Смерть головних героїв
нд, 10/23/2022 - 12:35
нд, 10/23/2022 - 12:35
27 хвилин, 0 секунд
Читачі ще не додали роботу у збірки
Навіґація

Так. Він казав. А не він. Тепер не виправдовується, а ці слова з усіх ним сказаних найбільше схожі на його

Ленс вкотре закочує очі, цокнувши.

 

— Не обов‘язково казати мені це кожен раз, як я з‘являюсь в твоєму полі зору, малете, — каже він, застрибуючи мені на ліжко, наче на власне. Чується, ніби воно скрипить.

 

В тому то й справа, що він не заходить, не приходить, не питає дозволу, щоб прийти, а саме з‘являється. В моєму полі зору. 

 

— Ти правий, більше не буду. Ти ж все одно це ніколи не зрозумієш, — роздратовано відповідаю. Певно, якщо б в мене могло сіпатись око, то воно б зробило це прямо зараз.

 

— Бла-бла-бла, — розмахуючи рукою у повітрі, відповідає він, — Все ж добре обійшлося. Ти живий і неушкоджений.

 

Макклейн усміхнено дивиться на мене, влягаючись зручніше на ліжку. 

 

— А ти? 

 

— Ну, подряпаний трішки. Зате дивись, як все швидко зажило! — вскрикує Ленс і вказує на свої ребра, піднявши футболку. 

 

І дійсно – на них нема ані подряпини. Але я не повірю жодному його доказу і слову.

Я зітхаю, повністю закривши обличчя руками. Потираю очі з усієї сили. 

 

— Навіщо ти прийшов? — питаю я, ігноруючи його минулі репліки. Все одно немає сенсу на це щось відповідати. 

 

— Бо ти сумував за мною, — хіхікає він, припіднявши брови, — Щури мені все розповіли, малете! Все-все! І про те, що- 

 

— Припини, — серйозно кажу я, злобно зиркнувши. 

 

Щури? Він зараз серйозно?

 

— Чому-у? — знову всідаючись, але вже якомога ближче, питає він, наче дійсно не розуміє. Нумо, Ленсе, ти ж розумний! 

 

— Тому що ти брешеш. Щури тобі нічого не могли розповісти, — відповідаю та побачивши, як він роззяває рота, щоб заперечити, швидко продовжую: — І я тебе не запрошував. Вали звідси. Я не хочу, щоб хтось чув, як я з тобою розмовляю. 

 

— Ти мене соромишся, Кіті? — схиляє голову він, ще раз хіхікнувши. 

 

Гаразд. Буде по-твоєму.

 

— Вважай, що так. І бачити тебе не хочу, — кидаю я. Може, якщо він образиться, то не буде більше приходити? 

 

Я вже втомився, правда. Він ніколи не приходив до того випадку, а тепер кожен день, коли я нарешті залишаюсь на самоті. 

 

— Йооо, і ти таке кажеш після того, як я прийняв удар на себе, щоб захистити тебе? — засмучено видає він. 

 

Голосно зітхаю, відкинувши голову назад. Я хочу розбити йому обличчя, але замість цього різко б‘юся ногою назад о край ліжка, не помічаючи болі. 

 

— Ти захищав Алуру, а не мене, досить видавати мої надії за реальність, — злобно кажу я крізь зуби. Ще трохи і вони почнуть скрипіти. 

 

Чого він добивається? Якщо відповідь – звести мене з розуму, то, вау, чудово справляється! От тільки для цього йому і говорити нічого не треба.

 

— Фу-у, — кривиться він, — Ти сам у це віриш, малете? Коли таке було? Хто тобі таке сказав?

 

— Ти. Ти, бляха, це сказав! — підвищую голос я, — Ти сказав це мені в обличчя, коли я тримав травмованого тебе і не знав, що робити! — ще голосніше кажу я, від злості стиснувши ковдру коло нього рукою, — Як там? А, звісно. Передати Алурі, що ти її кохаєш, так, точно, — цитую я, пародуючи його голос, — І ще кілька речень для неї, перед тим, як… 

 

Мене починає слабко трусити. Не договорюю речення, адже різко вдихаю повітря. Він і сам це знає. Роззяває рота, щоб сказати щось, а потім знову закриває. Нічого тобі вигадати, так? Нічого мені вигадати, правильно? 

 

— Це було тому що я і тоді боявся тобі зізнатись!! — протестує він, склавши руки на грудях. 

 

Ого-о. Цікаво. 

 

— Ти серйозно? Тобі самому не смішно?  Як ти це вигадав, га? — посміхаюсь вже нервово, не витримуючи це. 

 

— Чому ти мені не віриш, Кіте? Чому? — знесилено питає він, — Я тобі вже місяць доводжу, що ти мені подобаєшся, що тебе не влаштовує? Ти ж мене кохає, м? — здається, він зараз почне плакати. 

 

Поки першим не почну я. 

 

— Дурня, — істерично посміююсь я на межі. 

