розділ 2. Вечір кіно

Двері зачинилися з глухим, відчутним стуком, відлуння якого ще якийсь час розповзалося стінами. Кімната, Ендрю та неприємна розмова залишилися позаду, наче важкий тягар. Тепер він по-справжньому вільний, принаймні так йому здалося на перший погляд. Ніяких заборон, умов чи обмежень. Але чому тоді було так тяжко дихати, ніби весь світ звалився на його плечі? Хіба свобода повинна відчуватися саме так?  

Аарон повільно видихнув, спробувавши заспокоїтися і відігнати всі ці зайві думки, але серце невпинно билося, відбиваючи ритм тривоги, яку він відчував кожною клітинкою свого тіла. Кожен новий крок приносив із собою не відчуття полегшення, якого він так жадав, а нову порцію сумнівів і невпевненості. Усередині нього повільно розросталася порожнеча, яка заповнювала всі його думки. Чи правильно він вчинив? Саме ця думка не давала  йому спокою. 

Та всі ці дивні відчуття, що стискали його горло, зникли, як тільки він побачив Джостена, що стояв неподалік від кімнати. Його постать здавалася розслабленою, але в той же час впевненою, ніби Ніл чекав на нього і був абсолютно готовий до нової зустрічі. Тілом він припав до стіни, спираючись на неї, як на опору, що підкреслювала його невимушеність. Лише зацікавлений погляд, спрямований на Аарона, видавав причетність цього рудого покидька до всіх тих подій, які щойно відбулися. 

— Як поговорили? — його голос пролунав ніби тихий, але в той же час насмішкуватий. Він не поспішав підвищувати тон, говорив аж занадто спокійно, ніби знущаючись. Це ще більше дратувало Аарона. Цей Джостен, разом з усією своєю недоречною присутністю, ця бісова команда невдах, в якій він мав знаходитися— всі вони дратували хлопця до тремтіння в руках. Тиша між ними затягнулася, ніби натягнута мотузка, і постать Аарона все далі віддалялася. — Бачу по твоєму «щасливому» обличчю, що все пройшло просто чудово. 

Ще трохи, і Аарон вмаже йому прямо по цій самовдоволеній пиці. Йому було байдуже на всі залізячки, якими любив користуватися його брат. Лють, що наростала в ньому, ось-ось могла прорватися. Але він стримався. Просто зціпив зуби і, залишивши всі емоції всередині, у відповідь кинув уже всім знайому фразу: «Пішов нахуй». Не обертаючись більше назад, він поспішив піти в протилежний бік, залишаючи Джостена наодинці зі своєю самовпевненістю. А той, здається, і не проти — Ніл виглядав так, ніби навіть насолоджувався моментом. 

*** 

  — Аарон, де ти був? Ти взагалі бачив, скільки СМС я тобі написав? — з відчутним роздратуванням почав говорити Нікі, його голос був повний невдоволення і виглядав так, ніби він ось-ось вибухне. — Невже так тяжко написати коротеньке повідомлення: «запізнююся»? Це ж елементарно! 

Аарон, який щойно увійшов до кімнати, спокійно всівся на вільне місце неподалік екрану. Він не поспішав відповідати на закиди кузена. На даний момент був зовсім не той настрій, аби сваритися чи пояснювати свої дії. Та й що б він міг сказати? Його голова гуділа від подій останньої години. Обравши улюблену стратегію Ендрю, Аарон просто проігнорував усе сказане в свою адресу, зробивши вигляд, що нічого не чує. 

Більша частина фільму вже минула, сюжетна лінія заплуталася, тож намагатися вникнути у події на екрані не було сенсу. Так відволіктися від своїх думок ставало все складніше. Його мозок уперто повертався до недавньої розмови, він подумки повторював кожне слово, кожну фразу, сказану ними, розкладав її на складові. В уяві постійно виникали образи — рухи рук, погляди, міміка, — він ніяк не міг зупинитися. 

