(ти сонечко моє що це читаєш ти це знав(ла)?) Так, всього лише 481 слово, та я старалась…
Як же все набридло. Голова наче бочка з бджолами. Жужить, гудить, а у серці пусто. Після чергової спроби знести до біса цю діжку, закидаючись опоїдами, голова вже відмовляла від болючих контузій, й рій тих бджіл усе гудить. Чи то не бджоли, то я мухи, комарі що смакують прісною рідиною колишніх мозгів. Очі не пливуть, болять. Кров’ю заливається. Чи то не кров, чи то є спасіння наше мертве, здохнувше під сивий джаз у меланхолії дерев, шелесту озер та тих старих камнів що наче ті будинки, чи то вони і є? Й це поки я кінчаю світом під цей гул автомобілів, у горлі з бензином бузковим, та переді мною квіти уже сохнуть. Ти, спасіння наше, чого ж ти мало вмирати в меланхолії та спокою хаосу коли я, в своєму ліжку босий здригаюсь кожен день І зараз можу лиш мовчати і вмирати й гнити? Хто ж би знав, що ти підеш… Але ж чому не взяв мене з собою, спасіння моє мереживне, й таке миле і прихильне… Чого ж ти так мене зрадив? Страшенно боляче. Я більше не хочу Продовжувати існування. Я просто не хочу вірити у втрату тих хвилин коли твій серпанок мерехтів на порозі ночі темній, і яким мереживом пливли твої пасма як по Дону. Щось реве нам густою водою, а веснянки там шепочуть про те як же прекрасні ті цілунки. І дурна посмішка, о, як же дурно… І хмик, й мереживо й серпанок вже пішли і за спасінням до тих гудющих бджіл. Плаваємо на околицях моїх рідких мізків. Човен із хвої. А в горлі присмак бензину… Густе чорна рідина, мій мозок. Я іду з човна в безодню, відчуваю як вона стає моєю частиною. Мереживо пішло, а серпанок розвіявся. В меланхолійному джазі розчинився в повітрі… І в горлі разом із бензином застрягла дума про ті темнії зіниці, наче ком що змусили того бідного хлопця підіймати його нагору щодня, знову і знову. Як і згадку про те каштанове, таке грішне і святе водночас волосся… Не вивозиш. Це можеш лишити. Мучишся з цим. Чекаєш свою тупу, як ніж смерть, перебираючи колишні сенси життя що втратили свій сенс. Безодня в якій я тану як лід… Але я в ній не можу танути так, як танув у тій усмішці ранковій… Згадався присмак кави, що тепер замінив бензин і порожнеча. Боляче. Але то все пройшло, й пішло воно по власній волі. Лишаючи мене без долі… Як тупо. Як ніж. Тупо, як ніж. Як ніж, яким цей серпанковий легіт сам себе лишив життя. Бензин. Безодня. Порожнеча, калабатина замість мізків і холодних брязкіт легень, що раніше був диханням. Я хочу просто потонути в цій безодні. Ненавиджу все. Ненавиджу його за те що він пішов. Останнє що промайнуло це просто ім’я того спасіння серпанкового, що поклав на мене таку ношу… Дазай…
Просто хочу померти. Не можу більше цього терпіти… Не можу… А в тій діжці вже бджоли лягають спати, колюжа мізків гниє собі, а мереживо не повертається…