«Смерть! Смерть! Смерть!»
У голові кричать-шепочуть настирливі голоси. Вони більше не замовкають, лиш білим фоном звучать до думок Лідії. Іноді вона невпевнена, чи вона ще здатна на це — думати самостійно. Здається, лишився тільки відгомін сотень голосів, серед яких вона загубила свій власний.
У школі, вдома та уві сні голоси передрікають смерть, а Лідія може лиш кричати. Їй хочеться викричати, вирвати з себе все нелюдське та зайве. Проте вона може лиш приглушити голоси, позбутися їх — не вийде. Навіть власне смерть не стане порятунком від жорстокості та несправедливості світу.
В університеті її часто журять за неуважність. Тепер вона не женеться за популярністю та крутими хлопцями. Їй хочеться заховатися від поглядів людей, бо вона не така. Книжки та різі науки могли б стати порятунком, але голоси заважають. Люди, як завжди, тягнуться до Лідії, але … Для чого їй гратися в друзів та шукати уваги, якщо ті, кого вона дійсно любила, давно гниють у могилах?
Риторичне питання, на яке голоси відповідають гучним вигуком у голові — «Смерть!». Лідія хіхікає собі під ніс. Цей істеричний смішок підтвердження її нової фобії — прив’язатися до когось живого. З голосами легше: вони всього лиш абстрактний шепіт у голові, нагадування про те, що смерть завжди поряд — у ній самій.
Вона, напевно, могла б жити далі як Скот чи Малія, почати все спочатку як Кріс чи Меліса. Але страх знову полюбити чи довіритися не дає цього зробити. Канати з болю прив’язали її до минулого та більше не відпустять вперед. У туманному майбутньому могли б бути друзі, сім’я чи кохання. Голоси в голові радісно гудуть, передбачаючи для всіх ефемерних постатей лиш одне — «Смерть!».
Напевно, Лідію розуміє тільки Стайлз. Коли вона прокидається від крику вночі та скролить сторінку, щоб заглушити думки, він також завжди онлайн. Як і Лідія, ніколи більше не спить — лиш дрімає в перервах між кошмарами. Стайлз обрав ФБР, бо також не відпустив минуле і не пробачив себе — це видно по його очах. У них обох на руках забагато крові, а серце не б’ється під важкістю чужих могильних бетонних плит.
Страшно від самої себе стає вночі, коли Лідія прокидається від крику та розбитих дзеркал довкола. У голові лише болючі спогади про смерть знайомих та незнайомих чоловіків, жінок, дітей…
Найгірше стає близько 3 години ночі. Цей сон повторюється знову і знову. Особиста кара Лідії за гріхи всього людства — бачити смерть Елісон.
Як голосний вигук-попередження, щоб захистити всіх інших, переходить у передсмертні хрипи.
Стайлз колись припустив, що всі ці голоси в її голові можуть належати мертвим. Лідія впевнена, що це не так. Голос Елісон — ніжний та глибокий — вона не сплутає ні з чим. У ньому вона знаходила колись сили, він допомагав їй знайти себе у вирі голосів у голові. Зараз Лідія загубилась і вже навіть не шукає.
Як гостра катана пробиває наскрізь тендітне тіло мисливиці.
Лідія пам’ятає, як при знайомстві заздрила підтягнутій фігурі й боялась, що Елісон стане популярнішою за неї. Зараз вона готова впасти ниць та піднести всі дари до ніг її особистого прокляття.
У голові часто зринають спогади, як Елісон стає в стійку, натягує тятиву лука. Її рухи впевненні та чіткі. От груди підіймаються, вона втягує носом повітря, а тоді повільно видихає. Стріла пронизує ціль — серце Лідії.
Як кров фарбує її губи в темно-червоний та стікає по підборіддю донизу.
Лідія більше ніколи не малює губи — на знак пошани чи страху побачити Елісон у віддзеркаленні. Бліду шкіру та пусті очі.
Часто уві сні Елісон сміється, але не так як раніше. Це, імовірніше, злий насміх над Лідією та її почуттями. Тоді неосмисленими та неприйнятими, тепер — непотрібними та болючими.
Найкращий кошмар Лідії, коли Елісон ніжно посміхається. Вона нагадує ту невинну веселу дівчинку, якою приїхала до їх проклятого міста.
«Лідія!» — ніжно тягне її ім’я. Лагідно закладає пасмо рудого волосся за вухо. Це настільки неправильно, що Лідія подається вперед — таких спогадів у неї немає і бути не могло. Лишається лише жебрати хоч трохи тепла у кошмарних мареннях. Їй би тікати, але більше нікуди.
Банші знає, що все це неправда — голоси в голові нагадують, що Смерть уже забрала її.
Не її Елісон ніжно торкається губ, Лідія не повинна цього робити, але заплющує очі та пристрасно відповідає. У неї є секунди, тому вона намагається відчути якомога більше неправдивого щастя.
Смак крові на язиці жахливо нудотний. Лідія дивиться на примару перед собою і кричить криком — напівзгнилий труп, що лиш віддалено нагадує Елісон, задоволено шкіриться.
Голоси в голові кричать: «Смерть! Смерть! Смерть!» — та вибухають сміхом.
Лідія, вимазана кров’ю, з роздертими руками та прокушеними губами, намагається заспокоїтися. Вона на ватних ногах підходить до дзеркала у ванній. Тіло досі трясеться від страху, а дихання збите.
Банші дивиться на себе у дзеркало в повний ріст. Вперше її волосся акуратно заправлено, а на шиї та щоці сліди бруду у формі тендітних дівочих рук. Яких там просто не може бути.
Сповіщення на телефоні лякає недоречністю звуку у порожнечі її життя:
Скотт:
Елісон жива…
Лідія закриває очі та кричить криком. Вперше голоси в голові скандують жахаюче: «Жива! Жива! Жива!».
Відгуки