Сімейка Поттер-Мелфоїв

Минулої ночі ти мов очманів. Ти був схожий на несамовитого демона. Ти налякав мене… Зроби це ще раз!» — Мортіша Адамс (Сімейка Адамсів, 1991)

Герміона випускає останню цівку диму і гасить цигарку об чужий паркан. На мить затримує руку в повітрі, — а чи не дістати ще одну? — але мотає головою і натомість поправляє своє волосся та комір пальто.

Вони з Гаррі не бачились вже хтозна скільки часу. Років десять, ні, заждіть, п’ятнадцять? Практика на Бермудських островах захопила її не на одне десятиліття, і Герміоні соромно за те, як недбало вона вела листування.

Вуличка Ґриммо зустрічає її сутінками і туманом, що клубочиться поміж чепурненькими маґлівськими будинками. Доріжка поблискує від недавнього дощу та ховається в імлі, зваблюючи пройтися ще трішки, але Герміона рішуче зупиняється посеред домів одинадцять та тринадцять. Вона робить глибокий вдих, а тоді оглядається і дістає паличку.

— Дісендіум — закляття вдається. Герміона полегшено видихає коли маґлівські будинки починають роз’їжджатися і з густого туману постають обриси маєтку. Він здається більшим ніж раніше, і куди похмурішим.

Дах гострими шпилями врізається в небо, стіни темні, наче сонячному світлу заборонено їх торкатися, а широкі вікна недбало відкриті, із висунутими, як язиками фіранками, що тріпотять на вітрі. На мить щось чорніє у вікні, і Герміоні здалося, що величезний павук чкурнув всередину будинку. Але вона тут же хитає головою. Величезні павуки не залазять в маґлівські райони, це не раціонально, — думає Герміона, і ледве встигає ухилитися, коли двоє кажанів рвучко пролітають над її головою.

Піджавши губи і поправивши волосся, вона оглядає подвір’я, і зі здивуванням зауважує на акуратно підстриженому газоні дві свіжі могили.

Ну звісно, ж! Геловін уже позаду, але Гаррі досі не прибрав прикраси. Такий же як в школі, ані трохи не змінився.

Вона зацікавлено підходить ближче та нахиляється до надгробка, примруживши очі. І коли пишні букви сплітаються у знайоме їй ім’я, Герміона холодніє, відчувши на собі дотик смерті.

Прямо буквально.

Затримавши подих, вона переводить широко розплющені очі донизу, і бачить як із могили стирчить людська долоня яка пестить її ногу у новенькій золотистій туфельці.

Заверещавши так, як зовсім не годиться верещати відьмі із її досвідом, Герміона відскакує назад, бридливо струснувши ногою.

Трясця Мерліновій матері! Це ж треба, натрапити на інферіїв в центрі Лондона!

Чужа долоня спершу стискається від вереску, а тоді пальці розгинаються, і сталевою хваткою впиваються в газон. Із перекопаної землі виринає передпліччя, а тоді лікоть.

— Імпедімента! — вигукує Герміона і задкує, але рука і не думає застигати, викопуючи із поверхні землі свого мертвого власника. Тепер вона бачить його голову із плямкаючими губами, а інферій бачить її у тих дурнуватих туфлях, в яких далеко не втечеш. Із другої могили теж хтось собі виборсується, очевидно, зачувши її крики.

— Пертифікус Тоталус! — ще раз пробує вона, але нічого не відбувається, і інферій, що звівся на ноги уже простує до неї. Його друг із сусіднього поховання висмикує свою ногу, що мабуть застрягла під кришкою домовини, і наздоганяє.

Герміона розвертається і біжить до маєтку. Новенькі туфлі жалібно стукотять по доріжці, нагадуючи, що їх купували для походеньок із друзями, а не для погонь по міні-цвинтарю. На її щастя, двері відчиняються і вона падає просто в широкі обійми Гаррі.

— Герміоно! Яка приємна несподіванка! — радісно вигукує він, і по тілу пробігає хвиля полегшення. Вона була забула як приємно звучить його голос. — Чому ти не попередила? Ми б вийшли назустріч. — він пригортає її однією рукою, а іншу простягає із паличкою і бубнить якесь невідоме їй закляття.

Герміона зачаровано споглядає, як інферії заточуються і задкують до своїх могил, наче хтось відмотує плівку. Залізши туди, вони самі себе закопують.

— О, перепрошую. Це Долгов і Ґрейбек. — пояснює Гаррі, і винувато усміхається. Він майже не змінився за стільки років, лише риси обличчя загострилися, а зелені очі стали ще більш виразними. Костюм у червоно-синю смужку виглядає незвично, але йому пасує. — Все ніяк не заспокоються. Вони раніше лежали на муніципальному кладовищі, але постійно йшли до нас, лякаючи людей по дорозі, от ми і вирішили залишити їх тут. У маєтку Поттер-Мелфоїв знайдеться місце для кожної мерзенної нечисті.