Мабуть, це б тривало ще довго, якби не раптовий і неприємний металевий присмак у роті. Тільки зараз він зрозумів, що прокусив губу до крові. Яка ж це все-таки дурнувата звичка, але іноді вона буває корисною. Принаймні завдяки їй вдалося переключити свою увагу на щось інше, відволіктися від думок, які невпинно крутилися в голові. 

— З тобою все гаразд? — раптово біля самого вуха почувся жіночий голос, що налякав його своїм несподіваним виникненням. 

Обернувшись, він одразу впізнав Рене. Її завжди привітне обличчя відображало звичну для неї доброзичливість. Вона завжди виглядала так, ніби готова допомогти в будь-який момент. Їх місцевий янгол, чи, якщо точніше, янгол-охоронець команди. Багато хто, дивлячись на її білосніжне волосся з різнокольоровими кінчиками у пастельних тонах, її мініатюрну фігуру, завжди привітну усмішку і витончені манери, та робили хибні висновки про неї. Вона виглядала як та, хто не міг опинитися в такій команді, як їхня. Але Аарон добре знав, що це лише зовнішня маска. Рене була «Лисом» — і її історія ще далеко не розкрита. А він, у свою чергу, не збирався вестися на цю вдавану добродушність. 

— Все чудово, — коротко й холодно відповів він, не бажаючи продовжувати цю розмову. 

— Якщо щось трапиться, ти завжди можеш звернутися до мене, — з тією ж посмішкою, в якій відчувалася підкреслена доброта, наголосила вона. 

— Дуже цікавий фільм, не хотілося б пропустити все найцікавіше, — його слова були яскравим натяком на те, що настрою на душевні розмови зараз немає, і намагатися не варто. Рене швидко зрозуміла це. Якою б милою вона не здавалася, натяки вона розуміла добре. Тож далі розмову продовжувати не намагалася, просто кивнула і відступила, залишивши Аарона у спокої. 

Так він і провів подальшу частину вечора. У той час, як інші члени команди активно обговорювали черговий переглянутий комедійний фільм, який більшості сподобався завдяки дурнуватим жартам головного героя і безмежній тупості героїні, Аарон літав у власних думках. Він уже давно відключився від загальних розмов, хоча на фоні сміх і радісні голоси товаришів не замовкали ані на мить. 

— Хей, чувак, так і плануєш весь вечір сидіти у своєму кутку і ігнорувати нас? — пролунав голос, який вирвав його з роздумів. 

«Ще його тут не вистачало», — подумки відзначив Міньярд і підняв роздратований погляд на набридливого співрозмовника. Мет був позитивним і життєрадісним хлопцем. Він ніколи не кидав друзів у біді, завжди був надійним та на позитиві. Здавалося б, такі якості повинні викликати приємні емоції, але зараз Аарона ці риси лише дратували. Його широка, майже як у п’яного, усмішка… Стоп. Коли це він встиг пропустити момент, коли на їхню так звану «малу вечірку» ввели алкоголь? 

Поглянувши навколо, він нарешті помітив, що на маленькому столику посеред вітальні стояло близько десятка пляшок різноманітних слабоалкогольних напоїв, а також декілька пляшок міцнішої випивки. І, звісно ж, вони з великою ймовірністю незабаром опиняться в руках їхнього зіркового гравця - Дея, який не надто вмів тримати себе в руках під час подібних заходів. 

— Саме це і планую, — все ж не зміг утриматися від саркастичного тону Аарон і, оминувши Мета, попрямував до їхнього імпровізованого міні бару. Якщо вже і залишатися на цій вечірці, то хоча б без зайвих питань і набридливих розмов.  

Тож він, майже не звертаючи уваги на шум і гам довкола, пройшов повз уже добряче сп’янілих підлітків, які всілися колом неподалік від джерела випивки. Усі вони, схоже, вже давно втратили відчуття реальності та з головою поринули в чергову дурнувату гру, якій не було видно кінця. Зважаючи на піднесений настрій усіх гравців, що лунали голосні крики, сміх і час від часу виривалися фрази на кшталт: «Я ніколи не танцював на барній стійці!», він одразу зробив кілька очевидних висновків. По-перше, грали вони вже давно — це було очевидно з їхньої поведінки. По-друге, якщо він хоче аби йому перепала пляшка чи дві пива, то треба діяти швидко. А ще краще — непомічено взяти й відразу втекти назад у свій тихий куточок, де не буде цих п’яних розмов і дурних викриків. 

