусь, якщо ти зробиш мені боляче знову, я зруйную ваші кар’єри, — Мінхо впевнений у своїх погрозах. Адже вони в Кореї, а гомосексуальний скандал не потрібен жодному з них.
— Значить, ти згоден? — Кріс так яскраво і щасливо посмішнувся, що в Мінхо почало сіпатися око від цієї приголомшливої наївності. Кріс йому не повірив. Мда. Ну нічого, тим гірше для нього.
— Не знаю. Гаразд, як ти там сказав, ми дорослі й бла-бла-бла. Урешті-решт ти ж не на хрестини своїх дітей мене запрошуєш. Я впевнений, ти не витримаєш і втечеш вже за місяць.
— А ось це ми ще побачимо, — Кріс посміхнувся так, ніби щойно виграв щонайменше чемпіонат світу. — Хочеш, ще прогуляємося чи мені краще піти й не дратувати тебе?
— Другий варіант, дякую, — Мінхо закотив очі, коли Кріс засміявся, підводячись із місця.
— До зустрічі, — він жартівливо вклонився та покинув заклад, залишаючи після себе легкий присмак поразки.
Мінхо програв йому. Знову.
Мінхо не міг зрозуміти, навіщо він погодився. Можливо, це був спосіб показати Крістоферу, що той не зможе так легко повернутися в його життя. Або, можливо, він просто хотів подивитися, як довго Кріс протримається. У будь-якому разі, повернення додому після їхньої зустрічі залишило дивне відчуття. Щось між розчаруванням і невимовною гіркотою.
***
Наступного дня Мінхо повернувся до звичного ритму: ранок починався з галасливого переклику в ресторані, шум ножів і сковорідок глушив будь-які думки. На кухні він мав повний контроль — рецепти, темп, атмосфера. Все йшло за розкладом: жодних випадковостей, жодних несподіваних візитів.
Усе змінилося, коли він узяв перерву.
Повідомлення від Кріса прийшло рівно посеред дня:
«Дякую за зустріч ☺️
Було чудово побачити тебе, Хо
Може, на вихідних пообідаємо разом?»
Мінхо хмикнув, відклавши телефон убік. Чому Кріс такий наполегливий? Чому він не міг просто зникнути з його життя так само раптово, як з’явився?
Але щось не дозволяло йому залишити це повідомлення без відповіді.
«Подивимось. Я зайнятий.»
Відповідь була сухою, але достатньо ввічливою, щоб уникнути докорів. Мінхо подумав, що на цьому все. Але Кріс відповів майже одразу.
«Добре! Дай знати, якщо знайдеш час, я гнучкий 😏»
Гнучкий. Це слово викликало роздратування. Мінхо терпіти не міг, коли хтось був таким… зарозумілим. Йому хотілося, щоб Крістофер злився, наполягав, поводився не так ідеально. Тільки б перестати бачити в ньому того хлопця, якого він колись щиро кохав.
Мінхо прибрав телефон до кишені й попрямував назад на кухню. Глибоко вдихнув аромат свіжого бульйону та нарізаних трав. Лише робота могла повернути йому спокій.
Він із зусиллям відволікся від тривожного стуку думок про Кріса. Автоматично підійшов до роздільного столу, де на нього вже чекали свіжі інгредієнти. Пальці самі взялися за ніж, а нарізка повністю захопила його увагу. Дрібна моторика була для Мінхо своєрідною медитацією — ритмічні рухи, чіткий контроль, бездоганна точність.
Але навіть це не рятувало.
Гнучкий. Це слово продовжувало дзижчати в голові Мінхо, мов надокучливий комар. Він ненавидів, як воно звучало у його думках, ненавидів той факт, що Кріс знав, як поводитися так, щоб не викликати відторгнення. Ненавидів, що його непробивна стіна, яку він так ретельно вибудовував роками, починала давати тріщини.
«Це просто гра,» подумав Мінхо, прокручуючи в голові їхню недавню розмову.
Кріс, звісно ж, нічого не розумів. Він ніколи не відчував тієї порожнечі, що з’їдала Мінхо зсередини. Не знав, що означає заново будувати своє життя, викреслюючи з нього кожного, хто хоч раз завдавав болю.
І тепер ця людина поверталася, з усмішкою, ніби все було нормально. Ніби він мав право бути гнучким.
— Хьоне, у тебе все гаразд? — голос Фелікса вивів його із трансу.
Мінхо кліпнув очима, усвідомивши, що його ніж зупинився на півшляху. Він помітив погляд Фелікса — суміш турботи й настороженості.
— Все нормально. Просто задумався, — коротко відповів Мінхо, повертаючись до роботи.
Але Фелікс не пішов.
— Це через нього, так? Через твого колишнього?
Мінхо видихнув. Питання прозвучало м’яко, без осуду, але від цього стало ще гірше.
— Можливо, — кинув Мінхо, продовжуючи нарізати. — Він знову хоче спілкуватися. Думає, напевно, спокутувати свою провину, а міг би просто залишити це все. Не розумію, що йому від мене потрібно. Я чую підступ.
— Ну, не знаю, — Фелікс сперся на стіл, спостерігаючи за його рухами. — Може, підступу й немає? Хьоне, якщо у тебе немає ресурсу це витримувати, просто пошли його нахрін. Але якщо ти відчуваєш, що тобі дійсно потрібні його вибачення, дай йому шанс. До того ж, ти другий день поспіль злий, як скотина.
Мінхо не підняв погляду. У цьому був свій сенс. Він справді був роздратований. І схвильований. І злий.
— Повернися до роботи, — похмуро сказав він, сподіваючись, що Фелікс піде.
— Як скажеш, — зітхнув той, але перед тим, як відійти, додав: — Але, хьоне, я все одно поруч, якщо захочеш.
Мінхо залишився один. І знову одна думка застрягла в голові:
«Що, чорт забирай, мені з цим робити?»
Увечері, після зміни, він усе ж наважився відкрити телефон. Повідомлення Кріса все ще висіло на екрані.
«Подивимось.»
Мінхо прикусив губу, відчуваючи, як роздратування починає стискати груди. Але замість того, щоб відкласти телефон, він чомусь натиснув на чат.
«Завтра. Ранок. Вісім.»
Мінхо ледь встиг натиснути «відправити», як знову відчув хвилю сумнівів. Навіщо він це зробив? Чому не міг просто проігнорувати?
Відповідь прийшла майже миттєво.
«Чудово! Чекаю з нетерпінням ☺️ ️»
Смайлик роздратував його найбільше. Мінхо поклав телефон екраном донизу й попрямував до холодильника по пляшку холодного чаю. Завтра обіцяв бути довгим днем.