Гаррі робить широкий жест рукою, представляючи свою обитель, і раптом в його долоню з висоти приземляється дитина. Герміона зойкає. Справжнє гарненьке немовля в чорній сукенці та маленькому гостроверхому капелюсі.

— Ей, хто тут в нас? — Гаррі не виглядає анітрохи здивованим. Він ніжно пригортає до себе малечу. — Лілі Луна Поттер! Моє беззубе бісенятко. Вийшла зустріти свою майбутню хресну?

Герміона здивовано піднімає брови, почувши ці слова, і зворушено кладе руку на серце. Хресна? Він не жартує?

Гаррі усміхається їй, а тоді, зиркнувши вверх, гукає.

— Албусе, Скорпіусе! Скільки разів казати — не можна кидати сестру з даху.

Герміона піднімає голову. У горі з вікна виглядає дві маківки — білява і чорнява, — хлопчаків років десяти.

— Ми просто хочемо щоб у неї нарешті з’явилися сили, — пояснює той, що мабуть Альбус. У нього чорне волосся з одним білявим пасмом. — Дядько Невіл сказав, що з ним це спрацювало.

— Зараз з нею нецікаво гратися, — додає інший, що певно Скорпіус. У нього навпаки — світла шевелюра, із одним темним пасмом.

Гаррі хитає головою.

— Повірте скоро ваша сестра виросте, і принесе вам стільки болю і страждань, що вам і не снилося, — обіцяє він.

Лілі задоволено пхикає і кліпає своїми гарненькими оченятам, наче підтверджуючи його слова.

— Ага, кажуть дівчатка в цьому найкращі, — киває Скорпіус.

— Пошвидше б, — зітхає Альбус.

— Привітайтеся із тіткою Герміоною, розбишаки, — Гаррі вказує на неї. Герміона несміливо махає рукою, і хлопчаки махають їй у відповідь.

Вони заходять всередину, і Гаррі садить Лілі на величезний вазон, що стоїть посеред вітальні. Як тільки дівчинка опиняється всередині жовтогарячі пелюстки захоплюють її у пастку, і бутон згортається, сито погойдуючись. Герміона застигає із трохи стурбованим виразом обличчя, але Гаррі недбало махає рукою, і допомагає їй зняти пальто.

— Мерзенна бруднокровка, — скрипить старенький Крічер, проходячи повз куцими кроками. Його маленькі очі дивляться на неї прищурено і гнівно, — прийшла топтати цей благородний маєток.

— І тобі привіт Крічере — розчулено протягує Герміона. Грізне бурмотіння ельфа викликає в ній приємну ностальгію. Як же давно вона тут не була!

Шафа для верхнього одягу підозріло труситься, але Гаррі як ні в чому не бувало привідкриває дверцята і трохи поборовшись із кимось всередині все-таки вішає її пальто, та швидко захлопує.

— Ховчик? — запитує Герміона.

Гаррі лише вимучено усміхається.

— Дітям він подобається. Назвали його Страшком.

Герміона киває із розумінням. Хотіла б вона в дитинстві такого домашнього улюбленця.

Раптом із котроїсь кімнати доноситься вереск, а тоді прокльони вищого ґатунку.

— А Вальбурга анітрохи не змінилася, — хитає головою Герміона.

— Джеймс збрехав їй, що ми купили для неї раритетну раму із справжнього срібла, — Гаррі проводить її наверх великими дубовими сходами, — яка колись належала самому Людовіку якомусь-там. Тепер вона не замовкне поки ми таки не знайдемо схожу раму.

— Співчуваю, — Герміона ледве стримує посмішку.

Вона вже майже не дивується, коли вийшовши на другий поверх, бачить, що Албус і Скорпіус влаштували дуель не на життя, а на смерть.

— Спектумсемпра! — синій промінь закляття пролітає прямо перед її носом, із свистом розрізаючи повітря.

— Ого, таке уже вчать в Гоґвортсі? — питає вона, втиснувшись в стіну.

Гаррі лише вибачливо усміхається, але видно, що він страшенно пишається своїми дітьми.

— Вони ще не вступили до Гоґвортсу. Поїдуть туди наступного року, — каже він, і гукає — Діти, куди дівся ваш старший брат?

Скорпіус відволікається на батька, за що негайно розплачується. Через секунду його з ніг до голови обвивають мотузки, і він падає додолу. Хлопець розпачливо гарчить, і відповідає:

— Джеймс пішов на цвинтар.

— На цвинтар? — дивується Гаррі.

— Ага, — Албус підходить до Скорпіуса і кудись його тягне. — Він вирішив, що він — ох! — реінкарнація нашого дідуся, і хоче — який важкий! — воскресити бабусю, щоб бути з нею на віки-віків.

Гаррі хитає головою.

— Ох, цей підлітковий період! Пам’ятаєш, якими ми були в його віці? — запитує він Герміону. Вона звісно киває, але може заприсягтися, що у них точно не було нічого подібного.