Максимально тихо він прокрався до столику, окинувши поглядом компанію, яка, здається, уже зовсім не усвідомлювала, що відбувається навколо. Тільки-но він узяв по бляшанці дешевого «Natural» у кожну руку, збираючись уже піти звідти непоміченим, як почув, що його озвали. 

— Аарон, приєднуйся до нас! — пролунав розмитий від алкоголю голос їхньої капітанки, яка вже встигла всістися на коліна до свого хлопця. Аарон навіть не встиг помітити, як це сталося, якщо буквально кілька хвилин тому  вони спілкувався з ним. Її очі блищали від алкоголю, а голос був затуманений — класичні ознаки того, що випивки було явно забагато. 

— Сьогодні пас, капітан, — відповів він спокійно, не виказуючи жодних емоцій. Його не цікавило те, що відбувається, і він точно не мав наміру приєднуватися до їхньої гри. 

— Ну, не ламайся і сідай, — раптом, з відтінком роздратування в голосі, вставила своє Елісон. Ця фарбована стерва завжди знала, як дратувати його до краю. Вона ніколи не могла просто промовчати, не втручатися в чужі справи або займатися чимось своїм. Завжди лізла туди, куди її не просили, і робила це з такою настирністю, що іноді просто не вистачало терпіння. 

— Ні, значить ні, — твердо відрізав Аарон, вирішивши не залишати жодного шансу на подальші вмовляння. Він чітко вирішив, що сьогодні не братиме участі у їхніх п’яних розвагах. 

— Бляха, ми ж тебе не на довбану оргію запрошуємо, а просто пограти! Так тяжко сісти й хоча б один вечір зробити вигляд, що ми дружня команда? — не вгамовувалася блондинка, роздратування в її голосі тільки наростало. Вона ніяк не могла прийняти відмову, і це було ще більш неприємно. 

Аарон зрозумів, що ситуація тільки загострюється, і якщо він не поставить крапку зараз, то ця безглузда дискусія триватиме вічність. А він, роздратований і втомлений, не планував на довго тут затримуватись. 

— Гаразд, якщо до тебе не доходить простою мовою, то я скажу так: твоя підвищена активність агресивних нейромедіаторів викликає у мене серйозне перевантаження симпатичної нервової системи. Якщо рівень кортизолу і адреналіну продовжить зростати, то мої захисні рефлекси можуть призвести до неконтрольованої моторної реакції, — спокійно, з нотками іронії, відповів він, спостерігаючи, як всі присутні намагалися зрозуміти, що ж він щойно сказав. Хоч для чогось знадобилися ці хімія і біологія.  

А поки компанія переварювала його слова, Аарон демонстративно відкрив одну з банок дешевого пива і, зробивши невеликий ковток, додав: 

— Якщо більше питань немає, то я піду, — злегка усміхнувшись, він швидко відійшов, залишивши їх наодинці з їхнім здивуванням. 

*** 

Відкривши двері кімнати, Аарон відчув глибоку тишу, що заповнювала простір. На своє здивування, він не побачив там нікого. Хоча, його більше вразило, і водночас порадувало, те, що там не було брата, оскільки Нікі та Кевін ще на вечірці. Однак, з його вдачею, брат міг бути й тут, та він був останньою людиною, яку він бажав бачити зараз. Проте незвична тиша, що заполонила кімнату, гнітила його. Темрява поволі огортала простір, нагадуючи про самотність, яка так глибоко вкоренилася в його душі. Відчуття безнадії, що повзла крізь нього, ставало дедалі нестерпнішим, наче густий туман, який стискав серце, залишаючи лише глуху порожнечу. 

