Побач мене

Вей Їн приходить до Вандзі скаржитися після невдалих стоскнків. Вей Їн часто приходить до Лань Джаня, щоб виговоритись йому, а Лань Джань завжди не прости послухати. Він ідеальний слухач, відчувається, що він справді слухає, але ніколи не скаже необережного слова. Взагалі Вандзі настільки комфортна людина, що Вей Вусянь був би радий переїхати до нього. Хоча кого не запитай, то враховуючи скільки часу він проводить у квартирі Вандзі, то він вже напівшляху до цього.

Цього разу вони, як зазвичай, усілися на дивані з чашками гарячого чаю, який турботливо приготував Вандзі, і Вей Їн голосно розповідає про свої чергові невдалі стосунки, що і двох місяців не протрималися:

— Це було жахливо! Тобто початок здавався гарним, але якесь підсвідоме відчуття, що щось з ним не так не покидало мене. А з часом воно все посилювалося, що скоро стало зрозуміло, що на нормальні стосунки з ним можна навіть не сподіватися. Мені здається він мене не за людину, а більше за прикрасу сприймав, сволота такий! Такий тягар з пліч, що ми нарешті розійшлися.

Під час монологу чашка була відставлена назад заради її ж безпеки, а Вей Їну вдавалося одночасно активно жестикулювати і посунутися ближче до Лань Джаня. Зараз зима і хоча у квартирі лише трошки прохолодно, але Вей Вусянь мерзля і навіть ласкаво запропонована ковдра не сильна рятує. А Лань Джань теплий і має другу ковдру…

— Мгм. Вей Їн молодець. Він не заслуговує на Вей Їна.

Вандзі погладив Вей Їна по голові. Він завжди так робив, коли втішав його. А тому так подобалось, що він ніколи не запитувався, звідки раптом такий ніжний жест. Вони вже не пам’ятають, коли це почалося, але тепер якщо Вей Вусянь не отримає погладжувань чи похлопувань по голові, то відчуватиме себе щиро ображеним.

— Здається, мені треба здатися. Неможливо знайти когось такого ж ідеального, як ти.

Це була вже не перша невдала спроба Вей Вусяня почати стосунки. Минулі теж закінчувалися швидко і скаргами у Лань Джаня у квартирі. Але ніколи раніше він не згадував Вандзі в контексті стосунків і не порівнював з своїми вже колишніми партнерами.

— Але ж є я, — обережно нагадав Вандзі.

— Але ти мій друг! — Вей Вусянь звучав так, наче йому тільки що сказали, що сонце обертається навколо Землі. — Я не можу змусити тебе зу стрічатисязі мною, бо це знищить нашу дружбу!

Тепер час Вандзі ще більше дивуватися. Вей Їн..?

— Я подобаюсь Вей Їну?

— Я не можу тобі в цьому зізнатися! — “горить сарай — гори і хата”, чи чому Вей Їн не звик шкодувати про свій життєвий вибір. — Ти такий добрий, а якщо ти раптом погодишся зустрічатися зі мною з почуття провини? Це буде ще гірше, ніж не зустрічатися!

Вандзі дивиться йому в очі й бачить, що той щиро так вважає. Невже Вей Їн так активно намагвся знайти когось, щоб не спокуситися начебто “примусити” його до стосунків? Лань Джань хоче сказати так багато всього. Йому треба сказати так багато всього.

— Вей Їн…

— Не кажи нічого! Я хочу бути з тобою, тільки якщо почуття взаємні. Інакше не немає сенсу. Але такий як я — не пара тобі, тому краще вже залишатися друзя-

Вандзі не міг далі просто слухати. З очей Вей Вусяня покотилися сьози і останні слова він вже договорював дрижачим голосом. Ні-ні-ні, Лань Джань тут щоб утішати його, а не щоб він плакав через нього!

— Вей Їн, послухай мене, — беззаперечно, але ласкаво мовив він, піднімаючи заплакане обличчя хлопця за підборіддя. — Ти мені подобаєшся. Не з почуття провини, а за те, що ти — це ти. Я кохаю тебе.