 

— Чому? — дублює своє питання вже вкотре, (не)щиро здивувавшись. 

 

Гаразд. Ще раз. Знову. Востаннє. 

 

— Та тому що ти, бляха, помер! — викрикую я, зібравши всю злість на нього в голосі, ніби він може щось почути. Ніби до цього місяць він чув. 

 

Ленс не відповідає нічого, здивувавшись, наче дійсно чує це вперше. 

 

Перед обличчям вкотре з’являється картина закривавленої, в м‘ясо роздертої грудини, з якою, якимось чином, він ще щось міг говорити, хоч слабко, тихо і повільно. Картина, як я тримав його, сидячи на підлозі і просив говорити будь-що просто щоб знати, що він ще живий. 

 

 — Ти плід уяви мого конченого, зламаного мозку, який вже місяць не дає мені спокою! Мене дратує, що ти навіть не привид, а просто моя уява, тому що привид, на відміну від тебе, був би хоча б щирим! Ну, і привид, звісно ж, не прийшов би сюди, бо тілу, що є його власником, начхати на якогось Кіта Коґане, поки він не робить будь-що краще за нього. Тобі, бляха, що, реально самому з цього не смішно? Ну, там, змушувати мене розмовляти з порожньою кімнатою, повільно зводити мене з глузду, шкодувати, що я не розповів тобі про свої почуття, аби ти просто знав, як тільки я бачу твоє дурне обличчя тут, чи наштовхувати мій мозок на вигадування тупих виправдань від твого обличчя, наче ти ще живий, але кожен раз прокалуватись на цьому, бо справжній Ленс такого б не сказав? 

 

(Не)Ленс засмучено зітхає. О, так зачепив свій мозок? Це вже прогрес. Минулого разу він незрозуміло покліпав очима, намагаючись вивести розмову в іншу тему, щоб відволікти мене і змусити думати, що він справжній. Ха-ха. 

 

Я чекаю, поки він знову почне вигадувати причини, чому все, що я говорив – велика-велика брехня, хоча єдиний, хто тут бреше – він. Мій мозок. 

 

На диво, замість безглуздих не діючих відмазок, (не)Макклейн видає: 

 

— Ти обіцяв передати Алурі, що я казав, — я змінюю обличчя з роздратованого, на незрозуміле, слухаючи. Але я розумію, про що він каже, — Він казав, — вперше виправлає себе (не)Ленс таким чином, і від цього моє серце розбивається вдруге. 

 

Так. Він казав. А не він. Тепер не виправдовується, а ці слова з усіх ним сказаних найбільше схожі на його

 

— Що? 

 

— Передай Алурі те, що він казав. Це було його останнє бажання. І ти єдиний, хто це чув. Це все одно більше не має значення, — без емоцій каже (не)Ленс.

 

— І ти зникнеш? — єдине, що питаю я, замість великого монологу невисловленого йому. 

Це вже не має значення, він має рацію.

 

— Так, — коротко кидає він, мерехтнувши перед очима, — Бо тоді тобі буде легше мене відпустити. Тоді тобі не буде за це соромно і твоя підсвідомість не коритиме тебе за замовчування. 

 

Мені немає, що сказати. 

 

— Я- 

 

Стукіт у двері. Окрім стукоту не чутно мого голосу, який сказав би: «Заходьте», не чутно моїх кроків, після яких я б відчинив їх, бо двері миттєво відчиняються без моєї участі. 

 

— Кіте? — стурбовано, — Мені здалося, ти з кимось говорив. Ленс знову до тебе приходив? 

 

Я чую щиру занепокоєність в цьому голосі.

 

(Не)Ленс тепло усміхається востаннє, через що я на секунду вірю, що це він, а після, мерехтнувши кілька разів, прозорішає та зникає, залишаючи після себе порожне ліжко, яким воно, по суті, й було. 

 

Гаразд. 

 

— Не зовсім, — втомлено від усього кажу я, — Не переживай за це, все в порядку, — впевняю я, наче вірю сам. 

 

Алура співчутливо дивиться на мене, ніби підбирає потрібні слова. О, Господи, це не ти повинна підбирати слова і співчутливо дивитись. 

 

— Добре, — тихо зітхнувши, відповідає вона, — Якщо тобі щось потрібно, звертайся, домовились? 

 

Слабко киваю у відповідь.

 

Я розумію Ленса. Вона, певно, заслуговує, щоб її кохав весь Всесвіт, наскільки це тільки можливо. 

 

— Алуро? — голосно зітхнувши, кличу я, коли дівчина вже розвертається, щоб вийти. 

 

— Так?

 

Гаразд. 

 

— Мені потрібно дещо тобі розповісти. 

Теґи: #Кленс
    Примітки
    крінж гедканон на невзаємно закоханого кіта то частина мене</3 я писали це о п‘ятій ранку і зараз не пам‘ятаю що там супер
    Вподобайка
    0
    Ставлення автора до критики