розділ 3. Я все ще кохаю тебе

Ранок почався жахливо. Йому навіть здалося, що гірше вже не може бути. Але, як же він помилявся! Голова, що ще вчора ввечері гуділа від безлічі думок, сьогодні болісно пульсувала, віддаючи в скроні. І тепер залишалося тільки гадати, чи це від випитого алкоголю, чи від вечірніх докорів сумління, які не давали спокою. Хлопець важко піднявся зі свого ліжка, знову поморщився від яскравого сонячного світла, яке, здавалося, пробивалося крізь зачинені штори. Це світло, немов невидима рука, фарбувало все навколо в ніжні помаранчеві відтінки, заливаючи кімнату теплом, що контрастувало з його болісним станом. 

В спальні, окрім нього, більше нікого не було, але в сусідній вітальні вже почулися звуки «життя». Зазвичай він прокидався другим, після Джостена, який поспішав на свою ранкову пробіжку. Але сьогодні, з якоїсь незрозумілої причини, будильник не спрацював. Це його неабияк дратувало. Єдиний плюс — сьогодні не було першої пари, тому поспішати йому не було куди. Тому, не поспішаючи, Аарон вирішив вийти в вітальню, де вже зібралася вся його компанія «монстрів».  

Кевін сидів на дивані, переглядав нещодавній матч Черепах, що відбувся в минулу п’ятницю, і щось записував у свій блокнот. Ніл, тим часом, повторював свої конспекти, а поруч, несподівано для Аарона, сидів Ендрю з чашкою кави. Це видовище викликало у нього досить неприємні відчуття, і йому не залишалося нічого іншого, як просто закотити очі від роздратування. Нікі, хоча й не було видно в вітальні, але приємний запах, що повис у повітрі, свідчив про те, що він вже був на кухні. Талант до приготування їжі у нього справді не відібрати. 

Нікі, як і думав Аарон, справді щось готував. Аби не заважати, Міньярд тихо підійшов до електричного чайника, налив чистої води та увімкнув його. Саме в цей момент його і помітив кузен. 

- О, Аарон, ти сьогодні пізно! Я тут пасту готую. Ти просто зобов’язаний її скуштувати, - сказав Нікі, залишивши страву на плиті доготовлюватися. Він підійшов до Аарона з щирою посмішкою. 

Він, як і зазвичай, взяв молодшого за плечі і повів до столу. В такі моменти чинити супротив було марною тратою сил. Коли Нікі чогось хоче, він не звертає увагу на зону комфорту інших. Скільки б Аарон не просив його не чіплятися до нього, Нікі все одно робив своє. Ендрю, звісно, міг би впоратись з цим легше, адже був сильнішим і мав ножі. Але Аарон був не Ендрю, і тому змушений був просто підкорятися. 

Взагалі ж, Аарон не ображався на свого кузена. Той не робив це зі зла, просто був таким, яким був. Людиною, яка діяла за своїми переконаннями, навіть якщо це часом і виходило не зовсім коректно. 

Тож, навіть тепер, без особливого супротиву, Аарон сів за стіл і просто чекав. Перед очима все пливло, було таке відчуття, ніби він цілу ніч не спав. Головний біль був нестерпним, і від голосного голосу Нікі він лише посилився. Він намагався зібратися, пообіцяти собі, що ось-ось усе мине. Потрібно тільки поїсти, випити кави і, може, пігулку. Раніше не можна — такі ліки на голодний шлунок не п’ють. 

Несподівано почулося дзвінке дзвякання посуду. Перед ним стояла повна тарілка апетитної пасти. Аарон підняв погляд і зустрівся очима з Нікі. Той сидів, посміхаючись, і явно нервував, чекаючи на оцінку страви. Поглянувши йому за спину, Міньярд зауважив, що чайник теж вже закипів. Він навіть не почув цього. Чомусь зараз їсти взагалі не хотілося. Головний біль став ще сильнішим, наче намагаючись змусити його відмовитись від їжі. Але Нікі чекав. І Аарон не міг це проігнорувати. 

Він повільно взяв вилку і набрав трохи макаронів. На смак вони дійсно були непогані, як і очікувалося від його кузена. 