Вей Вусянь підняв свій погляд, з невірою зазираючи в золоті очі навпроти:

— Чесно? — Його голос все ще дрижав. — Ти ж не кажеш це, тільки щоб втішити мене?

У Вандзі защемило серце від боязкої надії в словах парубка.

— Чесно. Я вже давно кохаю Вей Їна.

— Давно? Давно це скільки?

— Давно це давно.

Обличчя Вей Їна було так близько. Вандзі міг бачити, як з кожним словом надія в очах ставала міцнішою. Ці срібні озера… Він і раніше задивлявся у них, але вперше вони були так близько.

— Чи можу я вірити, що давно це давно?

— Я не став би брехати Вей Їну. — І не знає чому, наче цього було недостатньо, додає: — Брат може підтвердити.

Чого він не очікував, так це того, що Вей Вусянь реально потягнеться за телефоном, щоб перевірити. Але нехай, якщо Вей Їну треба ще одне підтвердження його слів, то Вандзі може трошки почекати.

Вей Вусянь невідривно дивиться на екран телефона, де висвітлюється набір дзвінка Лань Січеню. Вільною рукою він жмякав край ковдри, а низькі гудки на гучному зв’язку лише накручували нерви. Через довгий десяток секунд Січень нарешті відповів:

— Так, слухаю, — схоже він не дивився хто дзвонить. Мабуть, ще працює, навіть у такий пізній час, трудоголізм у Ланів в крові. Тільки зараз думки Вей Їна надто зайняті іншим, щоб помітити це.

— Січень-ґеґе, є хвилинка?

— Вей Вусянь? Так, звісно, тобі щось потрібно о такій годині?

— Це правда, що Лань Джань у мене давно закоханий?

Пауза. Довга пауза. Лань Січень шокований таким прямим запитанням. Він знав, що у цих двох все складно, але останнім часом вони проводили багато часу разом і Вандзі виглядав щасливим, тож він думав, що у них нарешті все складається в правильному напрямку… невже він був надто оптимістичним?

Тим часом кожною секундою мовчання напруження в кімнаті росло. Вей Вусянь боявся підіймати погляд, ще нервовіше смикаючи за кінчик ковдри. Він подзвонив спонтанно, не даючи собі передумати, але тепер хвиля страху наростала в ньому. Він знав, що відповідь буде позитивною. Неможливо, щоб Вандзі йому збрехав. Але його мозок продовжував уявляти картини, наче це виявляється не так, і що Вандзі виганяє його з дому, каже що все було уявою Вей Їна, що він бажає більше ніколи його не бачити, що Вей Їн йому огидний…

— А, ох… сподіваюся Вандзі не буде проти, що я це скажу, — трохи невпевнений голос Січеня висмикнув його з круговороту негативних думок. — Так, ледве не з самого вашого знайомства. То ти нарешті помітив?

Так. Так. Так. З самого знайомства.

Вей Вусянь не знає, відчуває він полегшення чи жах. Його тіло слабшає і він випускає телефон з рук. Січень щось питає, але його ніхто його вже не чує. Вей вусянь зараз нічого не чує крім голосу в його голові.

Він дурень. Він ідіот, повний ідіот. Лань Джань стільки часу кохав його, а він не помічав. А він ще смів приходити до нього і скаржитися на стосунки. Стосунки, за якими він намагався забути про свої почуття до Лань Джаня, бо був впевнений, що вони ніколи не будуть взаємними. Але кожного разу він провалювався, закохуючись в Лань Джаня ще більше, вже скоріш використовуючи невдалі стосунки, щоб отримати турботу від Лань Джаня. Він такий ідіот, він стільки разів зробив боляче Лань Джаню. Він не заслуговує на нього.

Вей Вусянь знов плаче. Але тепер він плаче від ненависті до себе, за свою дурість, свою неуважність. Він намагається заховати обличчя руками, але чужі теплі руки не дають. Вони обережно прибирають його руки від обличчя й утирають його сльози. У Лань Джаня довгі пальці і теплі долоні.