Поки Албус тягне брата в одну сторону коридору, вони прямують в іншу, і зупиняються перед металевими дверима, які радше скидаються на вхід до камери з тортурами. Гаррі привідкриває їх і тихо кличе:

— Коханий?

У кімнаті панує напівморок та прохолода. Сонячне проміння, якому вдалося прослизнути поміж масивними шторами, освітлює широке ліжко, на якому нерухомо лежить Драко. Його очі заплющені, а шкіра здається блідою як у покійника.

Гаррі на мить застигає, закохано дивлячись на свого чоловіка.

— Поглянь на нього — шепоче він. Його голос тремтить від зворушення, — Він причина усіх моїх нещасть. Ненавиджу його стільки, скільки себе пам’ятаю. Він той, хто щодня розятрює мені серце, і не дає зцілитися, той, хто вбиває мене усіма відомими людству способами. Доводить мій розум і тіло до сказу прямо на цьому… — Гаррі замовкає і прочищає горло. — Пробач, це особисте, — він дарує Герміоні сором’язливу усмішку, і знову кидає погляд на Драко. — Ну як його можна не кохати? — запитує Гаррі, і Герміона вперше в житті замість відповіді просто знизує плечима.

Драко розплющує очі.

— Я задрімав? — тихо каже він.

— Так, нещасливий мій. Застілля завжди тебе присипляють. — Гаррі підходить і сідає біля нього. — До нас сьогодні завітав особливий гість.

Драко привстає і куточки його губ піднімаються в глузливій посмішці.

— Ґрейнджер, — протягує він із тою ж інтонацією, як і сто років тому. — Виглядаєш п’яно і розпусно. Я в захваті.

Герміона пирхає. Одному бісу відомо, де цей поганець навчився так влучно підбирати компліменти.

Коли вони спускаються і виходять на задній двір, небо уже світлішає. Хмари розвіялися, а подвір’я наповнилося сонячним світлом та свіжим післядощовим повітрям.

— Герміоно! Де тебе носило стільки часу! — до них підходить Рон із такою ж усмішкою яку вона пам’ятає. Герміона кидається йому на шию, і він міцно стискає її в обіймах. Запах маслопива і випічки розблоковує в пам’яті шквал спогадів.

— Рон, я так сумувала! Вибач, що не приїхала на твоє весілля. Як Лаванда?

— Привітик, я тут! — до неї підбігає усміхнена Лаванда, чиї золотисті кучерики грайливо пружиняться і виблискують на сонці. В руках вона тримає тацю із якої аж вивалюються різні печива і тістечка. — Пригощайся, це я сама пекла.

Герміона бере одну штуку і сором’язливо дякує. Рон теж бере печиво, засовує його до рота, а тоді забирає в Лаванди піднос і несе його до третього гостя.

— Смачного, друже.

Величезна рука хапає тацю і підносить її вгору. Велетень задоволено розтуляє вуста і висипає все собі до рота.

— Ґроп! — вигукує Герміона. Спершу вона була прийняла його за гору каменів, але зараз впізнала свого старого знайомого.

Ґроп зацікавлено глипає донизу, шукаючи того, хто його кликав, і як тільки знаходить в себе біля ніг усміхнену Герміону, одразу ж хапає її і підносить на рівень очей.

— Ану постав мене на місце — вдавано грізно наказує Герміона. Від такого раптового польоту в неї трохи крутиться голова.

— О, він такий гарнесенький, правда ж? — торохкотить Лаванда, яка з висоти виглядає як маленьке біле кошеня. От кого має хотітися вхопити і пожмакати, а не її.

Ґроп винувато знизує плечима і ставить її на землю.

Відчувши під ногами опору, Герміона полегшено видихає.

— Ми запросили Ґропа трохи погостювати у нас, — каже Гаррі. — А ще Аранея. Це внук Араґоґа. Він зараз ховається від Рона у підвалі. Бідолаха чомусь страшенно його боїться. Хто б міг подумати, скажи?

Герміоно заливається сміхом:

— Ваш дім — неймовірний.

— Дякую, — задоволено киває Гаррі, — нам тут теж добре. Щоправда, здається ми не надто подобаємося сусідам. Їх дратує, що вони все ніяк не можуть запам’ятати де знаходиться наш будинок.

— Ха! Наче вони нам подобаються, — обурливо відказує Драко. — Постійно запитують звідки у нас взялись діти. Невиховані маґли.

Герміона глузливо пирхає, і раптом ловить себе на думці, що вечір виходить чудовим. Вона була забула як це — проводити час із Гаррі і Роном.

— Ти ж залишишся на вечерю? — питає Гаррі.

— Звісно, — Герміона не може стримати усмішки. Все-таки дарма вона хвилювалася, що друзі можуть віддалитися від неї за стільки часу. Може вони і не бачились багато років, та виросли зовсім різними людьми, але все-ще розуміють один-одного як ніхто інший.

Схоже, зараз якраз слушний момент, щоб зізнатися в тому, що під час експедиції вона випадково воскресила самі-знаєте-кого. І заразом роздати їм запрошення на весілля.