- Нормальні, - коротко відповів він. 

Нікі миттєво відреагував. Він радісно вискочив на ноги, взяв порцію для себе і почав паралельно щось розповідати. Тож ранок став ще більш нестерпним, ніж зазвичай. Тепер йому доводилося не лише їсти, але й заварювати собі каву під безперервне, дратівливе лепетання Нікі, яке, здавалося, ніколи не припиниться. Господи, Аарон подумки зітхнув, адже, хоч він і не був віруючим, але з такою родиною, як його, здавалося, віра – це єдиний вихід. Інакше як ще можна витримати цей хаос і нескінченні балачки? Нікі, здається, навіть не помічав його пригнічення, бо його слова лилися суцільним потоком, залишаючи Аарону лише одну думку: «Час накивати п’ятами звідси». 

Лише коли через п’ятнадцять хвилин хлопець зачинив за собою вхідні двері їхньої кімнати, дихати стало трохи легше. Здавалося, що важкість ранку почала поступово спадати, хоча залишковий дискомфорт усе ще був відчутний. Коридори гуртожитку були наповнені тихим, ледь помітним гулом, що долинав із сусідніх поверхів, але навіть це було майже непомітно, якщо порівнювати з постійним галасом Нікі. Їхній поверх завжди вважався найспокійнішим у будівлі, адже тут жила лише їхня невелика команда. До того ж, більшість зараз були на заняттях, залишивши простір зануреним у затишну тишу. 

Вийшовши на подвір’я, Аарон одразу відчув свіжість ранкового повітря. Перше, що кинулося в очі, — це яскраві фарби осені: золотисті, багряні й бронзові. Повітря пахло вологим ґрунтом, сухим листям і ранковою росою. Десь у далечині чути було крик самотнього ворона, який неначе доповнював атмосферу спокою й відчуження. Легкий вітерець ворушив гілки дерев, і з них повільно сипалися листочки, кружляючи в тихому, майже гіпнотичному танці. Листя, яке вже лежало під ногами, шурхотіло з кожним його кроком, створюючи м’який килим під ногами, що переливався під ранковими променями сонця. 

Хоч хлопець і не був великим прихильником осені, ба більше, завжди ненавидів холод, але важко було не піддатися захопленню від цієї краси. Навіть його зіпсований із самого ранку настрій почав поступово поліпшуватися. Аарон мимоволі помітив, що головний біль, який дошкуляв йому раніше, зник, ніби його змили свіже повітря й тиша. 

Поглянувши на екран смартфона, він зрозумів, що до початку пари залишалося щонайменше сорок хвилин. Він сам був здивований: настільки хотів скоріше залишити кімнату й уникнути зустрічі з родиною, що вийшов майже на годину раніше. «Жахливо, — подумав Аарон, — до яких же дурних рішень можуть призводити пришелепкуваті сусіди. ». Повернутися в гуртожиток? Ні, це виключено. Можливо, піти до університету й трохи посидіти перед аудиторією, повторити матеріал? Ця ідея здавалася не найкращою, але іншого вибору не було. 

Повільно прямуючи вкритими листям вуличками, він відчув, як шурхотіння під ногами почало його заспокоювати. Так Аарон ішов хвилин п’ять, поки не помітив невелику кав’ярню біля будівлі університету. І саме в цю мить спогади нахлинули на нього, мов хвиля. 

-Агов, Арі, ходімо сюди! Швидше, — на підвищених тонах говорила руда дівчина, аби перекричати піднявшийся вітер. 

На вулиці, де ще нещодавно яскраво світило літнє сонце, неочікувано полив дощ. І не просто дощ, а жахлива злива! Вітер підіймав увесь брудний пил і сміття з землі і ніби на зло направляв усе це прямо в обличчя молодим людям. 

«Побачення зіпсоване», — подумав Аарон, але Кейтлін, напевно, не була з ним згодна. Вона весело сміялася, поки разом із хлопцем бігла за руку в пошуках місця, де вони могли б сховатися та дочекатися покращення погоди. Для неї це була ніби чергова пригода. Саме з цими думками вона, а потім і хлопець, зайшли до кав’ярні, яка була поруч із невеликим парком при університеті. 