Я не заслуговую, щоб вони торкалися мого обличчя і утирали мої сльози.

— Лань Джань… Лань Джань вибач мені, я такий ідіот… весь цей час не помічав…

— Але ж тепер Вей Їн знає?

Здивований цими словами, Вей Вусянь підіймає голову, щоб зустрітися поглядами з золотими очима. Чому він це питає? Чому він дивиться на нього так, наче це не Вей Їн завдавав йому стільки болю?

— Так, але ж-

Ніяких “але”, Вандзі проти. Але він людина дії, а не слова, тож йому легше зупинити Вей Вусяня поцілунком, ніж словами. Зараз поцілунком він зможе пояснити набагато більше.

— Вей Їн, ти будеш моїм хлопцем?

— Я… можу…? Ти справді хочеш…?

— Хочу. Я кохаю Вей Їна. Хочу, щоб Вей Їн був моїм.

Лань Джань хоче його. Лань Джань хоче бути з ним. Лань Джань не ненавидить його. Лань Джань тут і зараз тримає його за руку і запитує, чи хоче він бути з ним. Наче уві сні, Вей Їн відповідає:

— Так! Я кохаю тебе, Лань Джань.

Не зволікаючи ні секунди, Вандзі притягує його ближче і пригортає до себе.

— Мгм. Кохаю Вей Їна. Мого Вей Їна.

— Я кохаю Лань Джаня більше. Тепер мого Лань Джаня.

Вей Вусянь все ще не може в це повірити. Він сидить в обіймах Лань Джаня і вони тепер пара. Він забороняв собі навіть мріяти про таке, а тепер Вандзі виконує його не подумані мрії. Він ніжно гладить його по спині й цілує обличчя. Його тепло і запах огортають Вей Вусяня, наче ховають його в коконі турботи й безпеки від зовнішнього світу. Він просто тане в руках Лань Джаня, як би він хотів залишися там навічно. Але є дещо важливе, що він має сказати.

— Лань Джань… — він вибирається з обіймів, щоб подивитися йому в очі. Лань Вандзі не відпускає далеко, лише на необхідний мінімум.

— М?

— Вибач мені. Вибач мені, що я такий ідіот і завдав цим тобі стільки болю. Я обіцяю стати уважнішим. Я буду уважнішим до твоїх почуттів, щоб більше ніколи не завдавати тобі болю. Ти пробачиш мені, що я так довго був ідіотом?

— Вже пробачив.

Бо може Вей Їн дурник, але він його дурник.

— Більше Вей Їну не доведеться приходити до мене і скаржитись на стосунки, — хитро усміхається Вандзі.

— Обіцяєш?

— Обіцяю.

І вони знають, що так і буде. Бо як у них двох може бути інакше?

— Може тоді, щоб мені взагалі не доводилось приходити, я переїду до тебе? — тепер вже хитро усміхається Вей Їн.

— Це навіть не обговорюється. — Тут вираз обличчя Вей Вусяня змінюється, невже Лань Джань проти…? — Ти обов’язково переїжджаєш.

— Лань Джань! У мене мініінфаркт стався! Хто ж так робить! — І тягнеться за поцілунком, треба ж якось компенсувати мініінфаркт.

Наступного ранку вони забирають речі Вей Вусяня та обговорюють спільний побут. Вони впевнені, що швидко пристосуються жити разом, бо Вей Вусянь і так багато часу проводив у Вандзі. А ще тепер їх проживання разом буде наповнення купою приємностей. Але все ж вони вирішили оголосити пару домовленостей, і першим правилом вони виносять, що говорити про все треба словами через рот. (Другим — завжди дослуховуватись один до одного).

Їм досить гіркого досвіду. І хоча не завжди все буде йти ідеально, поки вони можуть поговорити та розв’язати проблему, то ніщо не стане їм перешкодою.