Хлопець ввійшов в кімнату, і все таки ввімкнув світло. Яскраві промені залили простір, але навіть це не змогло полегшити його душевний стан. Світло лише підкреслило тугу, що гнітила його серце. Тіло важчало, голова гуділа, а серце стискалося від болю. “Чому він так вчинив?”-крутилося в Аарона в голові. Він відчував себе настільки безсилим перед всією ситуацією та жалюгідним, що його свідомість повністю поглинули тривожні думки і тільки час від часу, він чув цокотіння годинника, що хоч якось нагадувало йому про реальність, неминучий плин часу.  

Чи була угода між ним та його братом приречена з самого початку? Якщо б він не погодився, якщо б не потребував допомоги Ендрю, чи стала б Тільда люблячою матір’ю в майбутньому? Чи зміг би він зберегти Кейтлін поруч?  Ці запитання крутилися в його голові, немов нескінченний вихор сумнівів. Вона, його кохання, його надія, була так близько, майже поруч. Проте, він все одно не зміг втримати її. 

Спогади раптово накрили його, як хвиля, що несподівано вривається на берег, наповнюючи серце ностальгією. Вразливі моменти минулого постали перед ним яскравими картинами, і з кожним новим спогадом у горлі зростав важкий комок. Він відчував, як емоції переплітаються, залишаючи за собою слід туги, а на душі ставало дедалі важче. “Чи справді винен саме Ендрю?”- це запитання промайнуло дуже швидко, ніби тінь, у його свідомості, проте розум відмовлявся її приймати. “Ні, ні! Це не можливо! Це він, це все Ендрю винен! Бісовий брат, та щоб його! Якби не він, у мене б до сих пір була мати і дівчина!”-тепер вже злоба на брата охопила його так несподівано, що він аж підірвався зі свого ліжка, на якому сидів.   

“Що я в біса роблю?”- З видихом промовив хлопець. Розуміючи, що все це зайшло надто далеко, Аарон важко зітхнув і впав на спину, уставившись у стелю. Нав’язливі думки роєм клубилися, заповнюючи кожен куточок свідомості, і спокою не було ні на мить. Кожна дрібниця, кожне слово, сказане братом, здавалося, глибоко врізалося в пам’ять, нагадуючи про ті моменти, коли все це ще можна було зупинити. 

Він згадав той самий день, коли вперше погодився на пропозицію Ендрю. Тоді все виглядало інакше. Все здавалося ясним і навіть простим, ніби вибір був очевидним, а шлях — єдино правильним. Але тепер, усвідомлюючи, як багато він втратив заради цієї сумнівної «угоди», Аарон відчував, що насправді опинився у пастці. Пастці, яку сам же й допоміг збудувати. 

«Можливо, я просто слабак», — майнула думка, ніби холодний ніж прорізав його свідомість. Він стиснув кулаки, відчуваючи, як напруження охоплює кожен м’яз. Думка про те, що він сам міг би все змінити, якби не його слабкість, лише посилювала це відчуття. Він завжди вважав себе сильним, людиною, здатною тримати емоції під контролем. Але зараз, дивлячись у порожнечу, бачив лише власне розчарування і безсилля. 

Звук цокання секунд на настінному годиннику став чи не єдиним, що нагадувало йому про реальність. У цій глухій тиші кожен тик лунав як докір, ніби час невблаганно відраховував хвилини його невдач. Аарон закрив очі, сподіваючись відгородитися від цієї тиші, але навіть у темряві перед ним стояли ті самі питання. 

«Що я, чорт забирай, роблю зі своїм життям? — подумки промовив він, відчуваючи, як тяжкість власних рішень усе сильніше давить на нього. — І що тепер? Жити, розуміючи, що жодної помилки вже не виправити?» 

У якийсь момент йому захотілося просто вийти з кімнати, розчинитися у прохолодній ночі і залишити все позаду. Але він знав, що навіть якщо піде, ці думки і почуття будуть переслідувати його, як тіні. Його очі самі по собі почали смикатися. Він відчував, як важка завіса тривоги опускається на нього, але не міг вже з цим нічого вдіяти.