Продовження мережива, або те, як вмирало Спасіння

*Наспівування веселої мелодії, що заміняється час від часу маленьким… Похрипувальним скрегітом чайки з хронічною гіперактивністю. Що змінилось на поспівування в стилі «ла-на-на…» В голос, хворим легітом. Замовкання, із усмішкою. І в голові білий шум перемінювався зі знайомими мелодіями, що линуть десь там, на задньому плані. Вже тотально на все похуй. І навіть на його лице і волосся, та його, о боже збав, очі… Цікаво, яким шаром застиглого жаху вони покрились, і якою анксіолітизмовою кригою вони взяли б, дивлячись мені за спину, на холодну стіну ванної. Бо обіймав би мене, намагаючись чим неначе сказати що не треба. Що він поруч. Але це якщо б він тут був… І якщо но тільки глянути в ті зіниці, на своїх же повіках з’являються брудні, колись росинки. Рясні, як дощ поночі. Це знову б розірвало б шви, що скріплюють його свідомість, неначе залізні ланцюги. Хоча, як би Чуя не старався, він би не зміг змусити спасіння вижити. Для спасіння теж треба спасіння, знаєте…

Це так абсурдно, і навіть смішно як те лисеня спочатку бажає йому померти у вічних муках, але насправді ж зробило б усе неможливе аби та «скумбрія» б не вчинила суїцид. Як Іронічно.

Набридло тримати ту неприємну посмішку. На обличчі була постать із вітру і лайна, неначе відображення того ж спасіння, хоча це воно й було. Просто віддзеркалення, неначе у тих же росинках, його силуету. Який би шторм не був всередині, назовні люди живуть…*

Обличчя просіяне жахом, відкидається із бортику, неначе до реальности. Рука механічно швидко, разом із нажаханими широко роззявленими очима копашились на холодній раковині, нащупавши те, що треба.

Люди живуть, блять

Голосно зірвалося у спасіння, серед незліченних стогонів, що буквально є диханням. Швидко забравши оту пляшечку, він хутко відкинув кришку, істерично сиплячи у руку спочатку п’ять, потім із десять пігулок. Люди живуть… Але ж я не людина. І я не хочу жити.

Спасіння проковтнуло ті пігулки усі водночас, штук з п’ятнадцять. Хоча як проковтнуло, оскільки від більшості лишався такий чи то присмак, чи дійсно воно так і було неначе вони всі усе ще в горлі. Запити…

Погляд впав на кран, який Спасіння швидко відкрило, набравши у дві тремтячі руки трохи води ковтнуло. Не допомогло. Ще один ковток…

Не допомагає…

На підборідді було волого через ту гидку воду. Горло зудить так, неначе там померло три роя мух, а трупи ніяк не змити. Іще трохи…

Під очима вже й почало з’являтись щось вологе. Потім ще, і ще води… Але почуття не зникало. Хочу померти. В-воно не допоможе…

Треба якнайшвидше вмерти… Скільки часу людина помирає від передозування антидеприсантами?.. Ммгх… Боже…

Лице, перекошене у муках безвиході. Треба померти, і якнайшвидше… Підвести ноги…

Він хитався і тремтів, і відчуваючи що не в стані дійти й до кухні.

Він впав, боляче вдарившись об бортик ванної.

А тепер який ще в сучу сраку «меланхолійний джаз»? «Джаз» хіба це що, охриплі подихи з легень? Меланхолія це хіба біль і зуд, знущання над собою…?

Я не хочу цих знущань. Я хочу вмерти, як ніколи. Зараз. І назавжди.

У спасіння того крила погасли, хоч вже давно, та зараз вони вже не більше ніж попіл у голові двох хворих хлопців. Хоча, вже одного, мабуть.

Перекошені ноги в ванній. Дихання усе меншає. Туман перед очима… Але це не туман спокою і сну, що тихо причаївся у тихім сосновім лісі, і літає між вітами золота та плісняви. Не той вітер, що літає по степах піснею, і не той що вночі в синім океані, грає з квітами барвистими, там в дні того гаю без життя жодного іншого…

Це туман, що змусив би скривитись у напрузі, скрикнути й піти. Але зараз… Слава богу що він прийшов. Трохи потерпіти, і вже можна закінчити існування. Я жалкую, що народився. Краще б і не з’являтися сюди на світ де люди бувають як і жалюгідні, так і ті хто їх в це заганяють.

До мого кота шкода, що лишаю його.

До моїх батьків ненависть, краще б й не родили…

До Лисеня любов безмежна, я вчиняю як останній покидьок йдучи без нього…

Лисеня=Чуя

Кіт=кіт

Батьки=мертві

Спасіння=Божевільний хлопець, якого інший інтерпритував, як спасіння.