-Господи, — весело проговорила вона, паралельно намагаючись віддихатися. Все ж вони швидко бігли. 

-Вибач, я винний перед тобою, — засоромлено почав вибачатися Аарон, як тут його перебили. 

-Це було так весело! За що ти вибачаєшся? Не ти ж керуєш погодою і наслав дощ, — усе з тими веселими нотками в голосі продовжувала говорити Кейтлін і намагалася хоча б трохи витерти волосся такою ж мокрою кофтою. 

-Але я мав подивитися прогноз, аби такого не сталося. Тепер ти вся мокра і, напевно, — тут він запнувся і нарешті поглянув їй в обличчя. Яким же було його здивування, коли він не побачив на ньому смутку чи злості. Ні, вона ніби сяяла, — ти не засмучена? 

-Звісно, що ні. Агов, не парся. Це всього лише звичайний дощ, а не кислота. Я в повному порядку. І тепер ця ситуація запам’ятається краще, ніж нудне побачення в парку. У нас же побачення? — перепитала дівчина, і коли Аарон ствердно кивнув, продовжила: — А тепер, може, пригостиш мене кавою? 

Це була їхня улюблена кав’ярня. Сюди вони приходили часто, завжди з усмішкою згадуючи той дощовитий день, коли сховалися тут від несподіваної негоди. Аарон не заходив сюди вже давно — з того моменту, як їхні стосунки з Кейтлін закінчилися. Але тепер він вирішив усе виправити. Почати з малого — із відвідування кав’ярні, а потім і з повернення того, що вони втратили. 

Дзвоник над дверима, якого раніше він тут не помічав. “Напевно, новий”, — подумав він і пройшов усередину. Окрім цієї дрібнички, нічого не змінилося. Усередині все було таким же, як він пам’ятав: затишок, знайомий запах кави й легкий шум старенької кавомашини. За прилавком стояв Вільям, бариста, який працював тут ще з часів їхніх зустрічей із Кейтлін і з яким вони познайомилися під час відвідування цього місця. Той, здавалося, одразу впізнав Аарона, оскільки на його обличчі одразу розцвіла усмішка. 

-Аарон, друже, давно не бачились. Ви давненько сюди не заходили. Ви з твоєю любою Кейтлін щось зникли. — усе так само привітно говорив він. Як раніше. 

Аарон повільно підійшов ближче, опустивши очі на прилавок. У приміщенні, окрім них та ще пари студентів, нікого не було. 

-Ми розійшлися, — рівним тоном відповів Міньярд, а потім додав: — місяць тому. 

Здавалося, що Вільям від здивування зараз впустить на підлогу чашку і та розіб’ється на тисячі уламків. Але він лише продовжив стояти з широко розплющеними очима, поки не зрозумів, наскільки по-дурному зараз виглядає. 

-Ой, вибач, друже, я просто дуже здивований. Ви були такою чудовою парою… Як це взагалі трапилося? Ой, знову вибач, тобі, напевно, боляче про це говорити. Тобі, як завжди? — і після ствердного кивка бариста приступив до своєї роботи, в той час як Аарон діставав гроші з гаманця. 

-Мій брат погрожував їй, тому вона мене кинула, — через деякий час несподівано для самого себе зізнався Аарон, але він знав, що Вільяму можна це довірити, він хороший хлопець. — Але тепер він більше не буде втручатися в моє життя, і я все виправлю. 

Бариста з розумінням кивнув і поставив перед ним чашку кави, додавши:  

-Бачу, ти рішуче налаштований, — вже бадьоріше відповів він і поставив стаканчик кави перед своїм покупцем і водночас другом. 

-Так, і почну сьогодні ж. 

-Тоді я зроблю ще її улюблене лате. День потрібно починати правильно, — і з натяком підморгнув Міньярду. Той легко усміхнувся і дістав ще одну купюру. 

-Залиш собі, подарунок від закладу. 

-Дякую тобі, Вільяме, — подякував той, на що отримав коротке «мг». 

