Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Нарешті відредагований розділ!!!
Я по щиколотки у мулі.
Вічне болото, нескінченне воно попереду мене, йому кінця нема. Стою. Хмар наді мною нема. Наді мною є хоч щось? Хоч небо… Я вже втратив здатність його бачити. Я не хочу вмирати. Хочу просто випаруватися… Але й хмар немає, то як я це зроблю? На це треба крила, які я прóдав. Застигши мов крижина, замороженими очима я дивлюся нагору, у безодню. Усередині коле, це схоже на почуття своєрідного фізичного болю. Але почуттів немає. Уникаючи маленького щастя, можна уникнути великого горя. Я цьому вже навчений. Чиїсь пальці дісталися мого взуття ззаду. Коли я обернувся, там нікого не було. Звісно, окрім непрозорого лісу, в деревах якого переховувались патерчата. Але не звичайні… Ці були на небі, але мусили піти на землю назад. Навіки. Журба в їхніх очах була очевидна, як і очевидно те, наскільки мені на них плювати.
Чиїсь пальці міцно стисли моє коліно. Ця рука піднялася просто із мулу, але цей бруд швидко розчинявся. Потім інша рука, карабкаючись, вчепилася мені за стегно. Перша оперлася на плече, і ось вже мені видно його лице. Воно хвилюється за мене. Тепер обидві його руки вже на моїх щоках, однією ногою він трохи болісно стоїть на моїй, інша його стопа досі в мулі. Він неначе кріпиться на мені. Його як небо, яке я так довго не бачив, блакитними очима дивиться на мої, порцеляново-скляні. Його пальці були за моїми вухами, торкаючись кінчиками мого волосся. Він був дійсно стурбований. Співчуття, яке мені не потрібне.
— Хто тебе так скривдив, хлопче?
Голос каже досить тихо, співчутливо. Він дивиться на мою душу. Хоча ні, не так… Дивиться на мою бездушну оболонку. О, але ця істота, це… Хіба це не людина? Руде волосся, з якого стирчать схожі на два ножа чорні роги.
— Ти людина?
— Ні, я нею ніколи й не був…
Його очі… Вони небесні, це небо..? Невже це — янгол..? Хто це..? Янгол, що вилізає з-під землі… Його очиці, це… Які вони гарні… Це не може бути янгол. Янголи занадто грішні для його веснянок…
Я був наче під наркотиками. Власне, до того, як ця істотка до мене причепилася, також, і…
— Будь ласка, людино, скажи мені, що з тобою…
Який у нього благаючий, але врівноважений голос… Який прекрасний… Я його вперше бачу, але він… Я так, неначе знав його усе життя. Так почувався. І ці бездонні зіниці, о господи…
— Ти… — Мої вуста, що не добирали неземних слів для нього… — …Ти янгол?
Біль у районі спини посилювався, від двох нарізів, болючих і травматичних, як намагання влитися в доросле оточення п’ятирічній дитині. Але тільки для цієї бідної дитини це буде таким, бо для всіх інших — вона просто чергова невдаха.
— Я і янгол…? — Його лице стало неначе знову кришталеве в нерозумінні, що ж на це відповідати. Та раптом на душі його через це стало так мило і добре… Хто ж ця людина така, що завважала його за янгола? Немає ні крил, ні німба. — Чим я тебе чарую? — Подумки пронеслося у Чуї, після чого його задоволення із потішенням розсіялися, як після подиху холодного вітру.
— Що з тобою сталося…? — У чергове промовив Чуя. Але відповідь так само не пробриніла в нічній тиші, бо ж не скажу Дазай цьому янголу про те, як вбивав сам себе, але зрештою зрадив собі ж…
— Чому ти думаєш, що я янгол? — Спитав Рудий, трохи пестячи Дазая за вухом пальцями. Скляний вираз обличчя.
— Бо твої очі показали мені проблиск раю, — за кілька секунд відповів Брюнет, у ненависті до себе за щирість. Поринувши у роздуми, чому, раптом його охопив відчай, який вже ніяк не вгамуєш. Це стримувала хіба що злість, у перемішку з нудотним почуттям щодо себе. Але це все спричиняє лише ця істота, яка зараз на ньому кріпиться із таким почервонілим личком. Його пальці більше не лоскочуть мої вуха, а просто лишаються на моєму гидкому обличчі. Я вже й сам не розумію, що я роблю. Від цього краще не стає.
І ніколи не стане, маючи на увазі моє положення…
— Я не янгол, а… — Голос цього рудого лисеняти неначе вдарив мене у серце. Точно, це ж він… — …Я диявол, людино…