Погода була надзвичайно теплою і приємною, незвичною для пізньої осені. М’яке сонце ледь торкалося верхівок дерев, що все ще тримали на гілках кілька яскравих золотавих і багряних листків. Аарон сидів на старій дерев’яній лавці в парку навпроти того самого кафе, що манило ароматом свіжозвареної кави та теплими спогадами минулого. Вітерець ніжно шелестів опалим листям, ідеально доповнюючи картину цього осіннього дня. 

Він поставив дві щойно приготовлені кави поруч з собою, проте, дивлячись на кафе він не міг не згадувати про Кейтлін. Її ім’я, як мелодія, лунало у нього в голові. Її сміх, такий дзвінкий і щирий, її очі — наче ті озера, які бачиш один раз у житті й ніколи не забуваєш. 

Дивлячись на другу чашку з лате, яке вона так любила, Аарон зрозумів, наскільки сильно йому її не вистачає.  Він точно її поверне. Брат вже не завадить цьому. 

Аарон мовчки спостерігав за людьми, які входили й виходили з кафе. Він тримав у руках чашку кави, час від часу повільно сьорбаючи напій, який вже трохи вистиг, але його це не хвилювало. Потік людей здавався нескінченним — хтось поспішав із пакунками, хтось неквапливо зупинявся біля входу, шукаючи дріб’язок для чайових. Але всі ці обличчя для нього були лише фоном, тінями, що проходили повз.  

Та коли він підняв очі, його серце завмерло. Він побачив до болі знайомий силует, що відчиняв двері в кав’ярню. Кейтлін! Комплекція, зріст, зачіска - все вказувало на те, що це точно вона!  

Вона трохи зупинилася, відчиняючи двері, і на мить її обличчя освітило сонце, що пробивалося крізь пожовкле листя дерев. Цей короткий промінь підкреслив її риси, які Аарон знав так добре. Час ніби зупинився для нього, і він відчув, як серце почало шалено калатати, ніби сповіщаючи, що цей момент важливіший за всі попередні.  

Дівчина обрала вільний столик біля великого вікна, яке виходило прямо на парк. Легкий рух — і вона плавно сіла, поклавши сумочку на сусідній стілець. Її обличчя нарешті постало у всій своїй красі, і Аарон відчув, як його охопила хвиля незрозумілого трепету, що захопив його цілком. 

Він добре розумів: це його шанс усе виправити, поговорити з нею, сказати те, що стільки часу не наважувався. Серце калатало в грудях, а думки одна за одною кричали: «Підійди до неї! Зараз або ніколи!» 

Аарон підхопився з лавки, мов ошпарений, і, зробивши крок уперед, був готовий перетнути дорогу до кафе. Але його рух завмер, коли він побачив, як до її столика підійшов незнайомий хлопець. Незнайомець нахилився, легко обійняв її за плечі, і безтурботно всівся навпроти, ніби це було для них звичною справою. 

Щось усередині Аарона обірвалося. Хвиля незрозумілої злості, образи та відчаю накотила на нього, перетворюючи кожен ковток повітря на тягар. Його пальці мимоволі стислися в кулаки, і він відчув, як ненависть піднімається десь із глибини, змішуючись із болем. 

«Хто він такий? Що він тут робить? Яке в нього діло до Кейтлін??» — думки, мов розпечені голки, пронизували його свідомість, розпалюючи розпач і ревнощі. 

Його погляд закам’янів, і він продовжував дивитися, як той хлопець щось говорить, а Кейтлін у відповідь усміхається. Та сама усмішка, яку він колись вважав лише своєю. Та сама усмішка, яку він бачив того дощовитого дня, яка дарувала йому надію жити нормальним життям, яка зігрівала його душу. 

Здавалося, що час зупинився разом із його серцем, яке на мить просто пропустило удар. Кров застигла в жилах, а повітря раптом стало густим, як смола. Його розум затуманився, очі ніби відмовлялися вірити тому, що тільки-но побачили. 

Незнайомець нахилився до неї і легко, невимушено поцілував. Цей жест був простим і водночас руйнівним. Аарон відчув, як світ навколо нього почав валитися, наче картковий будиночок. 

Що? 

Ні, ні, не може бути! Я не вірю! 

«Що за хрінь?!» — одна єдина фраза пронизала його свідомість. Вона стукотіла в його голові, заглушуючи все інше. Груди стискало так сильно, що дихати стало майже неможливо. Кожна клітина тіла волала від болю і обурення, а серце, яке ще хвилину тому билося від надії, тепер відчувалося як розбите скло. 

Ревнощі й розпач накрили його хвилею, яка здавалася нестримною. Він стояв, мов укорінений у землю, і відчував, як у ньому закипає гнів, змішаний із безсиллям. Як вона могла? Як це взагалі можливо? Чи вона забула все, що було між ними? 

Його пальці були стиснуті настільки сильно, що він відчув, як нігті врізались в шкіру. Але ця фізична біль була ніщо порівняно з тією, що палахкотіла всередині. Він продовжував дивитися, не в змозі відвести очей, хоча кожна секунда була схожа на ніж, що все глибше врізався у його душу. 

“Невже це кінець? У неї з’явився хлопець? Але ми розійшлися лише місяць тому”-цілий вихор думок крутився в його голові. Аарон цілковито втратив здатність мислити раціонально. 

Точно.. 

Як я міг забути.. 

Це все мій брат! Якби не він я б не втратив Кейтлін, ми б не розійшлись і вона не закрутила б шури-мури з якимось недоумком! 

З цього дня щось темне і холодне поселилося в його душі. Лихі, божевільні думки, мов тіні, почали обплітати його розум, шепочучи слова, від яких ставало не по собі. Вони затягували його в свої обійми, міцні та крижано-байдужі, без жодного наміру відпустити. 

Аарон різко зітхнув, ніби намагаючись вирвати себе з того кошмару, що розігрувався перед його очима. Груди стискало так сильно, що кожен вдих був схожий на боротьбу. Він опустив погляд на чашку лате, що все ще стояла поруч. Ця друга кава, яку він купив із думкою про неї, тепер здавалася йому чужою. 

Без жодного слова чи зайвого руху Аарон піднявся з лавки. Його рухи були різкими, ніби кожен крок вартував величезних зусиль. Він взяв свою чашку кави, яка вже встигла вистигнути, і швидким рухом кинув її в найближчий смітник. Шум падіння паперового стаканчика здався йому чомусь болісно гучним. 

А лате він не торкнувся. Воно залишилося на лавці, стоячи там, мов мовчазний символ того, що він сам ще не до кінця розумів. Він навіть не озирнувся на ту чашку, просто пішов уперед, дозволяючи їй лишатися там, ніби відпускаючи щось дуже важливе, але не наважуючись визнати це. 

Холодний вітер піднявся сильніше, погладжуючи його обличчя і змушуючи листя на доріжці кружляти в хаотичному танці. Сонце, яке ще недавно яскраво сяяло, сховалося за важкими хмарами. Тепер навколо панував напівморок, і навіть звуки парку здавалися приглушеними. 

Аарон швидко йшов до університету, його рухи були напружені, а думки змішані. Образ Кейтлін, її усмішка, що більше не належала йому, та цей незнайомець із легким, безтурботним дотиком, усе це жевріло в його голові, мов розпечене вугілля. 

«Чорт з нею! — подумки вигукнув він, майже вголос. — Зрештою, все це вже не має значення». Але всередині ці слова здавалися порожніми, лише жалюгідною спробою переконати самого себе в тому, чого не було. 

Підходячи до університетських дверей, він відчув, як його серце билося так сильно, що здавалося, його гупання чутно в тиші осіннього дня. Він зупинився на мить, зітхнув і, мовчки стискаючи кулаки, увійшов усередину. 

Його кроки луною відбивалися в коридорах. Аарон намагався відволіктися від нав’язливих думок, але навіть холодні стіни університету не могли заглушити той хаос, що кипів у його душі. Він сідав за свою парту, але відчував, як гнів, змішаний із болем, продовжував пульсувати в ньому. 

Десь за вікном знову здійнявся вітер, що приносив із собою передчуття дощу.